...
Це був липень, розкішний і спекотний, з пахощами стиглих плодів і частими нічними грозами, що освіжали насичене електрикою повітря. На Кавказі панував незвичайний спокій, який буває лише після надзвичайної бурі. Як на мене, у цей час все дихає якимись чарами, тож намагаючись заспокоїтися, я подалася до батьківського виноградника.
До речі, наші виноградники були чи не найбільшими на весь Кавказ: батько коли візьметься за яку справу – доведе до ідеалу.
Вечірнє сонце освічувало ще зелені грона винограду, які згодом повинні налитися багряним соком. Я змалечку обожнювала наш виноград, він, наче налитий медом, не давав мені змоги зупинитися ласувати солодощами.
- Маріє, де ти є? – почулося десь із будинку.
- Вже йду, дедо…
Вже біля самого будинку мене зустрічала мати. Вона мені здалася сумною: скромно стояла, не звертаючи уваги на багаточисленний народ, який з'їхався на святкування. Мати підняла на мене очі, але здавалося, що вона дивилася у безмежні ряди смутку; її очі наповнені важким горем.
- Щось сталося, мамо?
- Все добре, моя дівчинко, все добре, пішли, на нас вже зачекалися. – попри ледь помітні сльози вона усміхалася, та здавалося, що то усміхалося саме небо.
Гості приїхали звідусіль: від Ріону й Кури і аж до Каспійського моря та Дагестанських гір – наш славетний рід, діди якого боролися й полягли за честь і свободу своєї батьківщини, знав увесь Кавказ. Звичайно, всі приїхали на знатне свято – на весілля.
Багатства столів не мали меж, гостей пригощали всім: від баструми до щербету. По-традиційному вдягнені всі запрошені навіювали атмосферу стародавніх часів, ще до того як Кавказ здригався від гарматних пострілів, а повсюди лунав стогін поранених…
Нарешті приїхала, мабуть, найголовніша людина святкування – красуня наречена. Довга сукня, яка хвилями ніжно огортала молоду Софію, приковувала погляди – відразу видно руку справжнього майстра дизайну. Перед нею розступився народ та дав прохід до високого, на вигляд неабияк мужнього чоловіка. Всі їх вітали, раділи, плескали в долоні, та лише моя деда стояла біля стіни, опустивши очі, щоб ніхто не помічав її журби.
- Мамо, не сумуй, я ж з тобою, я тебе ніколи не залишу.
Вона мене міцно обійняла тремтячими руками.
- Знаю…
З іншого боку стола стояли вже майже одружені дві людини: тендітна молода Софія та високий стрункий чоловік – мій батько.
Цього разу, не стримала сліз вже і я. Вирвавшись з міцних обіймів деди, я вибігла на вулицю.
Це був липень, розкішний і спекотний, з пахощами стиглих плодів і частими нічними грозами, що освіжали насичене електрикою повітря. На Кавказі панував незвичайний спокій, який буває лише після надзвичайної бурі. Як на мене, у цей час все дихає якимись чарами, тож намагаючись заспокоїтися, я подалася до батьківського виноградника.
За кавказькими традиціями деяких родів, якщо дружина бездітна або не народила сина, то чоловік має право одружитися вдруге…
До речі, наші виноградники були чи не найбільшими на весь Кавказ: батько коли візьметься за яку справу – доведе до ідеалу.
Вечірнє сонце освічувало ще зелені грона винограду, які згодом повинні налитися багряним соком. Я змалечку обожнювала наш виноград, він, наче налитий медом, не давав мені змоги зупинитися ласувати солодощами.
- Маріє, де ти є? – почулося десь із будинку.
- Вже йду, дедо…
Вже біля самого будинку мене зустрічала мати. Вона мені здалася сумною: скромно стояла, не звертаючи уваги на багаточисленний народ, який з'їхався на святкування. Мати підняла на мене очі, але здавалося, що вона дивилася у безмежні ряди смутку; її очі наповнені важким горем.
- Щось сталося, мамо?
- Все добре, моя дівчинко, все добре, пішли, на нас вже зачекалися. – попри ледь помітні сльози вона усміхалася, та здавалося, що то усміхалося саме небо.
Гості приїхали звідусіль: від Ріону й Кури і аж до Каспійського моря та Дагестанських гір – наш славетний рід, діди якого боролися й полягли за честь і свободу своєї батьківщини, знав увесь Кавказ. Звичайно, всі приїхали на знатне свято – на весілля.
Багатства столів не мали меж, гостей пригощали всім: від баструми до щербету. По-традиційному вдягнені всі запрошені навіювали атмосферу стародавніх часів, ще до того як Кавказ здригався від гарматних пострілів, а повсюди лунав стогін поранених…
Нарешті приїхала, мабуть, найголовніша людина святкування – красуня наречена. Довга сукня, яка хвилями ніжно огортала молоду Софію, приковувала погляди – відразу видно руку справжнього майстра дизайну. Перед нею розступився народ та дав прохід до високого, на вигляд неабияк мужнього чоловіка. Всі їх вітали, раділи, плескали в долоні, та лише моя деда стояла біля стіни, опустивши очі, щоб ніхто не помічав її журби.
- Мамо, не сумуй, я ж з тобою, я тебе ніколи не залишу.
Вона мене міцно обійняла тремтячими руками.
- Знаю…
З іншого боку стола стояли вже майже одружені дві людини: тендітна молода Софія та високий стрункий чоловік – мій батько.
Цього разу, не стримала сліз вже і я. Вирвавшись з міцних обіймів деди, я вибігла на вулицю.
Це був липень, розкішний і спекотний, з пахощами стиглих плодів і частими нічними грозами, що освіжали насичене електрикою повітря. На Кавказі панував незвичайний спокій, який буває лише після надзвичайної бурі. Як на мене, у цей час все дихає якимись чарами, тож намагаючись заспокоїтися, я подалася до батьківського виноградника.
За кавказькими традиціями деяких родів, якщо дружина бездітна або не народила сина, то чоловік має право одружитися вдруге…
Коментарі