Маленький хлопчик сидів під деревом та гірко плакав.
Щойно його паперового кораблика порвали інші діти. Він хотів запустити його по калюжі, проте як завжди інші його образили. Він не мав в цьому місці друзів, він не мав нікого, навіть батьків. Він не пам'ятав їх, тому, що в дитячий будинок він потрапив ще немовлям.
- Хочу…друга…- говорив він уривками, тручи очі від сліз.
- Чого ти тут рюмсаєш? - сказав дівочий голос.
Хлопчик підняв здивовано голову і крізь сльози побачив милу дівчинку. Вона мала довге руде волосся, яке звивалося та червоні райдужки на очах, на щічках же красувалися веснянки.
Хлопчик поглянув на її біле платтячко та босі ноги.
- Ти хто?
- Я? - задумалась дівчинка. - Я не знаю, якщо чесно.
- Як це ти не знаєш? - скептично поглянув хлопчик.
- Коли я відкрила очі, то була вже тут.
- А як тебе звати?
- Я не знаю, - сказала сумно дівчинка. - Може ти даси мені ім'я?
- Я? - здивувався хлопчик. - Ну гаразд, як щодо… Розалі?
- Розалі? Яке чудове ім'я! Мені подобається!
Дівчинка стрибнула та зависла в повітрі, радісно махаючи руками та крутячись навколо себе. Хлопчик навіть не підозрював, що ім'я, яке він почув з телевізора, так їй сподобається.
- Як це ти так робиш? - здивувався хлопчик, вставши.
- Я не знаю, - сказала Розалі, продовжуючи крутитись. - Просто так умію. А тебе?
- Що?
- А тебе як звати? - сказала вона, підлетівши прямо до самого носу.
- А я… Даніель.
- Даніель! - захопливо сказала Розалі. - Хочеш бути моїм другом?
- Д…другом? - сказав здивовано хлопчик. - Х…хочу.
- Ура! - заголосила Розалі та взявши Даніеля за руки, почала з ним танцювати.
Усмішка пройшла по обличчі Даніеля. Ця дивна дівчинка стала його єдиним другом. Вона зробила його щасливим.
Вихователька підійшла до вікна та поглянула надвір. Вона дивилася, як Даніель розкинувши руки, радісно танцював біля дерева. Вона злякано затулила долонею рота.
- Що це… з ним?
Розалі стала для Даніеля справжнім другом. Вони разом дивилися на хмари, шукаючи в їхніх формах знайомі образи, грали в хованки, хоча Розалі завжди його знаходила, та говорили про все на світі. Хоча для Даніеля було дивним те, що її крім нього ніхто не бачив, ні вихователі, ні інші діти, а також Розалі не могла нічого взяти в руки чи торкнутися, їй навіть їсти не було потрібно. Тому, обговоривши це з нею, Даніель дійшов висновку, що Розалі можливу була феєю. Іншого пояснення він дати не міг.
Він пробував розповісти про неї іншим дітям, проте вони лише сміялися і стали називати його божевільним. Одного разу вони навіть побили його за це і Даніелю довелося пролежати тиждень в лазареті. Проте весь цей час Розалі була з ним. Вона постійно підтримувала та веселила його. А ще, в той день вона попросила дещо, щоб він нікому не розповідав про неї, інакше його знову поранять через неї. Даніель погодився і в той день вони поклялися на мізинцях, що збережуть їхню таємницю.
- Розалі, ти ж залишишся зі мною? - запитав Даніель, коли його мали виписувати.
Розалі усміхнулася та прилягла поруч на ліжку.
- Я буду завжди твоїм другом і ніколи тебе не покину.
Цих слів Даніель не чув ніколи в житті. Він прикрив лице рукою та розплакався і це були сльози радості.
Минув деякий час. Однолітки Даніеля вже встигли забути за його історію з феєю, проте кличка "божевільний" так він і не позбувся. Проте йому було байдуже, бо він мав Розалі й більше йому нікого не було потрібно. Проте з цим не була згодна Розалі. Вона постійно змушувала його йти до інших дітей та дружити з ними.
