Час йшов, вони все ще сиділи на кухні: то мовчали, то говорили.
На диво, час пройшов досить швидко і ось, вже майже час зустрічі з тою самою командою.
-Ну то… Коли вони прийдуть?
Михайло глянув на Кирила, посміхнувся, а потім знову відвів погляд.
-Хто знає, можливо, і не прийдуть.
-Чому такий впевнений у цьому?
-Не знаю. Було таке, і не раз.
Раптом, телефон Полонського задзвенів.
-Так?- піднявши слухавку мовив він- дякую! о… ага… ааа.. то може… дякую… я з ще одним… добре, зараз.
-Таке враження, наче ти з пів слова людей розумієш.
-Хах, можливо. Збирайся.
-Куди?-проводячи поглядом свого напарника, котрий вже йшов на вихід з кухні, спитав він.
-Куди-куди. Команда сама себе довго чекати не буде. Вони під домом десь стоять. Ходімо.
-Он воно як.
Хлопці доволі швидко зібрались та вийшли з будинку. Згодом вони вже стояли в ліфті.
-Нервуєш?
-Я?-перепитав Костильов- та ні. Хоча.. трошки.
-Не переймайся. Вони добрі люди. Мабуть.
-Твоє «мабуть» дуже заспокоїло мене, дякую.
Ліфт прибув на перший поверх і вони удвох пішли до дверей будинку.
Вийшовши, на вулиці вони нікого і не помітили.
-Ну і де?
-Не знаю, сказали, що десь тут мають бути, отже десь, можливо, сидять на якійсь лавці.
-Агов!- вигукнув якийсь жіночий голос- ми тут!
Повернувши голову, вони побачили перед собою пʼятьох людей, серед яких була та сама дівчина, котра й кликала Михайла та Кирила.
-О, Нікколь, привіт, люба!- підходячи до компанії, мовляв іменинник.
-Привіт, з днем народження тебе!
Після слів дівчинки, всі інші люди теж почали вітати Полонського з його святом.
-Що ж, друзі, ще раз дякую за привітання! І одразу до головного, це- Кирило Костильов- поклавши свою руку на плече юнакові, знайомив він його з командою.
-П-привіт- ніяково посміхнувся він.
-Отже, Кирило, знайомся це- Нікколь Сойлер.
-Приємно познайомитись- відповіла вона.
Полонський не зупинявся і йшов далі.
-Ця дівчина, вся така ділова..
-Я ділова?- перебила вона його.
-Ну глянь, офісний стиль одягу, ще й краватку чорну одягнула. Але в цьому немає нічого поганого, повір! Отже, це Христя Багрова.
На знак знайомства, вона лише кивнула головою.
-Неначе аніме тянка - Аліна Береженко…
-Мене ще ніхто так не представляв- схожим голосом на аніме, мовила вона, але потім вже сказала більш звичайним, людським тоном- але, приємно це почути і приємно познайомитись з вами, Кирило.
-О, о, Кирило, а це Поліна Веселко- поклавши руку на плече дівчинці, мовив він.
На відповідь, вона помахала рукою своєму новому знайомому, на що Костильов відреагував так само.
-З дівчатами закінчили, тепер до хлопців: це Констянтин Опанасенко, ну а це Євгеній Хінченко.
Всі вони або казали «приємно познайомитись», або просто кивали головою в знак знайомства.
-Дуже приємно з вами усіма познайомитись!- з посмішкою відповів Костильов, коли Полонський закінчив частину знайомства.
-Хах, цікаве знайомство вийшло, пане Михайло.
-Євгенію, вам знову щось не так?
-Ні все так. Але якось ви по дивному назвали Сойлер. Ви її назвали Нікколь, чи не так?- з хитрою усмішкою продовжував він.
-Так, Нікколь. Вона сама казала, що імʼя в неї через дві «к», тож все правильно.
-Не в цьому діло, пане. Справа в іншому, чи не так, Сойлер аля Нікколь?
-Не звертайте на нього уваги- тихо відповіла фіолетоволоса дівчинка.
-Ой, Нікколь, я і не планував. Я вже зрозумів, що Хінченко у нас буде дзиґою, а не допомогою.
-Ну, це ми ще подивимось.
-Так, все, тихо. Що робити будемо, ви краще скажіть мені?
-Хм, я власне пропоную прогулятись містом та обсудити деякі аспекти нашої роботи?- запропонувала Аліна.
-Я власне не проти, тому окей. Всі ж за?
Всі погодились і тому вони вирішили просто походити по місту.
-Що ж, як будемо працювати?- спитала Христя.
-Пропоную для початку просто зібрати всі факти до купи. І все ж таки, ліпше всього відштовхуватись від справи Кирила, адже як не як, але його дівчина перша пропала.
-Але Михайло, у мене замало фактів про цю справу.
-Думаєш у мене багато? У мене мій брат теж просто так пропав і ніхто і не знає де він і що він- заговорив Костя.
