Розділ 1. Погане передчуття.
За одним з фіолетових столиків «Рендеву-кафе» сидів Роман Кошовий. Було видно неозброєним оком, що його щось бентежило.
Коло Роми лежав скромний букет з трьох білих троянд. Квіти були оповиті пурпуровою стрічкою.
- Блін, вона ж не любить квіти, – думав про себе Роман.
Та прийти з пустими руками до коханої дівчини, ще й у день її народження студент не міг собі дозволити. Кошовий дивився у вікно, нетерпляче бажав побачити її ту, що заставляє серце битись частіше.
За вітриною кафе вечір помалу заповняє вулиці міста. Стомлене сонце лягає на спочинок, до наступного свого відродження. Люди хаотично проходять. Як завжди кудись спішать, не звертаючи уваги на красу, що їх оточує.
Запах кави заповнив все бузково-біле приміщення. Майже всі столики забігайлівки були зайняті. За барною стійкою, ретельно натираючи мокрі горнятка з-під кави, стояла барменка бальзаківського віку. Вона так сильно натирала щойно помиті чашки, що, здавалось, вони от-от тріснуть в її руках. Жінка мала дещо пишні форми. Поглядом вона дірявила вілвідувачів, ледь стримуючи свою агресивність.
Офіціантка, немов бджілка, літала від столика до столика, запилюючи відвідувачів позитивною енергію, що так і била фонтаном з широкої білосніжної посмішки. Дівчина ховала її за яскраво-червоними губами, які особливо привабливо виглядали на фоні чорного, дещо кучерявого волосся красуні.
Темно-фіолетова футболка з білим комірцем та такого ж кольору коротка спідниця облягали прекрасні форми офіціантки. Коли вона пурхала поміж столиків, шпильки її взуття елегантно стукали по біло-фіолетовій плитці забігайлівки. Вони ще задовго до приходу бджілки попереджали стукотом про її появу. Від кожного кроку її сідниці звабливо похитувались та, як магніт, притягували погляди сильної половини.
- Та де вона є? – хвилювався хлопець.
Роман продовжував дивитися на вулицю. На білій сорочці з рослинним орнаментом були помітні краплі поту. Чорна осіння куртка поверх сорочки припарювала тіло Кошового. У кафе було трохи душно. А можливо, це були нерви. Студент скинув чорну куртку і поставив її на диванчик коло себе. У Роми було погане передчуття, що рідко підводило його.
Він ненадовго зайшов у ступор і не почув прекрасного стукоту кучерявої брюнетки, що підійшла до його столика.
- Перепрошую, Ви щось замовили? – цими словами офіціантка привела Кошового до тями.
Інстинктивно погляд студента притягнули до себе груди брюнетки, що мало не випадали з тісної блузки до якої був причіплений білий бейджик, на якому писало ім’я дівчини – Соломія.
- Ні, ні. Я тут декого чекаю. Як вона прийде, то ми вже разом щось замовимо. Добре? – дещо невпевнено сказав юнак.
- Гаразд. То меню я ще залишаю? – з посмішкою спитала офіціантка.
- Мг, – ствердно відповів Рома.
Дівчина пішла, плавно похитуючи стегнами. Проте студент навіть не підвів очей, аби подивитись на погойдування сідниць красуні.
Романова голова була забита тільки одним – Діаною. Кошик ретельно все прорахував: улюблені квіти, улюбленого кольору, улюблене кафе, що ще й в перекладі з французької звучить як «вечірнє побачення». Всі ці дрібниці мали збільшити шанси Роми у створенні незабутнього дня народження коханої, білети на який ховались у кишені чорних джинсів хлопця.
Тишу, що наповнювала кафе, та ніби ховалася поміж фіолетовими диванчиками «Рендеву», раптом зруйнував буревій, який увірвався через двері. Троє людей у масках залетіло у забігайлівку.
- Всім не сіпатись, блядь! Коротше, це пограбування, на хуй! – закричав грабіжник у масці лисого мужика.
Злочинець був вдягнутий у чорно-біло-синю спортивку, що як і маска була явно завелика на нього. Спортивка робила синтетичні хвилі на животі двійника Фантомаса. Потерті сині джинси були заляпані червоно-бордовими плямами, що були дуже схожі на кров.
Бандит був налаштований рішуче. Затиснутий у його правиці пістолет, націлювався на барменшу. Перелякана жінка підняла руки, у яких були ганчірка й горня. В лівій руці злочинця був світло-синій сміттєвий кульок.
- Коротше, кажи, рижа сука, де тут кухня, на хуй! – звертався він до працівниці.
Перелякана жінка ганчіркою показала на двері, що знаходились праворуч.
За «лисим» грабіжником озвався його поплічник. Його лице ховала дитяча маска кролика.
- Суки, повитягали кошильки й телефони на стіл, блядь! Руки, поставили на стіл так, щоб я їх бачив, сука! Бігом, блядь!
Дуло його чорного пістолета спрямовувалось на відвідувачів, що сиділи праворуч від дверей. Воно дрижало у руках злочинця. В іншій руці «бомбили» шарудів чорний помнутий пакет «Boss». Голову грабіжника закривав капюшон батніка. З-під капюшона виривались на волю русяві кучері бандита. Великий білий напис на грудях – «Reebok», був заляпаний кров’ю. Зробивши поворот на сто вісімдесят градусів він люто прокричав:
- А ви що, хуєсоси, повитріщались?! Бігом перейшли на ту сторону кафе, підери! Зайвий рух, суки, і вам всім пизда. Пизда, поняли! – киваючи зброєю праворуч, погрожував кучерявий бандит.
Найбільш спокійно виглядав третій злодій. Він стояв мовчки, а його пістолет був направлений у фіолетово-білу плитку кафе. Лице злочинця ховала маска, що була звичайною чорною шапкою, в якій зробили три отвори. На злочинцеві був чорний спортивний костюм. Велике пузо злодія дещо випирало з-під спортивки. Крижаний погляд бандита пронизував відвідувачів та персонал кафе, немовби шукав здобич для якогось гнилого вчинку…
Розділ 2. Невидимий зв'язок.
Темнота заволікла вулиці і провулки міста. На зміну теплому і сонячному дню прийшов прохолодний вечір. На небі ні зірочки. У темряві чується стук, стук. Чиїсь каблуки наступають на бруківку паркової доріжки.
У темряві проглядається довге біле пальто. Світловолоса жінка прямує по безлюдному клаптику міського парку. Цією дорогою Галина Мокричук майже щодня поверталась додому з роботи. Вона працювала продавцем в одній з місцевих кафе-крамниць, розташованих неподалік від парку Шевченка. Галина не боялась повертатись додому у такий пізній час сама. Продавщиця знала кожного алкоголіка, що розпивав чвертку на лавочці коло магазину, кожного гопніка, який купляв насіння в її магазині у радіусі одного кілометра.
Темна і прохолодна ніч змусила блондинку з коротким волоссям прискорити темп. Холод врізався у покриті капронами ноги Мокричук. Щоб захисти від нього голову, Галина підняла догори комір свого пальта. Її чорні черевички з великою швидкістю випереджали один одного.
У кущах позаду себе жінка почула якийсь тріск і шум. Наче хтось продирався до неї крізь розсадники, які вились один коло одного недалеко від доріжки. Та не звертаючи уваги на це, вона продовжувала швидко переміщатись по сірій доріжці.
- Стояти! – почувся грубий голос позаду.