- Ти повинен мати більше друзів, - говорила Розалі.
- Проте крім тебе мені нікого не треба, - відказував Даніель.
- Ти ж пам'ятаєш, що тобі казала Валентина Сергіївна? Ти повинен навчитися заводити друзів та говорити з іншими, бо ти колись виростеш і матимеш жити в дорослому світі сам.
- Проте мені не подобається, що я вдаю, ніби тебе не існує.
- Так треба Даніелю, - відказувала Розалі. - Мені досить того, що ти віриш у мене.
І Даніель погоджувався. Спілкування давалося йому важко, проте біля нього завжди була Розалі. Коли Даніель починав хвилюватись, вона брала його за руку і йому ставало легше.
Також Розалі змушувала Даніеля вчитись.
- Ти маєш більше приділяти час урокам, - говорила вона.
- Ай Розалі, - ниючим голосом говорив Даніель за столом увечері, коли його два сусіди по кімнаті спали.
- Тихіше, а то тебе почують, - сказала дівчина. - Закінчиш цей розділ і можеш лягати спати.
- Ну Розалі…
Розалі мала талант до навчання. Вона не повторювала нічого після занять та не робила домашніх завдань, бо не могла і взяти ручки. Проте вона уважно слухала вчителя і все запам'ятовувала. Іноді вона підказувала йому відповіді на тестах.
- Учи розділ Даніелю, бо на завтрашній контрольній я тобі не підказуватиму.
- Ти бука Розалі, - надув губи Даніель. - Добре, я вивчу останній розділ.
Наступного дня, після контрольної, де Розалі таки підказала останнє питання, Даніель з нею сиділи в кімнаті під час обіду. Вони часто використовували цей час, щоб побути у двох і почитати книгу. Вони вкривалися покривалом, вмикали ліхтарик та читали. Так було і цього разу, як їх перервав стук у двері. Це зайшла Валентина Сергіївна.
- Даніелю?
- Так Валентино Сергіївно? - сказав Даніель, стягнувши з себе покривало. - А ми тут…тобто я читав книгу.
- Тут з тобою дехто хоче поговорити.
Даніель сидів в просторій кімнаті на м'якому кріслі за столом. Розалі була поруч та розглядала намальовані дитячі малюнки, які висіли на стіні.
Двері відчинилися і всередину зайшла молода жінка, з папкою в руці та в білому халаті. Вона сіла навпроти та поправила свої окуляри.
- Привіт Даніелю. Мене звати Віола. Я психолог.
- Психолог? - разом сказав Даніель з Розалі.
- Так. Валентина Сергіївна попросила мене поспілкуватись з тобою.
- Я нічого не зробив, - надувся хлопчик.
- Я знаю. Просто твоя вихователька казала, що ти говориш сам з собою.
- Я не божевільний! - крикнув хлопчик та одразу затих. - Я з другом говорив.
- Хто цей друг, розкажеш мені? - запитала Віола. - Я не буду з тебе сміятись.
Даніель поглянув на Розалі, яка сиділа за столом та поклала голову на руки, дивлячись на Даніеля. Вона кивнула на знак згоди.
- Ну, її звати Розалі. Вона мій перший і найкращий друг. Ми з нею граємось в піжмурки, читаємо книги та розглядаємо хмари. Вона любить природу, та котиків. А ще вона розумніша за мене на уроках, хоч перестала мені підказувати, щоб я краще сам вчився. Ось вона сидить біля нас, - вказав на пустоту він.
- Привіт, - помахала Розалі жінці.
Віола поглянула на пусте місце й усміхнулася.
- На жаль я не можу бачити її. Це можеш лише ти.
- То ви вірите мені! - засяяв від щастя Даніель. - Я думаю, що це Фея.
- На жаль це не фея Даніелю, - сказала Віола, записуючи щось в блокнот. - Це швидше за все Тульпа.
- Що таке Тульпа?
- Тульпа це вигаданий друг. Його створив твій мозок, щоб мати з ким гратись і говорити.
