Березень
Наступила весна, але вона розпочалась тільки на календарі. Люди, що сподівалися відчути приємне тепло весняних днів після морозної ранньої зими, зосталися в режимі очікування. В перші дні пори любові вдарили сильні морози, сніг, здавалось, ні на хвилину не зупинявся. Температура повітря була такою, що багато людей одягали по кілька светрів та шкарпеток, а шарф намотували аж по носа. Хоча певних груп населення це звичайно не торкалося, вони продовжували ходити без шапок, в коротеньких чобітках було видно кісточки, зустрічалися особини, що ходили в порватих джинсах. Як що придивитися уважніше, то стане помітно як ці молоді люди трусяться від холоду, можливо в них дубіють ступні, а по тілу йдуть мурахи від раптового крижаного подиху зими, яка не хотіла іти.
Багато навчальних закладів припинило роботу і тепер дітей і підлітків рідко можна побачити на вулиці, але дорослі, працюючі люди не могли собі дозволити сидіти вдома. Точніше система не могла дозволити їм залишитися в своїх домівках. Вони мали працювати. Ось на зупинці група середньостатистичних людей з нетерпінням чекає на прибуття автобуса. Хтось тупцяє на місці, хтось несамовито потирає руки -- це вже четвертий гурт людей, яких він бачив за свою сьогоднішню прогулянку. Так, саме прогулянку. Цьому молодому, чорноволосому чоловікові нічого не треба, він нікуди не поспішає, в його погляді лише байдужість до всього, його, здається, зовсім нічого не цікавить, адже таку картину його очі-карамелька бачили незліченну кількість разів у різноманітних містах посеред не вгамовної ходи часу. Дивно, чому цей чоловік не залишився вдома біля телевізору чи ноутбуку з чимось смачненьким в руках? Навіщо він вийшов на вулицю в - 18°с? Можливо, домівки просто не було? Але зовсім він зовсім не схожий на безхатченка, навпаки, можна сказати, що цей невідомий з доволі заможної родини -- весь такий чепурний, волосся ідеально зачесане, жодної плямки, ба навіть крихітної смітинки, не має на гарному одязі та взутті. Можливо, він гість цього міста. Та і чи так це важливо знати: хто, звідки, навіщо?
Чоловік поволі наближався до зупинки, не бачачи нічого навкруги, принаймні таке враження викликав його відсторонений погляд. Він ніби переправляв своє тіло з точки А в точку Б. Зупинився. Занадто близько до проїжджої частини, а потім повернувся, мов чийсь голос покликав його. Він не рухався, просто дивився на протилежну сторону і мандрував у вирі власних думок. Так би, мабуть, тривало і далі як би не авто яке занесло в бік. Чоловік повернув голову, прислухавшись до свого перефирійного зору й побачив, перед собою в кількох метрах, продукт автомобільної компанії "Тойота". В наступну мить сильні руки сіпнули його назад. Авто проїхали повз ніяк не зачепивши. Чоловік хвильку стежив за ним, а потім поглянув на особу, яка врятувала його. Легке здивування промайнуло на обличчі.
-- Треба бути обережнішим. Всяке може трапитися в таку негоду.
Звернулась до нього товстенька дівчина в круглих окулярах, що і врятувала нашого за різного героя. У неї були тоненькі губи, а підборіддя майже зливалось з горлом. Вона була чимось схожа на беззахисного кролика. Мабуть, в голові чоловіка також виникла така асоціація, бо ж кутики його губ злегка сіпнулись і на худому обличчі на секунду з'явилась легка доброзичлива посмішка.
-- Дякую вам. Це було шляхетно, -- він ступив до рятівниці, наблизившись майже впритул, промовив -- Я вам віддячу.
Вона ж з острахом і недовірою відступила назад.
-- Та нічого мені не треба від незнайомців.
-- Але все має бути взаємно.
Сказавши ці слова, чоловік пішов геть з автобусної зупинки, залишивши дівчину-кролика з думкою, що вона врятувала якогось навіженого.