-Ну, хто його знає, я думав, що можливо хтось щось та знає більше, аніж я.
-В любому випадку, навіть якщо у нас мало інформації про ваші ситуації, можна просто дізнатись більше інформації про… як їх там, пане Михайло?
-Поліно, їх звуть воргами.
-От, саме про них! Михайло, що ви ще знаєте про воргів, можете розповісти?
-Мені не можна багато розголошувати інформації, але якщо вже на те пішло, то добре. Тільки мовчіть і нікому не говоріть. Особливо ти, Євгенію.
-А чому саме я?
-Бо багато ляпотиш зайвого. Отже, повертаюсь до теми. По-перше: на одному з розслідувань було знайдено намальовані цифри на грунті. Ймовірніше, це їх рук справа і їх зашифрована мова. По-друге: поруч було знайдено червоний довгий волос. Чи був то ворг, чи просто співпало так- не відомо. Але факт лишається фактом. По-третє: вони якимось способом саме заманюють людей. Тобто вони силу на людях не приймають.
-Але стійте- перебила його Сойлер- якщо ви кажете, що були знайдені якісь числа, якийсь волос, то це означає, що ви знаєте приблизне місце зникнення людей?
-Сонечко моє, я не знаю як це визначили. Я просто кажу, що мені казали у відділенні. Я також одразу зацікавився цим фактом: ніхто не знає де пропадають люди, але якісь факти про воргів знаходять.
-А по волосу? По ньому ж можна ідентифікувати людину? І плюс, чи не може бути таке, що хтось з вашого бюро і є воргом?- спитала Аліна.
-Можливо і є. Зараз потрібно всіх підозрювати, гаразд? А про волос, я нічого не знаю. Всі мовчать про це.
-Гаразд, але все ж… досить дивні аргументи висмоктані з пальця- відповів Кирило.
-О, котик! Дивіться!- вигукнув Хінченко, наче взагалі не слухавши цю розмову.
-Ой… Я вже жалію, що покликав і вас, Євгенію, до себе в команду.
-Пане Михайло, ну подивіться який котик, ходімо за ним?
-Той котик пішов в якусь посадку, тебе це не лякає?
-Костю, а я дивлюсь ти в нас ляканий, пішли- сказала Аліна та пішла разом з Хінченком у посадку.
-Ой Господи, ходімо за ними- сказав Полонський та також пішов туди.
Вся команда пішла у посадку слідом за поліцейським, Хінченком та Береженко.
-Ну і де той кіт?- спитала Поліна.
-Кудись в хащі забіг походу… Він був такий гарний… а раптом його зʼїдять тут?
-Аліно, не переживай, я думаю котик був вуличний і йому байдуже на все.
-Ну, можливо ви й праві, пане Михайло…
Але вони вирішили все ж таки пройтись по тій посадці і спробувати знайти котика. Так гуляли вони довго: вони і сиділи на різних деревах, які впали в наслідок сильного вітру, просто насолоджувались природою і навіть вже й забули нащо вони зібрались. Аж раптом, вони помітили дещо дивне на їх шляху.
-Слухай, а що це таке?-спитав Костильов побачивши на стежині, по якій вони йшли, дзеркало, яке чомусь було саме тут.
-Дзеркало? У лісі? Це якось досить дивно, хоча враховуючи, що в наш час є люди-свині, які викидають сміття не туди куди треба, то не дивно- сказав Євген підійшовши до нього трохи ближче.
-На ньому видно сліди розводів від чогось червоного- додала Нікколь.
-Ну не кров же ж, Сойлер. Чи взагалі дах поїхав у тебе вже?
-Жень, ні, я розумію, я просто сказала, що помітила і все.
-Друзі, мені здається, але це віск якийсь- поглянувши на дзеркало сказав Михайло.
-Віск? Типу ритуали проводили чи що?- спитала Христя.
-Ну, Христино, тобі ліпше знати.
-Що ти маєш на увазі, Євгенію?
-Виглядаєш, як сатаністка- посміхнувшись, відповів він.
-Тьху на тебе.
-Так, тихо, що ви причепились до цього дзеркала. Нехай собі стоїть-сказав Костянтин.
-Так, він має рацію. Просто обійдемо його і підемо далі на пошуки- сказала Поліна та почала обходити його. Звісно ж, команда пішла також за нею.
-Дзеркало, дзеркало, знайшли проблему- йдучи позаду все продовжував бормутіти Євгеній.
-Просто досить дивне воно мені здалось, розумієте.
-Ох, Кирило, розумію, але нічого страшного- запевнив його Полонський.
-Мені здається, але чомусь стало в рази холодніше?- спитала Аліна, схрестивши свої руки на талії.
-Холодніше? Ну не знаю, наче нормально. Лише трооошечки прохолодніше- озирнувшись назад, відповів поліцейський- стоп.
Він різко зупинився, що аж Хінченко, який йшов одразу за ним, врізався в нього.
-Ви хоча б попереджайте, блін!- поскаржився хлопець.
