Вона йшла вузькими вуличками зимового міста, раз за разом минаючи шумні компанії молоді та закоханих парочок. Кидаючи на останніх сумні погляди. 
Своєї половинки вона не мала уже чотири роки. Останні стосунки закінчились, коли хлопець був спійманий на гарячому із молоденькою довгоногою дівкою. Тоді вона пішла без криків та істерик – мовчки зібрала свої речі під закляклі погляди коханців. Не зважаючи на Дениса та його нову хвойду, бо по-іншому ту дівку назвати не могла, вигребла всі свої пожитки з квартири чоловіка та повернулась на орендовану квартиру. Тоді випадок дозволив повернутись раніше з роботи та застати новорічний сюрприз у квартирі коханого.
З того часу Даша більше не заводила серйозних стосунків. Траплялись звісно чоловіки, але відносини з ними починались і закінчувались у ліжку. Далі не йшло. І жінку це влаштовувало.
Кожний наступний Новий рік Дарина зустрічала на чергуванні у лікарні, а решту святкових днів проводила на дивані перед телевізором і коротала час за переглядом серіалів з тазиком олів'є або ж читала любовні романи та вливала в себе запашний трав'яний чай літрами. 
Цього року налагоджений роками план проведення новорічних свят дав збій на самому його початку. Нічне чергування у лікарні випало новій співробітниці, яка не мала нічого проти нього, бо як і Дарина не мала до кого поспішати та з ким відзначати. Дарина не стала пропонувати помінятись чергуваннями, хоч і не відмовила, якби отримала таку пропозицію.
Оскільки традицію зустрічі Нового року було порушено, Дарина вирішила порушити її остаточно – вперше за кілька років вибратись кудись між люди у новорічну ніч. Це "кудись" було цілком реальним місцем. Дарина прямувала у центр до головної ялинки міста. Аби сумно не було вона прихопила з собою пляшку вина та плитку улюбленого молочного шоколаду. У бордовій сумочці знайшлося місце і для кількох мандарин та пластикового контейнера з бутербродами. 
Дарина зупинилась біля однієї з вітрин, прикрашених святковою ілюмінацією та поглянула на відбитий у склі силует білявої дівчини, одягненої в осіннє пальто чорного кольору. Там у вітрині вона бачила саму себе, але оновлену.
Цьогоріч зима не тішила сніговими заметами, тому вона дозволила собі вигуляти обновку. Пальто купила на ринку, виторгувавши чималу знижку. Окрилена новою покупкою, Дарина зазирнула того дня і до перукарні. У салоні вона вкоротила майже вдвоє своє русяве волосся та зважилась на зміну кольору. Тепер вона блондинка, не платинова звісно, але біляве волосся їй личило. 
Швиденько помилувавшись своїм новим виглядом, дівчина рушила далі – у глиб головної площі. Натовп збільшувався, а вона відчувала себе самотньою. Це відчуття накривало ще більше, коли її погляд випадково натикався на закохані парочки, сім'ї з дітьми та шумні компанії молоді. Таких же самітників, як вона видно не було. 
Побродивши навколо ялинки та придбавши стаканчик глінтвейну, Дарина пішла шукати затишніше місце, де могла усамітнитись з власними думками та пляшкою червоненького.
Вона відійшла на пристойну відстань від вічнозеленої прикраси міста й влаштувалась на одній з, на її подив,  вільних лавочок. Скромне частування зі святкового приводу розташувала поруч. Проблема виникла неочікувано. І ні, то не були поліцейські. Навіть, не шпана. Життя цієї сильної та незалежної жінки, як любила себе називати Даша, ускладнила пляшка вина, що не піддавалась зусиллям дівчини.
— А бодай тобі! Що ж за невезіння таке?! І хто ці пляшки так закриває? –  жалілась сама собі Дарина, роблячи марні спроби відкоркувати вино.
— Допомогти? – пролунав над її головою чоловічий голос.
Дарина підняла голову, спрямувавши погляд на чоловіка, що зупинився перед нею, все ще затискаючи між ногами пляшку.
— Допоможіть... – відповіла вона простягаючи пляшку та штопор. І поки він відкорковував напій, Дарина оглянула незнайомця, що прийшов їй на допомогу.
Перед жінкою стояв чорнявий чоловік на вигляд років тридцяти п'яти. Він спритно відкоркував пляшку та простягнув її незнайомці. Вона помітила на його правій руці слід від тоненької обручки, але самої прикраси вже не було. Розлучений – зрозуміла вона і продовжила розглядати свого випадкового помічника. 
— Негоже молодій дівчині випивати на самоті серед натовпу. Не боїтесь – раптом маніяк викраде? – всміхнувся їй чоловік та присів поруч. 
— Ні. – байдуже знизала плечима Дарина та відпила трохи напою одразу з пляшки. — Думаю, сьогодні маніяки теж святкують. 
