Дріботів осінній дощ. Дерева понуро опустили поріділі крони. Береза тихо опустила гілки, на котрих жовті листочки вмивалися крапельками перед першим-останнім своїм польотом. Клен по одному повільно скидав важкі помаранчеві різні прикраси, складуючи їх собі під ноги в строкатий килим-ковдру. Горіх, вже зовсім голий, стояв поруч і соромливо дивився на своїх сусідів: він раніше від усіх скинув своє вбрання, злякавшись першого заморозку, і тепер почував себе вискочкою. І лише Ялинка, що від дощу та похмурої погоди зробилася ще темнішою, понуро споглядала, як сусіди готуються до зими, прощаючись назавжди зі своїми колись шумними, яскравими одежинками.

Разом з Ялинкою безмовно спостерігала за тим, що відбувається, посіріла від дощів та часу статуя, що стояла поруч. В парку царювала осінь...

- Привіт, Пітере! - сказав маленький першокласник з рюкзаком, йдучи по парку повз статую. Мокре од учорашнього дощу листя шаруділо під його ногами. Хлопчик ходив цією дорогою до школи, завжди один, і часто говорив зі статуєю. Може бути, йому було просто скучно. А, можливо, одиноко. І грайлива дитяча фантазія придумала ім'я - Пітер. Тепер він не лишався один в цьому великому парку. З'явився друг, з котрим завжди можна було про все поговорити, і який завжди чекав на нього тут. Так, що б не трапилось, за будь-якої погоди друг завжди радий був його бачити. Вранці школяр йшов до школи і вітав Пітера. Повертаючись додому, він, бувало, зупинявся поруч і розповідав уважному слухачу про свій день, про те, що думав, про свої дитячі переживання. Іншого разу просто посміхався і поспішав по своїх справах. І тоді скульптура проводжала хлопчика своїм довгим поглядом...

Пітер був старою статуєю, що стояла в парку з часу його заснування. Він пам'ятав усіх своїх сусідів - клени, березки, ялини - ще зовсім маленькими, тоненькими саджанцями. Тоді його привезли до нового парку також ще зовсім новим. І білим. Чомусь ніхто не причепив табличку, на якій би було написано, на честь чого чи кого стоїть дана фігура. Так вона і лишилася безіменною прикрасою парку. Пройшов час. Клени, ялинки, березки повиростали, стали сильними та великими. А зимою вітер прогулювався в їх гілках.

Горіх з'явився не так давно. Його, ще у шкаралупі, десь підібрав молодий грак, і приніс до парку, в надії розбити об асфальт алеї. Перший раз він не влучив у асфальт, і Горіх, вдарившись поруч, об вкриту сухою пожовклою травою землю, не розбився. Грак підняв його знову і знову не влучив у асфальт. Пітер спостерігав за тим, що відбувається. Йому стало жаль страждальця, дуже захотілося покликати дітей, яких гід вів через парк і показував місцеві пам'ятки, привернути їхню увагу, помахати кам'яною рукою... Кам'яною рукою... Але що могла зробити кам'яна, вже посіріла від часу фігура? Але ось діти підійшли ближче, побачили статую, побігли фотографуватися. Грач злякався і полетів. Діти почали ставати поруч, залізати на невеличкий постамент, обіймати скульптуру... Пітер на кілька митей відчув тепло ніжних дитячих рук... А потім знову залишився наодинці з Кленом, Березкою, Ялиною... І Горіх, маленький, ще у шкаралупі, залишився тут, забутий обережним граком. А весною він проріс. І ось, пройшло кілька років, і малюк перетворився на парубка, що набирався сил і форми... Старші дерева виховували його, нашіптували казки вітряними вечорами, вчили підставляти сонцю листочки і готуватись до зими, скидаючи їх... Горіх дуже боявся зими. Ялина розказувала йому про холодну пору року, коли вона одна не спала. Білі замети, тріскучі морози дуже лякали. І він, ще молодий і недосвідчений, позбувався листя з найпершими ознаками зими - заморозками, засинав, і чекав пробудження від теплих променів весняного сонця.

Так ішов час. І він, разом з морозами, дощами, спекою невмолимо залишав сліди на статуї. Пітер поступово втрачав свою початкову білизну, ставав все сірішим. А потім почали з'являтися тріщинки. Спочатку зовсім малесенькі, непомітні. Але з кожним роком матеріал, з якого була зроблена статуя, ставав все менш міцним. І він так скучав за часами, коли за парком добре доглядали...

За своє життя він бачив багато людей. Спостерігав за студентами, що шумними компаніями ходили через парк на пари і назад - в гуртожиток. І як містяни бігають зранку алеями парку. Розчулено дивився на молодих матерів, що повільно котили коляски зі своїми чудовими малюками. А ще повільніше ходили по паркові люди похилого віку, дихаючи свіжим повітрям.

