— Ми жили в такі часи, доню, що суспільство не визнавало розлучень. Для жінки то була величезна ганьба. Розлучених засуджувати без розбору та пояснень. Без судів, звісно, – робили це словесно та позаочі. Люди так були виховані. І з тих часів, на жаль, мало що змінилось. Тому кожна чіплялась за шлюб та берегла його. Нерідко терпіла гулящого чоловіка та звинувачувала себе і тільки себе в такій поведінці своєї половинки. А у селах кожна друга терпіла побої та пиятику. Скажу тобі страшну річ, моя квіточко, коли такий чоловік помирав і жінка ставала вдовою, – вона не рідко раділа цьому. Саме тому, кровиночко, не поспішай заміж. Не роби тих помилок, що забирають у нас наше щастя. Добре придивись до чоловіка з яким забажаєш пов'язати своє життя. Не тому, що розлучення, то ганьба. А тому, що воно забирає щастя та спустошує душу. – ділилась життєвим досвідом із ще юною онукою Світлана Павлівна.
— Що ви, бабуню, таке кажете? Я ж не за нареченим їду, а навчатись. – заусміхалась білява дівчина. 
На обличчі тямущої жінки промайнула посмішка, щойно її Марійка відмахнулась від цих настанов. Що ж із неї взяти? Молоде покоління не вважало за потрібне слухати настанов старших людей. От і онученька її така ж. А хто знає, як життя обернеться до її кровинки? Слід тільки сподіватись, що дівчина все ж не пропустила її слова мимо вух, а зробила хоч якийсь висновок. 
Світлана Павлівна присвятила усю себе вихованню єдиної онуки після трагічної загибелі сина та невістки. Із семи років вона піклувалась про неї та зараз, відпускаючи дитину у світи, наставляла її на шлях істинний. Старенька відчувала свою скору смерть, хоч і знаку не подавала. Саме тому давала поради, побоюючись, що більше такої можливості може і не бути.
За тиждень її Марійка вже обживалась у гуртожитку районного училища та навчалась такої гарної професії, як бухгалтер. А бабуся її тільки й молилась за онуку – просила Господа, щоб тій все вдавалось. Щоб її дівчинка вчилась та не потрапила в погану компанію. Щовечора Марійка телефонувала рідній людині та запевнила її, що все добре і хвилюватись не варто. А потім розмови ставали все рідшими та коротшими, поки й зовсім не припинились.
Поки старенька з сумом згадувала роки, що так непомітно швидко минули, молода представниця сім'ї Кравець зовсім не сумувала. Її життя текло, як бурхлива гірська річка. 
Перший місяць Марія старанно навчалась та потроху заводила нові знайомства. Знайшла вона собі кількох подруг, що мало цікавились наукою, а більше вишукували гарних кавалерів. І сталось все так, як у народі кажуть — з ким поведешся, того й наберешся. Нашу студентку все рідше бачили на заняттях та все частіше – у компанії з не надто гарною репутацією. Тільки дівчина не слухала жодних чуток, не вірила їм. Бо був серед них молодий хлопчина, що так подобався їй. 
Симпатія молодих людей була взаємною, тому їх щоденні зустрічі переросли у спільне проживання. Денис поступово перетворювався зі спокійного та дуже милого молодика на нервового і часто не задоволеного чимось ревнивця. Аби догодити коханому дівчина покинула навчання та всіма силами намагалася налагодити побут. Догоджала скрізь, де тільки могла. А на додачу ще й себе картала – ніяка з неї господиня, раз не здатна зберегти у своїй сім'ї любов та злагоду.
Так, Дениса вона вважала своєю сім'єю та сліпо підносила його до рангу святих. Про бабусю ж і не згадувала. Поки, як грім серед ясного неба, не прийшла вісточка із рідного села – Світлани Павлівни не стало. Другого удару завдав Денис. Навіть, не він, а співробітники поліції, що прийшли арештовувати її коханого. Виявилось – двадцяти чотирьох річний хлопець був одним з учасників якоїсь кримінальної банди.