"Всё має бути взаємно" -- ця фраза схожа на філософську, адже по-різному можна розглядати взаємність. Як би люди відповідали на зло ще більшим злом, на жорстокість -- жорстокістю і так далі, до чого б тоді прийшов світ. Хоча картина, яку ми бачимо сьогодні, теж не надто хороша. Інша справа, як би люди на заподіяне добро відповідали тільки добром, але, на жаль, часто трапляється, що добром просто користуються. Можливо, у людей різні поняття доброти. Хтось врятує сім'ю від небезпеки, наприклад пожежі, і не вважатиме себе героєм, а хтось дасть переписати домашню чи підкаже на складній контрольній і гадатиме, що це верхівка його доброти. Інколи людина може зробити заради когось щось, що їй не хотілося або просто не входило в її плани, заради того, щоб сподобатися або потоваришувати з кимось, але трапляється так, що як би ти не старався, а на взаємність не розраховуй. Можливо, ти з самого початку не сподобався цій людині, можливо, проблема в іншому. На цю тему можна було б написати багато, але наразі досить.
Чоловік тим часом прямував собі далі, він майже не дивився в сторони, а просто йшов, інколи під нього потрапляла якась бляшанка, покрита льодом, камінець чи частина крижаного зуба, що десятки таких звисали з дахів будівель, і він копав її черевиком поки вона, не відкотившись після чергового удару, не зоставалась десь поза межами обраної ним дороги. Раптом чоловік зупинився, до його вух долинув галас. Якийсь час минув поки він повернув голову в бік голосів -- вони належали двом підліткам. Вони щось невпинно доводили третьому наляканому юнакові, можливо, то був їхній однокласник. Один з хлопців вхопився за куртку жертви і почав говорити тихше, але з більш гнівним виразом на обличчі. Другий вихопив з рук наляканого сумку і кинув її додолу. Чоловік з огидою відвернувся, йому так набридло бачити таке між людей, а особливо, коли це не чесно, коли вдвох на одного. Можливо, той хлопець-жертва нічого не зробив лихого, не образив, він просто робив те, що вважав за потрібне, одначе його дії не припали до душі тим двом. Хтозна як розгорталися події з трьома підлітками далі, а наш герой продовжив прогулянку.
Головна вулиця замерзаючого міста. Різноманітні крамниці, теплі кафе, якийсь музей, а поодаль ходить дивний спосіб реклами якогось магазина -- людина в костюмі білого ведмедя. Народу зовсім не багато. Чоловік спинився і сів на одну з лав, хвилин 10 він оглядав усе навколо, ніби чекав на щось, ніби знав, що врешті-решт щось таки станеться. І через якийсь час упевнився в своїй правоті. З одної барвистої кав'ярні вийшла не зовсім твереза дівчина під руку з подружкою, яка з жалем поглядала на неї. Вони зупинилися прямо перед дверима. Дівчина почала смикати за лікоть п' Яну товаришку, мовляв, що треба іти, що тут не найкраще місце для зупинки. Неочікувано нетвереза голосно, так що ці слова могли почути всі навколо включаючи нашого незнайомця, заговорила:
-- Я йому сказала. Все сказала. Вилила душу, а він?! Сказав, що між нами нічого не буде. Що нічого не зробиш. А як же я?!
Твереза, не бажаючи уваги перехожих до себе, щось тихо прогомоніла подрузі і ща пару секунд вони подалися геть. Знову кутики губ чоловіка сіпнулися в приємну, легку посмішку. Він посміхнувся лише власній правоті, до дівчат і нещастя однієї з них йому було байдуже.
Любов може спіткати будь-кого з нас абсолютно раптово, вона проростає в серці так глибоко, поки в одну мить людина не захоче розповісти про неї. А далі вже як вийде. Може вона знайде свою половинку, можливо двоє закоханих сердець нарешті об'єднаються. А може навпаки, людині відмовлять, знехтують її почуттями, розтопучуть мрії про щасливе і романтичне кохання. Це жахливо, це може завести людину в темні, не приємні, холодні хащі під назвою "Депресія". Мабуть, саме любов має бути взаємною завжди, але це навряд реально. Життя шле безліч випробувань людям, це як челенджі в соцмережах, Алле на відміну від інтернету, де є вибір виконувати - не виконувати, в житті ти маєш виконати, маєш пройти, дійти до поставленої мети, а як саме вже можеш обрати. А невдачі треба просто переживати, не сильно руйнуючи при цьому нервові клітини.