-Хто перевернув дзеркало?- не зважаючи на слова Хінченка, спитав вже суровим голосом Полонський.
-В сенсі? Стоп- поглянувши на дзеркало, сказав Костильов- чому воно знову дзеркальною стороною до нас?
Поліцейський не сказав ні слова, підійшов до обʼєкту та зайшов за нього.
-Я думав, можливо воно двостороннє, але ні, одностороннє. Тож, кажіть, хто це зробив?- доволі сердитим тоном спитав він.
-Робити нам немає чого чи що? Ніхто цього не робив!- відповіла Христя.
-Добре, припустимо. Ще раз хтось мене не послухається, вбʼю- йдучи знову до команди, сварився він- ну, я жартую якщо що- додав після своєї фрази вже добрішим тоном.
-Ви, я бачу, дуже любите нас- пхикнув Женя.
-Тебе особливо, любий- посміхнувшись йому у всі зуби, саркастично відповів він.
Більше команда ні про що не говорила, а просто йшли далі по доволі брудній стежині цієї посадки.
Аж раптом, за висадженими в ряд деревами почала виднітись дорога, з якої вони і заходили.
-Ми що, прийшли назад?- спитав Женя.
-Виходить так
-Але пане Полонський, ми ж йшли тільки прямо, а опинились якимось чином на самому-самому початку нашої подорожі.
-Аліно, я теж цього не розумію. Але вийшли, то вийшли. Й на тому дякую.
-Але як щодо котика того?
-Я думаю, що він тут вже довго живе і йому краще лишитись там. Так буде йому і нам ліпше.
Аліна зітхнула і просто погодилась зі словами поліцейського.
-Що ж, вже дивіться як потемніло, нам варто розходитись напевно? Тоді завтра зустрінемось?- вже вийшовши на початкову дорогу, спитав Кирило.
-Так, тоді, друзі, до завтра! Всі розходимось по домам, набираємось сил! Пішли Кириле, нам в одну сторону.
Кирило погодився та пішов слідом за поліцейським, а вся інша команда просто попрощалась та пішла своїми шляхами.
-Так гарно тут- підмітив Михайло.
-Таки так.
-Що будеш сьогодні робити взагалі?
-Я? Не знаю. Просто прийду і буду відпочивати, я давно вже так багато не ходив.
-Зрозуміло.
-А ти що?
-Я планую зараз піти в магазин та щось приготувати. Може складеш мені компанію?
-Ой, та ні. Я дуже хочу вже додому. Бажання їсти взагалі немає.
-Ну дивись, а то ти так мало їси.
-Все гаразд. Ти в цей магазин чи якийсь інший?- вказуючи на супермаркет, спитав Кирило.
-Так, в цей. Тоді, до зустрічі. Бувай!
Попрощавшись, Михайло пішов до магазину, а Кирило знову, залишившись зі своїми думками, пішов додому.
Дійшовши вже до свого двору, він дістав свої ключі, увійшов до середини будинку та піднявся на свій восьмий поверх.
«Нарешті я дома»- підходячи до своєї квартири, думав він. Але не тут тут було.
-Що?- намагаючись вставити ключі в замкову скважину, вимовив він- чому вони не вставляються?
Спробувавши ще кілька раз, у нього нічого не вийшло.
«Та ну, це ж моя квартира… І що мені робити? Можливо, треба у Полонського спитати? Він поліцейський, може знає, що робити в таких ситуаціях»
Вирішивши, що кращим рішенням буде спуститись в низ, він пішов до підʼїзду та став чекати під своїм домом на свого сусіда.
«Сподіваюсь, він буде не довго…»
-Кирило!- раптом вигукнув до болі знайомий голос.
Костильов одразу обернувся на вигук і побачив перед собою знайому постать: дівчина з рожевим волоссям підстриженим під каре, блакитними очима, щирою посмішкою, одягнену у чорний топ, спідничку та рожеву куртку, а на ногах були червоні кеди.
-Маша?…- не вірячи своїм очам, тихо спитав він.
Дівчина підбігла до нього та міцно обійняла його за талію.
-Привіт любииий!
Так як Кирило був у стані шоку та не розуміння цієї всієї ситуації, він просто дуже повільно теж поклав свої руки на талію дівчини і з широко розплющеними очима та просто мовчав.
-Ти що тут робиш?- вже відійшовши від хлопця, спитала дівчина.
-Маша?- тремтячим голосом спитав хлопець.
-Кирило, все гаразд?…
-М-маша… це ти?
-Я…- вже переживаючи відповіла вона- щось не так зі мною?
-Як я радий тебе бачити!- вигукнув він та кинувся знову обіймати дівчину.
-Агов, ахаха, ми не бачились з тобою лише плюс мінус три години, що ти так засумував?
-Три години? Ми не бачились десь 7 місяців! Де ти була?..
-Хахах, прикольний жарт, котику, але ні, ми дійсно не бачились лише три години.
