“Là où ça sent la merde ça sent l'être.”

                                                                                                                   — Antonin Artaud

Згущувалася ніч. Монастир омивали холодні потоки вітру, зриваючи з дерев золоте оздоблення. Мродок, що сидів у своїй кімнаті, розкладаючи пожовкле листя, прикриваючи його камінням, раптово почув, як відчиняється хвіртка, як територією монастиря стукотять колеса й копита. Він обережно, так, щоб його не побачили, виглянув із вікна. На порозі стояла колісниця з двома чорними кіньми, що переминалися з ноги на ногу, нервово мотали головою. По обводах колісниці стояло два смолоскипи і помітив Мродок, що була то царська охорона, з характерним візерунком на корпусі. Він здригнувся. Найменше серед ночі він бажав побачити її на порозі. Мродок почув, як сторож перемовлявся з галасливим, ледь не викрикуючим на весь двір вартовим, і просив того бути тихіше. І у вікнах вихованців уже запалювалися свічки, і діти, до болю допитливі, визирали назовні. Хвилювання забилося всередині Мродока. Він зліз зі стільця, уже почав надягати капці, бажаючи припинити цю нісенітницю, аж раптом у двері його голосно постукали, і одразу ж увірвалися, не чекаючи відповіді. На порозі він побачив цього вартового з тріскучим смолоскипом, від чого чорна борода його, темна шкіра й очі горіли золотим світлом. А позаду стояв сторож, який намагався пройти в кімнату.

— Я просив його не входити...

— Замовкни! — рявкнув вартовий, знову обертаючись до Мродока, який, насупившись, випростався, не висловлюючи виглядом своїм хвилювання.

— Що ви тут забули в таку пізню годину? — запитав жрець спокійно, дедалі ближче підходячи і відчуваючи, як від чоловіка цього віє запахом пекучим і кислим, бачачи, як нерівно він стоїть, — Усі вже сплять.

— Його величність просить прийти, — з нахабною усмішкою, хрипким, вульгарним голосом заявив вартовий, — Просто зараз.

Мродок, що почувши це, сторопів, спробував закритися хусткою, яку схопив зі спинки ліжка:

— Уже пізно. Я нікуди не поїду.

— Поїдете, — засміявся вартовий, похитуючись, — Він сказав привести вас цієї ж хвилини, Мродоку...

І злість закипіла, щойно почув Мродок ім'я своє від цього убогого в золотій доблесті грошей і влади. Він нервово зітхнув, озираючись на цього нещасного старого, що стояв у коридорі, втиснувшись у стіну від страху й сорому. Скільки незручностей, скільки безчестя вмістила в собі ця натура, що стоїть у кімнаті! І скільки ненависті він відчував до того, хто покликав на поріг святого місця цю нечисть, частину себе і свого буття.

— Добре, — так само холоднокровно відповідав жрець, — Дайте мені хоча б переодягнутися.

І стражник обвів його смолоскипом з ніг до голови, все ж таки побачивши, що Мродок стояв у нічному хітоні, не вкритий, з розпущеним волоссям. І навіть зараз це не викликало в ньому частки сорому. Він лише сказав:

— Давайте, тільки швидше! Я буду чекати у дворі.

І він пішов геть, штовхнувши сторожа, що згорбився від неприязні. Він винувато глянув на Мродока, що стояв спокійно, а в голові його пульсувало.

— Вибачте мені, я намагався не впускати його. Але він ломився у хвіртку, а потім...

— Перестань, Єремія, — без злості, зі спокоєм сказав Мродок, — Цей жалюгідний все одно б сюди ввійшов, — він тяжко зітхнув, відвертаючись, щоб не світитися своєю наготою у світлі свічки, — Прикрий двері й іди запряги мені коня. На колісниці тій я не поїду.

І сторож без зайвого слова зачинив двері, а Мродок залишився стояти один, ніби зганьблений, заглумлений. У душі його стало бридко й чорно. Але ніч кликала в обійми, знову пропонуючи темні свої послуги, на які він ніколи не погоджувався...

Біла Ісвіда вже стояла на подвір'ї, біля двох цих чудовиськ та їхнього господаря, що спирався на колісницю. Мродок вийшов назовні, прикривши обличчя краями перуїти, щоб не показувати неприємній людині свого вигляду, якого той не гідний був бачити. Місяць яскравий, жовтий, як свічки в монастирських вікнах, зустрічав темні його очі.

— Я поїду своїм конем, — сказав упевнено Мродок, підходячи до Ісвіди, що привітно зустріла його, вдаривши по землі тонким, акуратним копитом.