- Вигадав? - здивувався Даніель. - Я нікого не вигадував. Вона сама з'явилась переді мною.
- А вона знає, звідки вона?
- Н…ні… Вона не знала хто вона і звідки.
- Тому бачиш, це Тульпа. Ти її сам вигадав, щоб було з ким гратись.
Розалі здивовано підняла голову та уважно слухала.
- Це…це не правда, - сказав Даніель. - Це фея. Вона не може бути вигадана. Вона справжня! Вона лише нічого торкнутися не може і її ніхто не бачить.
- А Тульпа не може нічого торкнутись, бо вона вигадана тобою, вона не справжня, тому не може спілкуватись з нашим світом, - Віола перегорнула сторінку блокнота. - Проте я вірю, що Розалі є. Можеш мені її описати?
Пізніше Даніель йшов коридором до своєї кімнати. Розалі тихо йшла поруч та щось обдумувала.
- Розалі, ти що повірила тій жінці? Вона не знає, про що говорить. Ти не вигадана, ти справжня.
- Ага, - сумно видала Розалі.
Вона виставила долоню до стіни й та пройшла її наскрізь.
- Вигадана…
- Ти щось сказала?
- Та ні…нічого.
Пізніше вночі, коли Даніель спав. Розалі прокинулася. Вона постійно спала в повітрі, звернувшись калачиком. Спустившись до Даніеля, вона спробувала пригладити його пасма, проте її рука пройшла крізь нього. Потім вона поглянула на свої руки та на вікно.
Пройшовши крізь вікно, вона стала ногами на землю та побігла. Вона не зупинялася та продовжувала бігти прямо доки її різко не смикнуло назад. Вона спробувала знову, проте пройти невидиму стіну їй не вдалось. Вона вже давно помітила, що не може відійти далеко від Даніеля, її завжди щось стримувало.
Глянувши на місяць, вона виставила перед собою долоню, дивлячись на місяць крізь пальці.
- Вигадана…
Повернувшись назад в кімнату, вона стала біля ліжка Даніеля та сіла, дивлячись на його лице.
- Я буду з тобою, доки ти потребуватимеш мене, - прошепотіла вона.
Віола сиділа в кафе та щось занотовувала в блокнот. До неї підійшов чоловік.
- Віоло.
- Річарде, - сказала радісно жінка. - Будь ласка, сідай.
- Так, я візьму салат Цезар і томатний суп, - сказав він офіціанту. - Отже, чому ти мене покликала? Вважаємо це побаченням?
- Ну може й так, - сказала вона усміхнувшись. - Хоча, я хотіла з тобою порадитись.
- О, ти хочеш поради? - сказав Річард, поклавши на коліна серветку. - Що, хтось з зачатками шизофренії? Чи обсесивно-компульсивний розлад?
- Ну, - почала жінка. - Просто я сьогодні говорила з дуже цікавим хлопчиком. І він має дещо незвичне.
- І що ж це? - зацікавлено запитав чоловік.
- Він має Тульпу.
- Тульпу? Хм, а що ж в цій Тульпі не так? І чому питаєш про це мене?
- Просто я довго говорила з тим хлопчиком і була здивована. Його Тульпа надзвичайно розвинена. Це вважай повноцінна особистість дівчинки, яка до того ж повністю відрізняється від його характеру. Вона змушує його спілкуватися з однолітками й вчитись, уявляєш?
- Цікаво, - сказав чоловік, - відкривши білого вина. - Але чого ти так переймаєшся? Хлопчик явно бувши пригніченим іншими, вигадав собі друга, якого його підсвідомість розвинула в особистість. Хоча цікаво те, що його підсвідомість, ось так незвично змушує його виходити з пригніченого стану та йти до соціуму. Я думаю, що він переросте це. Сам ефект Тульпи досі не вважається шизофренією, це скоріше…галюцинація. До того ж я вважаю що першу стадію шизофренії мають і здорові люди, хе-хе. Бо ми всі по своєму хворі.
- Ти маєш рацію, просто він так її описував. Я навіть говорила з неї через нього. І мені стало цікаво. Я вперше бачу таку повноцінну Тульпу.
