Я пам'ятаю це, наче це було учора, і буду пам'ятати до кінця свого життя... Вересень, початок навчального року у 9 класі відбувався досить нудно, нічого нового, все бачили, все вже пережили. У цьому віці у кожного підлітка починали грати гормони, вони починали відчувати свою найпершу симпатію. Ну і я, звичайно, не виняток. Я починав приглядатись до дівчат і вперше, за всі роки зрозумів яка це прекрасна стать. Кожна дівчина має щось унікальне та неповторне, свою індивідуальність, своє доповнення, те без чого вона б не була такою як вона є. Та все ж всіх кохати не можливо, і я почав пошук кохання, саме кохання, хто ж знав що все обернеться так погано. Дні йшли важко, я старався зануритись з головою у навчання, та ніяк не міг, вчитись я любив бо розумів що бути розумним у нашому світі просто необхідно, та діло йшло в пусту. Дяка лиш тому, що у моїй школі хороші вчителі, які не надто придирались до мене по приводу навчання, знаючи що я відмінник і все можу, головне було здати контрольні на 10 або більше, а все інше не надто важливо. Кожен предмет я знав і розумів, просто на той час було не до того. Я дуже хотів кохання. Та це діло також не йшло надто добре. І я вирішив чекати, але не втрачати ентузіазму знайти ту саму. Так пройшов вересень, жовтень я познайомився з багатьма дівчатами. Безумовно, усі вони були наділені неймовірною вродою, та я відчував, це не те, це не було кохання. Настав листопад, я вже змирився що в школі я не знайду собі пару, та раптово, неочікувано навіть для мене, мені починає допомагати однокласниця, коли я хворію, вона надсилає мені фотографії що допомогли мені при розв'язанні домашнього завдання. Та і взагалі починає розмовляти зі мною цілими днями та ночами, я відразу відчув, це воно, те тепле, приємне та зігріваюче відчуття, яке я так довго шукав - кохання. Впевнений вона відчувала те саме і до мене, або ж мені лиш так здавалося. Ми розмовляли на протязі усього листопада, взимку грали у сніжки на подвір'ї школи, ніхто не грався, а ми у 9 класі гралися, і нам було абсолютно байдуже що про нас будуть думати вчителі чи учні школи. Я був на вершині блаженства. І, в один прекрасний день я признався їй в почуттях і, як виявилося, хоча це було досить очікувано, це було взаємно. Ну що ще потрібно для щастя, нічого, лиш це. Почали все більше та більше поринати у вічні розмови ні про що, справді іноді ці розмови були надто абсурдні, але це було не важливо, адже тебе люблять, це найважливіше, як мені на той час здавалося. Зима пройшла бездоганно, останні місяці промайнули надто непомітно. Я трохи відійшов від кохання поставивши навчання на перший план, та все ж не переставав втішати свою другу половинку розмовами по вечорам. Швидко впоравшись з наукою та і загалом з школою повернувся до неї, чому вона дуже зраділа. Я розумів що завинив і почав намагатися виправити все. Почав влаштовувати більше зустрічей на які вона зокрема рідко приходила, то через прогулянку з подругами, то через лісову прогулянку, вже з батьками, то ще казна через що. Я навіть не помічав що вона потихеньку уникала мене, я був осліплений, осліплений любов'ю. Так пройшла весна, не надто яскраво як очікувалося та все ж. А літо, сталося незабутнє, у мене ніколи не було такого, справді, класного літа. В один день мені прийшло від неї повідомлення, в якому вона запрошувала мене стати аніматором у дитячому церковному таборі, та бути з нею в одній команді. Тоді моя невиліковна хвороба ще більше прогресувати, і я повірив та погодився. Сам табір був на один тиждень кожного місяця літа, тобто три тижні справжнього блаженства. Перші дні були по правді важкі, підйом о 7:00 дався взнаки. Та далі усе йшло як по маслу. А найголовніше було те, що майже кожен день літа я проводив з нею, з своєю єдиною (Я не буду зациклюватися тут над усіма проблемами табору, як не як книга не про це). Не подумайте, звичайно крім табору я знаходив окремий час лиш для нас двох. Ну але ігнор на цьому не закінчився. Так промайнуло літо, настала ще одна осінь і так, пройшло пів року. До нашого з нею класу переводили нових хлопців, це були чудові юнаки, нічим "поганим" від них і не віяло, дуже навіть товаристські. Усі були з села неподалік. Вересень я, у марних намаганнях, забувши про навчання думав лише про неї, та вона лише більше почала уникати мене, наші розмови ставали все коротші та коротші. Я відчував що ми віддаляємося і намагався погуляти з нею, хоча б для того щоб дізнатися у чому діло, що не так? Та у неї все ті самі подруги та гриби у лісі були набагато важливіші за мене. Настав жовтень, вже дуже близько до головного дня кожної людини, її дня народження. Я мав на думці купити великий букет червоних або рожевих троянд, рано в ранці прийти до неї додому та урочисто привітати її. Почувши про ідею, мої батьки переплюнули мене, мабуть навіть десятикратно. Мама купила у місцевої квіткарки просто прекрасний букет, так як я і уявляв. А батько підвіз мене на машині до її дому. Коли відбулося саме вручення мені здавалося що вона лусне від радості. Усмішка не сходила з її обличчя десь хвилину чи дві. На її батьків я також справив, як на мене, гарне враження, так як вони добре знають як мене, так і мою сім'ю. Після цих 10-ти хвилин радості я навіть не сумнівався, вона мене кохає. Однак одного дня, не можу сказати точно якого, вона кинула мене, це було близько 2-3 днів після мого сюрпризу. Це був момент зцілення, певного оздоровлення, я почав дивитися на світ тверезими очима. Пояснила своє рішення тим що між нами немає живого спілкування. Вдумайтеся, наскільки абсурдне і ганебне виправдання, не придумала нічого краще? Насправді, я здогадувався у чому річ. Пам'ятаєте я розказував про хлопців що приєдналися до нашого класу? Так ось, один з них ну надто часто почав жартувати про їхнє , нібито, кохання. Це був ...