Куди б не подивилася, бачу свое дитинство. Спочатку воно було таке чудове... Безтурботне... А потім, спалах! Я стаю сама по собі...
            Дев'ятнадцять років тому.
     Ось мені виповнилось чотири рочки. Подарунки в яскравій упаковці, де знаходжу речі своеї мрії! Друзі, з котрими грала в хованки та інші ігри! Великий, превеликий  торт, котрий несуть мені, щоб загадала свое бажання та пригостила їм інших!
—Це мій найкращий день! - радісно кажу своїм батькам, коли усі вже пішли додому. Батько мене піднімає, кружляе нас біля своеї осі та міцно обіймає мое крихітне тільце.
—І це не один такий день. - мати поцілувала за мій курпатий носик та побігли дивитися мультфільми.
    Декілька днів потому, я вперше пішла до дитячого садку.  Я трохи боялася, але зі мною був ведмежатко Харита. Через сталевий паркан, бачу радістних дітей, котрі грають в догонялки. Уявляю, як я також буду бігати та ховатися від води. Ось я стою біля виховатильки, котра тримае в декілька разів мою маленьку ладонь.  Вона покликала усіх дітлахів і тепер я у центрі уваги.
—Діти! Знайомтесь, в нас новенька, Ізабелла. Будьте ввічливі та не ображайте її.
      Після цих слів, вони побігли до мене знайомитися та задавати багато, багато запитань.
—Мене звуть Сью
—А мене Клер
—Я Бен
—А скільки тобі років?
—А як звати твого ведмежатка? Він такий гарний! Можна з ним погратися?
—А давай грати в хованки?
       Так увесь та наступні дні. Батьки забирали з садочку та слухали невгамонну доньку, у котрій було радості у всі штанці.
       Але одного сонячного дня весни, замість батьків забрала невідома тітонька. Я дивилась з віконця чорної машини та спостерігала за пейзажом. Доїхавши до невідомої будівлі, нас чекали дітлахи в однаковому одязі. Смикнувши за рукав сорочки жіночки, з цікавістю питаю
—Тітонько, вибачте, а я тепер в іншому садочку буду? -жінка трохи зам'ялась та змогла тільки кивнути. 
       Великі, дерев'яні двері відчиняються із скрипом та діти в'яло, як зомбі заходять всередину. Усі стали в рядочок, а я стою поруч з новою вихователькою. Знову. Але ця виглядала більш суворішою, я це відчуваю.
—Отже, в нас новенька дівчинка-Ізабель. Прошу не ображати її. - гучним, але суворим та трішки лячним голосом проговорила вона.
       В цей раз, вони не підбігали до мене. Я сама трішки втомилась, тому пішла до свого ліжка та почала класти свої речі: казки на ніч, ведмежатко, цукерки та багато іншого.
《Навіщо мені поклали казки на ніч?》- подумала Белль.
      Через декілька годин нас покликали до їдальні.  Утворилася велика черга, я стояла радісна та чекала на смачну порцію цукерок чи чогось іншого із солодощів. Дочекавши своеї черги та витягнув обидві ладоні, щоб поклали мої довгоочікувані дві таблетки? Одна червона, друга жовта. Я здивовано подивилися на них та підішла до той самої жіночки, котра забрала мене.
—Тітонько, а навіщо ці таблетки? - та обережно присіла та поклала на тендітні плечі свою ніжну руку.
—Червона, —вона вказаним пальчиком вказала, — щоб ти була щасливою. А ця жовта, забути свое минуле. - я поплескала очима, не зрозумів цього.
—Навіщо пити таблетки для щастя, якщо і без них можна стати таким? Та і навіщо забувати минуле? Як моя матуся каже: "Ми вчимося завдяки минулому"
—Дітонько, минуле буває тяжким, тому і пимо їх.
—Але в мене і так усе добре! - жінка тяжко видохнула. 
—Твої батьки не заберуть сьогодні тебе.
—Сьогодні знову пізно працюють? Тоді вони зранку заберуть?- я з ентузіазмом відповідаю, а вона міцно обійняла мене
《Обіймає, як мої батьки. Також тепло...》- з'явилось тепле почуття в маленькому животику.
—Вони більше... ніколи не заберуть. Їх більше немає на цьому світі. - прошепотів мені на вушко, я не знала... Як відреагувати? Плакати? Сміятися? Чи і те, і те? Я безємоційно вийшла з міцних обіймів та пішла до свого ліжка, заснув калачиком в обнимку з моїм ведмежатком...