Блондинка простягнула чоловіку пляшку, пропонуючи випити разом із нею. Раніше Дарина не дозволила б собі випивати у компанії незнайомця, але не сьогодні. Самотність і так надокучила їй, тому компанія випадкового помічника хоч ненадовго могла відірвати її від сумних думок. 
— Мене Володя, до речі, звуть. – всміхнувся він і прийняв запропонований напій. — Чому, якщо не секрет, ти тут сама у новорічну ніч?
—Дарина, можна просто Даша. – зітхнула дівчина вдивляючись у натовп. — Компанії нема. А ти? 
— Така ж халепа. Став непотрібним тим, хто був потрібен мені. – відповів Володя, чим не сильно здивував співрозмовницю. Він ніби то й поділився з дівчиною причиною своєї самотності, але водночас не розказав жодних деталей.
— Не поспішаєш? – поцікавилась вона, розглядаючи чоловіка, що спокійнісінько жував бутерброд у перерві між розпиванням напою, також принесеного нею.
Чоловік здавався їй не просто чорнявим від природи, а швидше засмаглим. Хоч шапка і приховувала його русе волосся, Дарина могла побитись об заклад, що він нещодавно грівся під теплим сонечком десь у теплих краях. Але на людину зі статками, яка серед зими може собі дозволити відпочинок на курортах, схожий не був. Принаймні про це свідчив його не надто новий одяг, акуратні, але бачивші життя берци. Мабуть, військовий, подумала вона, або ж фанат зручного взуття. Її версію про військовослужбовця могли підтвердити і його фізична форма і татуювання, які приховувались під шаром одежі. Але прямо не наважувалась запитати. Та й для чого їй було пхати свого носа у життя малознайомої людини? Як захоче, то сам поділиться. 
— Ні. Планував засісти за ще вчора приготованою їжею, а потім спати. Нічого особливого. Як і всі. – всміхнувся Володя, що й собі розглядав загадкову дівчину, яку випадково рятував від самотності у новорічну ніч. 
Дарина була не схожою на усіх його знайомих осіб жіночої статі. Не жінок, а саме осіб – занадто балакучих, зайнятих вічним копирсанням у косметичці, набігами по магазинах у пошуках нових ганчірки чи перетворенням себе на скелет. А ця була іншою. Вона не соромлячись поїдала бутерброди з такою смачною, але зовсім не корисною ковбасою, їла шоколадку і запивала дешевим вином. Звісно, не ідеальна, але справжня. 
— А я не змогла себе заточити в чотирьох стінах цього вечора. 
— Це не так вже й погано. Хороший вечір, тільки прохолодний. Ти не замерзла? 
— Хіба що зовсім трохи..
— Зараз все зачинено. Ось, одягни. – запропонував чоловік, простягаючи співрозмовниці свою шапку та рукавиці, які дістав з кишені куртки. 
Дарина побачивши його жест одразу замотала головою, відмовляючись від запропонованих рукавиць. Чому вона відмовлялась, коли під нігтями вже починало пощипувати, вона, навіть, собі пояснити не могла. У відповідь алкоголь, що вже змішався з кров'ю дівчини, виплеснув обурене запитання про те, як же їй чистити цитруси від шкірки у рукавицях значно більшого, ніж у неї розміру. 
Володимир не відповів на її запитання, тільки похитав головою у відповідь. Чоловік сам одягнув на дівчину рукавички та почав очищати від шкірки маленькі цитрусові. Він невимушено усміхався вперше за довгий час та годував солодкими дольками Дарину. 
— Завжди мріяла знайти людину, яка буде чистити замість мене мандаринки. – розсміялась Дарина, розслабившись повністю у компанії нового знайомого. Вона без заперечень поїдала з його рук дольки улюбленого зимового частування, шоколаду та запивала усе це вином. 
Вони розмовляли на якісь звичайні теми, які не мали жодного значення, але жоден з них не обмовився якоюсь деталлю про своє особисте. 
В його компанії було затишно. Вона не зважала на вітер, що грався з її волоссям і воно часто потрапляло їй до рота. Сміялась – невимушено, відчуваючи легкість та спокій у душі. 
А він же говорив не багато, часто задивляючись на Дарину. Її щирість та відкритість притягували. Володя відчув укол розчарування коли пляшка спустіла, бо мить коли вони розійдуться в різні боки неминуче наближалась. А шанс зустріти її знову в великому місті був дуже малим. 
Перші сніжинки стали кружляти у повітрі та вкривати холодну землю. За короткий час маленький снігопад перетворився в справжню заметіль. 
