Я сидів за своїм столом, слухаючи, як жінка навпроти намагалася зібрати слова в єдину розповідь. Її голос тремтів, а руки дрібно тремтіли, наче вона щойно пережила щось жахливе. Вихователька дитячого притулку.

— Не хвилюйтеся так, — сказав я, намагаючись говорити рівно, спокійно. — Ми знайдемо тих, хто за цим стоїть, і вони відповідатимуть сповна.

Але її свідчення були ще заплутаними, а слова розбігалися, як діти на перерві. Я зітхнув. Схоже, це буде довга ніч.

— Давайте ще раз, — запропонував я, м'яко нахиляючись вперед. — Розкажіть, як усе почалося

Жінка зробила ковток повітря, намагаючись зібратися.

— Діти... — почала вона, нервово перебираючи пальцями. — Вони почали дивно себе поводити. Різко так, не як зазвичай.

— Коли це почалося?

— Минулого тижня. Вони були веселими, безтурботними. Але потім наче їх підмінили. Обличчя змінилися, очі... наче вони щось жахливе побачили.

Я насупився.

— І що, вони нічого не розповідали?

— Мовчали, — кинула вона. — Хоча я відчувала, що щось сталося. Але вони мовчать, наче води в рот набрали.

Я кивнув, примруживши очі.

— А ви не думали, що це гра?

— Спочатку думала, що це такий жарт, наче мовчанка. Але з кожним днем притулок, який раніше дзвенів дитячим сміхом, перетворився... та пробачте мене, на якийсь дурдом.

Вона зчепила руки, поглядом уткнувшись у стіл.

Слухаючи її, я розумів — тут щось не так. Зникли діти. Четверо за один тиждень. Зникли без сліду. А вихователька, що сиділа переді мною, явно щось недоговорювала. Але я залишався спокійним, як і належить. Треба було витягувати з неї кожен факт, кожну деталь, навіть якщо вона їх не вважала важливими.

— Розкажіть, що саме казали діти? Може, щось підозріле?

Вона затрималась.

— Вони майже не розмовляли між собою, — сказала вона, похитуючи головою. — Але перед тим, як зникла Енні... — її голос затремтів. — За день до цього я чула, як хлопчики перед сном теревенили про якогось... монстра.

Я підняв брову.

— Монстра? — перепитав я, нахиляючись вперед. — Це жива людина чи щось вигадане?

— Я не знаю, — відповіла вона, уникаючи мого погляду. — Але розмова була дивною. Я подумала, що це фантазії, дитячі казки... ну, наче неважливо.

— Неважливо? — різко перепитав я. — Четверо дітей зникли, і ви вважаєте, що це неважливо?

Вона нервово почала рухати пальцями, і я вирішив, що краще не тиснути.

— Я уважно слухаю, — м'яко додав я.

— Вони говорили, що хтось оселився у нас, — сказала вона майже пошепки. — Монстр. Так вони його називали. Наступного дня Енні зникла. Попросилася перед сном до туалету — і більше її ніхто не бачив.

Жінка витерла сльозу.

— Ми обшукали притулок. Підвал, горище, усе. Нічого.

Я встав, відчуваючи, як наростає занепокоєння.

— Чому поліцію не викликали відразу?

— Я лише вихователька. Директор вирішує такі питання. Та й раніше вже траплялося, що діти тікали, а потім поверталися.

— Але вона не повернулася, — підсумував я.

Тепер усе сходилося: монстр, зникнення, розмови хлопців. Усі ниточки вели до чогось дивного, не природного. Але хто б міг подумати, що це правда?

— Отже, ви вважаєте, що дівчинку забрав цей монстр? — уточнив я, витираючи рукою підборіддя.

Вона лише кивнула, опустивши голову.

— Гаразд, — сказав я, збираючи папери. — Завтра приїду до притулку. Поговорю з дітьми. А поки відправлю туди співробітника. Якщо цей "монстр" ще там, ми його знайдемо. Можете йти.

Провівши її до дверей, я видихнув. День був довгим, але завтра обіцяло стати ще гірше. Завтра все зміниться.

Я вийшов з кабінету, зачинивши за собою двері, і попрямував до машини. Попереду був дім, дружина, син, вечеря. І спокій перед бурею, про яку я ще не знав.

Наступний робочий день розпочався для мене з ранкового дзвінка від Сема, оперативника, якого я послав у притулок. Чесно кажучи, я зовсім про нього забув. Він доповів, що ніч пройшла спокійно: ніхто не зник, нічого підозрілого він не помітив, тільки от до ранку його вже хилить на сон. Бідолаха, ніч не спав, просив дозволу повернутися додому.

— Дочекайся мене, — сказав я, відчуваючи, що ця справа чітко пахне чимось темним. Тутешнє начальство явно щось приховує, і розмова з дітьми може пролити світло на те, що відбувається.

Снідати я не став. Швидко накинувши пальто, поцілував дружину, яка ще солодко спала, і вирушив на роботу. Ранок був сірий, холодний, і єдиним порятунком здавалася чашка гарячої кави. По дорозі заїхав у кав'ярню, взяв і Семові стаканчик, потім поїхав у притулок.