Розчавлена та виснажена новинами Марія ледве і сама не потрапила за ґрати. Врятувало її тільки те, що слідчий був людиною чесною та справедливою. Майор розібрався у ситуації та відпустив нещасну. 
— Пробач мені, рідненька. Пробач, мене непутящу. Не дослухалась твоїх порад і опинилась непотрібною, викинутою на берег рибою. – щиро каялась Марія на могилі бабусі, вмиваючись власними сльозами.
Так і сиділа до самого смеркання дівчина, побиваючись за останньою рідною людиною. До хати ледве добрела та впала на ліжко, ще сильніше плачучи. Так і заснула у сльозах. 
Наступні дні минали немов у тумані. У змученій власним горем дівчині вже важко було впізнати ту молоду та безтурботну Марійку. Жаль та туга з'їдали її з середини. Та так, що отямилась вона вже за пів року. Ледве відчутні поштовхи у животі пробудили її від сну, дали сил та стимул жити далі. Адже тепер вона не одна в цілому світі. Тепер має чіплятись за життя заради крихітки, що живе у неї біля серця. 
Було важко самій давати усьому лад, а надто на останніх тижнях вагітності. Без допомоги сусідів та односельців, які цурались дівки, що принесла дитя у подолі, Марія відвойовувала у долі кожну крихту щастя. Цвіт яблуні чи рясний урожай картоплі й були тими крихтами. Більшого вона й не бажала.
Народила здорового сина та ще більше працювала. І шила на замовлення різні дрібнички, і діткам у навчанні допомагала – не дарма ж у школі відмінницею була, і ділянку власну доглядала.
Про Дениса не згадувала, хоч Тимофійчик – її кровиночка та втіха – так вже сильно вдався вродою до батька.
А на другу весну на порозі їх будинку нерішуче переминався з ноги на ногу чоловік. У високому та худорлявому чужинцю Марія впізнала батька свого сина. Не зронивши слова, пригостила нежданого гостя борщем із пампушками, салом та домашнім хлібом.
— Приймете мене? Можу по господарству допомагати. — першим розпочав розмову чоловік. У його очах виднілась втома та надія.
 Там – за ґратами він багато чого для себе зрозумів. Звільнившись за гарну поведінку, повернувся до рідного міста, але на криву стежину не ступив. У тюремній камері вправили йому мізки. Дізнався де дівчина його та як склалось її життя і пішов працювати. Роботи не цурався жодної – день і ніч на ногах був, але копієчка до копієчки збирав заощадження.
 І ось тепер наважився коханій на очі показатись. Вона не лаяла, не гнала, але й на шию не вішалась. Тримала на відстані.
— Паркан треба підлатати, зовсім вже старенький він. – зітхаючи, відповіла Марія.
Паркан за кілька днів Денис змайстрував новий, залучивши до справи й  сусідів на допомогу. Потроху ремонтував і дім, не поспішав із цим, бо боявся спротиву Марії. До місцевого підприємця на роботу влаштувався. Усю можливу роботу виконував сам, тільки б жінці легше було. 
А Марія радіти боялась, хоч життя налагоджувалось. Денис в її очах став справжнім чоловіком. Таким, що й життя із ним прожити варт. Все ставало так, як бажала їй бабуся.
— Виходь за мене, Марійко. – попрохав її одного травневого дня Денис.
— Нащо це тобі? Хіба погано живемо? Усе в нас є, син підростає. Здалась тобі та печатка в паспорті... – опиралась вона. 
— То будьте моїми й за законом. Гарно ми живемо, вірно кажеш. Немає чвар між нами, взаєморозуміння та повага є. І любов, вірю, що не згасла. А це ж головне. 
— Не згасла. – погодилась Марія та вперше дозволила собі обійняти його.
Приєднався до батьків і маленький Тимофій. Так і стояли вони під рясно вкритою цвітом яблунею та раділи кожен своєму щастю. 
 
***
Усі збіги з реальними людьми та подіями є випадковими.