Вниз і вгору
Вниз і вгору

Вниз, вниз, вниз, вниз... Ці сходинки вели далеко у підземелля, темне, сире, але від цього ще привабливіше. Він мріяв знайти у цій темряві щось, доки ніким не відкрите. Таємничість — це мотиватор необережності й у той же час — великої продуктивності.

Він дивився вниз так, наче усі сподівання залежали лише від того, що там сховано. Очі наповнені світлої надії, рухи всі нестримні та швидкі. У пошуках подібних таємниць він провів ледь не усе своє свідоме життя. Із чого все почалося та як зародилося важко сказати, у його голові, тоді ще дитячий, уже засіла ця ідея, готова та продумана до дрібниць.

Маленький хлопчик, лежачи у ліжку, слухав мамині казки, у кімнаті, переповненій фантастичних розписів: ракети, що сягають зоряного космосу, жарптиці, які розправляють крила у польоті серед хмар, фантастичні тварини, які, ніби мандрують кімнатою, заполонили весь простір. Мамині казки завжди були про щось неосяжне людському розумові, справжні загадки, таємничі та досі ніким нерозвідані. Вони повнилися фантастичними істотами та людьми, які здійснювали неймовірні подвиги. Здавалося, що світ героїв і фантастики існує, а кімната хлопця слугувала лише підтвердженням цього.

"Спускаючись униз, сподіваюся, що він ще дихає. Тернистість — підтвердження вірного шляху", — запевняв себе уголос шукаючий.

Ставало важко уже дихати й самому, проте він знав відповідь на питання "навіщо?". Знаючи це, ми з вами забов'язані полишити всю невпевненість у хлопці та покинути у пам'яті всі питання, які народилися під час знайомства з ним. У нього є мета з розумінням нащо все це! Це й правда неймовірно, мало в кого з його сучасників взагалі є ціль, ми промовчимо про "навіщо".

Мама хлопця була художницею. Коли він народився у їх родині, його кімната була уже готова: стіни розписані, зірки на стелі висять, а купа дитячих казок — уже на полицях. Ім'я хлопцю, на диво, довго не могли дати. Мати його уже тоді знала, що він любить мріяти, навіть не вміючи говорити, тому ще маленьким називала його солоденьким мрійником. А назвали його Сашком, Великим Олександром.

Олександр відчув легке солодке віяння, яке доносилось до нього разом із вітерцем із низу. Одразу стало солодко прохолодно. Із цим ароматом Сашку згадався запах дитинства — він був таким же: солодка мамина випічка, яка своїм теплим запахом розліталась квартирою. Але тут солодкий аромат прийшов із прохолодою — щось не так. Ще трохи й він зможе переконатися точно.

Він уже бував тут, у цій глубокій мряці, сред темноти зі світлою мамою, яка привчала хлопця до цікавих фантастичних історій, які разом із ним шукала у реальному житті.

Підземелля виявилося не таким глибоким, як здавалося, і Олександр був уже на місці. Перед очима Сашка одразу постала картина дитинства: мама з великим рюкзаком, ліхтарем і посмішкою та він, маленький хлопчик, який тримає величезну, прямокутну і пласку річь.

- Синку, його пора випускати!

- Я так сумуватиму... До зустрічі, Полум'яник!

Маленький Сашко розкрив обгортку й поставив прямокутну річь у вступ на стіні підземелля. На очах проступив сум.

Холст, принесений сином і мамою, тепер мав жити тут. Величезний дракон, дихаючий тепло-синім полум'ям, відтепер освітлював підземелля. Зелені очі, малюсенький хвостик, величні блискучі крила, білісінькі зубки, рожевий язичок і невелике тільце, яке відблискувало різними кольорами веселки — все це про підземного дракона Полум'яника, якого створила мама Сашка. Наче саме чудо, цей дракон випромінював щастя. Йому прийшов час знайти житло. Мама з сином розселювали створених ними істот по всьому місту, аби ті створювали паралельний нашому — світ магічних істот.

Уже дорослий Олександр дивився навколо, шукаючи знайомий поглад.

"Полум'яник, любий, ти тут! Як я сумував. Ти останній, усі вже чекають тебе вдома", — взявши величезний холст, трішки струснувши його від пилюки, Олександр із усміхненим від щастя Полум'яником поліз догори.

Вверх, вверх, вверх, вверх... Ці сходинки вели далеко у висоту, а десь там нагорі чекала мама Сашка із повною квартирою уже відреставрованих нею чарівних істот, які побачили світ, наповнили його чарами, а тепер живуть там, де все почалося, — вдома.

© Anastasia_Po,
книга «Вниз і вгору».
Коментарі