Закриваючи очі, я чую лише її голос, такий солодкий та неосяжний моєму слохові — я німий.

Життя часом дарує нам непередбачувані, але такі важливі для нас подарунки. Колись я ходив вулицями улюбленого міста, крокуючи тротуарами та хрустким, наповненим життям, асфальтом. А теперь я ходжу мертвым, повним страшної тиші, містом, у якому відтепер я чужий.

Мені було 35 років, коли ранком я прокинувся в тиші. Вона була не роковою, не жахливою, не лякливою, не німою, тиша не заповнювала простір, це була просто тиша. Мені не було страшно, я знав, що заслуговую чути нічого.

Вона була моїм усім, я дихав нею на повні легені, із її появою, мені більше не був потрібен кисень.

Ім'я, яке вона носила, оспівувало й без того бездоганну красу та чистий холодний розум власниці моєї душі. Я покохав її у першу ж секунду, як тільки-но ця блискавиця з'явилася в нашому офісі. Вона, ніби гром серед ясного неба, змусила прокинутися газетярям, які вже засиділися у пилючних колонках і обридливих "вічних" питань. Із тієї миті всі ми зрозуміли, що грядуть великі зміни.

"Відтепер вона головний редактор". — Чомусь у цю секунду по моєму тілу промайнули багатолапі мурахи... Мені полегшало, відлягло, я відчув надхнення й в цю саму мить вирішив розповісти їй усі свої ідеї, вона б мене зрозуміла.

Еллада була неймовірно чарівною жінкою. Тоненькі руки, тендітна шия та очі, що повнилися райскими садами з омиваючим їх та явно безкраїм темним океаном. Із цього моменту вони мене більше не полишали, а коли я закривав очі, то більше не бачив темряви, лише зелено-блакитну душу Еллади.

У той же день наш новий начальник і володарка моєї душі скликала засідання для знайомства та обрання нових курсів для газети, піратського корабля, адже давно вже деревина почала сиріти, от-от і буде величезна дірка — ми на дні. Ви не подумайте, ми дуже популярні: величезні теражі, читачі обожнюють, але ми вже накрали з піратами достатньо, нам необхідне нове життя, новий корабель і вже не піратський. Саме Еллада наш новий капітан із новим курсом і новісіньким кораблем.

"А тепер Ви, розкажіть про себе", — коли я почув, що ця мелодія направлена саме на мене, то зрозумів: цей голос відтепер мені необхідний щоранку, інакше, навіщо жити? Я розповів усе, що зміг, навіть не пам'ятаю, що говорив, але це не так важливо, головне, що відтепер вона мій стимул, мені є для чого жити. У той день стало ясно одне: я її полюбив, усім серцем закохався, втративши рештки розуму.

Я йду додому з офіса, із голови не йдуть ті самі думки. Дощить. А Ви часто дивитесь на людей, я — так! Мені так шкода безхатьків, часто вони блукають вулицями зі своїми собаками, мені тих ще більше шкода. Чому життя таке жорстке? Невже люди на це заслуговують? Невже ми настільки зіпсували світ, що Бог образився на нас? Хоча ні, він не ображається, лише може давати зрозуміти, що ми помиляємося. Але де там... Важко у світі жити, що не говори.

Живу один із купою кави та завжди пустим холодильником. Я ніколи не шукав кохання. Стосунки бували, жевріли й у моєму серці почуття, жив і любив відверто, але не склалося. Зараз модно спати без стосунків, уже мовчу про велике почуття. А мені подавай справжнє кохання — ось і воно на мою щасливу голову.

Випивши кави з несмачною, схожою на булочку, солодкою випічкою, я пригадав, що на моєму горищі є дещо цікаве. Я привчений до того, аби цінувати речі, які неможливо видалити з життя. Крокуючи пилючними сходами, зловив себе на думці, що давно не повертався у своє минуле.

Підручники з журналістики. Я перечитував їх декілька разів, аби зрозуміти, чому світ повниться такою кількістю інформації, та чому її необхідно обробляти? Навіщо багато знати? Кому потрібна та психологія впливу? Інформація — страшна річ. Недарма є вислів "багато знаєш — мало спиш". Я спав мало, але навряд чи через переповнений багажник голови, скоріше, я думав про неї, про її очі... Коли щастя зустрічі з Елладою ще не відчув, я вже кохав її, уже знав її до дрібниць.

Я люблю мріяти, але ненавиджу мрійників, ті дарма лише фантазію використовують. Красуня вимагає втілення, а не запилючення серед таких же, як і вона, — мертвих мрій. Це я до того, що мій щоденник лежить такий собі та думку гадає, що наші то з ним мрії всі живуть, вони всі реальні. Але я заявляю: і що?!!! Незабаром я це зрозумію...