-Не дури мене! Тебе ніякі поліцейські команди не могли знайти! Ти де була?!- з широкою посмішкою та сльозами на очах, спитав він.
-Яка поліція? Ти з дубу рухнув?…
-Здається тут лише ти рухнула! Ні одного дзвінка, нічого не сказала… кинула всіх!- прибравши посмішку з обличчя та трохи суворішим голосом почав говорити юнак.
-Здається, ти перегрівся на сонці…
-Маша! Ти нормальна? Я прошу тебе, досить тягнути цей дурний жарт, кажи правду, де ти була і що трапилось в той день?!
-Який день?
-Ну як, 21 жовтня, ти пропала: ні записки, ні дзвінка, ні пояснень. Ні-чо-го!
-Чекай, 21 жовтня 2019?
-Який 2019? Звісно ж 2020!
Маша лише стурбовано похитала головою та відступила на крок назад від свого хлопця.
-Маш?
-Скажи чесно, тобі швидка треба чи ні? Мені здається, що треба…
Кирило видихнув все повітря зі своїх легень та просто дивився в її блакитні очі. У його погляді, як і у погляді дівчини, було не розуміння всієї цієї ситуації. Зараз вони були неначе з двох паралельних світів. Або з двох різних часів, де одна людина була з майбутнього, а інша з минулого.
-Кириле, давай почнемо з початку, яке сьогодні число?- попри це, вона все ще намагаючись знайти спільну мову з ним.
-27 квітня 2021
Дівчина підійшла до хлопця і поклала свою теплу руку на його лоб.
-Наче не гарячий…
-То яка ж дата?- розуміючи, що довести їй свою правду не вийде, він почав знаходити підхід до неї з іншої сторони.
-1 жовтня 2021
-А?!
В його голові зараз було повно думок: «як? Тобто він з майбутнього, а вона з минулого? Якщо це так, то як так вийшло? Що мені треба робити? А як повернутись назад? А чи треба вертатись? Там же ж не буде Маші…»
-Чому уставився? Признай що це…
-Це жарт- твердо відповів він.
-Я тебе за такі жарти коли-небуть придушу. Гаразд, ходімо вже кудись, а то стоїмо тут, як не знаю хто.
Сказавши це, дівчина почала відходити. І звісно, слідом за нею, повільною ходьбою почав йти і сам Костильов, хоча його ноги досі були ватні.
-То все ж, чому ти вирішив так фігово пожартувати?- не здаючись, дівчина вирішила дізнатись правду.
-Просто.
-Просто?
-Так.
-Цікаво досить.
-Давай забудемо про це, гаразд?
-Забути це? Ні, ні, я тепер завжди буду це згадувати.
-Кирило!-крикнув хтось позаду.
-Це тебе?- дівчина обернулась та побачила чоловіка в діловому костюмі- що за тип?
-Постій тут, це мій знайомий.
Кирило підійшов до чоловіка який кликав його. Це знову був той самий Михайло Полонський.
-Михайло, що сталось?
-Та я сам не знаю! Який зараз рік? Просто я боюсь навіть питати у прохожих, ще подумають, що з глузду з’їхав.
-2020.
-Ой лихо…
-Лихо? Ти мені краще скажи, що трапилось, як ми потрапили назад у часі і що нам робити?
-Я сам не знаю- розводячи руками продовжував він- в любому випадку нам потрібно мовчати, що ми з майбутнього та бути обережними, аби не вплинути на розвиток дій та «історичний» сюжет.
-І як це робити?
-Сам не знаю. А то хто? Ксанова?- побачивши дівчину, яка стояла за кілька метрів від них, спитав він.
-Так, то Маша.
-Маша, підійди-но сюди!
-Навіщо ти її кличеш?- незадоволено пошепки спитав він.
-Чш, треба.
Маша підійшла до двох хлопців.
-Маша, вітаю, я Михайло Полонський. Хочеш, погадаю на руці і скажу, що тебе чекає в майбутньому?
-МИХАЙЛО- з обуренням, стукнувши його руку, вигукнув Кирило.
Полонський лише посміявся та додав:
-Пожартувати вже не можна чи що?
-Михайло, я тебе прибʼю…
Маша в цей момент просто стояла та дивилась на них, наче як на клоунів. Або просто як на двох ідіотів, які вже десь випили.
-Сонечко, не звертай уваги на цього ідіота.
-Та чому, прикольний жарт вийшов же ж.
-Куди я потрапила…- відводячи погляд від них, Маша прикрила своєю правою рукою обличчя.
-Та це ми маємо питати «кули ми потрапили»… Гаразд, гаразд, тепер по серйозному. Маша, ти знаєш хто такі ворги?
-Ворги?
-Так, ворги.
Кирило в цей момент стояв та дивувався Михайлу.
«Нащо він їй каже про воргів, якщо про них стане відомо тільки після того, як люди почнуть пропадати?»
-Оцінюючи твою манеру спілкування, можу припустити, що це якийсь алкогольний напій. Або можливо якийсь бар. Або на крайняк збірка анонімних алкоголіків так називається.