— Як побажаєте, — сказав стражник, заскакуючи на колісницю, від чого коні чорні заіржали, починаючи несамовито смикатися, — Їдемо швидше.

І опустився Мродок на Ісвіду, глянув у вікна, що вже відчинилися, в яких було видно цікаві голови зі свічками в руках.

— Усім лягати спати! — рявкнув він, — Позачиняли вікна!

І діти поховалися, а Мродок, знехотя озирнувшись, швидким галопом помчав за колісницею, яку поганяв п'яний вартовий.

                                                                ***

Холодний осінній вітер бив йому в обличчя, а вбрання червоні, святкові, до нагоди, наче кров розхлюпувалися вулицею, струмуючи за білим хвостом Ісвіди. Вона ж, стукаючи тонкими, дівочими ногами по дорозі, сумно дивилася в небо, думаючи про щось своє. І ті коні, яких бічем поганяла нечисть у латах, іржали і намагалися стати на диби, весь час зупиняючи колісницю з позолоченим різьбленням. Зірки дивилися на Мродока, що, в передчутті і знанні того, що належить йому побачити, важко вдихнув останнє тепле повітря, що обвивало його тонку шию, приховану під тілами тканини. Він озирнувся. Місто вже затихло, лише самотні свічки горіли на маленьких кухоньках маленьких будиночків, під покровом темної бронзової ночі. Мродок мимохіть подивився вгору. Серед брудних хмар, на ультрамариновій синяві, він бачив зірку, що майже освітлювала йому шлях. Смолоскипи ті, що були на колісниці, були для нього лише блідим світлом, нічим, пилом в очах. А зірка та світила так яскраво, ледве вже затулена хмарами, що мимоволі замислився він про те, щоб згорнути на дорогу назад; додому, в монастир. Діти його, ймовірно, теж дивилися на зірку цю, думав він, і мріяли, так як часом мріяв і він, як би міг робити зараз.

Але ось небо затягнуло бронзовою хмарою, і під'їхали вони до воріт палацу цього, що зяяв сотнями смолоскипів і тисячами мертвих душ. Ворота ці відчинилися, і в'їхали вони в просторий двір, усіяний квітами і стрічками, обвішаними на паркані, статуями дрібних божків, мармуровими сходами, які ведуть всередину. Мродок невпевнено віддав Ісвіду, яку така сама нечисть у латах потягла до стайні, певно, слухаючись господаря цього замку, який сподівався, що жрець залишиться на ніч. Мродок озирнувся. Той самий вартовий, що привів його в цю безодню багнюки, вже стояв біля відчинених дверей. Мродок уже чув сміх, музику, гучні розмови та крики. Він упевнено ступив на мармурові сходинки, намагаючись не посковзнутися на незліченних пелюстках, що виділяли одурманюючий запах. Двері зачинили. Він пройшов погано освітленим коридором, лише наприкінці якого висіло два смолоскипи. Знав він цей коридор. А тому не дивився на стіни ці, що лякали своєю вульгарністю і брудом, що, певно, слугували початком потоку оргій, що тривають у гостьовій залі. Пам'ятав він, як господар цей, як зачинатель цієї ідеї, хвалився перед Мродоком цими стінами, обмальованими спаровуючимися людьми, в такому вигляді, в якому їх бачити точно не хотілося. Для нього ж, для цього оплоту аморальності й усіляких бажань, мозаїки ці були мистецтвом, гідним усіляких похвал. І Мродок нічого йому не відповідав. Лише з усмішкою кивав, потураючи цьому хворому розуму, що очікує його за дверима.

Голоси, музика, млосні стогони і зітхання ставали дедалі голоснішими і голоснішими, а Мродок уже бажав піти, уже заткнути вуха, але доводилося сприймати все це з блаженним спокоєм, що не давало розвернутися й бігти геть. Вартовий цей, із хмільною усмішкою, підійшов до дверей, і повільно, як у найгірших кошмарах, відчинив їх. Мродок упевнено зайшов, навіть не озираючись, не заплющуючи очей. У ніс ударив запах солодкий; сморід поту, вина, квітів і людських тіл, які тут і там між собою спаровувалися. У залі цій, так само встеленій квітами, тіл цих було багато. Мродок, що озирався, бачив їх усюди, як сплетіння, як розсипаний бісер. Посеред зали з мармуру був накритий стіл з усякими ласощами, про які й не міг би мріяти обиватель, що тихо запалює свічку на маленькій кухоньці. Безлад творився в цій їжі, стіл був залитий вином, і ближче до його протилежного від Мродока краю, стояла величезна чаша, до країв цим вином наповнена. Звуки, що чув він, за мить уже починали тиснути на мозок; незліченні зітхання, крики, де-не-де розмови з лайкою, якої Мродок не чув, змішувалися в нескінченний потік нісенітниць, які проникали просто у голову і пекуче боляче жалили. Шукав же він господаря, того, хто його сюди запросив. І недовго шукав.