Від цього чоловічого басу біле волосся стало дибки. Галина завмерла на місці. Вона хотіла тікати, та її ноги стали важкі, немов стовбури дерев, що виросли прямо з паркової бруківки. В думці промайнув Максимчик, що чекав самотньо на матір у квартирі.
- Повільно повернись до мене, – продовжував страхітливий бас.
Та продавщиця не могла зробити й руху.
- Повільно повернись до мене, – спокійно повторив чоловік.
Зібравши волю у кулак, молода мати вдається на відчайдушний крок. Галя хоче дременути звідси куди очі бачать. Та незнайомець наче прочитав її думки. Пролунав глухий звук. За ним бруківка, що стояла у кількох сантиметрах від Мокричук, дала тріщину. Жінка відчула, як шматок бетону вдарився об її щиколотку і відлетів убік.
- Наступна буде в ногу, – попередив злочинець.
- Повільно повернись до мене, – продовжив він свій холоднокровний монолог.
Хоча незнайомець не сказав більше ні слова, жінка розуміла, якщо почне тікати чи кричати, отримає кулю у спину. А вона не хотіла залишати малолітнього Максима сиротою.
Галя відчула повільні кроки, котрі наближались до неї. Після кількох секунд Мокричук почала повертатись до чоловіка позаду себе. В очах блондинки блищали сльози і відчувався жах. Її язик, міцно затиснутий за зубами, не міг вимовити ні звуку.
Жінку осліпив ліхтарик, що спрямовувався прямо на її очі. Не бачивши обличчя злочинця, Галя відчула його посмішку. Їх з’єднував якийсь невидимий зв’язок, який зв’язував кожну здобич з мисливцем.
Розділ 3. Вогонь в темряві.
Похмурий день. Накрапав дощ, що переростав у справжню зливу. Сірі і нещасні люди бігаюли, накриваючи голови верхнім одягом. Дурні намагалися сховатись. Я колись теж був такий. Бігав, ховався від всього. Та воно мене догнало і розчавило.
Та ні, не все так погано. Все навіть дуже добре. У них. Не у мене – Руслана Олійника. Чому? Я не знаю. Не знаю, як їм може бути добре, коли таке твориться навкруги. Можливо, люди цього не бачать. Можливо, не хочуть бачити, те що їм показують з дня в день по цих сраних ящиках.
Та яка врешті решт різниця, кого і де вбивають. Десь там на другому кінці світу. На другому кінці країни.
Та вони, суки, того заслужили! Чого ті сепаратисти так хотіли Росію, хотіли Путіна. Тепер мають! Так їм і треба, блядь! Це не моя справа. Я живу з іншого краю. Нащо мені паритись за чужі проблеми. Мені своїх вистачає.
Яскраві білборди заставили вулиці міста: прем’єра фільму Месники: ера Ельтрона – кінотеатр…, нічний клуб… запрошує, дівчатам вхід до 23:00 вільний, Розпродаж в супермаркеті….
Не хочу це чути. Не хочу це бачити. Мені все так остогидило. Я не хочу бути тут, серед цієї купи бруду і сміття. Моє місце там, на війні.
Чортова нога не перестає боліти. Добре хоч не треба з цим довбаним ціпком ходити. Скільки часу минуло, а все одно схожий на кривого каліку.
Дощ пробивав своєю вологою капюшон моєї балонової куртки. Я чув її своїм, покритим кількома чорними волосками, тім’ям. Краплі води котились по моїй чорній бороді. Та все одно, я не спішив. Не мав чому. Не мав куди.
Я, напевно, вже вмер. Ще тоді в окопі. У мене не залишилось нічого живого. Ніякої емоції, крім гніву і злості. Я ненавидів все, всіх. Та найбільше ненавидів себе.
Навіть не знаю, чого я несу ці пляшки з бухлом. Цей зелений гад, сука, вже не бере мене! Пакет тільки уповільнює. Та яка різниця, я і так не спішу. Не маю чому. Не маю куди.
Наскрізь промок. Сині джинси перетворились у чорні. Вода у кросівках чвякала і дратувала мене. Посилювався дощ. Блискавки спалахували у небі. Темне небо нагадувало чорну землю, на якій раз за разом розривались снаряди. Потужний звук, що пролунав слідом за блискавкою, змусив моє тіло здригнутись. Не мене. Я вже не боявся нічого і нікого. Грім залишався у вухах надовго. Я так довго до нього звивикав і так швидко відвик.
Збільшуються пориви вітру, надворі стає все темніше і похмуріше. Люди зникають у будинках. По мокрій вулиці човгають машини. Блискуче світло фар відбивається від калюж і білбордів.
Вогонь. Пекельне полум’я супроводжує мене. Перед очима з’являються димлячі бронетранспортери. Чорні згорілі тіла вивалюються з кузова. Вони чіпляються неживими руками за землю. Останні спроби вижити, останні спроби життя. Це все зараз стоїть у моїх очах. Я прижмурюсь, щоб цього всього не бачити. Дарма, все стає все гірше.
Грім здригає тіло знову. Я розплющую очі. Переді мною вони. Моя триста перша бригада. Молоді хлопці, що горять живцем у кузові машини. Серце щемить.
Вода допомогла отямитись. Маршрутка обляпала мене калюжним брудом, заспокоївши уяву. Але знову грім. Пижик спалахує позаду. Люди з криками вискакують з пересувного гробу. Обертаюсь, аби переконатись, що все це не насправді. Автобус надалі продовжує свій рух. О Боже, я вже не можу так більше існувати.
У кожного було таке відчуття, що хочеться взяти до рук калаша і всіх перестріляти, а потім пустити кулю у свою голову. Тепер воно переслідує мене постійно.
Краплі води повільно стікають по руках. Пляшки дзеленкотять у пакеті, нервуючи мене. Повільно шкандибаючи, заходжу спочатку за помаранчевий будинок. Коло нього стоїть дитячий спортмайданчик. Посеред нього розмістилась пісочниця, яка перетворилась на болото. Турнік і бруси замикають ігровий оазис мого двору. Як довго я не підтягувався. Треба перевірити, чи я на щось ще здатен.
Ставлю пакета. Стрибаю на турнік, та руки не можуть зачепитися за мокру трубу. Та я не звивик здаватись. За другою спробою зачіпляюсь за неї. Раз, два, три… відчуваю, як у мені пробуджується сила. На якусь мить я знову стаю тим двадцятип’ятирічним хлопцем, який радів життю, любив його. На цьому пориві сили роблю підйом-переворот. Як легко він мені піддався. А ну ще один. І цей пішов як по маслу.
Третя спроба. Проте ускладнимо завдання. Виконаємо «дембілівський». Ноги вже вгорі. Рвучким поштовхом рух вириваю тулуб уверх. Він робить переворот через мокру трубу. Прес, який вже давно забув про кубики, напружив все те, що на ньому було. І таки не торкнувся. Ще є порох в порохівницях.
- Руслане, а ну бігом додому. Ти, що здурів? – перервав цей свіжий подих мого сумління голос матері.
Мама кричала з відчиненого вікна. Ставши на землю, подивися догори. Крізь дощ намагався розшукати вікно на четвертому поверсі. Та злива змивала зображення. Вона градом лупила по моєму обличчю. У відповідь лице червоніло і пекло. Взявши чорний пакет, поштигулькував до під’їзду.
