Він дивився у вікно, шукаючи ту, яка згасає, аби загадати бажання. Сьогодні небо було напрочуд чисте, і як не дивно, його безкраї простори повнилися зірками. Хтось колись комусь сказав, що у ту мить, як падає яскрава красуня, треба мріяти так щиро та відверто, як тільки можна, і бажання справдиться. Зрозуміло, що він у це не вірив і, певно, саме тому весь вечір простояв біля вікна.

"Хіба можна шукати допомоги у зірок?", — повторював це у голос декілька разів, намагаючися запевнити себе у тому, що не шукає нічого в небі.

Аполлінар запалив сигарету. Він дивився на вогник, який тліє у закуреній, згадуючи ясне небо з нічними метеликами на ньому. Йому так кортіло хоч раз побачити падіння або взлет зірки. Ні, не задля бажання, а задля неповторної краси та відчуттів, що пробуджують бігунів по тілу. "Палити шкідливо", — прибираючи цигарку, Аполлінар знову наблизився до величезного панорамного вікна його будинку. Як не дивно, відкривши вікно та поринувши у суцільну темряву з мільйонами далеких фанарів, чоловік знову запалив. Купа недопалків ошатно були покладені на підвіконні, вочевидь, він проводив біля вікна більшість ночей.

Аполлінар був із тих чоловіків, про яких мріє, із упевненістю кажу, кожна дівчина. І мова йде не лише про його панорамне вікно, величезний будинок і статки — ні. Добрий, розумний, ввічливий, шукаючий ту єдину. Зрештою, усім зрозуміло, що такої до сих пір не знаходилось ні ним, ні долею. Але рано чи пізно життя дарує подарунки, на які заслуговуєш.

Зірка впала — він загадав.

Чи то час прийшов, чи наші предки зі своїми віруваннями розумні речі говорили — невідомо. Але зрештою Аполлінар зустрів дівчину, яка осягнула собою усього нього. Кохання зустрів чи ні — теж залишається таємницею. Відомо лише одне: із мріями слід бути обережними, вони ж можуть і прийти до тями та ощасливити нас. Заможна людина, яка має усе, тече слиною на стосунки, а за їх якість не думає. Так сталося й у Аполлінара. Чоловіка змучила спрага, той хотів випити келих пристрощів, упасти до умута з коханням і поцілуватися зі своєю єдиною біля панорамного вікна. Точне формування наших бажань підвищує їх якість, як не дивно.

Філіція — вродлива, пристрастна та гаряча дівчина, поцілунки якої здатні були обпікти мрійника. Очі дівчини, наче найчорніша серед існуючих нічь, вони випромінювали таємничість. Вона любила малювати картини, серед яких найчастіше траплялися намальовані очі — темні карі, певно, то були її. На її боці — молодість, краса та пристрасть. Але Аполлінар забув, що шукав єдину, тому проведена ними нічь була наповнена лише пристрастю й нічим більше.

Лежачи у ліжку, відчуваючи її оголене тіло на своєму торсі, чоловік згадав зірку, що так ясно летіла геть із неба.

- Філі, скажи, що для тебе кохання?

- Апо, дурненький, кохання — це мистецтво!

- А назвеш ти мистецтвом кохати мене?

- Ах-ах-ах, ти таке дитя. Мистецтво — це те, що перероджується у матеріальне.

- Шлюб, діти, онуки?

- Ні! Мої картини — ось мистецтво.

Після цього Аполлінар більше слова не вимовив. Лише вранці зібрався, приготував млинці, залишив їх сплячій і покинув назавжди її та її мистецтво.

Чомусь у цей день йшов дощ, чомусь було холодно, темно та одиноко. Мріям Аполлінара вдалося пожити на світі стільки, скільки самому йому необхідно було, аби збагнути, що ніякі це не мрії були. Зірка помилилася.

У цю нічь Аполлінар думав про Філі, про їх, як здавалося, незламну пристрасть. Вона не дзвонила, їй не кортіло поговорити зі своїм Апо, не хотілось, певно, і за млинці подякувати.

Він лежав у своєму ліжку, намагаючися потонути у спогадах про ті ночі, проведенні з кареокою художницею. Цигарки допомагали йому відволіктися від небажаних думок, вони вміли зачаровувати своїм легким, майже прозорим і невловимим димом. Тому, коли він запалював одну з них, одразу відлітав із своєї величезної квартири кудись ген за наш приземлений світ.

Аполлінар мав дві величезні проблеми — гроші та розум! І те, і інше заважали йому не тільки у коханні, а й у житті. Колеги заздрили його грошам і ненавиділи за розум. Певно, він був одинокою людиною, зрозуміємо його: не кожен відважиться на дружбу з тим, хто може дозволити собі що завгодно й у розвагах, й у розмовах. А з дівчатами було зовсім по-іншому. На нього липли професіональні прилипали, яких із дитинства позбавляли розуму й виховання, хоча, як можна забрати у людини те, чого вона не має?