Серед строкатих подушок, скинутих одягів, канап, оббитих кращими тканинами, квітів і монет, що лежали тут же під ногами, як на троні, чи то сидів, чи то лежав Дьйордль. Він був голим, нітрохи не відрізнявся від тих, хто перебував навколо нього. Він не одразу побачив Мродока, бо, як здавалося, готовий був возз'єднатися в чергове злягання з парубком, імовірно, повією, або ж слугою, з яким вони несамовито переплелися в поцілунку, жадібному, канібальському, огидному, брудному. Тут же при Дьйордлі, чи то між його ніг, чи то в його обіймах, лежала дівчина, і виглядала вона так, наче не була повністю зрілою, від чого Мродок відчув гіркоту в роті. Вона все намагалася зловити чужі губи, котрі нею абсолютно не цікавилися, тому доводилося їй лежати на білому м'язистому плечі, що завмерло в моменті задоволення. Деякі з цих створінь, що здійснювали настільки огидну оргію, побачивши жерця, намагалися прикритися і відводили очі, коли він опускав на них свій погляд. Вони ловили по підлозі одяг, що загубили, а дехто з них, у п'яному маренні, поспішав піти з місця цього, оминаючи Мродока, ледве не притуляючись до стін, щоб втекти від того усвідомлення безчестя, що тут було скоєно, наче щури з корабля, що тоне. І лише Дьйордль не повертався. Він відштовхнув від себе дівчину, що сповзла до столу, одразу ж схопившись за чашу з вином. А він же, порушаючись на подушках, уже готовий був лягти й віддатись насолоді, як раптом краєм ока помітив червону сукню, що стояла біля дверей. Дьйордль здригнувся, одразу ж відштовхнув молодика, який намагався все ж таки принести його як жертву жорстокому богу. Але той і не збирався навіть відсторонюватися, лише напористо тиснув Дьйордлю на груди, намагаючись притиснути до дивана. На обличчі останнього з'явилося обличчя секундної люті, в якому він замахнувся на хлопця, огрівши його гучним і хльостким ляпасом.

— Пішов геть! — рявкнув він, штовхаючи того ногою, одразу ж повертаючись до Мродока, широко посміхаючись, збираючись піднятися з дивана.

Мродок же м'яко повів рукою, натякаючи на те, що підійде сам. Він почав свій шлях крізь цей вівтар, вкритий кров'ю плодів, м'яса, живої плоті, що розкладає себе заради того, хто лежав на пурпуровому дивані, прибираючи з чола прилиплого від поту волосся і запрошуючи гостя до себе. Мродок, що спершу бажав усміхнутися, цього не зробив, а кинув серйозний, ледь осудливий погляд на оголеного Дьйордля, який, здавалося, не збирався прикритися.

— Я так радий, що ти прийшов, — очі його були скляні, блукаючі поверх образів, які вони помічають. Він

томно облизав губи, намагаючись схопити Мродока за руку, посадити на диван. А він, що не міг собі уявити, скільки тіл на цьому дивані сьогодні полягло, спочатку стояв, борючись із огидою, але побачив німе запитання в очах Дьйордля. Він опустився, і Дьйордль, який до того мовчки дивився, притулився до нього, єхидно й гидко посміхаючись. Мродок відчув запах, що від нього йшов: солодкий, терпкий, задушливий, водночас неприємний. Запах вина, поту й олій, що змішувалися в єдине ціле, зображуване на цьому обличчі, або ж масці. Очі, що дивилися, але не бачили, тонкі пасма волосся, що нагадували павутиння, прилипли до обличчя, і шкіра блищала від змішування рідин. Дьйордль нагадував рибу, слизьку і неприємну, слимака, що набув людської подоби. Обличчя його, з прочиненими червоними від зайвої похоті губами, виглядало втомленим, перекошеним; очі посаджені від недосипання й перевтоми, а шия з виступаючою веною була вкрита фіолетовими, майже синюшними плямами. Оргія, ймовірно, тривала вже не кілька годин.