У квартирі мене зустріла розлючена мама у синьому фартушку. Її волосся кольору вогню ідеально пасувало до зелених очей. Людмила Михайлівна була тендітною жінкою із сильним характером.
Зі словами «ти, що здурів, Руслане?! Надворі ллє як з відра, а ти на турніку крутишся» вона накинулась на меме.
- Що погоди більше не буде? – поставила мокрий одяг на вішак.
- Може більше й не буде, – похмуро відповів неньці.
- Що ти такі дурниці розказуєш, сонечко. Як не буде? Літо вже не за горами, – промовила, беручись до чорного пакета.
- Не чіпай, мам! То моє, – одразу схопився за торбу.
Випивка, що там знаходилась, почала дзеленчати.
- То, що, там? Пиво? – розгнівано насупилась мама.
- Це не твоє діло, мам, – заховав пакет за спину.
- Як не моє. Ти не будеш пити в цьому домі пиво, Руслане! Ти зрозумів? – намагалась забрати пляшки.
- Мам, заспокійся. Мені треба зменшити біль, – мовив я, витягуючи вперед травмовану ногу.
- Ти так зіп’єшся, рибо. Ти цього не розумієш? – лагідно промовила матір, взявши у долоні мої щоки.
- Нічого мені не буде, ма, – вирвав обличчя з рук неньки.
- Та масти собі голову. Мені вже надоїло, Руслане, тобі про це говорити! Хоч пий, хоч навіть заливайся, – на очах матері з’явились сльози.
- Тільки не на моїх очах, синку, – пішла на кухню, що розміщувалась зліва за ванною.
Спочатку хотів зайти до вбиральні, та передумав. Поклавши бухло на блакитний килимок, почав роздягатись з мокрої одежі посеред коридору, щоб не замастити брудом решту квартири.
Зморшкуватими ногами заходжу до себе у кімнату. Темно, як посеред ночі. Дощ заливає шибу так, що я нічого не можу за нею розгледіти. Хмари сковують небо, раз у раз спалахуючи блискавкою.
З кожним спалахом у темній кімнаті появляються небіжчики. У когось розпороті животи, з яких на всі боки розкидані кишки. Хтось без голови. Робота «диких». Ці гниди проносились по наших містах, як бубонна чума, залишаючи за собою тільки гори гнилих трупів.
***
Одного разу стикнувся з одним із цих нелюдів. Він якраз спорював живота одній із своїх нових жертв. Це була молода дівчина. Вона була побита і напівгола. Напевно «дикий» перед тим, як вбити дівчину, наславу з нею розважився. Рот був закритий рукою цього урода. Крізь волохаті грубі пальці звіра лилась кров невинної тендітної дівчини.
Я стояв кілька хвилин і дивився на це жахіття. Аж поки різник сам не звернув на мене увагу. Його очі здавались синіми у темноті і вселяли жах в кожного, хто в них гляне. Дикий був вищим на голову за мене. Його довга руда борода була заляпана кров’ю жертви. А за нею не приховувалась дірява посмішка нелюда.
Він одразу кинувся на мене. У руках різника був здоровенний кинджал. Я вистрілив йому у груди кілька разів, та це не спинило виродка. Здоровань звалив мене на землю і намагався пробити мій череп гострим лезом. Я тримав лезо двома руками і думав, що мені буде кінець тоді і там.
Борюкаючись в обіймах смерті, сильно завалив виродка по яйцях. У перше я побачив біль у його зіницях, які заповнили все очне яблуко. Кров дикого лилась по червоній бороді заливаючи моє обличчя.
Відчув, що сила покидає бугая, і зміг вивернутись з-під величезної туші. Тепер я сидів зверху на різнику. Тримаючись правицею за лезо, яке ще було міцно затиснуте у руках виродка, кількома ударами лівої руки зламав ніс і трохи оглушив суку. Вирвавши кинджала, я перерізав горло нелюду. Він одразу схопився за нього двома руками.
Позаду себе почув хрип. Страшний звук смерті, що вже прийшла. Я повернув голову. Заливаючись кров’ю, доходила свій земний шлях молода дівчина. Голова була повернута до мене, а з рота продовжувала литись кров. З її уст лунав хрип, в якому чулось: «Убе…, убей».
Я повернув голову назад до дикого. Він однією рукою тримався за закривавлену горлянку, а іншою намагався щось витягнути з кишені своїх штанів. Я схопив різника за руку і запхав ножа у живіт. Горло почало випускати ще більше крові, замальовуючи бороду і груди чоловіка в бордово-червоний.
Я порю йому живота, і відчуваю як сум'яття бездушшя холодно покидає його нутрощі. Тіло починає битись у конвульсіях в останніх спробах вижити. На поверхню вириваються кишки. Відчуваю теплі краплі на своєму лиці. Рука душогуба, що тримала горлянку, схопила мене за правицю. Очі вилазили з очних орбіт. Я дивився у них зі страхом і продовжував чинити це жахіття, хоч і знав, що вже вбив звіра.
У розбомблену кімнату вриваються солдати.
- Що ти, блядь, робиш, Швець?! – привів мене до тями голос Артиста, мого бойового товариша.
Закривавленим обличчям подивився на солдатів свого батальйону. Вони були шоковані. Повернув голову назад. Приперте до стіни лежало бездиханне тіло молодої дівчини. З її підборіддя продовжувала густими краплями стікати червоно-чорна жива вода. Погляд, що, здавалось, дивився прямо мені у душу, був спокійним. Відчув, що я виконав обов’язок перед цією невинною незнайомкою.
***
Навпомацки намагаюсь найти білизну у шафі. У кімнаті була люстра. Та я не любив світла. У темряві я почувався як риба у воді. Тому, напевне, так звик, що не можу жити тепер без неї.
- Я зварила борщ. Хоч іди їш, сонечко! – кричить з кухні мама.
- Я не голодний, ма! – одягаючи сухий одяг, відповідаю.
Добре вмостившись на ліжко, я вмикаю невеликий телевізор, який стоїть напроти мого ложа. Світло вдарило мені в очі. Відкривши зубами пляшку з пивом, почав перемикати канали.
Як завжди, по ТБ показували всяку херню. Мультики, суд, всякі дурнуваті телепередачі про дурнуватих людей. О, російська мильна опера. Як таке гівно можна дивитись. Якась 120 серія, можу поспорити. Добре хоч перестали тих сраних ментів показувати.
Та все одно повно всього російського. Навіть українські канали і то по- російськи говорять. А потім ще кажуть, що ми ущемляєм рускоязичних. Та хай ті політики довбані подивляться цілий день у той сраний ящик і скажуть, хто кого гнобить, блядь! О, камеді клаб, ще одні уроди. Не можу на них дивитись. Невже не можна щось своє людське зняти, а не купляти всяку парашу.
- Ти перодягнувся?! – чую голос із кухні.
- Та, мам! – кричу у відповідь
- А мокрий одяг поставив сушити? – мама.
- Ні. Я потім поставлю. Бо я так змерз. Трохи під ковдрою побуду і тоді піду, – накидаю на себе ковдру.
- Та я вже сама поставлю його на батарею, – ненька.
Вмикаю канал новин. Нарешті чується рідна мова. Та знову провокації, вибухи, руїни, жертви, трупи, сука! Ще там на це все надивився. До тепер, блядь, сниться! Воно мене кличе. Кличе туди. До своїх побратимів. Там моє місце, а не тут перед телевізором з пивом. Та ця клята нога прикувала мене до цього гнилого міста, де всім на всіх насрати. Де легше когось облити брудом, ніж допомогти йому.