Дарина сховала пустий лоток у сумку та піднялася на ноги. Вона мовчки дивилась на небо, а потім і на натовп біля вічнозеленої красуні. Їй також не хотілось залишати компанію Володимира, тому піддавшись раптовому прояву емоцій, дівчина схопила його за руку. Дарина всміхнулась, коли його рука злегка стисла її. Вона вела його, а він слухняно крокував поруч, не питаючи нічого. 
***
Вони кружляли в танці серед сотень людей, що вели відлік до кінця цього року та початку нового. Небо над їх головами вибухало вогнями. Захмеліла від випитого вина та власних емоцій вона дзвінко сміялась. 
— Загадуй бажання. – прошепотів Володя їй. 
— І ти загадуй! – у відповідь засміялась Дарина та поглянула на ялинку.
Чоловік і собі перевів погляд на головну прикрасу міста. Тримаючи у своїх обіймах цю малознайому дівчину, він точно знав яке бажання загадає. Знав, що замість подарунка під ялинкою охоче знайшов би жінку у своєму ліжку. Таку, як Дарина. Ту, яка стане його дружиною. Це й загадав. 
Її огортало тепло ледве знайомого чоловіка, що стояв за її спиною. Разом зі зворотним відліком часу, Дарина бажала у новому році знайти того, в чиїх обіймах буде так само затишно. Вона бажала собі знайти під ялинкою чоловіка – друга, коханого, вірного супутника на все життя. 
 
***
Як кожна самотня дівчина уявляє собі ідеальний ранок першого дня року? Швидше за все це щось дуже миле і романтичне. Свого часу і Дарина уявляла свій ідеальний ранок. Дівчина точно знала – він може бути не надто романтичним, як показують у голлівудських серіалах, але неодмінно цього дня самотність відійде у забуття. 
Але ранок не виправдав сподівань від самого його початку. Солодкий сон нахабно перервав телефон, що нахабно змушував вібрувати подушку. Чому він там опинився часу думати не було – потрібно якнайшвидше зупинити цю муку і поки остаточно не зник сон, поспати ще трохи. Дарина намацала гаджет під подушкою та після кількох спроб їй все ж вдалося, як вона вважала, його вимкнути. 
— Алло! Дарино! Дівчинко, не мовчи. Ти навмисне мене ігноруєш? — озвався телефон, голос в якому належав 1₴власниці квартири, яку знімала дівчина.
— Здрастуйте, Маріє. Ні-ні. Що ви? Хіба ж я можу? Вітаю вас з прийдешніми святами! Щастя вам побільше, здоров'я міцного... – миттєво зреагувала вона, не розплющуючи очей. Слід було задобрити орендодавицю, аби та не турбувала до запланованого дня оплати за квартиру, а це ж за кілька днів. 
— Дякую, Даринко! – почувся жіночий голос, що помітно потеплів – все ж привітання творять дива. Орендодавиця, навіть, розщедрилась на побажання всього найкращого. — А що у тебе з голосом? Ти, мабуть, тільки зі зміни? Розбудила, либонь. Тоді, вибачай. Я у справі. Завтра день плати, пам'ятаєш? 
— Пам'ятаю. – сонно, майже автоматично, погодилась дівчина. А ж тут її наче по голові хтось вдарив – платить за оренду вона завжди четвертого числа кожного місяця. Дарина різко присіла на своєму ліжку та поглянула на дату в телефоні – все вірно, саме завтра четверте січне. Що видавалось неможливим, бо тільки-но вчора було 31 грудня. 
Тим часом законна власниця квартири продовжувала говорити щось про орендну плату, про свої плани на майбутнє. Але Дарина цього вже не слухала. Її мозок все ще відмовлявся сприймати інформацію про те, що надворі уже третій день панує новий рік. 
Швидко попрощавшись із Марією та пообіцявши завтра зустрітись, Дарина втупилась в телефон. Кілька разів перевірила дату, щипаючи себе за руку, але відчуття були реальні, тому залишалось тільки з'ясувати чому вона не пам'ятає подій минулих двох днів. 
Не встаючи з ліжка Дарина оглянула свою спальню, але нічого особливого, а тим паче нового, не помітила. Накинувши на плечі улюблений помаранчевий халат, вона попрямувала на кухню – у роті страшенно пересохло, як у пустелі. 
Відчинила двері у вітальню і заклякла від несподіванки. Кімната змінилась аж занадто помітно, як для кількох днів. 
— Та що ж тут було? – запитала вона саму себе, починаючи детальніше розглядати вітальню. 
 Підлога кімнати рясно встелена повітряними кульками. З карнизу зникли занавіски, а на їх місці з'явились гірлянди, що і зараз попри денний час були увімкнені. Поруч висіло щось біле, більше схоже на тюль. Таку ще вона бачила у своєї бабусі в селі. Але найбільшим дивом була велика, до самої стелі, жива ялинка прикрашена бумажними витинанками – сніжинками та невідомими їй паперами. 