Будівля була невеликою, більше нагадувала дитячий садок, огороджена похиленим парканом. Дитячий майданчик з гойдалками виглядав похмуро на тлі тьмяного світла.

Біля входу сидів Сем, клюючи носом.

— Здоров, Сем. Ось, тобі кава, ходімо поговоримо, — я сів поряд із ним, запалюючи сигарету.

Він виглядав змученим.

— Та тут все наче нормально. Якби було щось цікаве, я б сказав. Але діти дивні. Бачив одного хлопчика, хотів з ним поговорити, але як тільки він помітив директорку, одразу рот закрив і втік. Щось тут не так, з ними явно поводяться... не як належить, — сказав він, явно вимотаний нічною зміною. — Що далі? — запитав Сем, допиваючи вже холодну каву.

— Поговорю з дітьми. Щось розкажуть. А пошуковики дзвонили?

— Нічого. Ліси, болота — чисто. Жодної зачіпки, — відповів Сем.

— Ладно, відпочинь, будь на зв'язку, — кивнув я, дивлячись, як він іде, залишаючи мене наодинці з гнітючою атмосферою.

Я знову увійшов усередину, де на мене вже чекала директорка — висока, худа жінка років п'ятдесяти, з кам'яним виразом обличчя. У чорному строгому костюмі, наче готова на траурну церемонію. Її звали Елізабет Волш.

— Добрий день. Ви з поліції? — її голос був холодним, і здавалося, що ця зустріч їй зовсім не до душі.

— Так, детектив. Мені потрібно поговорити з дітьми, — коротко відповів я, відчуваючи, як жінка буквально свердлила мене поглядом.

Вона провела мене у свій кабінет, запропонувала чай, від якого я ввічливо відмовився. Усі мої питання зустрічали відточеними, акуратними відповідями. Склалося враження, що допитують не дітей, а мене.

— Ви розумієте, що якщо дітей не знайдуть, або, не дай Боже, з ними трапиться щось жахливе, відповідальність понесете саме ви? — сказав я, намагаючись хоч якось вибити її з цього спокійного ритму.

— Звичайно, розумію, — без тіні сумнівів відповіла вона. — Окрім мене, за них більше нікому відповідати.

Після розмови з Елізабет моє бажання говорити з дітьми ослабло, але робота є робота. Коли діти закінчили снідати, я вирушив до ігрової кімнати. Директорка стояла за моєю спиною, наче тінь, втручаючись у кожне моє запитання. Діти боялися її, це було помітно. Щоразу, коли я запитував, куди поділися їхні друзі, вони зиркали на неї, явно побоюючись сказати щось зайве.

— Ви не могли б залишити нас наодинці? — попросив я.

— Так-так, звісно, — вона вийшла, але це нічого не змінило. Діти продовжували мовчати. Лише коли я запитав про монстра, про якого згадувала вихователька, один із хлопчиків дивно подивився на мене.

— Монстр? — перепитав я, обертаючись.

Хлопчик тихо прошепотів: «Монстр за дверима», показуючи пальцем на силует Елізабет, яка стояла за скляною перегородкою.

У той момент я зрозумів, що з директоркою щось не так.

Повернувшись до відділку, я дізнався, що ту саму жінку-виховательку, яка першою повідомила про зникнення дітей, знайшли мертвою. Падіння з десятого поверху. Сусіди стверджували, що вона викинулася сама, але її зламане тіло й відкрите навстіж вікно викликали сумніви.

Історія вже потрапила в пресу. Начальство, почувши новини, почало вимагати дій, і я прийняв рішення. Зібрав своїх хлопців, наказав їм перевдягнутися в електриків і під приводом перевірки проводки проникнути у притулок. Вони встановили камери та прослуховування — тепер у мене була можливість спостерігати за цим місцем.

І я мав стійке відчуття, що Елізабет замішана куди глибше, ніж здавалося на перший погляд.

Ніч принесла з собою тишу і, як завжди, легку тривогу. Усі мої хлопці роз'їхалися по домівках, залишився лише черговий і кілька колег, які застрягли в кабінетах, гортаючи папери. Ми сиділи в моєму кабінеті, дивлячись на монітори, де транслювалася картина з притулку.

Спершу все було тихо: діти бігали, грали, а стара карга, Елізабет, знову блукала коридорами, балакаючи з однією з виховательок. Нічого підозрілого — звичайні нічні справи. Але тут я помітив, як Елізабет дістала з кишені добрячу пачку готівки. Змочила палець, перерахувала купюри. І це вже почало здаватися дивним.

— Ось, тримай, — прошипіла вона. — Це твоя частка за дівчинку. Решту завтра принесу.

Я напружився, дивлячись на екран. Мікрофон чітко передав кожне слово. Вихователька, що стояла поруч із нею, спочатку нічого не зрозуміла:

— А де Лілі? Вона сьогодні мала вийти на нічне чергування.