- Хм, а ти сказала йому, що це просто вигадана особистість?
- Так. Одразу ж.
- Отже, процес пішов. Хоч він сам, чи через саму Тульпу, почне розуміти, що вона не справжня. І з віком він відколеться від неї. Все ж таки він ще малий, - сказав він, взявши келих.
- Я хочу його всиновити.
- Пф, - Річард похлинувся від вина. - Кху.Кху! Що?
- Я хочу йому допомогти.
- Але ж…А… Це ж не привід його всиновлювати.
- Я вже давно думала над цим. Ти ж знаєш, що я не можу мати дітей. Тому я обрала його. Він цікавий хлопчик, - вона усміхнулася.
Річард опустив очі, щось обдумуючи. Потім видихнув, та поклав свою долоню на її.
- Я…я підтримаю тебе Віоло, в будь-якому разі.
Через кілька днів, Даніелю повідомили, що його збираються всиновити. Проте він був не в захваті. Він боявся і не хотів покидати рідного місця. Проте Розалі навпаки раділа.
- Даніелю, це ж чудово. Тепер ти матимеш сім'ю! Віола хороша.
- Проте мені нікого не треба. В мене вже й так є ти.
Розалі сумно усміхнулася.
- Даніелю. Я твій друг і як твій друг я хочу для тебе кращого. Ти ж пам'ятаєш, що тобі говорили викладачі? Нам треба влаштуватись в цьому житті. А з сім'єю це буде легше. Ти полюбиш Віолу. Вона здалася мені хорошою.
- Ну якщо ти так кажеш…
З того часу, як Віола всиновила Даніеля, минуло дев'ять років. Даніель виріс чудовим юнаком, хоч і він був ще трохи замкнутим. Віола одружилася з Річардом і хлопець отримав ще й батька. Даніель вступив до університету на конструктора. Виявилось він мав до цього хист. І завдяки Річарду і Віолі, він зміг побороти багато комплексів та повноцінно жити. Проте його дещо турбувало і це Розалі. Ще коли йому виповнилось сімнадцять Розалі попросила про дещо:
- З цього моменту Даніелю, ми не будемо спілкуватися вдень. Я лише буду з'являтися поговорити з тобою на ніч.
- Але…але чому!? - стурбовано запитав Даніель. - Ти більше не хочеш бути моїм другом? Ми ж…ми ж тобою з самого дитинства.
- Так, - усміхнулася дівчина. - Проте зараз у тебе університет, який ти маєш закінчити. А ще реальні друзі, з якими б ти міг підтримувати контакт частіше, чесно кажучи.
- Але так не чесно Розалі, - сказав сумно та з ноткою обурення юнак. - Навіщо ти так? Ти мій найкращий друг. Ти мені допомагала все дитинство. Ти була зі мною! А тепер ти зникатимеш?
Даніель опустив голову, його лице червоніло.
- Даніелю… - дівчина поклала долоню на його щоку. - Ти ж знаєш, що так буде краще. Я не від цього світу. А ти маєш бути більше у своєму світі.
Даніель розвернувся та впав лицем на ліжко.
- Розалі, - бубнів він в диван. - Чому ти завжди маєш рацію.
- Хе- хе, як би ж я знала, - засміялася дівчина, сівши поруч па погладивши його по спині, хоч він цього не відчув.
- Гаразд, - продовжував він бубніти. - Проте з'являйся кожного вечора, добре?
- Обіцяю.
- На мізинчиках, - не піднімаючись, він витягнув долоню з виставленим мізинчиком.
- Ми…хм… ми ж уже не діти, - сказала Розалі ніби згадуючи приємний спогад.
- На мізинчиках, або ніяк, - продовжував тримати руку хлопець.
Дівчина видихнула, та взяла його за мізинець.
- Клянусь на мізинцях.
- Тепер я… спокійний.
- До речі. Пам'ятаєш Стефані? Здається вона на тебе частенько задивляється. Скоро день Валентина, може б ти їй міг….
- Ххххххх, - Даніель засопів.