Іноді, не часто, але приїздили в парк фотографуватися весільні кортежі. І тоді він теж ставав частиною свята. Красиві, ошатні наречений та наречена підходили до статуї, ставали поруч, фотографувались. Наречена сідала поруч, розправляла білу сукню. Молодь бурхливо розпивала шампанське. Пітер ставав хоча й невеликою, але частинкою самого щасливого дня у житті двох людей. Фоном для щастя. І нехай це продовжувалось лише кілька хвилин. Нехай це був зовсім невеликий епізод для двох молодих людей, що об'єднують свої життя в одне ціле. Нехай потім залишалися лише пелюстки квітів, з якими фотографувалися молоді... Але все ж це були миттєвості радощів. Рідко, та все ж вони були...

- Привіт, Пітере! - сказав маленький хлопчик, що йшов повз статую. Школяр дав ім'я безіменній фігурі, але ніколи не називав свого - а так кортіло дізнатися...

- Знаєш, сьогодні в нас був урок малювання. Вчителька дала завдання малювати людей. Треба було робити овали, які потім перетворювались в руки, ноги, тулуб. Я намалював тебе! Але вчителька чомусь сказала, що я все неправильно зробив... Хоча в інших також було схоже... Зараз покажу!

Хлопчик дістав альбом і відкрив його на сторінці, де був намальований він, Пітер... На постаменті. В правому нижньому кутку стояла не найвища оцінка за цей малюнок. Пітеру сподобалось. Дуже! Але вчительці, мабуть, видніше. Може вся справа у постаменті?

- Але я не засмучуюсь! - школяр світився якоюсь радістю. - Знаєш, мене запросила на день народження одна дівчинка з нашого класу. Ось, думаю, що їй подарувати? Добре, піду вже. Подарунок треба шукати й готуватися йти у гості. Бувай!

Хлопчик пішов далі по алеї. Статуя проводжала його довгим поглядом. А потім стала думати та мріяти. Вона дуже полюбляла мріяти. Для цього було більш ніж достатньо часу...

Пітер довго роздумував над малюнком, який показав йому друг. Його інколи фотографували туристи та наречені. Але ніхто жодного разу не показав фотографії. Він ніколи не бачив себе зі сторони. А тепер ось такий малюнок. Нехай не надто вміло виконаний, школярський. Але він вперше побачив себе зі сторони - своє зображення. Малюнок став найдорожчим зображенням, яке йому доводилося будь-коли бачити...

Пітер замріявся. Хлопчик сьогодні у вечорі піде на день народження до дівчинки. Значить, він не одинокий. І, може бути, колись, коли пройдуть роки і хлопчик виросте, і дівчинка виросте, він стане частинкою їх щастя. Адже коли в них буде весілля, вони обов'язково приїдуть фотографуватися. І тоді він стане найщасливішою статуєю... Так, в роздумах та мріях, зустрів вечір, а потім ніч. Всю ніч йому снився малюнок хлопчика.

Пітер жив цією новою мрією. Він бачив багато різних людей. Але люди приходили і йшли. Більшість - просто повз. Хтось фотографувався. Діти питали у тат і мам, що це за статуя. І чув багато придуманих історій про себе - так батьки намагалися пояснити своїм чадам присутність безіменної фігури у парку. Але не більше того. А хлопчик, що розмовляв зі статуєю... Не раз, не два, не випадково. А цілеспрямовано і постійно. Якась прив'язаність, чи що... Тепер Пітер мріяв про те, щоб хлопчик був щасливим. Тому хотів, щоб у нього було весілля, щоб він створив сім'ю, і ніколи, ніколи не був одиноким! Таким одиноким, як Пітер, що все життя простояв на одному і тому ж місці. Він не бажав хлопчику такої долі. Може бути, коли в нього з'являться діти, і він буде гуляти з ними по парку, вони будуть розпитувати татка про статую... І тільки цей хлопчик зможе в майбутньому розповісти своїм дітям, як його звати. Тільки він один у цілому світі знає, як звати безіменного.

Наступила зима. Стало холодно. Сніг усе засипав. Спали гомінкі дерева. Ялина ховала гілки в колючі рукавиці. У парку діти грали в сніжки. Іноді дідусі катали на санках маленьких онуків. Горобці літали зграйками і шукали, що б поклювати.

А потім наступили свята. Кожної зими люди дуже полюбляли їх влаштовувати. Запускали феєрверки, веселилися. Тільки Пітер понуро стояв на своєму постаменті. Його щось почало турбувати в кам'яних ногах. Він відчував, що разом з холодами в останні зими йому ставало недобре. А цієї зими надто недобре. Пітер не знав, що відбувається. Але такий стан надавав йому зневіри та туги. І якби хлопчик не приходив до нього і своїми коротенькими розмовами не розбавляв одинокість, то було б зовсім зле...

Зима потроху поступалася весні. Сніг танув. Поверталися додому з далеких країв птахи. Так, знову будуть віщувати на увесь парк про свої пригоди, співати пісні про всілякі випадки, що трапилися з ними у далеких місцях. Дерева знову починали гомоніти зеленню, яка щороку ставала ще густішою і вкривала їх крони. Пітер теж радів весні. Хоча хворобливе відчуття зовсім не проходило. Ставало легше. Але зовсім не проходило...