-Мг, зрозумів. Кирило, відійдемо на пару секунд- поклавши руку на плече хлопцеві, він відвів його в сторону- що ж, вона не знає хто такі ворги…
-Ти серйозно думав, що вона буде знати? Я сам про таке слово як «ворги» дізнався від тебе! І це вже пройшло ойойой як багато часу від 2020!
-Ну, таки так. Але можливо, вона ворг, не думав про це?
-ЩО?
-Ну знаєш, підставила своє зникнення, а сама є головою воргів…
-МАША НЕ МОЖЕ БУТИ ВОРГОМ!
-Але все ж, один відсоток, що вона ворг все ж є.
-Навіть якщо й так, вона тобі не зізнається ні в якому разі! Подумааай головоююю!- ткнувши пальцем в голову, мовив він.
-Еу, хлопці, ви ще довго там?- спитала Маша.
-Ні, ми вже закінчили розмову- підходячи до дівчини вів поліцейський.
-Так що за ворги і чому Кирило крикнув, що «МАША НЕ МОЖЕ БУТИ ВОРГОМ»?
-Ворги це люди котрі люблять…- не встиг Михайло договорити, як його фразу завершує Кирило.
-Воронів. Котрі люблять воронів.
-Га?
-Так, так, сама це я і хотів сказати.
-То з якого дива ви вважаєте що я люблю воронів?
-Ну знаєш, хто його зна.
-І чому ви про це почали говорити?
-Ну…
-Михайло любить воронів- перервав його Кирило.
-Так, саме так. Шукаю однодумців з цього приводу.
-Ага… Ну, зрозуміло…
-І все ж… погадати можна?
-МИХАЙЛО!- стукнувши його по потилиці, вигукнув він.
-Та досить, це ж лише жарт- заливаючись сміхом, мовляв він.
-Так, ви мене явно починаєте дратувати- схрестивши руки на своїй талії, сказала дівчина.
-А?- спитав Кирило.
-То ти зі своїм жартом по типу «хаха, я тебе не бачив багато місяців, хаха», то цей «хочеш погадаю хаха». Два клоуни.
-Ну, пробач. Потім зрозумієш чому ми так кажемо.
-Потім? То чому б вам зараз не пояснити?
-Ну як мінімум тому що мені не дає дехто погадати- поглянувши на незадоволене обличчя Кирила сказав він, а потім додав- окей, окей, знову тупий жарт. А якщо по серйозному, то тебе скоро викрадуть. Або навіть вбʼють. Хто знає.
-Михайло…- скрізь зуби протягнув Костильов.
-Що? В сенсі?
-Не важливо. Просто хотів попередити. Ну, а я поки піду додому. Чао!- повернувшись спиною до Маші та Кирила, він почав йти в іншу сторону, ймовірніше, до його дому.
-І що це за тип?- спитала Ксанова.
-Довга історія… просто пішли звідси- взявши за руку, він почав вести її в протилежну сторону тій стороні, в котру пішов Полонський.
-Але чому ви так жартували наді мною?
-Гарний настрій. Ось.
-Але у тебе зараз досить сердитий голос…
-Все гаразд. Просто забудь його слова і мої та живи собі спокійним життям. Гаразд?
-Але…
-Чш.. Не питай нічого. Прошу. Давай просто мовчки я проведу тебе до твого дому.
Маша лише зітхнула та кивнула в знак згоди.
-І ще дещо, нікому, ні за яких обставин не кажи про це все. Це буде між нами.
Дівчина знову кивнула головою.
Так, мовчки, розмірковуючи над цією ситуацією, вони дійшли до дому Маші Ксанової.
-Що ж, бувай?-спитала рожевоволоса.
-Виходить, що так.
Вони обійнялися і після цього дівчина зайшла до підʼїзду.
-Тільки Маш…-зупинив її юнак вже на порозі входу.
-А?
-Пиши мені частіше, добре? В плані: коли ти йдеш на вулицю, з ким, що ти робиш, всі твої плани і так далі. Гаразд?
-Добре?…
-Бувай!
-Бувай!
Після цього, вона все ж зайшла додому, а Кирило почав думати, як би йому добратись додому.
«Я згадав, я змінив замок взимку… Якщо це так, тоді мені потрібно шукати ключі від колишнього замка? І де я їх знайду?»
Раптом на горизонті він помітив Женю Хінченка, який йшов по іншу сторону дороги.
«Дідько, виходить іншого варіанту немає…»
-Женя!- крикнув він хлопцеві.
Той повернувся та побачив по іншу сторону Кирила.
-Що треба?
-Зараз підійду до тебе і скажу!
Перебігши дорогу, він підійшов до свого співучасника.
-Я не можу потрапити до себе в квартиру.
-То я тут до чого?
-Мені треба якось знайти ключі… Розумієш, я змінив замок взимку, а отже ключі від того замка не підходять до цього.
