Тихо і розмірено гудів кондиціонер, спрямовуючи свої струмені на бібліотекарку. Вона хоробро боролася зі сном і коли-не-коли перегортала сторінки книжки. Це була одна із багатьох бібліотечних книг, про які більшість забули і брали раза два на три роки. Десь під стелею вилася муха. Її гудіння змішувалося із звуками кондиціонера і мирним сопінням бібліотекарки. На бейджику синіми літерами було видрукуване ім'я - Тамара Павлівна. Ця жінка вже чотири роки працювала у міській бібліотеці і знала одне: окрім стариганів, які не мали коштів на купівлю нової книжки, сюди інколи забігали школярі. Та й то, лише у випадку, коли потрібного матеріалу не було в Інтернеті. А так, її постійними відвідувачами були: сонливість, муха і самотність.

Тамара випустила книжку з рук, але не прокинулася. Її розбудило лише власне хропіння.

- Як я могла заснути...- ах, точно! Ще одна беззаперечна перевага самотності: ти можеш трошечки подрімати.

Жінка нахилилася, аби підняти книжку. Результат друкарської праці закотився доволі далеченько під стіл і аби його дістати, треба було сильно нахилитися. Ви, можливо, іноді помічали, як людина зникає за кутом швидше, аніж ви встигаєте її побачити. Ви неначе помітили кінчи п'яти. Або саму лише тінь.

Тамара завмерла.

У бібліотеці хтось був.

Жінка завмерла, а потім повільно-повільно розігнулася. У роті пересохло. За свої роки праці вона навчилася прокидатися лише на певні звуки. Ось, наприклад: власне хропіння і свист чайника. А також на дзеленчання дзвіночка над вхідними дверима міської бібліотеки. Та цього разу Тамара могла заприсягтися, що нічого не чула.

- Хто тут?

Тиша. Мов у саркофазі.

Тихий шурхіт.

Легенькі кроки.

Між стелажів впала книжка.

Безперечно, тут хтось був.

Вона повііільно встала. Скрип старого крісла здався їй надто гучним. Вона з огидою згадала власне негнучке тіло, товстуваті ноги і залитий слиною кутик роту, який вона не встигла витерти. Їй хотілося покликати охоронця. Але його тут ніколи не було. Як у фільмах жахів. Проковтнувши тугий ком у горлі, вона ще раз запитала:

- Тут є хтось?

Майнув кінчик тіні. Жінка попрямувала за ним, надто пізно розуміючи, що почала блукати між книжкових полиць, а вихід лишився далеко позаду. Хоча, чому їй боятися? Це (вона дуже на це сподівалася) бешкетують діти. Вона зробила два рішучих крока і завмерла. Крик застряг десь у горлі.

Це були не діти.

Перше, що вона побачила, було темно-коричневе пальто, кількістю у дві штуки. Потім була клітка, наповнена книжками. Один із цих монстрів обернувся. Засмальцьовані скельця протигазів не пропускали світло. Вкрита зморшками трубка нагадувала хобот. На згині руки висіла чималенька клітка. У ній стопками лежали книжки. Саме пальто було темно-гірчичного, ближче до темно-коричневого кольору застібнуте на всі ґудзики. На грудях була вишита літера «К». Рукавички були того самого кольору. Одна з рук залізла до клітки і витягла потерту книжку у шкіряній обкладинці. Друга істота методично розкривала книжки і кидала їх на підлогу. Жінка загорлала. Навколо діялося щось страшне: бібліотека гуділа. Мигнули і лопнули лампочки. Стало темно, наче в око стрель.

Серед темряви запалилися два червоних вогника.

То були очі.

Почулося гарчання.

Жінка зрозуміла, що то був створений із книжок дракон. Світло його очей відбивалося на скельцях протигазів.

Розкрита ікласта паща, згорнути з паперу язик- ось що встигла побачити Тамара за секунду до того, як їй відкусили голову.