— Навіщо ти запросив мене? — тихо запитав Мродок, озираючись на зал, який тепер постав перед ним у повній своїй красі. Тепер він помітив, що багато хто з людей — та що там, майже всі з них — були досить молоді. Не побачив він нікого старшого за двадцять п'ять, від чого в горлі в нього встав клубок, а по ліву руку дивитися навіть не хотілося. Але все ж таки він повернувся, чекаючи відповіді. А Дьйордль мовчав, тупо дивлячись на Мродока й усміхаючись. Він був настільки п'яний, настільки не встигав протверезіти і відійти від постійних тілесних задоволень, що здатність мислити і говорити випаровувалася, і на обличчі лежала лише стомлена, млосна посмішка, яка не означала нічого, крім подальшого бажання. Але раптом він обудився, і, легко здригнувшись, потягнувся до Мродока.

— Ти мій головний гість, — сказав він муркотливим, мало не гортанним голосом, обвиваючи жерця руками, як щупальцями, — Як же мені без тебе...

— А я бачу, ти вже не перший день балуєшся, — одразу ж напружився Мродок, спробував відчепити п'яного претора від себе, знаючи, чим це знову може закінчитися.

— Так, — весело відповів Дьйордль, — Думав запросити тебе раніше, але випадково відволікся... — він раптово підняв голову, швидко оглянувши зал, — ...на якусь особу.

— Я не сумнівався в цьому. — хватка п'яного Дьйордля була сильна, і Мродок був не в змозі уникнути його дотиків, які відгукувалися огидою і поколюваннями, — Ти виглядаєш виснаженим.

— Тобі здається.

— Я тобі так багато разів повторював: похіть вбиває, — тяжко зітхнув Мродок, — Потрібно знати міру у своїх бажаннях, Дьйордль

Задушливий запах уже починав викликати нудоту, і він озирався, виглядаючи, чи було відкрито хоч якесь вікно. Підняв голову вгору, щоб побачити, чи купол був відчиненим, і знову зустрівся очима з тим, що бачив у коридорі, що не хотів би бачити взагалі.

Він бачив фреску, увагу на яку звертав рідко, а тому й зовсім про неї забував. Чергова фантазія Дьйордля, зображена якимось тутешнім чи чужим умільцем, вимальовувалася на округлій стіні, наче аркан незліченної оргії, що триває повну вічність. І жінки, і чоловіки з'єднуються в огидних видах, начебто дикі звірі, прикрашені вінками з виноградного листя і квітів, здійснювали настільки безсоромний акт у золотому кільці з лози, що вимальовувалося по колу стелі. Той жах, що відчував Мродок, дивлячись на це, не міг він нікому передати словами, а тому в німій злості йому доводилося мовчати. Ці постаті, зображені на фресках, що звиваються у смертельній агонії, нагадували йому про те, якою була душа їхнього господаря, який зараз намагається спокусити його до цього ж. І як возз'єднувалася підлога, зайнята тілами, що спаровуються, і стеля, що виходить застиглою оргією до небес, що тягнулася до скляного кола, в якому було видно саму ніч.

Дьйордль тяжко дихав, тільки зараз у змозі відпочити від власного божевілля, поклав голову на плече Мродоку, руками ж пробираючись до пояса на сукні.

— Випий вина, — він відволікся і потягнувся до столу за своєю чашею, що нудилася пустою біля столу, взяв її і свиснув дівчині з пишним золотим волоссям, яка мрійливо сиділа серед двох хлопців, — Гей! — різко звернувся він до неї, — Налий.

— Я не бачу тут твоїх друзів, — говорив серйозно Мродок, дивлячись на цих молодих людей, що поглянули на нього безсоромно, п'яними насолодою життя очима, такими безглуздими й порожніми, катуванням бажань породженими.

— Їх тут і немає, — поінформував Дьйордль, забираючи вже повну чашу, намагаючись передати її Мродоку, — Я їх не запрошував.

— Усе це — чужі люди?

— Так, — усміхнувся Дьйордль, відкриваючи свої ікла, що випирають над рядом зубів.

— І хто ж вони?

Той озирнувся, провів уже тверезим поглядом, що набуваєв колишнього усвідомленого божевілля, по залу.

— Поняття не маю.

Мродок зітхнув, дивився на чашу, в якій хлюпало багряне вино, темне, як бездонні очі Дьйордля.

— Я не буду пити.

— Будеш, — сказав той, ткнув чашею Мродоку в груди.

— Ти ж знаєш, що я рідко п'ю.