Дарина підійшла ближче до вікна та стягнула з карниза те, що вважала тюлю. 
— Фата. Справжня. Мереживна. – коментувала своє відкриття дівчина, крутячи у руках прикрасу нареченої. 
У голові наче загорілась якась лампочка, що відповідала за спогади. Перед очима постала огрядна жіночка з червоною текою в руках. "Чи згодні ви, Дарино.." – пригадались її слова. 
— Не може бути! – проганяючи приголомшливий спогад, розгублено заперечила дівчина. Вона не могла повірити, що ця фата належить їй, а ще більше в те, що вона була нареченою і стала чиєюсь дружиною. 
Вона обережно крокувала серед кульок до вічнозеленої красуні. Рука потяглась до документів, розвішаних на ялинці. 
— Свідоцтво про шлюб. – прочитала новоявлена дружина, голос якої звучав здивовано та розгублено. Роззирнулась у пошуку того хто став її чоловіком. Шукати довелось не довго, адже під ялинкою замість подарунків лежав він. — Ось і подаруночок знайшовся. Ні, я таки збожеволіла.. – продовжила свій монолог із самою собою блондинка. 
Такі раптові зміни у житті здавались неможливими. В них було важко повірити. Але від її віри у все це нічого не зміниться. Дарина це добре розуміла. Тому бажання розібратись у ситуації стало найбільшим та найсильнішим серед усіх інших. 
Вона зібрала усі документи та подалась на кухню, залишаючи чоловіка і далі спати під ялинкою. Їй потрібен час аби все обдумати, тому час до його пробудження потрібно було використовувати з максимальною користю. 
Влаштувавшись із кавою та шматком знайденого у холодильнику торту за столом, вона стала уважно вивчати знайдені документи. Усі вони, як вона могла вважати, зважаючи на свій досвід, були справжніми. Свідоцтво про шлюб дало їй інформацію про дату його укладення, тобто першого січня Дарина дійсно стала дружиною Володимира Величко та забажала змінити своє прізвище на прізвище чоловіка. Також виявилось, що вони скористались новою послугою від РАЦСу  "шлюб за добу", тому й не чекали місяць для розпису. Наступним був паспорт самого Володимира, який виявився її однолітком.
Чому він зважився на такий серйозний крок було загадкою. Своєму ж вчинку новоспечена дружина мала пояснення – алкоголь та самотність зіграли з нею поганий жарт. Чи навпаки – зробили новорічний подарунок? 
Дарині могло здатись, що її законний чоловік дуже довго спить, але тільки він знав, як усе було насправді. Добре пам'ятав, як вчора ввечері посварився із дружиною через її уже тривале бажання шукати пригоди на свою п'яту точку, ще й у надто веселому настрої. Пам'ятав, як серед ночі блукав по її квартирі та збирав пусті пляшки та виносив цілий мішок уже до огиди дзвенячого скла з-під різноманітних напоїв. Тоді у ньому вирували злість та нерозуміння, як така красуня могла так нещадно мучити свій організм.
До самого світанку він сидів під ялинкою та вкотре обдумував як змінилося його життя. Як у перший день нового року він одружився з малознайомою, хоч і дуже привабливою, дівчиною. І приваблювала його не її краса, а така ж самотня душа, що прагне знайти своє щастя. 
З'явившись у дверях кухні, чоловік побачив уже звичку картину – Даша із чашкою задумано сидить за столом. Перший порив перевірити вміст чашки він у собі загасив, хоч і боявся знову побачити там спиртне. Натомість присів на стілець навпроти. 
— Поговоримо? – вивчаючи її вигляд, запитав Володя. 
— Треба. – зітхнула вона і простягнулася йому свідоцтво про шлюб.
— Не запитаєш нічого про минулі дні? 
— Ні. Краще скажи, чому ти все це робив? 
— Завжди хотів сім'ю. 
— З першою зустрічною? 
— З щирою, гарною.. 
— Схильною до пиятики. – додала Даша, сумно усміхнувшись. 
— Впевнений, що так було не завжди. 
— І що тепер нам робити? 
— Жити. Сваритись, миритись, кохати, ростити дітей, займатись улюбленою справою. — спокійно відповідав він, бо знав чого хоче уже давно. 
— Як просто про все це ти кажеш.. – розгубилась вона і прикрила очі, ніби робила спробу відгородитись від усього, окрім його слів. 
— Я не знаю чи у нас все складеться, але ми можемо спробувати. Як ні, то розлучимось. – почула вона його спокійний голос у себе за спиною та відчула як його рука торкається її плеча. Відчувала як шкіру вкривають мурашки. — Може спробувати створити те, про що обоє мріяли. Що скажеш? 
— Можемо спробувати. – погодилась вона, обертаючись обличчям до чоловіка, що став для неї подарунком. Її заслуженим подарунком новорічної ночі.