- А ти добряче втомився, - сказала Розалі.
Проте її погляд одразу опустився. Вона підійшла до дзеркала, яке було на шафі та поглянула у нього. Як завжди, її відображення не було.
Торкнувшись кінчиками пальців дзеркала, вона повільно провела пальчиками по склу. Їй одразу прийшов спогад.
Ще три роки тому, коли Даніель спав, Віола говорила з Річардом.
- Як просувається справа з Тульпою?
- Він став менше про неї говорити. Та і я помічаю, що він з нею теж менше говорить.
- Як справи в школі?
- Поки що добре. В нього з'явилось кілька друзів, - сказала усміхнено Віола.
- Чудово, - сказав Річард, коли вони виходили за двері. - Завдяки соціуму, скоро він забуде про неї й зможе розвиватись далі. Зараз Тульпа тягне його вниз…
Розалі відвела руку від дзеркала ніби воно було розпечене, потім повернулася до Даніель,
- Ти виростеш Даніелю, обов'язково.
Наступного дня почалося для Даніеля нове життя. Він вперше пішов до університету без Розалі. Для нього було незвично, що вона не була поряд. Він почувався самотнім. Проте спочатку він зосереджувався на лекціях, потім знайомий покликав на обід і так день пройшов непомітно. Нарешті під вечір Розалі знову з'явилася. І Даніель розповідав їй з захватом весь день. Розалі уважно слухала та усміхалася. І так було кожного дня, доки не настав день Святого Валентина.
Даніель прийшов до дому під вечір. Розалі з'явилася і побачила його щасливе лице.
- Бачу, сьогодні був хороший день, - сказала вона.
- Так, - сказав хвилюючись хлопець.
- Невже… ти таки подарував валентинку Стефані? Чи може… ви ходили на побачення? Ну тоді, для тебе це був би небачений успіх…
Розалі повернулася обличчям до Даніеля і втратила дар мови.
Даніель стояв весь червоний, з простягнутою до неї валентинкою.
Розалі на якусь мить відчула щастя, проте за ним прийшов жах.
- Ти…ти…але чому…
- Я вирішив вибрати цю найбільшу, - говорив сором'язливо Даніель, потираючи шию. – Хоч ти не можеш її взяти, проте будеш її бачити…
- А…а…я… а як же Стефані? Ти не дарував їй?
- Ну, якщо чесно вона не надто мене цікавить, - зізнався Даніель. – Я звісно подарував їй валентинку. Ми з хлопцями скидалися для дівчат.
- Чому ти даруєш її мені? – все ще шоковано говорила Розалі. – Я ж… не реальн…
- Бо я так захотів, - сказав раптом серйозно Даніель. – Я відчув, що хочу це зробити. Ось, я повішу її тут над столом. Ти будеш її бачити. Тобі подобається?
- Я…дякую… Вибач, мені треба подумати, - сказавши, дівчина розчинилася в повітрі.
- Ех, - мовив Даніель, потерши шию. – Потрібно було м’якше.
Розалі з’явилася на даху будинку. Сівши, вона обгорнула коліна, та дивилася на зорі. Глянувши на землю, вона помітила, що світло від кімнати Даніеля зникло. Скоріше за все він вже ліг спати.
Розалі поклала голову на коліна та сильніше обгорнула їх долонями.
- Мммм, Даніелю. Що ти наробив. Що…що мені тепер робити?
« Щоб почати жити повноцінно в суспільстві, він повинен забути про Тульпу, - крутилися в неї в голові, слова Віоли»
- Я обіцяла тобі Даніелю…
Наступного дня, Даніель прокинувся та піднявся з ліжка. Він побачив Розалі, яка сиділа на комоді та дивилась на нього, усміхаючись.
- Розалі, - зрадів хлопець. – Ти порушила своє правило?
- Сьогодні вихідний Даніелю, - відповіла Розалі. – Сходимо прогулятись?
- Прогулятись? – засяяв Даніель. – Х…ходімо. Але… куди ти хочеш?