— Рідко, — усмішка Дьйордля ставала дедалі хитрішою і нахабнішою, і Мродок знав, що вона означала, і відчував дедалі більше, що повторюється час і незначні його події, які викликають у голові жах і злість. Він, розуміючи всю неминучість дійства, взяв до рук цю золоту чашу, все ж таки приймаючи запрошення, що з'явилося перед ним у цю спокійну ніч. Вино було терпким, кріпленим, віддавало різким теплом у горлі й грудях, віддаючись яскравим смаком стиглого винограду, зібраного на межі літа й осені, під гарячим, пестливим до тіла сонцем. Мродок відкинувся на подушки, не дивлячись на Дьйордля, який на них же розвалився в позі цілком негідній, від того й ганебній. Він продовжував оглядати зал, шукати нові обличчя, що, вже стомившись від оргій, томно перемовлялися.

— Ти ж не просто так мене запросив, — сказав він Дьйордлю, який ледве не вичікував цих слів, одразу підбадьорився і знову підсів до Мродока, вже пошкодувавши про сказане. Він нахилився до вуха його і прошепотів:

— Безумовно, я бажав побачити тебе. Але тут така справа... — він замовк, немов у збентеженні, що викликало в Мродока непідробну посмішку, таку легку й дитячу, — Це стосується Есхіри, — сказав Дьйордль із придихом. Ім'я це викликало тут же хвилю збудження, від чого він нерівно зітхнув, не приховуючи свого бажання, яке Мродок помітив, мимохідь глянувши вниз.

— І що? — він відпив вина з чаші, яку тут же взяв Дьйордль, імовірно, бажаючи знову сп'яніти.

— Вона знову відмовила мені. Відмовила! Ти чуєш це, Мродоку? Вона знову це зробила! — вигукнув він, театрально відкинувшись на подушки, розплескавши на ноги собі залишки вина, — Це огидно!

— Чому, Дьйордль? — спокійно запитував Мродок, уже припускаючи всі відповіді, але знаючи, як хотів той насолодитися своїм відчаєм.

— Вона не може відмовляти мені! — продовжував у серцях вигукувати Дьйордль, викликаючи зацікавлені погляди натовпу, — Не може, просто не може!

— Ти повинен прийняти це. Потрібно змиритися...

Не встиг він закінчити речення, як той вчепився йому в плече обома руками, нахиляючи до себе з силою, злісно втискаючи нігті.

— Я так люблю її, милий мій... — знову говорив він зі зітханням, — Я так хочу її...

— Так хочеш чи любиш? — з усмішкою запитував Мродок, дивлячись у темні очі, не бачачи в них нічого, крім вічної ночі.

— А хіба це не одне й те саме? — обурився Дьйордль, хмурячись, — Я не можу любити її і не хотіти. Я б її...

— Так-так, я зрозумів, — поспішив перебити Мродок, з побоюванням озираючись на молодих людей, — Але послухай, Дьйордль: ти займаєшся сексом з усіма підряд. Невже ти думаєш, що Есхіра полюбить тебе, коли ти не висловлюєш до неї, як до жінки, ні краплі поваги?

Дьйордль не відповів. У мить очі його стали скляними, і він сильніше стиснув плечі Мродока, на якого знайшов переляк. Він замугикав, на секунду розтиснув пальці, знову зімкнув і розвернув голову в бік дверей, гаркнув:

— Варта!

Тут же в залі з'явилося троє чоловіків, а серед них і той, що приїхав до Мродока, щоб забрати сюди.

— Приберіть цих повій! — крикнув Дьйордль, вказуючи на молодих людей, що з острахом на нього поглянули. Деякі з них, усе одразу зрозумівши, поспішили піти самі. А ті, будучи п'яними, лише нерозумно дивилися в бік вартових. Останні, з різкими вигуками, ступили в зал, починаючи хапати цих нещасних, і з силою мало не викидати їх у коридор, з криками, прокльонами з боку дівчат, які намагалися вигукнути щось у бік Дьйордля, що дивився на це з легкою посмішкою. Вони зникали, забираючи строкате вбрання, що струменіло за ними. Вони були схожі на птахів, яких зганяли з дерева. І щойно вийшов із залу, гнівно озираючись, той самий парубок, останній коханець, двері зачинилися, залишивши Дьйордля і Мродока наодинці. Мродок спостерігав за цими людьми, яких тягнули із силою із залу, і думав, що життя їхнє не варте й аркуша його сукна, бо придатні вони лише для цих розваг, яких так прагнув тиран, що малює фантазії ці на стінах. Він оглянув тепер уже порожній зал, у якому панував цілковитий безлад, що нагадував про те, що тут відбувалося. Цей хаос, породжуваний Дьйордлем, був огидним, і диван цей, так само осоромлений, відчувався деяким архіпелагом у безодні бруду, алкоголю і поту.