Незважаючи на вибухи, на смерть, що з кожною хвилиною чекає на тебе, гострячи косу, аби вирізати тебе з цього життя, на той весь жах, який є на Донбасі, мені чомусь там спокійніше. Бо там справжні люди, не ці маскаради, що волочаться по тротуарах.
І ти там справжній, живий. Ти мусиш таким бути. Не тільки через те, що ти можеш загинути у кожну хвилину, секунду, мить. Через те, що тебе там просто з’їдять. Ні не ворог, не твої бойові колеги. Тебе зіжре війна. Вона не терпить фальшу, як мир.
Взагалі, тобі там насрати на все, навіть на своє життя. Не через те, що ти такий безстрашний, мужній, сильний і крутий. Ти просто не відчуваєш, ти знаєш, що твоє плече підпирає справжній брат, який за тебе поляже, а позаду загиблі герої, які не простять. Якщо ти не будеш мати такого товариша, або сам не будеш цим братом, справжнім, без цієї всієї брехливої херні ти помреш. Не обов’язково фізично.
Я мав щастя мати такого товариша. Вася. Василь «Чіп» Чіпко – це та людина, за яку я був готовий на все тоді і зараз. І він був ладен віддати мені останнє, що мав.
Вася, ти це довів. Чую, як холодні краплі миттєво випаровуються на моєму палаючому перемерзлому лиці. Не можу їх стримати, як ту бурю за вікном. Витираю ознаки слабкості зі своєї пики.
- Батько дзвонив, казав, що скоро буде, – мамин голом лине з вітальні.
- Добре, – сухо відповідаю, ковтаючи пиво.
- Як він прийде, тоді і повечеряєм, добре, синочку? – лагідно запитала матір.
- Добре, ма! – крикнув у відповідь.
По ящику саме гівно. Одне те саме і те саме, заїбало! Треба розслабитись. Перемикаючи музичні канали, по яких раз за разом викрикають якісь голі дівки. Розмірковував, що б таке подивитись. Може якийсь фільм. Але який? Комедію? Ні, мені зараз не до цього. Бойовик? На Донбасі вже надивився на пару років наперед і бойовиків і жахів. Ні, дякую. Драму? Мені і так на душі херово. Мелодрама? Ніколи не любив цієї сопливої херні.
Заливаючи у себе зеленого гада, я вже замахався думати, що хочу подивитись. Пульт, чуючи мою безвихідь, сам знаходить те, що я шукав. Документалка, та ще й українською.
- Нарешті знімають щось патріотичне, – зрадів я.
Інтуїція мене не підвела. Патлатий мужик, який час від часу появлявся на екрані коло берегів Дніпра, розказував про Героя України Олексу Гірника.
- Десь я вже чув це прізвище. Ні, це Стуса вбили в концтаборі. Але де ж я чув це прізвище, – мучив себе здогадками я.
- Це був Прометей українського народу, що запалив смолоскип свободи, смолоскип непокори радянському тоталітарному режиму, – заговорив з екрана ведучий.
- Чого він сказав смолоскип? Чого не сказав вогонь? Смолоскип…? – роздумував, п’ючи пиво.
Ведучий документальної програми розповідає про смерть Олекси. Вчувши тільки про Канівську гору, я вже все зрозумів. Олекса Гірник був саме тим відважним чоловіком, який кинув виклик імперії зла і брехні. Одна людина, що своїм мужнім вчинком таки зробила одну з тріщин у жалюгідній і черствій радянській системі.
Гірник спалив себе в ім’я протесту проти русифікації і геноциду українського народу. Прометей, що дав націям, всім пригнобленим цим режимом народам, вогонь надії. Заплативши за це велику ціну. Він був вірний син України, її Герой.
Я завинив перед Васею, перед всіма моїми братами. Не названими, а справжніми братами. А ці гниди, що ховають обличчя, ще не чули пострілів, не чули вибухів. Не знають, що таке війна. Нічого, ще вчують, ще побачать. Я розколю їх оболонку і витягну на поверхню їхні страхи. Зламаю окови системи, що скільки років мучила мій народ.
Не цих, що ходять за вікном і жаліються на свою Батьківщину. А тих, що готові все віддати за неї, як за рідну матір. Вони справжні сини України, і мої рідні брати. І маю віддати свій борг перед ними. І ці жалюгідні брехуни також мають поплатитись за їх смерть і за свою байдужість до неї.
Я є християнин, який одночасно вірить у Вальгаллу. Рай для воїнів, для борців за свою свободу, за свою долю і життя близьких. І туди можна потрапити не тільки загинувши в бою, але й борячись проти свавілля, проти несправедливості.
Померти у бою за якусь херню, у вигляді грошей чи влади, це не те, що загинути за свою ідею, за свою любов. Для себе я вже вирішив одне – я мушу потрапити в свій рай, в свою Вальгаллу. Щоб це мені не коштувало.
Розділ 4. Ненаситна муза.
- Що я, блядь, роблю?! Рано на уроки, – певне вже вп’яте прокручується у Романовій голові.
Він на межі. Серце робить сто ударів за секунду, ніби хлопець бігає крос. Та як би так. Рома сидить за робочим столом, на якому робиться справжній хаос. Повно якихось зошитів, листків формату А4, які зверху до низу чорніють текстом.
У правій руці студента сильно затиснута пальцями ручка бігає бо листку зошита. З пристрастю лягають нові рядки на аркуш. Практично одразу після перенесення думок на папір окремі з них одразу закреслюються. Ба навіть знищуються з такою жорстокістю, що на їх місці залишаються тільки жирні темно-сині смуги.
- Йоб твою мать, Рома, йди спати! – знову звучать звуки чи то совісті, чи то втоми.
Та щось не відпускало хлопця у ліжко. Він намагався заснути. Та не вдалось. Півгодини покрутившись, Кошик здався у намаганнях зануритись в царство сну. Одягнувши спортивні штани, юнак сів за робоче місце.
Пальці лівої руки нервово стукають по коліні. Сині штори ховають ніч за вікном. Білі стіни кімнати здаються молодому поету жовтогарячими. Приміщення тисне на нього. Рома дивиться прямо на кістяк будинку, який покриває армія люстрових фотонів.
Історик гризе кінець ручки. Раптом творча хвиля накриває голову. Кошовий починає накидати нові штрихи на чисте полотно. Щось не сходиться. Відбувається знешкодження ненависних слів.
Випліскуючи ЦНР назовні, Роман, починає гойдатись на табуреті. Ніжки б’ються об дерев’яний паркет кімнати, створюючи луну в приміщенні. Гумові тапочки синього кольору на босу ногу чухлють дерев’яне дно нічлігу.
- Сука, Кошик, ти вже заспокоїшся?! – перебиває нічну самотність Романа голос Васі Сандюка, сусіда по кімнаті.
Диван Василя знаходиться за півметра від столу, за яким працює Рома. Закутавшись по саму голову ковдрою, він намагався заснути. Щоб помогти собі, хлопець закрив свої очі однією з подушок. З усіх частин тіла сонливого Сандюка з-під постелі виглядав тільки рот.
- Що ти хоч, Вась? – запитанням на запитання відповідає поет.
- Я, блядь, хочу спати! Але, сука, хтось мається хуйньою і не дає мені спати! – нервово відповів друг.