Чоловік ще деякий час посидівши, встав і повільно підійшов до невеличкого кіоска з випічкою та гарячими напоями. За менш ніж півхвилини в його руці була паперова склянка з запашним та солодким капучіно.
З приходом вечора на вулиці стало ще холодніше, але він і досі блукав по тротуарам міста. Чоловік звернув раз, потім ще раз і опинився в темному провулку. Не було жодного ліхтаря, а неба з мільйонами зір було не достатньо аби освітити шлях тим, хто прямував цією дорогою додому. Десь поруч загавкав пес, від подиху вітру пуста пляшка покотилась дорогою. Така картина могла б поселити в перехожому бажання знайти інший шлях, якось обійти темний провулок, але незнайомець подався далі. Він відрізняв стіни будівель від не рівної поверхні дороги і, здається, йому було цього вдосталь, аби прямувати собі кудись. За лічені хвилини він почув голос, чиєсь різке, нерозбірливе бурмотання, а потім звуки, мов скавчання побитої собаки. Зовсім тихо чоловік пройшов до місця звідки долинали звуки. За покинутими двоповерховими будинками, зовалось вузьке відгалуження, як прохід між цима будівлями. В кінці проходу блимало світло, отже це був вихід до одної з великих вулиць чи бульварів, що освітлювались. Біля сміттєвого баку, що знаходився в проході, сиділа дівчина якій і належало скавчання. Вона закривала обличчя руками, а її тіло тіпалось чи то від плачу, чи то від страху. Навпроти неї стояв кремезний, лисий чолов'яга з жіночою сумкою в руках.
-- Не чіп-п-пайте м-мене.
Видавила з себе налякана дівчина. Грабіжник коротко засміявся, а потім діставши телефон з сумки, пожбурив її прямо в обличчя жертви. Він повернувся та зробив кілька кроків, як помітив глядача усього кримінального дійства. В руці, що не була зайнята телефоном, зблиснуло лезо. Ніж.
-- А ти ще хто т...
Але договорити Кремезний не зміг та і зброя йому не знадобилась. Раптово його голова нахилилася трохи назад, вени на шиї випнулись так, ніби от-от мали намір звільнитися з-під шкіри. Ніж і телефон випали з рук і Кремезний схопився за горло. Через мить він осів на холодну землю, з відкритого рота поповзла кривава піна. Останнє, що грабіжник побачив перед собою це два маленькі, розміром очної райдужки, круглі помаранчеві вогники.
Дівчина продовжувала сидіти, міцно стиснувши долоні в кулаки і заплющивши очі. Страх не дозволяв навіть повернутись, всі її кінцівки мов задерев'яніли.
-- Це ваше.
Прозвучав приємний чоловічий голос поблизу. Вона відкрила очі. Навпроти неї, присівши, знаходився чоловік, який тримав в руці її телефон. Дівчина не могла вимовити ані слова, навіть в її голові хаотичні думки не могли зрозуміти: хто це і як тут опинився, тримаючи в долоні її телефон. Хоча її очі вже призвичаїлись до темряви обличчя навпроти не вдавалось розгледіти. Як раптом на мобільний прийшло оповіщення й екран спалахнув, освітивши осіб навколо. Дівчина впізнала його, а він -- її. Знов чоловік, що ледь не по трав під авто біля автобусної зупинки і дівчина-кролик, що врятувала його, зустрілись.
-- Ц-це ви.
Здивовано промовила молода особа. А незнайомець в свою чергу поклав до її руки телефон, який ще тьмяно світився, і приблизившись до її вуха, сказав:
-- Все має бути взаємно.
А потім чоловік випростався, їхні очі ще раз зустрілись, він посміхнувся і полишивши дівчину одну, пішов у темряву вулиці.