-Ну не знаю що й робити тобі. Ти сам живеш виходить?
-Ну так.
-Ну тоді йди знімай квартиру або можливо в готель йди жити.
-Але там у мене всі документи, всі гроші…
-Ти хочеш до мене додому нахаляву жити чи що? Взяв себе в руки, зняв собі житло чи номер та пішов заробляти всі гроші заново.
-Можливо, ти й прав…
«Та не прав ти, міг би хоч якось підтримати. Хоча… чого очікувати від тебе?»
-Мг.
-Ти доречі, як я розумію, вже знаєш що ми у 2020? Як дізнався що ми тут?- вирішив змінити тему Кирило.
-А? А, ну я це зрозумів по телефону. Одним словом по даті.
-Ааа, я зрозумів…
-Мг. Тоді я пішов. Бувай.
-До зустрічі.
«О це везе людям, котрі не змінювали замки на дверях. Заздрю. Але він з однієї сторони все ж прав, треба щось робити. Піду зніму номер на кілька ночей, а там вже, можливо, і квартиру знайду на час, поки не повернусь в 2021. Якщо я повернусь, звісно ж»
Так він і пішов до одного з готелей свого міста.
***
Вечір того ж дня: 1 жовтня 2020. 21:40.
Зайшовши до місцевого пʼятиповерхового готелю, він одразу пішов до ресепшину.
-Доброї ночі. Чи можна зняти номер на декілька ночей?
-Доброї ночі, так звісно, на скільки плануєте брати?
-На 5 ночей.
-Так, добре, наразі є вільний номер.
-Чудово, тільки можна питання? Чи можна потім якщо що подовжити час оренди?
-Так, звісно.
-Чудово, прошу порахувати скільки це буде коштувати.
-Дві тисячі гривень.
«Краще не буду нічого їсти, але буду з житлом»
-Добре.
-Заповніть анкету поки що- просуваючи бланк, мовила жінка.
-Угу.
Костильов почав заповнювати анкету, на котрій просто були питання про те, хто він і що він.
-Я заповнив.
-Чудово, термінал чи купюрами оплата буде?
-Термінал.
-Прошу- просуваючи термінал, відповіла вона.
«Добре, що хоч гроші на картці є»
Кирило оплатив своєю банківською карткою за свій тимчасовий номер на пʼять днів. Після цього його одразу провели до його номера.
-Ви без речей сюди приїхали?- спитав чоловік, який проводив юнака до номеру.
-Так, просто так вийшло.
-Розумію. Що ж, ось номер під номером 504, і ось ваші ключі.
-Дякую.
Костильов увійшов до номеру.
«За дві тисячі не погано… як мінімум, дохлими щурами не тхне».
Оглянувши ще раз свою «квартиру», він завалився на ліжко.
«Що ж, пора спати…»
Перед тим, як лягти спати, він зайшов до телеграму та побажав Маші доброї ночі.
«Дивно, що вона мені нічого за цей вечір не писала…»
***
Пʼятниця. 2 жовтня 2020. Ранок.
За вікном вже було світло, а Кирило Костильов все ще досі спав. Але як завжди, хтось йому завадить спати довго.
-Хто мені телефонує…- сонним голосом провив він- знову Полонський… Уххх…
Він взяв слухавку і почув голос свого знайомого.
-Ало, Кирило?
-Що вже треба?
-Я під твоїм домом, стукаю тобі в двері вже як пʼять хвилин. Чому не відчиняєш їх?
-Я не дома.
-В сенсі? А де ти?
-Я не зміг потрапити туди. Я хотів тобі про це сказати, але ти швидко пішов від нас з Машею. Одним словом, я замок взимку змінив, тому ключі які у мене з собою не підходять до того, який зараз.
-Ля ти ідіот. І де ти зараз?
-Я зняв номер.
-Ти серйозно? Краще б у мене пожив, і дешевше було б і краще.
-Ну… краще точно не було б особливо з тобою, а дешевше, то так. І взагалі, що хотів?
-Хотів поговорити про наші дії. Мені треба з тобою зустрітись.
-Ох, окей…
-До якого готелю йти?
-Він один, той котрий в центрі міста. Називається «ПАРА DICE»
-А, окей. Двадцять хвилинок і буду, чекай мене.
-Мг.
Завершивши свою телефонну розмову, він підійшов до вікна.
«Ех, все ж таки, гарний тут вигляд на місто, якщо не дивитись в низ на тих двох бомжів… стоп, Сойлер?!»
Побачивши дівчину схожу на Нікколь, юнак відчинив вікно. Він вже хотів її гукнути, але вона, як на зло, увійшла до готелю.
«Що вона тут робить? Треба спуститись до неї»
Він хутко взяв свій телефон та ключі, взувся та побіг до низу.
На щастя, обирати між ліфтом та сходами, Кирилу не довелось, так як цей готель був пʼятиповерховий, а отже ліфту тут і не було.
Тому він хутко побіг сходами до низу, але, на жаль, Сойлер він так і не побачив.