- Зараз тоже піду спати, почекай пару хвилин, – намагався втихомирити сусіда Кошовий
- Та, блін, Кошик, то вже півдруга година, – крутиться під ковдрою Вася.
- П'ятнадцять по другій, – поправляє друга історик.
- Тим більше, бля!. Що ти там робиш? – не визираючи з-під подушки,сказав Сандюк.
- Нічого, – відповів Ромко.
- Знову якусь свою хуйню пишеш? Падав дощ, падав сніг… – згадував не дуже вдалі перші кроки колеги у творчості.
- Завали і спи! – з гнівом у голосі промовив Кошовий.
- Ти знаєш мені, сука, не зручно якось спати з подушкою на писку, – з іронією відказав сусід по кімнаті.
- Я вже закінчую, блядь! – процідив крізь зуби, хворий на безсоння студент.
- Давай, кінчай всій епос на кухні! –знаходить компроміс Василь.
Одна з його рук виповзла з-під ковдри та вказала на білі двері.
- Як ти мене заїбав! – забираючи свої речі, огризається Роман.
Його шльопанці човгають по дерев’яному паркеті. Тіло вже сонне, а розум продовжує битись у конвульсіях музи.
- І світло, блядь, вирубай! – навздогін товаришу Сандюк.
Василь забирає з своїх очей подушку і ставить її під голову, у компанію до подруги. На лиці студента, що засинає, появляється посмішка перемоги.
Роздратований поведінкою друга, Рома заходить на кухню. Він голосно грюкає дверми. На кухні холодно. Віє морозний вітер, який провіває босі ноги історика. Дивлячись перед собою, Кошик бачить сніг, що виблискує у світлі місяця.
- Знову ті мудаки після себе вікна не зачиняють! – про себе лається Роман.
- Невже так, блядь, важко прийти за кілька хвилин і подивитись, чи вікно зачинене, сука! – люто жестикулюючи, продовжує монолог студент.
Кошовий має на увазі товаришів з сусідньої кімнати: Артура Наркевича та Назара Даниленка. Вони часто-густо палять на кухні при відчиненому вікні і часто забувають його зачиняти.
Рома сам зачиняє вікно. Взявшись руками за свої біцепси, творча особистість розуміє, що поверх червоної футболки, потрібно одягнути спортивку. Вертаючись до кімнати, він знову натискає на вимикач. Кімната загоряється в жовтогарячих променях люстри.
- Тебе, що переїбати, Рома?! – сонним голосом сусід.
Сандюк ховає своє обличчя в обіймах подушок.
- Я вже, блядь, вирубаю світло. Ті мудаки знову після себе вікна не зачиняють! – зауважує Кошовий.
- Мені по хуй. Давай, рухай булками! – роздратовано кричить Василь.
Зайвий раз не розворушуючи нервову систему друга, Рома мовчки одягає спортивку і вимикає електроенергію. На кухні було ще доволі холодно. Він сів за кухонний стіл.
Кошик хоче зловити натхнення, корте потрібне для закінчення твору. Та на кухонному столі безлад. Непомиті тарілки, на яких позасихали залишки курятини та червоні розводи від кетчупу, валяються посеред столу. Коло тарілок надкушені шматки білого хліба. Хлібні крихти, немов сніг за вікном, устелили клейонку. Безлад відганяє музу від молодого митця.
- Блядь, як ті суки мене заїбали! – бурмотав собі під ніс історик.
Роман почав перетворювати харчовий хаос в оптимальне місце для роботи.
- Нарешті, – видихнувши з полегшенням, промовив випускник.
Все зроблено для того, щоб розпочати роботу. Все крім думок, які розбіглися під час наведення порядку. Рома сидить мовчки, нервово перебираючи пальцями лівої руки по коліні. Кулькова ручка безжально потерпає у різцях хлопця. Погляд спрямований у вікно, на якому поламались жалюзі.
На відміну від білого снігу, який він побачив, зайшовши у кімнату, зараз видно суцільну пітьму. Ніч править за вікном. Романові чомусь згадуються слова його дідуся : «Ніколи не дивись у темноту за вікном, бо там можна побачите те, що тебе настрашить». Згадуються ті темні вечори дитинства, коли чортів обленерго через день вимикав електроенергію. А маленький хлопчик зі своїми двома сестрами слухав історії дідуся і мамині казки. Які це були класні часи.
Раптом у темряві студент побачив спалах світла. Чомусь він його налякав. Так сильно, що Рома ледь не підскочив зі стільця. Хвилини безтурботних спогадів обірвались. І тут блудні думки, слова-утікачі вертаються назад у голову. Рядки самі лягають на папір. І так триває кілька секунд. Погризена ручка починає затирати кілька напасних слів. Знову синє чорнило будує віршовані рядки.
- Все готово, – задоволення виривається на кінчик язика.
Не можу заснути
Робити нічого не можу.
Ніби все в мене є,
Та немає, того що хочу.
Немає тебе біля мене,
Коли потрібно дуже.
Думаю, що тобі на все це байдуже.
Не знаю, де ти живеш.
Та вірю, що рано чи пізно до мене прийдеш.
Поцілуєш сухі від спраги уста.
Нарешті вирвеш мене з пустого життя.
Яким не живу, а тільки тебе я чекаю.
Спитаєш, напевне, чого я сиджу? Чого не шукаю?!
Та де треба шукати?
Кого дороги питати?
Не знаю. Нічого не знаю!
Напевно, дурак.
Та все ще чекаю,
Долі той знак.
Можливо не буде його,
Не буде тебе, у моєму житті.
Розминемося ми, як чужі кораблі.
Та я продовжую тільки Бога благати,
Щоб на тому світу кінці,
На своєму крильці,
Спокійно ти могла засинати.
Коли перечитав все ще раз, з душі упав тягар. Все, завдання на сьогодні виконано. Годинник мобільного показує за двадцять хвилин третю.
- Я єбу! – продовжує свій тихий монолог юнак: – Треба йти спати.
Серце вже не б’ється так швидко, голова пуста від дурнуватих заморочок. Щоб зайвий раз не потурбувати колегу, Кошовий навпомацки заходить у спальню. Знявши спідню білизну, хлопець закутується ковдрою. Ще раз дивиться у стільниковий, переконуючись чи накрутив він будильник.
Перед сном у Роми проскакує думка, а що то був за спалах світла, який його так злякав. Ще раз згадуються слова діда.
- Який же мудрий був мій дід, – гордість охоплює юнака.
Випливає варіант, що цей яскравий згусток енергії – це була муза, що до цього піддавала тортурам його розум. Та щоб там не було, це дозволило Кошику заснути.
***
Дзвінкі звуки роз’їдають вушні перетинки. Голова чомусь тріщить, наче після перепою. Довбаний мобільний заповняє всю кімнату. Як же важко.
- Рома, блядь! Виключи, той йобаний будильник!! – кричить злий на сусіда Вася.
Неохоче піднімається сонне тіло. Ковдра здається вагою у тонну. Очі не намагаються побачити новий день. Хоча, який там день. Кімната ще пірнає у темряві. Штори наглухо закриваюьь вікна, за якими сонце ледь прокидається.
Рука навпомацки намагається знайти гіпоцентр нестерпного шуму. Шарудить макулатура на тумбочці поблизу ліжка. Стільниковий замовкає. Голова стрімко падає на своє початкове місце – подушку. У заплющених зіницях ще пробиваються незакінчені сни.