- Ходімо в парк. Там є чудове озеро. Осінню воно, мабуть, неймовірне.
- Так, я з задоволенням.
Даніель вдягнувся на швидку руку і вони пішли до парку.
Легенький вітерець колихав кольорові крони дерев, здмухуючи з них яскраві листки, та здіймаючи їх до неба.
Розалі та Даніель йшли стежкою парку. Вони говорили про все на світі, жартували та милувалися красою осіннього парку.
Вийшовши до озера, Даніель сперся на поручні, вглядаючись на воду.
- Дивись, - сказала Розалі, вилетівши на воду, - я можу гуляти по воді!
Вона стала на воду, та почала повільно перелітати з однієї ноги на іншу, кружляючи ніби балерина.
- Ого, - сказав Даніель, здивованими очима.
- Відчуваю себе пташкою! – крикнула Розалі, хоч її крик почув лише Даніель.
Накружлявшись на воді, вона повернулася до Даніеля та сіла на поручні.
- Як же чудово, - мовила вона. – Який прекрасний світ. На відчуття, мабуть, він ще кращий.
- Так, - підтвердив Даніель, заглядаючись на дівчину. – Як би ти могла б відчути хоч на день, я б показав тобі всі відчуття, які знаю.
- Насправді, - почала дівчина, - я хотіла з тобою про дещо поговорити.
- Ти теж? – сказав Даніель, в якого почервоніли щоки. – Перш ніж ти мені скажеш те, що хотіла, я б хотів дещо сказати.
- Даніелю…
- Розалі, я довго думав над усім цим. З самого дитинства ти стала моєю опорою…
- Даніелю…
- І весь час ти була зі мною. Ти змушувала мене йти вперед. Ти не уявляєш, який я вдячний тобі, чесно. І останнім часом, - він знову почав червоніти, – я нарешті зрозумів, що відчуваю і я хочу сказати тобі…
- Даніелю, стоп, - сказала раптом Розалі. – Добре подумай над тим, що ти скажеш, - вона видихнула. – Даніелю, твої почуття не справжні, ти розумієш?
- Чому ти так кажеш? – засмутився хлопець.
- Бо я не справжня…
- Ти про слова Віоли, проте що ти Тульпа? Ну й що?
- Я не справжня, Даніелю. Я просто витвір твоєї уяви.
- Це не правда! – сказав голосно Даніель. – Ти Розалі – мила дівчина, яка любить природу, пізнавати все нове, дивитись за котиками й вивчати людей! Ти любиш навчатися і досі розумніша за мене. А ще в тебе неймовірне почуття гумору. І що, що ти Тульпа!? Я люблю тебе Розалі! Я люблю тебе ще з п’ятнадцяти років. Проте лише зараз я усвідомив ці почуття. І мені плювати на те, що тебе бачу лише я. Ти це ти Розалі. І я саме за це тебе і люблю. Мені не потрібна Стефані, мені потрібна лише ти.
- Даніелю…
Розалі прикрила лице руками. З очей наверталися сльози. Проте все ж таки опанувавши себе, витерла очі та усміхнулася.
- Все-таки, не так я хотіла завершити останній день.
- Що означає «останній»? – не зрозумів Даніель.
- Розумієш…я теж думала довго… про нас. Проте ми по різних сторонах. Ти тут, а я тут. І ти не повинен розриватися через мене. Ти маєш жити у своїй реальності, а я тільки заважаю тобі.
- Це все тому, що я сказав?
- Ні, я вже давно думала над цим. Не вини себе Даніелю. Ти ж знаєш, що це буде на краще.
- Я не згоден!
- Але так треба.
Даніель опустив сумні очі. Він досі не розумів, що все це насправді.
- Куди… ти збираєшся?
- Я засну, засну всередині тебе, ось тут, - вона показала на голову пальцем. – Засну вічним сном.
- І… і ми більше не побачимось?
- На жаль ні.
- А як же обіцянка? Ти ж обіцяла, що будеш зі мною завжди.
