З ліхтаря скрапувала вода. Краплі все падали і падали, доки калюжа знизу не розлилася в озерце. На його поверхі постали невиразні тіні. Вони почали чіткішати, і невдовзі стало зрозуміло, що це величезні лісові дерева відбиваються у воді. А ліхтар перетворився на сонце, яке проривалося крізь сплетіння гілок. Навколо озера панувала тиша. Та дуже зрідка чувся шурхіт і дивні, моторошні звуки: тихе дихання, що заповнювало весь простір, свист і нерозбірливий шепіт. 

Раптом озерну поверхню безгучно розітнула дівоча рука. По воді пішли кола, однак миттю зникли. Дівчина підвела бліде обличчя. Зблиснули сині очі, що часто дивилися розсіяно-задумливим поглядом. Але тепер усі вирази в них витіснила журба. Марі не сумнівалася в тому, що вона залишиться там назавжди. Скільки часу минуло відтоді, як померла тітка? Вона знала лише, що багато, і що кожну його хвилину провела наодинці з несамовитою тугою і сумом. Зараз туга послабшала, однак Марі не стало краще. Навпаки, вона дедалі сильніше відчувала порожнечу всередині себе.  

Навколо неї закружляли сяючи сині метелики. Вона занурила руку глибше у воду і створила з води лілею. Велика прозора квітка піднялася над озером. Марі додала листя, далі з’явилася ще одна квітка, третя, четверта. "Вони прекрасні, здаються живими і водночас схожі на кришталь . І бачиш, як цікаво світло грає у їхній воді?" — так одного разу сказала про ці квіти тітка. Марі тоді не до кінця зрозуміла, як можна поєднати життя та кришталь, але була вдячна. Проте зненацька для неї самої рослини впали, знову розлившись в озері. Зітхнувши, Марі пішла геть від нього. Колись вона могла годинами сидіти біля води, надаючи їй різноманітних форм. Але не зараз. Зараз створення не приносило тих радощів.

Вона оглянула ліс: моторошний, і загрозливий для людей, наскільки знала. Однак Марі прожила тут з тітонькою багато років. Тому, хоч і вона не у всі місця могла безпечно ступати, хоча багато чого лишалося невідомим, ліс завжди був для неї рідним. Вона не уявляла, що колись може існувати поза ним.  

Марі змусила себе піти до хати, де вони колись жили з тіткою. Якщо вічно уникати того місця, хто ж його доглядатиме? А доглядати треба, бо хоч щось має залишитись... Від озера до хатини не вело жодної стежки. Однак для Марі вона існувала, абсолютно чітка. Землю вкривав мох і папороть, навколо височіли дерева, оповиті плющем. Серед нього майнуло щось знайоме: частка листя скидалася на пір’я. Марі підійшла ближче. Це розпластався по стовбуру акрус, один з лісових створінь, які ставилися до неї приязно. Птах ворухнув крилом-плющем і підвів голову до Марі.  

— Привіт, Сайне, — тихо сказала вона. — Як твоє життя? 

Він не міг говорити, але очима дав зрозуміти, що все в порядку.  

— Рада за тебе. 

Сайн нахилився ближче і повернув голову вбік, питаючи: “Але ти все ще сумуєш?”. 

— Так.  

Птах задумливо на неї дивився.  

— Що ж, я піду. Щасти.  

Марі повернулася на стежку. Чомусь після цієї зустрічі їй стало ще важче. Раніше вона вважала їх із Сайном друзями, але тепер він здавався геть чужим. Як і всі, з ким вона познайомилась в лісі  — і не могла знайти пояснення, чому так. Марі знову оточили сині метелики. Куток її губ усміхнувся. Вони мали в собі частину її душі, і мабуть, тому єдині будуть з нею завжди. Однак ці метелики теж були іншими, не такими, як вона, тітка, її сім’я. “ Чому в моїй голові з’явилася ця думка?” 

Очам відкрилась галявина з хатою, що ніколи не здавалася настільки темною і покинутою, як зараз. Зібравши волю, Марі увійшла всередину — очі миттю защипало. Та сліз більше не лишилось. Вона стояла кілька хвилин, поки на неї хвилями накочувались спогади про те, як в цьому домі було раніше. Далі почала витирати пил, випрала і розвісила кольорові полотна, сплела новий вінок і прикріпила до дверей. Усе точно, як вони робили тоді, і однаково щось було не таким. “Проте навіщо я прибираю цей дім? — промайнуло в думках. — В ньому ж ніхто не житиме”. Відповіді вона не мала. 

Марі знову накрили спогади про те, як тітка її вчила, як вони разом плели вінки і як ходили по яблука, шляхом туди досліджуючи потаємні місця. Серце вкотре стискалось. Вона згадувала сім’ю, якої не мала вже давно. Її мати обожнювала запах хвої і займалася різьбленням... Як і батько, але він збирався знайти іншу роботу, де можна  більше взаємодіяти з людьми... Сестра теж була вельми товариською, на відміну від Марі, і вона дуже хотіла потрапити на той ярмарок. Ні, вони всі раділи, коли їхали на нього. Але саме того дня... Марі закусила губу. Після їхньої смерті було життя в притулку: юрба інших дітей (тоді не пощастило багатьом), галас і шум, постійно знервована вихователька й інші працівники. Вона ніколи не любила те життя. Тому майже не вагалась, йдучи звідти до тітки, що насправді родичкою їй не була. Однак, згадуючи, як вона з купкою інших дітей допомагала виховательці, Марі відчула дивне... щастя. Чому? Можливо, іноді в притулку вона почувалася краще, ніж зараз? Навіть якщо так, Марі не шкодувала про свій вибір.  

Вона дуже давно не згадувала своє минуле, “нелісове життя”, що здавалося їй далеким і нереальним. Однак чомусь сьогодні в пам’яті спливало все більше деталей, колишніх почуттів, доки в Марі не з’явилося бажання. Бажання піти до міста, де вона раніше жила. Воно не було дуже сильне, та все ж приголомшило її. Скільки часу вона не хотіла нічого, не відчувала нічого, крім журби? “Як дивно...” 

Марі ще якийсь час стояла посеред хати і і раптом прожогом вискочила. Вона бігла, прослизаючи між гілками та кущами, вітер свистів у вухах, а серце калатало. Такі химерні, напівзабуті, але хороші відчуття! Та сили швидко стали її покидати. Марі впала на землю і кілька хвилин не ворушилася. У скронях шуміла кров, а в розумі крутилася одна думка “Навіщо?”. Лишивши її, Марі підвелася і рушила далі — туди, де скінчався ліс. Невдовзі вона знову бігла, минаючи дерева і дивлячись у переплетіння гілок, доки серед них не з’явився широкий просвіт. Поле! А за ним майоріли обриси дахів.  Його можна було обійти, трохи західніше ліс наближався до міста майже впритул, та Марі не хотіла гаяти часу. Її біг став швидшим, однак щойно вона залишила ліс і ступила на поле, серце здригнулось. Вона озирнулась — навкруги лежав величезний простір, порослий самою травою і повністю відкритий ще більш величезному небу. Усе це наче поглинало її, Марі заполонив страх. Вона глянула назад: там, серед крон і тіней, світилися її метелики. Хотілося взяти їх з собою, та не можна, щоби хтось з людей їх бачив. Вона змусила себе продовжити путь — якщо боятиметься поля, то як зможе увійти до міста?  

Сонце почало сідати, коли Марі, важко дихаючи, дісталася бруківки.