– "Прокидайся!"
– "...Що?! Я все ще тут?"
– "А чого ти очікувала?"
– "Чому?..."
– "У якому сенсі? Чому ти тут? Чи що "чому"?"
– "Я перша чи були ще? Ти вже когось убила? До мене?"
– "Можливо, варто тобі розповісти... Так, до тебе у мене вже були жертви. До того, як стати найманкою, я вбивала людей за своїм бажанням. У мене для цього є свої причини. А хоча, знаєш... Мабуть, тобі це не знадобиться. Тож я залишу це при собі."
Мені не дуже-то хотілося розповідати їй усе прямо. Я хотіла, щоб Ічі сама здогадалася. Хоча... Навряд чи вона згадає мене... Вона не вважає себе винною, і тому ніколи мене не згадає... А якщо згадає... Цікаво, як вона відреагує?
"І чому мені так знайомий її голос? Та й виглядає вона... Якби не маска... Можливо, я змогла б її згадати... І зрозуміти, чому вона не вб'є мене одразу, якщо так ненавидить..."
– "Про що задумалася? Питай, якщо що, не соромся. ... Я тебе що, знову налякала? Ну, вибач... Тобі розповісти, хто я, чи сама згадаєш?"
– "....."
– "Чого мовчиш? І не дивися на мене так, тобі це не допоможе."
Ічі не згадає мене, поки я не зніму маску. Але якщо я її зніму, то... Вона зведе мене з розуму питаннями... І тоді я... Я не знаю, що зроблю з нею...
Вона кричала доти, доки не зірвала голос. Ми обидві були з ніг до голови забризкані її кров'ю. На тілі Ічі практично не залишилося живого місця, і зрештою, вона здалася. Ні, вона не померла, а просто втратила свідомість. Трималася Ічі досить довго. Я такого не очікувала. Гаразд, зачекаємо...
Я вже кілька днів не ходжу до школи. І за цей час ніхто не подзвонив, не надіслав СМС... Я мала рацію, їм усім байдуже до мене...
– "Ши, чому ти просто не вб'єш мене?..."
– "Не розмовляй зі мною. Зараз, якщо ти виведеш мене, я зроблю так, що минулий випадок здасться тобі дитячими іграми."
Навіть коли я просто згадую "маму", мені так хочеться вбити її знову... І знову... І знову... Я не можу забути її, однак... Кожного разу, коли я згадую щось пов'язане з нею, я шкодую, що ВЖЕ вбила її...