«Ненавиджу та люблю водночас їздити у метро», — згадує мій інтимний записник. Різні соціальні стани, стандарти поведінки та різноманітний зовнішній вигляд. Не встигли відкритися двері до вагону, як, наче зграя стервятників, люди влітають у вагон, не даючи змогу вийти тим, хто десять хвилин тому робив те саме. Але в метро цікаво, якщо Ви вмієте аналізувати, іронізувати.

Узагалі, я хотів потрапити на горище, аби пригадати свої розробки. У мене існує власна газета з унікальним дизайном, неповторними колонками. Може настав час? О, ось і вона, красуня. Іди-но сюди, люба. Треба зрештою поремонтувати торшери чи хоча б лампу сюди вкрутити.

Ходімо вниз!

Ви уявляєте, я дивлюсь, але не бачу, це наче не я розроблював... Мені страшно. Я не впізнаю самого себе... Що ви хочете сказати, що це очі дурманні? Чи я змінився... Важко дихати. Упаду — полежу.

Усе, що я згадую з минулої ночі — це її очі, зелено-блакитні очі, наче сама природа, саме життя.... Сьогодні я знову побачу Елладу та закохаюся ще більше.

Дивуюсь людям. Сидять у своїх гаджетах, дивляться серіали, фільми, добре-добре, хтось навіть читає, і так кожен ранок, день, вечір. Шановні, ми всі вимираємо, на жаль. Деградація — це повільна смерть. Що ж робити? Відповідь мені невідома. Я зустрічав мудрість, але дуже мало людей дивляться саме таким поглядом. Очі надзвичайно рідкісних людей відрізняються від звичайних. Вони неосяжні та такі сумні. Сподіваємося, що зажуреність погляду, — це від того, що життя коротке, а не від...

У мене тримтять ноги, я відчуваю, що більше не їду ліфтом, а лечу серед хмар до колись неможливого на землі Раю. Мені потрібна впевненість, бо моя шалена голова та захмелена душа вимагають уваги, теплоти та любові від єдиної на світі Еллади.

"Хочу запросити Вас повечеряти зі мною. Відмову не приймаю. Зустрічаємося сьогодні після роботи на цьому самому місці", — я сказав це з такою впевненістю та зухвалістю, що на місці Еллади вже б дав смачного ляпаса наглій пиці. Декілька секунд я простояв, а потім розвернувся та пішов на своє робоче місце. Вона нічого не сказала, гірше може бути лише остаточна відмова. Які там соціальні теми, розмови про філософію сексу із читачами — робота не те що не летіла, як раніше, вона не йшла більше. Зазвичай, усі віддані працівники, у нас усі такі, йдуть із роботи лише з задоволенням під назвою "Усе зробив, написав, випустив", тобто ми тут до пітьми. Але сьогодні напрочуд цікавий день, в офісі уже близько 19 нікого не було, крім мене та тієї, що захопила на довічне утримання мою душу.

Я постукав.

— Прошу.

— Я хотів вибачитися... — Раптом Еллада перебила мене.

— Ні! Я більше не хочу чути подібного — я все розумію та відчуваю те саме.

Мені здавалося, що це сон, повірте, я майже переконав себе у цьому, але то було не так. Еллада підійшла до мене — більшої насолоди я не відчував ніколи... Вона поруч, я бачу її очі, чую її запах і відчуваю тепло, яке вона випромінює. Ми покохали один одного так дивно й так одразу — справжні споріднені душі.

Лежачи в ліжку, я завжди торкався її оголеної душі, а вона — моєї. Ми постійно говорили, постійно мовчали — і все це було таким неважливим, бо немає нічого сильнішого за кохання.

— Я тебе кохаю.

— Я тебе кохаю.

У офісі всі помітили наші погляди, потім обійми, руки, поцілунки, довгі один на один у її чи моєму кабінеті. І здавалося всі щасливі та чекають запрошення на весілля.

Життя дарує нам багато чого, але забирає не менше. Я боюся її згадувати, боюся, що їй боляче за мене, мені страшно, що я не виконую обіцяного їй — не живу за нас двох.

Я тебе кохаю, кохаю, коха-а-аю.

Їй було 33 роки, коли вона покинула мене. Смерть її була такою підступною, вона крадькома, потроху, потихеньку забирала її у мене, а коли ми розкусили її план, було вже пізно, хвороба зайшла надто далеко.

На ранок я прокинувся німий. Зрозумівши, що мені не потрібно більше нікого чути, мій організм зробив своє діло. Я завжди знав, що сила думки та бажання здатні на чудеса, навіть такі.

Мені було 35 років, коли я прокинувся німий. Сьогодні мій 85-ий День Народження. І я найщасливіша людина на світі. Життя обов'язково дарує щось, коли забирає. У мене троє внуків і одна правнучка Еллада, красива та мудра дружина, а ще моя Еллада, яка сниться мені кожну ніч. Вона розкрила мені велику таємницю, колись я прийду до когось із Вас у сон і розповім її. А поки, треба спішити жити, бо для відпочинку існує інше місце. Колись зустрінемось!