— Лілі більше не вийде, — відповіла Елізабет із хижою посмішкою. — Ти ж знаєш, вона привела копів сюди. А такі нам тут не потрібні.

— Що з нею? — голос дівчини здригнувся.

— Випадково випала з вікна, — із ядовитим сарказмом прошепотіла Елізабет. — Ти сьогодні приглянь за дітьми, а завтра... Ну, завтра розберемося. Поки що поставимо процес на паузу. Коли з цими копами владнаємо, продовжимо. А зараз треба дещо закінчити. Один розумник був тут сьогодні, слідчий. Треба б його прибрати, бо копає занадто глибоко. Може, запропонувати йому грошей? Хоча, думаю, він не візьме. Ладно, я займуся. А ти спустися у підвал і забери залишки. Завтра на обід подамо.

Від цих слів волосся на потилиці стало дибки. Навіть у хлопців, які побачили за роки служби всяке, обличчя зблідли. Усе стало на свої місця. Час було діяти.

— Хлопці, збираємося. Швидко. Їдемо в притулок. Бронежилети не забудьте, мало що.

Нам знадобилося кілька хвилин, щоб зібратися. Нас було троє — я та двоє оперативників. Головне завдання — зробити все тихо. Ми припаркувалися неподалік від притулку й пішки підійшли до будівлі. Сказати чесно, вночі це місце виглядало куди страшніше. Темрява огортала стіни, як зловісна пелена, особливо після того, що ми почули.

Першою на очі трапилася вихователька — та сама, яка отримувала свою частку. Щойно вона нас побачила, хотіла було закричати, але Макс, один із оперів, миттєво затулив їй рота рукою і приставив пістолет до скроні.

— Де начальниця? — прошипів я, дивлячись їй в очі.

— Я не знаю, правда, — пробелькотіла вона в паніці.

Я витягнув посвідчення і ткнув їй в обличчя.

— Якщо не хочеш сісти надовго, скажи правду. Де вона?

Дівчина тремтіла, як осиковий лист. Нарешті вона прошепотіла:

— У підвалі... Там приховані двері. Я покажу.

Макс повів її вниз, наче цуценя на повідку. Ми спустилися в підвал, і те, що побачили, залишиться у мене в пам'яті назавжди.

Коридор, заставлений старим мотлохом і поламаними іграшками, тягнувся вперед, як лабіринт. Наприкінці його горіло тьмяне світло, і долинала якась дивна, моторошна музика. У мене від неї мороз шкірою пробіг. Здавалося, що це мелодія з якогось божевільного дому, щоб звести з розуму навіть тих, хто ще при собі.

— Чого тобі? — почулося з-за дверей.

— Я вам чай несу, — тремтячим голосом озвалася вихователька, підіграючи нам.

— Чай? Добре, тут холодно...

Коли ми підійшли до проходу, я побачив її — стару каргу, що сиділа в кімнаті. Там же перебували двоє чоловіків, зайняті своїми брудними справами. Але не це одразу привернуло увагу. У центрі кімнати на стільці лежало... тіло дитини. Вірніше, те, що від нього залишилося. Відкрита грудна клітка, ребра, розкинуті в сторони, всередині порожнеча. Органи акуратно видалені. На столі поруч — відрізана голова.

Мої думки вибухнули, як гроза. Підлога була залита кров'ю, сморід стояв такий, що хотілося блювати. Двоє чоловіків у кімнаті схопили ножі, щойно побачили нас.

— Стояти! — закричав я, націливши пістолет.

Вони не зупинилися. Довелося натиснути на спуск. Два постріли оглушили нас усіх. Обидва впали мертві. Судячи з усього, один був сторожем, а інший — завгоспом.

Елізабет відступила до стіни, але я зробив крок до неї, націливши зброю.

— На підлогу! Руки за голову! — рикнув Макс. Він закував її в наручники. — Що за чортів ад тут?! — пробурмотів Макс, оглядаючи приміщення.

Ми знайшли ще кілька жахливих речей: холодильники, набиті людськими останками. М'ясо, акуратно упаковане, готувалося стати обідом для дітей.

— Викликаємо експертів? — запитав Антоні, мій другий напарник.

Я вийшов з кімнати, намагаючись зібратися з думками. Експерти потрібні, але ця жінка... вона не заслуговувала навіть суду. Усі докази були налице.

— Не хочу тягнути цю потвору в відділ, — кинув я напарникам.

— Я зрозумів тебе, шеф, — сказав Антоні.

Елізабет, зрозумівши, що її чекає, почала кричати, пропонувати гроші, багато грошей. Але це не допомогло. Антоні підійшов до неї і без зайвих слів спустив курок. Пол забризкало кров'ю.

— Чинила опір, — пробурмотів він, дивлячись на її тіло.

Усе закінчилося тієї ночі. Приехали експерти, криміналісти, журналісти. Решту учасників цього кошмару також затримали.

Притулок опечатали, дітей перевели в інше місце. Сама ж історія швидко обросла чутками, але те, що ми побачили там, забудеться не скоро...