Блядь, знову, цей сраний звук. За цієї нестримної мелодії, що знищує останні обриси сновидінь, які зайняли такі влучні позиції у свідомості, чується голос колеги:
- Я зараз тебе і твій йобаний мобільник, захуярю!!
Великий палець правиці затискає рятівну червону кнопку. Праве око з потугами, та все ж таки, визирає з-під важезних повік. Ще раз натискається кнопка з червоною трубкою. На екрані вибиється чотири цифри – 08:01. Вони миттєво активізують розум, що бігом намагається збігтись докупи.
- Як, блядь, вже по восьмій?! – констатує факт Роман.
Він розуміє що проспав, хоча накручував будильник на 7:40.
Ще залишається всього нічого: півгодини до початку уроку. З матюками хлопець встає з ліжка:
- Як я, сука, так проїбав?!
- Та хтось тут може спить, йобана в рот! – бореться за свій сон Сандюк.
Ноги вовтузяться з чорними джинсами, розкидаючи стопи у різні боки. Під носом бурмочить невиспаний голос. Прийшла черга футболки. Остання виглядає як з коров’ячого рота. Дивлячись на неї, Ромко розуміє, що це нікуди не годиться. Рвучко зриває її з себе. Босі стопи взуваються у гумові тапочки.
Біжить в іншу в кімнату. Їх розділяє вузький коридор, в якому чорт око виколе. Хлопчина одразу знаходить вмикач. Світло ріже вранішній зір Кошика. По очах ніби вдарило струмом. Вони одразу ховаються за повіками. На гру в піжмурки немає часу.
Напівголий Роман влітає у кімнату сусідів. Вони зараз перебувають у невидимому трансі. Математик у своєму репертуарі нахрапує мелодію чергового сновидіння. Назар незворушно бачить ілюзії, що ковзають у його підсвідомості.
Не помічаючи своїх друзів, юнак порушує тишу. Він зі скрипом відкриває шафу. Виймає кілька вішаків з сорочками і кладе їх прямо на хроплячого Артура. Знайшовши потрібний вішак, Ромко знімає з нього сорочку. Діставши те, що хотів, студент кладе одяг на місце та вибігає з кімнати. Перейшовши через поріг, він раптово повертається на місце злочину. Кошовий забув піджак – неодмінний елемент одягу вчителя.
- Ти заїбав, Ром! – невиразно промовляє сонний голос Даниленка.
- Я вже йду, спи, – виправдовується Кошик.
Вийшовши з обителі сну і тиші історик розуміє, що добряче змерз. Ще б пак, у гумових шльопках і джинсах не дуже зігрієшся. Одягає майку, що за узорами недалеко втекла від футболки. Дивиться на зловісний екран телефона, який вже якось… показує 8:12.
Біла у вузьку синю і червону смужки сорочка заскакує на плечі юнака, наче цирковий акробат на коня, що біжить. Ґудзики самі защіпаються на сорочці Роми.
Шкарпетки. Але де вони, блядь?! Ромко відкриває тумбочку з одягом, та там нічого не бачить. Натискає вимикач. Світло від люстри заповнює приміщення. Вася, прикриваючи лице подушкою, не має сили на погрози і докори. Знайшовши те, що шукав, Кошовий бачить друга у позі ембріона і вимикає світло.
Ванна кімната затоплена негативними емоціями, які виходили з молодого спеціаліста. Рома промиває заспане обличчя холодною водою. Вона, наче крижані уколи, приводить до тями хлопця.
- Бля, навіть немає коли почистити зуби! У куртці має бути жуйка, – про себе подумав історик.
Темно-коричневий піджак, що переливається на світлі, вже на Ромкові. Черевики , напастованні чорним гльобеном, заходять на стопи практиканта.
-Ху, є жуйка – перевірив кишені чорної куртки практикант.
З її правої кишені появляється біло-синя обгортка від Orbit Winterfresh. У ній ще дві жувальні гумки. Довго не думаючи, Рома відпраляє одну до рота.
Зайшовши до ванної кімнати, він дивиться в очі того іншого хлопця в дзеркалі і промовляє до нього:
- Сьогодні твій день.
Ведучи внутрішній діалог, студент одягає теплу балонову куртку. Забравши зі своєї кімнати складений портфель, гаманець та стільниковий , Кошовий йде назустріч новим помилкам.
***
Роман забігає до школи. Його зустрічає охоронець, чи то вахтовий, Сашко. Він пронизливим поглядом поїдає Кошика зі свого посту. Очі Роми спрямовуються праворуч убік учительської. Саме над нею стоїть великий годинник, який показує, що він встиг. 8:28. Кошик біжить до дзеркала, що розміщене навпроти вхідних дверей. Знявши головний убір, юнак починає пригладжувати своє волосся.
- Що знову запізнюємся? – з іронічним оскалом запитує охоронець.
Сашкове черево, сховане за чорною сорочкою, гойдається. Рома не бачить цього, бо стоїть до чоловіка спиною. Проте він сракою відчуває, що живіт цього невдахи у чорному насміхається з нього.
- Мг, – з неприязню відповідає хлопець, приводячи до ладу свою зачіску.
Кошик, закінчивши чепуритися, великими кроками вистрибує на сходах.
- Слава Богу, що мені лиш на другий поверх, – промайнуло в голові Кошового.
Застрибнувши на бажаний плацдарм, Ромко прямує до кабінету історії. Він бачить, як 11-В клас стоїть коло вікна навпроти кабінету. Верхній одяг і сумки розкидані по підвіконнику. Деякі з речей валяються по підлозі. Ті, кому не вистачило місця на підвіконнику, тримають свої пальта і куртки у руках. Одні перечитують хімію, інші дуріють і репетують на цілий поверх.
- Чого ви викрикаєте на цілу школу?! Невже, так важко тихо почекати пару хвилин, поки мене нема? – сердито питається історик.
- А що таке? То ж ще перерва, Роман Іванович, – дещо обурено відповідає Коля Магас, при цьому даючи копняка Стьопі Бойчуку.
- Ну тоді пардон народ, казіться ще…, – Кошовий дивиться на годинник, і помічає, що забув його на квартирі.
Бойчук Колі відповідає тим же, проте промахується і зачіпає зелено-сіре пальто Маші Чех.
Не стримавши емоцій, Маша:
- Ти що охуїв, мудак?!
Весь клас починає реготати.
- Маш, вибирай слова, – робить зауваження Роман.
- Так, Маш, вибирай слова, – повторює фразу практиканта Коля.
- Вибачте, Роман Іванович, це пальто дві з половиною штуки коштує, а цей ідіот його мастить, – жалісно промовляє довговолоса блондинка
- Маш, – знову з докором Кошик звертається до учениці.
- Що? Ідіот це не мат, – виправдується Чех.
- Чого ви не в класі, а на коридорі стоїте? – Ромко намагається змінити тему розмови.
- Ну розумієте, клас закритий. А крізь двері ми ще не вмієм ходити, – іронічно відповідає Сергій Клим’юк.
- Ну тоді ти як наш рятівник збігаєш вниз по ключі, – радісно сказав Кошовий.
- А учням не видають ключі, – спокійно відповідає Сергій.
- Що ти брешеш, – не повірив учневі практикант.
- Так, то лиш вчителям видають ключі, – відповідає Юля Маркович.
Лунає дзвінок на урок.
Роман Іванович вручає свій портфель Юлі:
- Потримай, будь ласка.
