- Гей, Кларо - гукає свою подругу Марія.
- Що тобі? - відриваючи свої очі від праці, дзвінко відповідає Клара.
- Ходімо зі мною до лісу.
- А ти, що подруго, вже сама не взмозі? Я ж тобі не хлопчина, щоб бігати.
- Ну,Кларо, люба моя. Ходімо зі мною. Ти ж єдина в мене хто підримує мої думки та затії. Ходімо, нужбо! - майже не плачучи просить свою любу подругу смаглява дівчина.
- А роботу хто буде робить? Треба рушник вишити і худобу попорати,а ти з лісом своїм - обурливо відповіє Клара
- Це не просто ліс... - задумавшись відповіла Маря, - це ліс давній, ще прабабуся моя босими ногами, гнана вітром, бігала по ньому шукаючи чогось невідомого.
- Що не говори, а прабасуся твоя була доброю жінкою та знахаркою непоганою, - підійшовши до Марії говорить Клара, - ти краще скажи, який біс тебе тягне до лісу?
- Землі треба - загадково відповіла Марія.
- А чим тобі ця земля, що на городі не догодила?
- На городі земля не така, як в лісі. В лісі вона спокійно собі сил набирається, лісовик з мавками по ній ходить. Чаріна вона. Я ж її для квітів своїх беру. Вони для мене, як діточки: гарнесенькі, малесенькі, - із захватом розповідає Марія, - я для них все найкраще: землі чарівної з лісу принесу, навіть воду в бочці в зоряну ніч залишаю,щоб квіти мої, як зорі були.
- Добре, добре вмовила, - покврно махає головоб Клара, - ходімо до твого лісу, справи потім дороблю.
- Ой! - рідасно скрикнула дівчина. - Люба моя, щоб я без тебе робила, - тягнучи за руку свою подругу, - я на твій День народження такий букет подарую,що всі заздрити будуть. З найкращих квітів.
- Вірю, вірю, тільки сорочку відпусти,а то ще рукав із собою забереш. Ходімо вже - всміхаючись говорить Клара.
  Щоб зто не говорив,а в Марії і справді квіти добрі. Найгарніші в усьому селі. Маріб з дитинства привчали до красивого та прекрасного. Навчали її природу любити. Ніколи ніхто і не бачив, щоб вона сучок який зламала чи потовкла б щось. А кого застане за лихим, то звузить свої, як блакить небесна, сині очі та дивиться призирливо на шкодника промовляючи:
- На що ж ти дерево мучиш. Воно живе, все відчуває, чує. Хто до нього добрим словом ,а хто лихим. Треба поважити, що Бог дає.
- А хіба ж він існує, цей Бог? - запитує хлопчина.
- Він у кожній людині існує. Тільки всі його чомусь цураються.
   Марія завжди доброю була, є і буде. Статна, груди пишні, смуглява. Пахне медом та квітами. Заплете свою русу косу, яка на сонці полум'ям виграва, та піде до саду. Яких квітів у неї тільки і немає: півники, які встелилися у неї під порогом. Коли буває виход од неї з хати, то вони наче проводжають тебе, до самої хвіртки доведуть. Нарциси - білі немов хмари на небі. Голови їхні навіть і не повертаються до своїх любих братів та сестер. Горді. Але особливе місце займає у її саду це - бузок. Ще бабця Марії його їх посадила. Стоять два квітучих дерева, а під ними лавка ручної праці. Викохана працею столяра. А біля лавки примостилися кущі троянд. Несамовито червоного кольору. Вийдеш вранці, підійдеш до троянд, а на них маленькі краплинки роси, які з далеку здаються камінцями діамантів. Любо глянути. Навіть старі люди, які вже відчувають, що скоро віддадуть Богові душу, приходять, щоб в останній раз помилуватися красою природи. Та й молоді до неї частенько заглядають, щоб зробити світлину на пам'ять. Як говорять люди: " Не сад, а ціла казка"