— Чому вона не любить мене, Мродок? — знову пошепки запитав Дьйордль, роблячи вираз обличчя дуже жалібним, ніби готовим розплакатися, — У мене ж є все, що їй потрібно. Тут будь-яка хотіла б стати моєю дружиною, розумієш? Але тільки не вона! — він дивився Мродоку в очі з благанням і з бажанням, що почало проявлятися знову, — Я ж знаю, милий, ви дружите. Допоможи мені.

— Як тобі допомогти? — шукав краєм ока Мродок одяг, що міг належати Дьйордлю. Він зазирнув за диван, побачивши там хітон, що висвічував у світлі вогню перламутровим сяйвом, — Я не можу змусити її любити тебе.

— Можеш, — знову вигукнув він, — Скажи їй що-небудь, прошу тебе. Зроби хоч щось!

— Це так по-дитячому, Дьйордль, — немов батько синові говорив Мродок, акуратно намагаючись вдягнути на Дьйордля хітон, заколоти знайденими брошками, інкрустованими різним камінням, — Ти ж розумієш, що це неможливо.

— Але я хочу її, — шепотів той, — Я повинен отримати її, — очі його загорілися жорстокістю, а рука стиснулася в кулак, — Я хочу її, як же ти не розумієш!?

І Мродок згадав Есхіру. Згадав, як купалася вона в ставку, як переливалася в світлі сонця шкіра її молочна, і волосся каштанове плелося плющем по спині, як проводила рукам вона по воді, і як сміялася вона, дивлячись на нього, що стоїть на березі, тримаючи її сукню. Який прекрасний і красивий був момент той, який був він божественний. Ні, подумав Мродок, ніколи вона не дістанеться цьому виродку. Ніколи.

— Ти притягнув мене сюди вночі, на свою чергову оргію, щоб поплакатися? — з нервозністю в голосі запитав Мродок, — Твій хамський вартовий розбудив усіх моїх дітей і налякав сторожа, Дьйордль. І все тільки для того, щоб знову постраждати? За всієї поваги до тебе, я зараз же піду.

Він спробував підвестися, але Дьйордль, до якого лише через кілька секунд дійшов сенс слів, різко підскочив і схопив Мродока за руку, потягнувши на себе.

— Твої діти... так, це важливо... Я не думав, що так вийде, — намагаючись зробити винуватий, співчутливий вигляд, обличчя його скривилося в огидній гримасі, бо для таких дій не було пристосоване.

— Мені здається, ти взагалі не думав. І не думав про те, скільки дітей народитися від того, що ти робиш. І скільки потрапить до мене! — так само нервово продовжив Мродок, відчуваючи, як обличчя його від злості червоніє, — А потім ти прийдеш до мене в собор, щоб помолитися Господу! І зовсім ти не подумаєш, що зробив погані речі, Дьйордль!

У цей момент Мродок зрозумів, що з вуст його щойно зірвалися слова зайві. Він закрив рот, стиснув губи, і хотів би сам утиснутися. Серце ніби перестало битися, і від кінцівок відійшла кров. Дьйордль дивився на нього не кліпаючи, спустошеними й водночас глибокими, оцими синявими очима, що можна було вийняти й кинути, як вугілля, і розтопилися б вони яскравим, жорстоким вогнем. Обличчя його, таке потворне, зіпсоване бажанням, хтивістю, що з'їдає душу, було таким гарним і царственим, осягало його corrupto...

Момент, здавалося, зовсім застиг. Вони дивилися одне на одного, а навколо розріджувався простір. Був би на тих фресках Господь, думав Мродок, стіни мали б силу, щоб урятувати його. Та не було в нього сили, щоб вирватися, і страх оселився в очах. Дьйордль повільно повернувся до дверей, і знову рявкнув:

— Варта!

І подумав, Мродок, що все. Кінець. Він заціпенів, став весь холодний, і заплющив очі, коли двері відчинилися. Здавалося, що проткнуть його шаблею цією, що висить у вартових на пасі, і залишать стікати кров'ю, у збезчещеному замку, на збезчещеній злом землі. Він хотів уже щось сказати, але не встиг.

— Хто з вас привіз мого гостя? — запитав Дьйордль повільно, озираючи кожного вартового уважно, широко розплющивши очі.

Один зі них, цей виродок зі шрамованим обличчям, чорною, кошлатою бородою і тупими, дрібними очима, вийшов уперед. Дьйордль кивнув, він усміхнувся і фривольно повів очима в бік паху стражника.

