Десь в глибинах катакомб живе примара вбитої дівчини. Говорять, що вона досі шукає своїх вбивць. На суперечку ми вирушаємо до старого притулку, щоб забрати звідси всі книги. Ми-це я та мій найкращий друг Остін. Почалося все з того, що ми поспорили, хто перший призове її дух і задасть їй питання. Ось тому ми тут-у бібліотеці, особлива вона тим що розташовувалася в притулку де жила Слендеріна деякий свій час. Те, що ми побачили вияснили поразило нас до глибини душі. Але всупереч жахаючим даним ми вирішили іти до кінця. Ніхто із нас не збирався відступати, адже спори для нас були як спорт.
Дівчина, яку ми збиралися викликати прожила недовге життя і смерть її була насильницькою. Вітчим бив її та ґвалтував. Та одного разу вона втекла в ліс, який розташовувався на 10 км від дому. Там вона довго переховувалася у печері. Замучена, голодна і перебуваючи в стані страху що вітчим її знайде. Вона знала, що це гірша участь ніж померти тут голодною і в холоді. На другий день, після ночувані в печері, вона вирішила вийти і пошукати їжі на деревах. То було пізнє літо і фрукти на деревах були стиглі. Вона збирала їх, коли прийшли вони-компанія п’яних молодиків. Побачили вони її раніше, ніж вона їх і це мабуть коштувало їй життя. Адже втекти вона не встигла. Вони оточили її і почали приставати. А що могла зробити маленька 16 ти річна дівчинка ослаблена від голоду? Якби сильно вона не прочалася, але їй не вдалося завадити тому що вони з нею зробили. А потім вони вбили її і залишили на поживу звірям лісовим. Навіть не похоронили її по-людські. Це були діти мажорів із сусіднього містечка і звісно що їх ніхто не приволік до відповідальності. Проте ніхто і не знав, що вони скоїли з нею. Адже вітчиму було плювати на неї. Він лише тиждень її шукав аби запрягти її за тяжку хатню роботу. Потім припинив пошуки. В неї більше нікого не було, тож нікому було її врятувати. Він усім потім казав, що вона втекла з 18 ти річним хлопцем і його очі воліють ніколи її не бачити: мол вона неблогодарна дівка втекла тож що він зробить. А поміж тим її дух блукав лісом і шукав жертв. Вона була розлюченим привидом. У неї були плани на майбутнє, яким вже ніколи не суджено збутися. Через деякий час вона знайшла ще одного товариша по нещастю, його звали Ділан- він помер в аварії на трасі неподалік від лісу, йому було 30ть років. Вони швидко подружилися і разом наводили жаху на місцевих дурачків, які посміли потривожити її лад.
Я та Остін пішли за слідами написаними в книзі. Так багато часу відтоді пройшло, що Слендеріна була для всіх легендою-ніхто не вірив, що то була реальна дівчина. Та ми вважали інакше, адже піднявши реєстр живших тоді дівчат ми знайшли її ім’я та адресу. Очікування зустрічі з нею нас сильно захопили і ми не помітили як опинилися в тому зловіщому лісі.
Двері за нами зачинилися і стукіт гучною луною пролунав по катакомбах. Десь далеко від протягу відкрилася стара затвора з пронизливим звуком. І тиша, вогка мертва тиша забирається в серце і душу. Прийшовши в ту печеру, де коли спала Слендеріна ми сіли і взялися за руки. Поклавши перед собою дощечку ми почали викликати її дух. Спочатку нічого не відбувалося і ми вирішили що її вже немає, що вона знайшла спокій і відлетіла туди де мала б бути. Але це було не так. Ми почули шум: спочатку тихе шкряботіння, а потім лязг голосно над нашими головами. Піднявши голови вгору ми побачили її - вона була в темному платті з довгим розпущеним волоссям. Ми не встигли задати їй жодного питання, адже її приближення до настільки нас налякало, що ми почали втікати і то дуже швидко. А те як вона дивилася на нас - цього ми ніколи не забудемо, то був погляд холоднокровної вбивці. Якби ми залишилися аби задати їй ті безглузді питання, то нас би вже не було вживих. Після подібної пригоди, ми поклялися один одному більше ніколи не спорити на таке.