«От чорт… і де вона може бути?»
-Кирилооо, салют!
-О, Полонський, як ти так швидко прибіг?
-Хаха, мене підвезли.
-Справді? Хто?
-Дмитро.
-Хто?…
-Той, що теж поліцейський.
-А, згадав. То де він?
-Паркується. То все ж, чому не вирішив жити зі мною? Я б тобі виділив ліжко. Хоча ні, якщо хочеш спати окремо від мене, не в одному ліжку, то килимок би лише знайшовся.
-От тому і не зателефонував тобі…
-Ну окей, а як щодо Маші? Чому у неї не вирішив ночувати?
-Не хочу її напрягати. Вона б не зрозуміла чому так вийшло.
-Ааа.
-Доречі, треба буде глянути чи писала вона мені щось сьогодні…
-Подивись. Нам зараз важливо відслідкувати всі її дії аби зрозуміти де вона і з ким.
Кирило взяв телефон в руки та зайшов до чату, в якому вона лише написала «добрий ранок, пробач, що вчора не писала, я просто так втомилась, що лягла одразу спати. Зараз буду йти на навчання, тому напишу тобі скоріш за все лише ввечері, коли повернусь додому. Бувай!»
Тим часом, поки він читав це повідомлення, до них прийшов і Дмитро.
-Михайло, я тебе прибʼю! Ще раз ти розляпаєш каву в моїй машині!- сварячись підійшов він до Михайла та Кирила.
-Ой, ну не треба спочатку гнати, а потім різко зупинятись. Тоді б я не розлив тобі нічого.
-Так, сиди вже. Ти Кирило?- кинувши погляд на Костильова спитав він.
-Так, я.
-Вітаю, я Дмитро. ДМИТРО! Запамʼятав?
-Ну так…
-Кирило, його просто плутають з його батьком Артемом, тому він так кіпішує.
-Аааа, я зрозумів.
-А, ще дещо, він вже знає про те, що ми з майбутнього.
-Ти йолоп? Нащо ти йому розказав?
-Треба, Кирило, требааа.
-Якщо ти переймаєшся, що я всім розкажу про це, то цього не буде, не переймайся.
-Ну, добре… Припустимо, най так буде, але все ж…
-Тшш! Короче, давайте присядемо за тим столиком в самому дальньому кутку і все обговоримо, гаразд?
Вони просто кивнули в знак згоди та пішли за той самий столик.
-Отже, шановне панство, нам треба якось прожити цей місяць, аби дізнатись, що все ж таки сталось з Машею, а потім повернутись назад. Але без Дмитра.
-Стривай… в сенсі просто зрозуміти що сталось? Нам потрібно зробити так, аби вона лишилась жива та зі мною!
-Ні, Кирило, ми не будемо змінювати історію. Нам просто потрібно дізнатись хто такі ворги, повернутись у 2021 та стати героями свого часу. Звісно, якщо вона жива, а не була вбита, то у 2021 році ми її знайдемо.
-ЩО?- незадоволено вигукнув Костильов.
-Кирило, роби що кажуть- втрутився в розмову Дмитро.
-Ти взагалі замовкни! Ти не з 2021 року! Я не збираюсь такого плану дотримуватись!
-Якщо ми щось змінимо, ми можемо не повернутись до реальності, ти це розумієш?
-Михайло, я краще тут лишусь з Машею, аніж потім вийти в реальний час аля «герой», який зміг знайти воргів. Мені потрібна лише Маша, а не слава чи гроші за цю справу!
-Окей, тоді свою премію за знаходження воргів ти віддаєш мені?- спитав Михайло зі своєю кривою посмішкою.
-Яка премія? Про що ти?!
-Ти серйозно думаєш, що я така хороша, не меркантильна людина? Помиляєшся. Мені просто треба гроші, ось і все.
-То нехай то будуть твої гроші, мені байдуже, мені важливіше життя Маші!
-Уф, який, ти глянь- штовхнувши Полонського ліктем, сказав Дмитро.
-Господи… Нащо я з тобою в той день пішов… Нащо я заговорив з тобою…
-Та тихо ти. Давайте думати, що робити нам.
Кирило просто облокотився на свій стільчик та видихнув все повітря зі своїх легень, аби хоч якось заспокоїтись.
«Ненавиджу… ненавиджу… НЕНАВИДЖУ!»- повторюючи ці слова у себе в голові, він вже не чув про що говорять ті два йолопи, які хочуть заробити грошей з цієї справи. Але раптом, він почув одну з ідей Михайла.
-Я пропоную підходити до підозрілих людей та питати: «чи не знаєте ви щось про воргів?»
Звісно ж, Кирилу ой як не сподобалась ця ідея.
-Ти знущаєшся?- незадоволеним тоном спитав він.
-О, прокинувся.
-То ти кажеш: «нам не потрібно змінювати історію», а зараз кажеш: «давайте питати підозрілих». Як ти збираєшся шукати тих підозрілих?
