...
...
Це був липень, розкішний і спекотний, з пахощами стиглих плодів і частими нічними грозами, що освіжали насичене електрикою повітря. На Кавказі панував незвичайний спокій, який буває лише після надзвичайної бурі. Як на мене, у цей час все дихає якимись чарами, тож намагаючись заспокоїтися, я подалася до батьківського виноградника.

До речі, наші виноградники були чи не найбільшими на весь Кавказ: батько коли візьметься за яку справу – доведе до ідеалу.

Вечірнє сонце освічувало ще зелені грона винограду, які згодом повинні налитися багряним соком. Я змалечку обожнювала наш виноград, він, наче налитий медом, не давав мені змоги зупинитися ласувати солодощами.

- Маріє, де ти є? – почулося десь із будинку.

- Вже йду, дедо…

Вже біля самого будинку мене зустрічала мати. Вона мені здалася сумною: скромно стояла, не звертаючи уваги на багаточисленний народ, який з'їхався на святкування. Мати підняла на мене очі, але здавалося, що вона дивилася у безмежні ряди смутку; її очі наповнені важким горем.

- Щось сталося, мамо?

- Все добре, моя дівчинко, все добре, пішли, на нас вже зачекалися. – попри ледь помітні сльози вона усміхалася, та здавалося, що то усміхалося саме небо.

Гості приїхали звідусіль: від Ріону й Кури і аж до Каспійського моря та Дагестанських гір – наш славетний рід, діди якого боролися й полягли за честь і свободу своєї батьківщини, знав увесь Кавказ. Звичайно, всі приїхали на знатне свято – на весілля.

Багатства столів не мали меж, гостей пригощали всім: від баструми до щербету. По-традиційному вдягнені всі запрошені навіювали атмосферу стародавніх часів, ще до того як Кавказ здригався від гарматних пострілів, а повсюди лунав стогін поранених…

Нарешті приїхала, мабуть, найголовніша людина святкування – красуня наречена. Довга сукня, яка хвилями ніжно огортала молоду Софію, приковувала погляди – відразу видно руку справжнього майстра дизайну. Перед нею розступився народ та дав прохід до високого, на вигляд неабияк мужнього чоловіка. Всі їх вітали, раділи, плескали в долоні, та лише моя деда стояла біля стіни, опустивши очі, щоб ніхто не помічав її журби.

- Мамо, не сумуй, я ж з тобою, я тебе ніколи не залишу.

Вона мене міцно обійняла тремтячими руками.

- Знаю…

З іншого боку стола стояли вже майже одружені дві людини: тендітна молода Софія та високий стрункий чоловік – мій батько.

Цього разу, не стримала сліз вже і я. Вирвавшись з міцних обіймів деди, я вибігла на вулицю.

Це був липень, розкішний і спекотний, з пахощами стиглих плодів і частими нічними грозами, що освіжали насичене електрикою повітря. На Кавказі панував незвичайний спокій, який буває лише після надзвичайної бурі. Як на мене, у цей час все дихає якимись чарами, тож намагаючись заспокоїтися, я подалася до батьківського виноградника.


За кавказькими традиціями деяких родів, якщо дружина бездітна або не народила сина, то чоловік має право одружитися вдруге…

© Nastya ,
книга «Від долі не втечеш».
Коментарі