Тріщини стали за зиму ще глибшими, і тепер були більш помітні. І з часом він помітив, що від нього почали осипатися маленькі шматочки. Зовсім пилинки. І від цього ставало ніяково. Часом було дуже страшно, мурашки пробігали по кам'яному тілу... Але згодом сонечко пригріло все навколо, потепліло, волога висохла... Йшло до літа.

Хлопчик приходив, як і раніше. Говорив з ним. Пітер знову став мріяти про те, як друг виросте й одружиться. Стане щасливим і ніколи не буде одиноким.

Все йшло так само. Так само шуміли дерева. Так само дорослішав Горіх. Так само ходили по парку люди...

Знову настала осінь. А за нею - нова зима. І знову здоров'я проявляло свою хиткість. Якась хвороба була у нього, і особливо зле було взимку, в морози...

Школяр дорослішав. А Пітер - старішав. Хлопчик почав все рідше приходити. І ще рідше - говорити з ним. Пітер думав про те, які важливі у нього справи. Завжди чекав на нього. Дуже скучав...

Одного разу, весною, Пітеру стало дуже боляче вночі. А вранці він відчув, як від нього відвалився шматок. Впав поруч із постаментом. Він був дуже наляканий ним. Невже скоро кінець? Зовсім розсиплеться від непогоди? Але ж хлопчик? У нього ж буде весілля, і треба обов'язково побачити його щасливим! Дочекатися б до цього часу!

- Привіт, Пітере! - грубий парубочий бас перервав його роздуми. - Як справи?

Як же він подорослішав! Почав ставати мужнім. Вже не хлопчик. Вже зовсім скоро - красивий молодий чоловік.

- Та тобі зовсім погано! - зауважив друг. І пішов.

А наступного дня приніс шмат дроту і перев'язав ногу статуї, яка тріскалася і розсипалася.

- Нічого, ще постоїш!

І знову пішов. А Пітеру стало трішечки краще.

Йшов час. Друг, що став вже парубком, все рідше з'являвся тут. Все так само один. Чи була в нього дівчина? У його віці у багатьох парубків вже були дівчата. В парку траплялося багато таких пар. Роки змінювались, і Пітер ставав все ближчим до своєї мрії. Побачити б свого товариша, який звернув на нього увагу, дав йому ім'я і прикрашав його одинокість, щасливим. Аби лише достояти до того дня, коли це станеться... Ех, який же неміцний той матеріал, з якого роблять фігури для парків...

Того осіннього вечора все було як завжди. Темнішало. Птахи замовкли в зачеплених першою позолотою кронах дерев. Було свіжо від дощику, що дріботів увесь день. Пітер побачив, як по алеї йде його друг. Вже зовсім дорослий. Він наближався до нього. Ось-ось скаже таке довгоочікуване «Привіт!». Ось, підійшов зовсім близько...

Але що це? Інший хлопець, що проходив повз, раптом блискавично вийняв ножа і приставив його до боку друга! О жах! Що відбувається?

- Гроші гони! Телефон! - вимагав грабіжник.

Пітеру так захотілося в цей час покликати кого-небудь на допомогу. Але нікого не було. Парк був порожнім, вже майже стемніло. Чим же допомогти? Що робити? Ах ти ж, не чіпай мого друга!

Хлопець почав поволі відступати в сторону Пітера. Грабіжник приставив йому до живота ножа і штовхав з алеї. Скоро друг вперся спиною до постаменту Пітера.

Що ж робити? На його очах ображають найближчу у світі людину, а він стоїть і не в силах допомогти... Але ж злодій і поранити, і вбити може. Пітер так захвилювався. В ці секунди хвилювання, тремтіння охопили його. Треба щось зробити! Він увесь напружився. Він тремтіння, напруження, хвилювання раптом потемніло в очах. Стало дуже боляче в ногах...

І раптом земля пішла з-під ніг статуї. Небо кудись пропало. А через мить він відчув щось м'яке під собою... І глухий крик...

Пітер відкрив очі. Він лежав на траві. Поруч лежав грабіжник. А поруч з порожнім постаментом стояв хлопчик, з широко відкритими від переляку і здивування очима.

- Дяку, Пітере! - сказав він і побіг.

Скоро заворушився грабіжник. На його голові було видно кров. Він став, вилаявся... Дав ногою по статуї й знову вилаявся. Оглянувся. Знайшов впущеного ножа і зник у темряві.

Пітер лежав на траві. Це була його остання ніч. Матеріал, з якого його було зроблено, розкришився, дроти проіржавіли... І він звалився зі свого постаменту. Йому не побачити весілля хлопчика. І навіть не дізнатися, як його звати. Але у нього буде весілля. Тому що він, Пітер, зміг йому допомогти. Він зміг захистити свою найближчу у світі людину. Дерева до самого ранку шуміли кронами про те, що відбулося. А Горіх принишк, опустивши гілки - тихо оплакуючи одного зі своїх вихователів, якого знав все своє, теж врятоване, життя...