- Вибач, я не дотримаюсь цієї обіцянки, проте я дотримаюсь своєї. Я обіцяла бути з тобою доти, доки ти потребуватимеш мене. Цей день настав. Ти виріс прекрасним юнаком і знайшов своє місце, ти зміг стати дорослим, я хотіла застати цей день. Я хотіла побачити тебе нарешті щасливим. В тебе є друзі, улюблене заняття та сім'я, це робить мене щасливою. Ну, Даніелю, не журися, – Розалі наблизилась до похнюпленого хлопця та обійняла його. – Це буде на краще.
Даніель спробував обійняти її.
- Не кидай мене. Ти теж моя сім'я.
- Ти маєш впоратись Даніелю, ти маєш… Це останній крок твого росту. Я вдячна тобі за те, що я мала змогу бути…твоїм другом.
На очах у хлопця, Розалі зникла.
- Ро… - з очей Даніеля почали непомітно литись сльози. -Розалі!
Цієї ночі, Розалі так і не з’явилася, щоб поговорити, як і всі наступні. На згадку про неї залишилася лише подарована їй валентинка.
Вітер дув в обличчя Даніеля. Він стояв на даху багатоповерхівки. Кінчики кросівок вглядалися у висоту. Він стояв з опущеною головою, та сонними очима вглядався в асфальт.
- Розалі… - прошепотів він.
Даніель не міг вже кілька днів заснути. Він думав над тим днем, коли зникла Розалі. Він знав, що це буде правильно, Розалі завжди мала рацію, проте він не був готовий так швидко до цього моменту. Він вірив, що зможе бути з нею завжди. Проте, якщо він це зробить, усі старання Розалі були б марними. Він не міг це допустити.
Потерши лице долонею, він поглянув на небо.
- Господи, що я роблю…
Тільки він хотів ступити назад, як бетон відколовся і нога Даніеля пішла в пустоту.
Він встиг вхопитися руками за металевий поручень та повис над прірвою між будинками. Пальці з кожною секундою втрачали сили.
Розалі відкрила очі. Щось змусило її прокинутись зі сну, ніби раптовий поштовх.
Вона помітила, що стоїть чомусь на даху багатоповерхівки.
- Де…це я?
Повернувшись, вона помітила звисаючого хлопця.
- Даніелю! – скрикнула вона, кинувшись до нього.
- Ро… - ледь вимовив Даніель, намагаючись втриматись. – Аааа, кххх.
- О боже, Даніелю! – вона спробувала вхопити його за руку, проте її долоні пройшли крізь неї.
З очей почали проступати сльози.
- Даніелю, ні! – вона пробувала знову і знову, стискала пальці так сильно як тільки могла, проте не змогла вхопити його за руку. – Чому!? Чому!? Чоомуу!? Даніелю тримайся! – кричала вона, заливаючись слізьми, дивлячись в нажахане лице Даніеля.
- Розал… - хотів викрикнути він, як пальці спорснули.
Розалі з жахом дивилася, як Даніель летів донизу, на зустріч асфальту.
- Даніелю! – скрикнула вона, прикривши лице руками.
Вставши, вона полетіла до нього.
Даніель лежав біля металевої сітки, з під тіла йшла цівкою кров.
- Даніелю! – Розалі сіла біля нього, та намагалася торкнутися його руками, перевірити, що з ним. – Ні-ні-ні! Чому я лише дурна Тульпа!
- Розалі… - ледь промовив хлопець.
- Я покличу когось, зараз, - зі сльозами на очах, говорила дівчина.
Вибігши на вулицю, де ходили люди, вона стала махати руками та кричати.
- Допоможіть! Хто небуть! Там людина впала! Пане, допоможіть! Хто небуть, почуйте мене!
Проте люди не бачили її, вони просто проходили крізь неї.
Розалі закусила пальці. Вона не зала що робити. Вона побігла назад до Даніеля.
- Даніелю, - вона знову почала метушитися, намагаючись витягнути його. – Я не вірю, що це сталося! Даніелю прошу! Допоможіть!!! – кричала вона крізь сльози.
- Розалі… - знову промовив хриплим голосом хлопець.