— Залишся, — а іншим він одним махом голови наказав вийти. Як вони й зробили. Цей же, якого, ймовірно, ласками своїми цар встиг обдарувати, стояв у приємному для самого себе сум'ятті, чекаючи, що ж буде для нього далі.

— Зніми-но шаблю, — Дьйордль усміхнувся, знову обвів очима тіло цього екземпляра чоловіка, що, незважаючи на всю потворність обличчя, був атлетичної, титанічної статури, подібний до тих чоловіків, намальованих на фресках. Уся пика його загорілася вогнем бажання, і не міг собі придумати Мродок, що ж трапитися. Зняв вартовий шаблю і передав Дьйордлю, що вийняв її з піхов, витягнувши м'язисту руку, як крило аргентавіса.

— Добре заточуєш, — сказав він вульгарно й бридко, немов і не про шаблю кажучи. Стражник уже чекав своєї похвали, як вірний пес, що бажає кістки з м'ясом. І ось же — пролунали довгоочікувані слова, які Дьйордль промовив повільно, з особливою насолодою на вустах, від якої у Мродока блювота підкотила до горла:

— Нахилися до мене, — промовив пошепки Дьйордль, опускаючи шаблю, витягаючи шию, ледве підводячись.

Мродок скрикнув і заплющив очі. Момент невдалого поцілунку, і різким ривком, наче помахом крила, Дьйордль рвонув цією шаблею, що в повітрі засвистіла. Вона пройшла по горлу вартового, розшарувавши його єство, надломивши, розірвавши. Щойно був людиною, тепер став шматком м'яса, впав він на стіл, вкритий наїдками, перекинувши чашу з вином, яке розлилося на груди йому, змішавшись із бурою кров'ю, що хлинула з розірваних вен. Мродок, який закрив обличчя руками, від несподіванки впав на диван. У голові люто запульсувало, а обличчя виродка, який загинув від похоті своєї, застигло в його очах. Мродок, відчувши, як взуття починає мокнути, в страху підібгав ноги. І не встигла смерть випаруватися в тиші, як перервав її гучний сміх, що полився брудом із рота Дьйордля. Він міцно стояв на ногах, і одяг його, що блищав перламутром, немов горів. Тримав він у руках закривавлену шаблю, злісно сміючись, б'ючись відлунням по вульгарних і мерзенних фресках, розходячись іржанням своїм по всьому будинку. Мродок боявся розплющити очі, і в голові його зазвучали голоси, що закликали тікати звідси скоріше, поки не трапилося нічого огиднішого.

Дьйордль, одурманений, кинув шаблю цю, стаючи на стіл. Він пройшов по ньому, як по пустельному полю, до перекинутої чаші, в якій хлюпала нині кров і вино. Він, як атлет з атлетів, підняв її над собою, відпиваючи цей бурий залишок, розливаючи на дорогі тканини, що ткали йому на замовлення. Перекинув він чашу, що розбилася, в такт смертоносній печалі, що здолала цей зал.

Дьйордль, немов дикий, скажений звір, одним стрибком опинився на дивані, від чого той жалібно заскрипів, трохи посунувшись на мармуровій підлозі. Мродок розплющив очі, вийшовши з кошмарного трансу. А момент усе тривав. Дьйордль, обтяжливо опустившись на подушки, не зволікав із продовженням похоті, що текла в його крові. Не питаючи, спробував задерти він жрецьку сукню, знову нахабно посміхнувшись.

— Припини! — вигукнув Мродок, відштовхуючи Дьйордля ногою. Був він надто слабкий, щоб уникнути цього мракобісся, що намагалося його зловити.

— Не личить жерцеві від мене відмовлятися, — Дьйордль, що вже забув про свої страждання, намагався вхопити Мродока хоч за якусь частину, хоч якось доторкнутися. Усе ж одним ривком він здер пояс, що сумно брязнув на підлозі, більше не придатний.

— Ні! — Мродок забився в жаху своєму, розмахуючи руками, відганяючи ними претора, впевненого у своїй безкарності.

Дьйордль відсахнувся, з виглядом неабияк незадоволеним, і бажанням незавдатим, але ще не минулим. Він широко розставив ноги, в натяку.

— Я все ж таки вважаю, що ти маєш допомогти мені, — сказав він голосом байдужим, дивлячись на Мродока так презирливо, як дивився на тих молодих людей.

— Який у цьому сенс, якщо вона не потрібна тобі? — з жахом запитав Мродок, — Чергова перемога, але яка, Дьйордль?

— Не твоя це справа.