Кошовий намагається швидко стягнути з себе чорну зимову куртку. Але йому не вдається зробити це з такою швидкістю, як він хотів. Закінчивши почате, історик передає верхній одяг Клим’юку.
- На, зроби добру справу!
Кошик мчить до сходової клітки.
- Поспішіть, а то Дмитро Мирославович не любить, коли учні уроки на коридорі проводять, – кидає йому услід Магас, маючи на увазі директора школи.
Рома збігає на сіро-чорний бетон, який служить покрівлею першого поверху. Швидким і впевненим кроком він прямує до «прилавку» охоронця Сашка.
- Дайте мені, будь ласка, ключі від двісті другого кабінету, – швидко і невиразно говорить Кошовий.
- Що ти кажеш, хлопче? – перепитує огрядний мужик в уніформі. Хоч яка це в сраку уніформа, просто чорний одяг.
- Дай…те мені, будь ласка, ключі від двісті другого кабінету! – ледь не по буквах повторюється юнак.
- Від кабінету Світлани Тарасівни? – знову перепитує Сашко.
- Так! Від кабінету Світлани Тарасівни, – відчутні ноти злості в голосі Ромка, які він всіляко намагається придавити.
- Ну так би відразу,- сказав охоронець.
- Та в тебе ж тут по номерах кабінетів, а не по іменах ключі розвішані, – не втримав злість Роман.
- Що? –вкотре не розібравши, що сказав Кошик,-запитав Олександр.
У правиці вахтера гойдались такі бажані для історика ключі.
- Нічого, ледь не вириваючи ключі з руки огрядного Сашка, відповів юнак.
Діставши бажане, Роман швидко побіг у бік сходової клітки.
- Поспіши, хлопче, а то Дмитро Мирославович не любить коли хтось запізнюється! А тим більше вчитель, – у спину попереджає Кошового вахтер.
- Мг, – затискаючи злість всередину, відповідає просебе практикант.
Зайшовши на другий поверх, студент чує розмову на високих тонах, що лине з кабінету Світлани Тарасівни.
- Та я тебе уб’ю, мудак, за це пальто! – говорить блондинка у білій кофті.
- Та нічого йому немає, – виправдовується хлопець з довгим русявим волоссям, що частково закриває йому очі.
- Та як нема. Дивись! – Маша показує на невелику пляму на верхньому одязі.
- Та то фігня. Запереш дома, – Стьопа.
- Ти собі голову запери, ідіот! – розлючено Чех.
- А ну заспокоїлись бігом! – втрутився у сварку підлітків Рома.
- Та це пальто за дві з половиною штуки! Мене батьки вдома прикінчать, – розпачливо Марія.
- Це буде дома, а зараз ми в школі, – холоднокровно практикант.
- Що ти заливаєш, я таке пальто на «гумі» бачив за двісті гривень, – глузливо Коля Магас.
- А ну тихо сидіть! – історик підійшов до дверей двісті другого кабінету і вставив ключ у замок.
Коло нього зібрався 11-В.
- Що на підлогу сідати, Роман Іванович? – знову вставив свої п’ять копійок Сергій.
- Так, сідай, Клим’юк на підлогу, лиш куртку мені не замасти, – намагався повернути ключа, який, зараза, ніяк не піддавався.
На чолі Романа з’явились краплі поту. Студент вертыв ключем вліво- вправо, та він повертався хіба що на один градус.
- Ура, сьогодні не буде історії! – голосно сказав хлопець у синьо-чорній клітчастій сорочці.
- Не виводи мене, Коля! – сердито відрізав практикант, намагаючись перекрутити ключ у замковій серцевині.
- Дайте я спробою, –вчувсяся бас Діми Рожніва.
Високий дужий хлопець у сірому батніку взявся за ключ пальцями правої руки. Притиснувши лівим плечем двері, він зміг їх відчинити.
- Все готово, – констатував Дмитро.
- То чого стоїмо?! – звернувся до цілого класу Роман.
- Заходим! В темпі, в темпі, – жестикулюючи правицею, показав учням дорогу у клас.
11-В заходить у кабінет. Останнім зачиняє двері Кошовий. Забравши свої речі у Сергія і Юлії, він починає готуватися до уроку.
У кабінеті історії піднімається великий шум, що дуже починає дратувати барабанні перетинки молодого спеціаліста.
- Тшшшш! – голосно шипить на клас Рома.
У відповідь йому кілька розбишак:
- Тшшшш!
Решта класу починає сміятись.
- Що так важко спокійно приготуватись до уроку без цього всього, – з відчаю промовляє Роман Іванович.
Клас, прислухавшись до тимчасового наставника, зменшує оберти. Розгорнувши журнал на потрібній сторінці, студент встає.
- Добрий день! – жестикулюючи руками, показує 11-В, що треба піднятися.
Клас від цього не в захваті. Школярі неохоче відривають свої м’які частини зі стільців. Ще з меншим задоволенням вони вітаються:
- Добрий день!
- А Світлана Тарасівна сьогодні буде на уроках? – запитує в Романа Наталя Захарко.
- Ні. Ніби не знаєте, що Світлана Тарасівна заслабла, – відповідає Кошовий.
- Ура!!! Є!! – зривається більша частина класу.
- І так, ще п’ять уроків сьогодні, йоб твою мать! – подумки лається на себе і весь світ Кошовий.
Розділ 5. Непроста справа.
Цього ранку біля УМВС України в Івано-Франківської області, як ніколи, багато людей. На стоянці коло нього було видно машини з великими написами ТСН, ICTV та Новий Канал. Ще б пак, не кожного дня у місті відбувається таке. Репортери і невеликий натовп практично заблокували вихід з будівлі. Всі в очікуванні пояснень та коментарів у зв’язку з останніми подіями.
З управління виходить чоловік у міліцейській уніформі. Це Степан Маленький, речник обласного УМВС України. На нього одразу нападають репортери, тикаючи під рота різнобарвні мікрофони. Позаду журналістів якісь люди вигукують незрозумілі фрази, перебиваючи Степана.
- Шакали! – промовляє слідчий Андрій Возняк.
Він спостерігав за подіями з вікна свого кабінету.
Це був кремезний чоловік у сірому костюмі з коричневою краваткою. На шкіряному поясі міцно трималась кобура із зарядженим пістолетом. На чолі Андрія було видно глибокі залисини. На скронях русяве волосся з’їдала сивина.
Слідчий пальцями лівої руки розширював проміжки між жалюзі. В іншій руці Возняка була горнятко еспресо, яку щоразу підносив до губ чоловік.
- Це їхня робота, Андрію, – виправдовуючи репортерів, промовив Михайло Пучков.
Високий брюнет у темно-синьому піджаку з такого ж кольору краваткою. З піджака випирала кобура від пістолета, що трималась на підтяжках Пучкова. Він сидів на дерев’яному стільці навпроти столу, заклавши ногу на ногу. Михайло також попивав гарячу каву.
Пучков був працівником Департаменту карного розшуку. Його прислали зі столиці на допомогу місцевим слідчим у затриманні маніяка.
- Їхня робота, йоб їх мать! Ой, вибач, – відходячи від вікна, сказав Возняк.
- Та нічого, – працівник Департаменту сьорбнув напій.
- Просто мене бісить вся ця ху… чортівня. Ніби в країні мало проблем, крім цього дрочуна. Роздувають з мухи слона, гниди! Краще б на Донбас їхали знімати, шакали, – смакуючи гарячу каву, роздратовано мовив слідчий.