Дівчина замовкла, та поглянула на нього заплаканими очима.
- Розалі, це нічого… Все добре…
- Даніелю…
- Розалі… Я люблю тебе Розалі, - прошепотів він.
- Як би ж я не пішла, цього б не сталося, - вона прикрила лице долонями, та заплакала.
- Ти зробила все правильно… Так сталося все-таки світ не дозволив мені щасливо жити.
- Ні…
- Я хочу, щоб під кінець ти знала, що Я люблю тебе Розалі. Дякую, що була зі…мною… - ледь договоривши, Даніель закрив очі.
- Я… я теж тебе люблю! – крикнула дівчина, плачучи. – Даніелю, тільки живи! Не йди!
Тіло Розалі почало світлішати.
- Прошу залишся… Хоч моє існування нічого не варте, проте візьміть мене замість нього! Прошу вас, візьміть всю мене, тільки дозвольте йому вижити! – сльоза впала на щоку Даніеля, та скотилася на землю. – Щ…
Вона поклала долоню на щоку Даніеля. Вона відчула щось незвичайне, це було тепло, щока все ще була теплою.
- Тут хтось кричав? – почувся голос. – Допомога потрібна?
Розалі різко повернула голову на голос.
- До…поможіть! Тут людина впала!
Даніель відкрив очі. Його трусило в кареті швидкої.
- Ро…розалі? – сказав він крізь кисневу маску.
- Даніелю! – вона кинулась до нього. – Все добре, тебе везуть до лікарні, - говорила крізь сльози вона. – Все буде добре.
Минув місяць.
- Чорт, - вилаявся Даніель, ступаючи на праву ногу, та підпираючись тростиною. – Як же вона в біса болить.
- Тоді присядь.
Даніель повільно сів на лавку, та потер ногу.
- Боже, в мене все болить, чому я маю стільки ходити?
- Лікар сказав, що тобі потрібно розробляти ногу. Хоча прошу, не напружуйся так.
- Ти надто переймаєшся за мене, Розалі.
Він поглянув на рудоволосу дівчину, яка вкутавшись в шарф, сиділа поруч.
- То… як ви там… вживаєтесь разом? – почав Даніель з далеку.
- Вони майже звикли до того, що я справжня, - сказала Розалі. – Хоч поки мало вірять, що я раніше жила в тебе в голові, - вона усміхнулась. – Віола постійно змушує мене проходити різні психологічні тести. Каже, що вона досі не розуміє, що сталося, проте докопається до істини. Річард допоміг зробити документи.
Вони разом дивилися, як вітер, обносить на дубові листя.
- Тобі… важко…в реальності?
- Поки складно, - відповіла Розалі. – Скільки всього: запахи, смак, дотик, тепло, холод. Стільки відчуттів за раз. Мені доведеться ще звикати до всього цього. Найскладніше було навчитись ходити у взутті.
Вони разом засміялися.
Розалі поклала голову на плече Даніеля.
- Що думаєш?
- Думаю над тим, що мій мозок народив цілу людину, уявляєш? – хихикнув він.
- Та ну, не кажи це з такого боку, - вона ляснула його по плечі.
- Ай!
- Що боляче?
- Жартую, - він обійняв її. - Хоча, ти нічого не помітила дивного, коли ти стала справжньою?
- Ні. Хоча я почула, як тріскається скло.
- Скло?
- Так, ніби скляна стіна тріснула між мною і тобою. Це було дивно, - вона сильніше втиснулась в його куртку. - То… що далі будемо робити, як тебе випишуть?
- Я хотів би виконати свою обіцянку і дати тобі відчути весь спектр відчуттів.
- Ти не забув, - щоки дівчини порозвішали.
- Проте, я хочу зробити дещо зараз, - він простягнув до неї мізинець.
- Що…це?
- Хочу, щоб ми поклялися на мізинчиках. Що ми будемо завжди разом, - сказав він усміхнено.
- Ох, Даніелю, - вона взяла його за мізинець.
Їхні вуста зійшлися в теплому осінньому поцілунку, який зігрівав та скріплював їхню обітницю…