Ллінару було важко, задурманена голова бажання сказати комусь "я тебе кохаю" потихеньку робила його, як йому здавалося, божевільним. Він постійно думав, що вимагає занадто багато: можливо зараз не прийнятно лежати із коханою коло каміна, розмовляти про цінність секунди й прикрість щойно втраченої миті. А хтозна, може любити взагалі неможливо? Кохання не існує? Може треба все це прийняти, вибрати милу тілу, а не душі дівчину та жити собі, смакуючи фізичним задоволенням...

Саме коли Аполлінар думав про це, він підвівся та підійшов до вікна, відкрив його, впустивши легкий вітерець та нічну темряву. Йому набридлі формальності, життя з думками та моральними принципами. Він запалив, певно, двадцяту сигарету за нічь, заліз на підвіконня та присів на нього, звісивши ноги у незвідану доки нічь. Розмахуючи ними, наче мала дитина, чоловік зрозумів, що прийшов час жити за правилами більшості.

"Красиві очі серед хмар, я тільки тут спромігся Вас побачить, а на землі, на жаль, лише краса, а ось очей я тут не бачив", — говорив із небом Апо.

Це було останнє, що він сказав чорному безкраю. Підвівшись з вікна, він пішов у нове життя. А тим часом зірка пролітала повз його вікно.

- Ха-ха-ха, то ти правда можеш собі це дозволити?

- Так.

Із володаркою цих слів Апо провів рівно 8 годин, годуючи її морепродуктами та поцілунками, які, як йому здавалося, були у нього щирі.

- Ти такий красивий та розумний... Відкидай останнє, сьогодні нам знадобиться лише краса.

- О-о-о...

А такий діалог — це усе, що сказали двоє за ще одну ніч Апо, прожиту за правилами більшості. Усе, як він хотів, погоджуєтеся? Але коли сталося йому залишитися один на один із собою, без красунь, їх тіл, які змушували Апо п'яніти та більше не згадувати про омріяні очі, які зустрічалися лише на небі, Аполлінар відчув, як його щокою покотилася холодна, наче найгостріше лезо, сльоза. Не розуміючи, що з цим робити, як змусити зупинитися тому лезу, що прорізало його зсередини та виходило прямо через око. Аполлінару було боляче. Він міг знайти спокій лише там, де востяннє бачив їх.

Вікно було закрито товстими шторами, які хоча б на деякий час дали змогу забути ті омріяні очі, які Аполлінар міг зустріти лише на небі, серед зірок. Він із злістю здер ті огидні йому шматки тканити, які куплені за страшні, як для його омріяної більшості, гроші. Коли нарешті штори зникли, Аполлінар побачив повну темряву і небо, закутане чорними хмарами...

Іноді, скуштувавши чогось огидного, ви вертаєтеся назад до того, що все ж таки миле вашому серцю. Звичайно, вам може пощастити і побачене вами залишиться тиким же, як ви його покинули. Але Аполлінар був не з щасливчиків — небо повне хмар, відсутні навіть далекі відблиски, які зазвичай пускають зорі — бажання не загадаєш, пробачення не попросиш. Але якби тоді чоловік не поспішав поринути у життя, наповнене голосами більшості, то побачив би, як у той самий день, коли він востаннє розмовяв із небом, упала зірка.

Він її уже бачив перед тим, як востаннє дивився на небо, коли за його спиною впала зірка. Щастя часом спостерігає за нами за крок від нас. Так трапилося й у житті Аполлінара, який завжди дивився високо у недосяжну даль, а не прямо, у протилежне вікно, у якому сиділа красива, тендітна дівчина, із довгим волоссям, чарівною посмішкою, тоненькою талією та прекрасними, чорними, наче саме нічне небо, мудрими, очами.

Сьогодні він побачив її знов, але уже чітко та ясно — сяйво недосяжних зірок не сліпило його очі, а бажання напитися однієї лише пристрасті потонуло разом із тією сльозою, яка текла по його обличчю. Зупинивши свій погляд на протилежному вікні, Аполлінар посміхнувся, впізнавши ті карі очі, які колись, як йому здавалося, спостерігав на її автопортретах. То була Філіція, що любила дивитися на небо, мріяти разом із зірками та малювати карі очі, які, на жаль, усі сприймали за її власні. Ніхто навіть не міг подумати, що тонка натура Філі малювала очі, про які так часто мріяла, дивлячись на зорі. Назвавши кохання мистецтвом, а його у свою чергу своїми картинами, вона лише чекала того, хто зрозуміє її, а не буде бачити лише те, що здатна споглядати примітивність думок кожного.

Один лише погляд у вікно Філіції дав зрозуміти Аполлінару, наскільки він був дурний. Зробивши висновок із двох речень, він ледь не зруйнував усе, на що так довго чекав. А Філіція ніби чекала, коли він зніме штори та погляне туди, звідки він колись бездумно пішов.

- Я тебе кохаю.

- А я тебе, Апо!

Ось так здійснилися дві мрії двох людей, які любили нічне небо, повне зірок.