— Я тобі це вже повторював, — нарешті віддихався він, — Похіть вбиває, виснажує. Ти керуєшся лише нею. Який сенс у такому житті, Дьйордль?

Дьйордль скривився і мотнув головою, не бажаючи слухати.

— Я не питаю порад у тих, хто від мене відмовляється. А ти ще й брехун. Жалюгідний симулянт. Думаєш, я повірив тобі, коли ти сказав, що страждаєш від фізичного недостатку?

— Ах, ось як, — підвівся Мродок із дивана, поправляючи перуїту, що злізла, і пом'яту сукню, — Значить, допомоги ти не дочекаєшся.

Він рушив до виходу, переступаючи через жертву убогих спонукань. Дьйордль піднявся, пішов за ним, від чого Мродок прискорив свій крок. Знову проходячи коридором цим, він усе ж озирнувся на фрески. Бачив він двох жінок, які намагаються здійснити спарювання, і обличчя їхні так схожі на ті дурні, виснажені обличчя, що він сьогодні спостерігав. У душі було гидко. У душі було огидно. Немов тягуча рідина, що притягувала колючі прути, опинилася всередині. Мродок ішов, а хотілося впасти, і більше ніколи нічого не бачити.

Коли опинився він на подвір'ї, Ісвіда вже спочивала біля воріт. Мродок озирнувся. Дьйордль стояв біля входу, вичікувально дивлячись. Не поведучи й поглядом, Мродок різко потягнув за віжки, і понісся геть. Геть із бридкого цього місця, що породжує лише непотрібне насіння, в якому містяться крупиці зла, що оперізує Вавилон. Небезпека, думав Мродок. Небезпека чекала і на нього, і на Есхіру, і на всіх. Занепокоєння таїлося в душі, і тремтіння долало. Мродок гнав усе швидше й швидше, немов відчуваючи на собі цей огидний погляд. Цю огидну гнилу душу, що намагалася поглинути і його.

                                                                    ***

Щойно дістався Мродок до монастиря, не повернув він у бік стайні. Потягнув він Ісвіду в бік лісу, відчуваючи, як серце і думка тягнуться туди, у спокій. Не міг Мродок зрозуміти цієї ночі, не міг зрозуміти і себе, що так легко піддавався цій руйнівній силі. Було соромно. І сором цей осягав його обличчя, і розум, і тіло не слухалося, хотіло все втекти. Обличчя горіло, а на очі накочувала неприємна рідина, так йому чужа, така, що так часто з'являється в дітей. Мродок витер очі рукавом, розганяючи Ісвіду, щоб бігла вона дедалі швидше й швидше, у повній цій темряві, що оточує буття. Мродок переривчасто вдихав прохолодне, лісове повітря, що забивало легені.

Тут же зупинився. Побачив він цей ставок, освячений самим Богом. Місяць падав у воду, омивав дві скелі, що примикали до блискучої гладі, і водоспад переливався в сутінках ночі, як той перламутровий хітон. Тиша, в яку вривався лише прозорий шум води, пестила вуха. Мродок зістрибнув з Ісвіди, і одразу ж зняв з неї всі ці кайдани, відпускаючи, даючи їй спокійно вдихнути. А сам же, підходячи до берега, бачачи звивисті краї води, почав зривати одяг, цей брудний, йому вже мерзенний. Знімаючи з силою перуїту, кидаючи кудись у далечінь, Мродок залишився стояти голим. Холод пробирав шкіру, але вітер привітно обіймав його, бажаючи підірвати до себе. Мродок з острахом почав озиратися, щоб не помітив його хто. Але й Ісвіда, що могла стати свідком, пішла до лісу і не було її видно. Мродок доторкнувся до води, що була, як зазвичай, теплою. Повільно почав заходити, відчуваючи, як тіло його обволікає ця матерія, така приємна. І одразу ж із легкістю видихнув, запускаючи в легені повні повітря, відчуваючи якесь полегшення. Спокій. Проводячи руками по воді, він мимоволі посміхнувся, немов перебираючи сріблястий бісер, побачив його на тілі. Закинув голову і побачив місяць, що став подібним до білої зірки, яка освітлювала йому дорогу. Мить — і Мродок із головою пірнув. Освіжаючий потік пробирався всередину єства, і немов забувалися події цієї ночі. Мродок жадібно ковтав воду, відкриваючи очі, дивлячись угору. Бачив він срібло, що переливалося над ним, падало на шкіру тінню, яка йшла і приходила. Мродок розслабив м'язи, знову заплющив очі, бажаючи зникнути на вічність у глибинах цього ставка.