- Треба ж людей чимось відволікти від АТО, – спокійно промовив Пучков, при цьому розглядаючи кабінет колеги.
Невелике приміщення, посередині котрого знаходився світло-жовтий стіл Андрія. Навпроти нього стояла шафа темно-коричневого кольору. Позаду крісла Возняка висіли дві полички. На нижній стояло кілька записників і книг. Верхня була зайнята вазоном. Рослина цвіла білими квітами, вносячи життя у похмуру кімнату.
- Відволікати?! То хай «Ну погаді» показують, а не це. Вони ж сіють паніку серед людей! Он скільки зібралось, – Андрій показавл рукою на вікно.
- Хай люди знають, щоб не попасти до рук цього збоченця, – спокійно мовив Михайло, роблячи ковток чорної кави.
- То так всі знають. Це тобі не столиця, Михайле. Тут все про всіх знають. А ці гниди сіють паніку, фантазуючи про серійних вбивць і всяку таку фігню, розумієш? – ставлячи горня на стіл, сказав Возняк.
- Ніколи не треба недооцінювати ситуацію, – твердо і беземоційно промовив брюнет.
- Що тут, недооцінювати! Якийсь мудак ходить по парках міста і дрочить на своїх жертв під дулом пістолета…, – роздратовано жестикулюючи, показав процес мастурбації франківчанин.
- І направляє на жертв ліхтарика, – доповнює колегу Міша.
- Так і під світлом цього сраного фанаріка дрочить, гнида! Ми цього клоуна спіймаєм за кілька днів, – вмостившись на м’яке крісло, на підвищеному тоні констатував Андрій.
- А як йому щось в голову скочить і він когось застрелить, – спорожнивши посуд, промовив Пучков.
- Я так не думаю, – негативно кивнув головою Возняк.
- Мало що ти думаєш. Наша справа спіймати цього збоченця, – сказав чоловік в синьому піджаку, ставлячи пусте горня на стіл колеги.
- Ми віддали в лабораторію зразки його сперми, робиться аналіз ДНК. Тепер це лиш справа часу, – покручуючись на кілька градусів вліво і вправо на кріслі повідомив франківський слідчий.
- Якби було все так просто, він би вже сидів на нарах, а не… – на цих словах Мішу перебиває стук в двері.
У кабінет заходить світловолоса дівчина у синій спідниці нижче колін. Її груди огортала білосніжна блуза.
- Андрій В’ячеславочу, Вас з колегою викликає до себе Мирон Богданович, – промовляють рожеві губи дівчини, маючи на увазі начальника управління, полковника міліції Супруна Мирона Богдановича.
- Добре, ми зараз будем, – незадоволеним голосом відповів Возняк.
- Мирон Богданович наголошував на нагальності, – стримано промовила світловолоса.
- Добре, – встав з крісла Андрій.
Дівчина зачинила двері ззовні. Поправивши піджак, слідчий пішов до дверей. За ним попрямував Пучков.
- Як звати цю дівчину? – виходячи з кабінету запитав у колеги киянин.
- Даринка, секретарша нашого шефа. А що? Впала тобі в око? – не обертаючи голови, запитав Андрій.
- Та ні, просто, питаю, – відказа,йдучи по коридорі Пучков.
- Скажу тобі по секрету, вона трохи стервочка… – зрівнявшись з колегою майже шепнув на вуху Михайлові слідчий.
– Але це мене навіть трохи заводить. Якщо ти розумієш про що я, гг, – штовхаючи Пучкова під ребро, тихенько промовив Возняк.
Зайшли у кабінет до начальника УМВС України в Івано-Франківській області. Спочатку їх зустріла білосніжна блуза Дарини. Дівчина сиділа за столиком коло дверей, котрі вже безпосередньо вели до кабінету Мирона Богдановича.
До вуха Даринки була приставлена слухавка стаціонарного телефону. Нічого не кажучи, секретарка жестами показала чоловікам, щоб вони заходили.
Постукавши у двері, правоохоронці зайшли у персональний кабінет начальства. Полковник міліції сидів за столом, підписуючи папери. На ньому біло-голуба сорочка, рукава якої були закочені до ліктів. Сиве коротке волосся і маленькі квадратні окуляри робили з начальника справжнього пенсіонера, хоча йому було тільки за п’ятдесят.
Позаду Мирона Богдановича висіли численні нагороди відділку та його особисті кар’єрні досягнення. Праворуч від дверей стояла меблева стінка. З іншого боку від них, прибитий до стіни, тримався металевий вішак. На ньому висіло чорне пальто начальника.
Праворуч від темно-коричневого столу шефа пускав бульки акваріум. З обох боків водяну в’язницю охороняли дві невеликі папороті, що стояли на одноногих дерев’яних підставках. За скляними стінками акваріума борознили водяні мініпростори кілька золотих рибок.
- Доброго дня, Мироне Богдановичу, – простягнув руку Андрій.
- Здоров, хлопці, – встав з крісла і подав руку чоловікам полковник.
Присівши, він почав відкладати папери вбік. Шеф запропонував слідчим сісти на стільці навпроти свого столу.
- Так, хлопці, ви бачите, що тут робиться? Справжнє кіно за вікном. Ви двоє, найкращі співробітники, які в мене є. Ви маєте привести за яйця, – несильно грюкнув по столу кулаком начальник, – цього психа у мій кабінет, якнайшвидше, зрозуміло?
- Ми вже здали зразки сперми злочинця в лабораторію. За кілька днів все вирішиться, – промовив Возняк.
- За кілька днів?! В нас немає стільки часу на це, Андрію! – встав зі свого крісла і підійшов до вікна Супрун.
– Вже сьогодні вечером наше управління будуть показувати на всю країну. А це вже програш, – дивлячись, як журналісти мордують речника за вікном, запевнив полковник.
- Але.. – спробував заперечити Возняк.
- Ніяких але, Андрію. В цій справі є вбивство. Це зовсім інший рівень, – повернувшись до підлеглих, перебив Возняка полковник.
- Та яке це вбивство. Ця стара бабця померла від серцевого нападу, а не від рук злочинця, – обурився франківський слідчий
- Смерть, якою вона б не була, все одно смерть. І цей дрочун, буквально, приклав до неї руку. Я не хочу, щоб це набуло масштабів Бистрицької справи, – повертувся на своє місце Мирон Богданович.
- Не рівняйте ху… – зрозумівши, що це не зовсім підходяще порівняна в цій ситуації, франківський слідчий продовжив по- іншому, – …це зовсім різні речі. Тоді зовсім все по- іншому було.
- Як би там не було, ви з Гошею, хай земля йому буде пухом, злапали тих сектантів. Тому саме ви мусите спіймати цього маніяка, зрозуміло, хлопці? – вмостився на кріслі полковник міліції.
- Так, Мироне Богдановичу, – сказав Возняк.
Михайло мовчки кивнув головою.
- І сьогодні опитайте ще раз всіх жертв. Може знайдемо якісь нові зачіпки, – дав наказ начальник.
Після сказаного Супрун подав руку підлеглим
- Буде виконано, полковнику! – відповів Андрій, потискаючи руку начальству.
Перед тим, як вийти, киянин ще раз глянув на золотих рибок, які час від часу бились об скло акваріума. Слідчі, як і німі підводні створіння, також б’ються об невидиму стіну секретів, котрі ховає справа франківського маніяка.