-Це не зміна історії…- не встиг не погодитись з Кирилом Дмитро, як юнак його перебив.
-Не зміна? А що ж тоді? Вам не здається це дивним, що ми ще до початку зникнення людей будемо знати про воргів? По логіці, нас потім, у майбутньому, будуть звинувачувати у цих всіх пропажах!
-Не будуть, повір!
-Михайло, ти серйозно? Наче поліцейський, а таку фігню несеш!
-Я знаю що я роблю, так буде краще нам всім.
-Добре, роби що хочеш, я просто буду зі сторони спостерігати за цим і сміятись. Тільки не втягуйте в це мене, гаразд?
-Без питань. Ану, пішли до тої пані підійдемо і спитаємо- сказав Михайло та встав з-за столику.
-Ой починається цирк… піду навіть подивлюсь, як це буде виглядати.
Кирило та Дмитро пішли вслід за Полонським до ресепшину.
-Ну що ж, з Богом- сказав Полонський та підійшов до червоноволосої дівчини.
-Доброго дня міс, чи можу я вас запитати про дещо?
Дівчина косо подивилась на нього, а потім англійською мовою відповіла «what?»
Михайло подивився на свої товаришів.
-Бляха, а вона не місцева.
-Ну то говори з нею англійською?- сказав Дмитро.
Поліцейський кивнув та повернувся до розмови з дівчиною вже розмовляючи англійською.
-Я хотів вас запитати про дещо
Дівчина роздратовано видихнула.
-Ну і шо ти хочеш?
-Чи не знаєте ви щось про воргів?
-Що?- не розуміючи, спитала вона.
-А про людей, які викрадають інших людей, щось відомо вам?
-Чому я маю про таке знати?- відповівши, вона просто розвернулась та вже йшла на вихід.
-Стривайте! Це мені потрібно для моєї справи. Я навіть не представився, я Михайло Полонський, поліцейський.
-Ох, як я ненавиджу поліцію…
-Чому ж це? Можливо ви і є ворг?
-Я навіть не знаю хто вони такі.
-Ворги це погані люди, які викрадають людей- пояснив Михайло- і нам відомо, що один з учасників воргів- червоноволоса людина.
-Не хочу я мати нічого спільного з ними. І на вашому місці, я б не звинувачувала рандомних людей, а придивилась би до вашої команди.
-Команди? Звідки ти знаєш про команду? Я навіть не казав цього!
-Мені яка вигода з того, що я вам розповім? Краще ви у Сойлер спитайте.
-У Сойлер?
-Я не зрозуміла сказала?- скрививши обличчя, спитала вона.
-Та зрозуміло, але чому Сойлер?
-А ти подумай.
-Думаю, не надумаю.
-То як тебе з таким скудним інтелектом взяли в поліцію?
-Як ти змогла сюди заселитись, якщо ти так розмовляєш не дружелюбно з людьми?
-Всім було байдуже як я розмовляю, а один ти чомусь до мене причепився- розвівши руками, відповіла вона.
-Бо я взагалі-то хотів спокійно тебе запитати про воргів, а ти почала агресувати, наче ти і є ворг, хоча ти навіть і знати не маєш хто вони такі!
-Ох… ще раз кажу- вже вона більш спокійним тоном- спитай у Сойлер, вона, повір, все розкаже. Гарного дня.
-Чекайте, а як вас звати, можна хоча б поцікавитись? І звідки ти знаєш Нікколь?
-Пф, я Лорі. І все ж, Сойлер пояснить- сказавши це, дівчина швидко вийшла з готелю, забравши свою маленьку чорну валізу.
-Ех, гаразд. На все добре- вслід сказав Полонський.
-То що там, Міш?- спитав Костильов.
-Їй походу Сойлер все розповіла…
-Що?
-Вона спочатку сказала, що не знає хто такі ворги, а потім сказала, що краще ми б придивились до нашої команди. Я звісно ж спитав: «звідки ти знаєш про команду?». Вона відповіла, що «у Сойлер спитайте вона все розкаже»
-ТИ ЙОЛОП?- майже кричущим голосом спитав Кирило.
-Еу, ти чого?
-ТИ РОЗУМІЄШ ЩО ВОНА, ЦЯ ДІВКА, МОЖЕ БУТИ ВОРГОМ?
-Але ж Сойлер…
-ЗАМОВКНИ- крикнувши це, хлопець хутко вибіг з готелю, аби спіймати ту дівчину, але було пізно. Її ніде не було видно.
-Кирило, заспокойся, давай у Сойлер спитаємо- вийшовши до нього, сказав Дмитро.
-Я зараз зателефоную їй, спитаю де вона- дістаючи телефон відповів Полонський.
-Сойлер десь в готелі.
-Що?
-Я її бачив тут, тому й спустився вниз, а тут ти приїхав і забув сказати, адже ми почали про нову тему говорити- відповів Костильов- ану, хутко, на ресепшині спитати треба.