Мрії.... 
Напевно, кожна людина усміхнулась би почувши це слово. Мені здається, якби це слово було чимось, воно було би теплим, як чашка чаю під час дощу, або ніжним, як весняне сонце яке, легеньким доторком свого проміння бігає по ще не розквітлих бруньках, чи таким пухнастим пухнастим, як котик, який своїм муркотінням буде піднімати тобі настрій. Я впевнена, що ви точно усміхнулись...
Але мрії це невід'ємна частина нашого життя. Це те, що збагачує наш світ різними барвами і почуттями.... 
Я також колись мріяла.... Моя уява часто змальовувала мій випускний, перший день у дорослому житті, вступ до університету, роботу, сім'ю. Ви скажете : "Яка банальщина!", а я вам відповім: "Звичайно, а про що ж ще могла мріяти шістнадцятирічна дівчина?!"
А зараз моя фантазія не змальовує мені цих майбутніх моментів, я вже не відчуваю тих легких метеликів у животі від передчуття чогось неймовірного у моєму житті, я взагалі не відчуваю, що я жива.....

Ніка різко закрила блокнот, хто б що не говорив, але вилив своїх почуттів у щоденник зовсім не робив її ношу легшою, ніби слова, виведені гарним почерком дівчини, були так насичені всім тим відчаєм, що ніжно молочний папір був не в змозі увібрати всю ту печаль. Ніколь підняла голову, за вікном світило раннє сонце, дівчина спрямувала свій погляд кудись у даличінь, але перед очима все ще бігали силуети спогадів. Білі стіни лікарні, плач мами, страшний вирок.... Лейкемія.... З цим її безтурботне, щасливе життя кардинально змінилось і ось зараз вона сидить тут, у білосніжній палаті, чекаючи на ще один день її існування. 
Тихий скрип дверей вивів Ніку з нахлинувших спогадів, у кімнату зайшла лікар, Катерина Іванівна, її завжди бадьорий голос розлетівся відлунням по палаті. 
- Ну, доброго ранку Ніколь, ну і як сьогодні почувається наше сонечко? 
- Доброго..... Ну ніяких відчутних змін, я не відчуваю.... - сухо відповіла їй дівчина. 
- А що це ти робиш? - помітивши блокнот на колінах "сонечка", запитала вона. 
- Та так, роблю список... Хм... Мрій, які я хочу виконати за цей короткий залишок мого існування. 
Брови Катьки, як її всі називали, здійнялися вверх від обурення, і з її вуст полилися вже звичні для нашої хворої переконання, про її скоре одужання і те, що вона займаєтьсядурницями. 
Що що, а за цей нещасний рік Ніколь навчилась відрізняти обман від правди. Очі.... Не дарма їх називають дзеркалом душі. І зараз очі жінки, яка хотіла щось довести, говорили зовсім інше..... 
"Якби ж ви тільки знали, Катерино Іванівно, як ваш погляд, так саме ваш повний жалю і розгубленості погляд видає вас з головою" - думала собі дівчина. Вона вже не слухала цієї тиради, вірніше втомилась її слухати..... 
- Значить так, через кілька днів до тебе підселять хлопчика, я надіюсь ти від нього чогось навчишся..... 
З цими словами лікар швидко вийшла з палати не давши Ніці сказати і слова..... 

Мрія перша~

Знаєте, ось ми часто не віримо у долю, мовляв : " Я пишу її сам і все станеться так, як хочу я!".
Але доля, вона ніби бунтується і у весь голос кричить : "Я вам покажу! Бачте, самі вони її пишуть.... ".

От і я кинула їй виклик, вирішивши, що просто буду чекати свого кінця, існувати в цьому, уже не цікавому для мене світі, але ж ні, ця мала проказниця дала мені копня і сказала : "Недочекаєшся!".....

З самого ранку день дав знати, що буде зовсім нелегким. Стан Ніки різко погіршився, дівчина просто лежала на ліжку і думала коли всі ці її страждання закінчаться, коли ця земля відпустить її душу у вільне плавання. Метушня..... Всі ці люди, які крутились зараз біля неї, ніби чуючи її думки не давали покинути цей світ, борячись за життя, за її життя, яке вона вже втратила....

Ніка важко розімкнула повіки, відчувала вона себе краще, але чомусь радощів їй це не приносило. Біля ліжка спав батько, мабуть цілу ніч караулив своє сонечко. Гілки тихо пошкрябували вікно, ніби хотіли щось нашептати дівчині, тим самим рятуючи її від перебування у абсолютній тиші. Як же Ніколь ненавиділа її, вона давала їй зрозуміти, яке кепське її становище, нав'язуючись хворій нестерпними думками, ніби вона і без її допомоги не розуміла весь цей жах..... 
- О, Нікусь, ти прокинулась, слава Господи, ти як, я покличу лікаря.....,- тихий голос її тата вивів дівчину із пастки тиші. Ніжний погляд сірих очей з полегшенням дивився їй прямо у вічі. Батько усмихнувся лише краєчком вуст і зник за дверима, через кілька хвилин з'явивишись з Катькою. 
-Ну як ти сонечко? - її голос не був таким дзвінким як завжди, а очі, знову ця розгубленість і відчай.
- Це був лише невеличкий скачок, не переймайся, з тобою обов'язково все буде добре, ти вилікуєшся....,- промовила вона ледве вурушачи губами, - ми з твоїм татом дещо обговоримо, а ти познайомся з новим сусідом, він прийде з хвилини на хвилину, - натягнувши усмішку, Катерина Іванівна, знову зникла за дверима. 
"От навіщо, навіщо ви дарма даєте надію!!!",-кричала душа Ніки, її блакитні очі наповнились сльозима і перша цівка збігла по блідій щоці. Хоч як вона не нав'язувала думки, що змирилась з цим всім, але сльози, зрадницькі сльози душили її горло. 
- Тук, тук, є тут хто? 
"Да мене хтось залишить у спокої!",- з цими думками дівчина підняла голову і подивилась на винуватця її обурення. Двері тихо проскрипіли і у палату зайшов парубок, на вигляд зовсім звичайний, можливо одного віку з Ніколь, але щось не давало їй спокою, щось було не так.... 
- О привіт, я Тім, ну що приємно познайомитись сусідко, ти уж потерпи мене....
Усмішка, його широка на всі 32 усмішка була ніби яскравим променем сонця серед пасмурного дня. Ніколь лише кивнула, тихо пробелькочучи своє ім'я, продовжуючи і далі сверлити свого нового знайомого пронизливим поглядом. І раптом вона зрозуміла, як вона та, яка найбільше звертає на це увагу не помітила цього?! 
Очі.... Очі Тіма не були як у інших, в них не було ні смутку, ні жалоби, він дивився на неї з радістю, надією, та невичерпною добротою. Його погляд повільно наповнював Ніку цими почуттями. Дівчина сіла на ліжко і далі дивлячись на хлопця. 
- Як? От скажи чому ти дивишся на мене так.... Так, ніби все добре.... 
Тимофій лише подивився з цікавістю на свою співрозмовницю.... 
- А як я маю на тебе дивитись, якщо  ти хворий це не означає, що ти мертвий, тому і жаліти я тебе не маю, ось моя думка..... 
-Нууу..... Просто.....,- дівчина почала ковтати слова вона не знала, що відповісти. 
- Я просто живу, і все.... А от дивлячись в твої очі, я можу точно сказати, що переді мною живий мертвець, який сам вирішив, що усе безнадійно.....

Після цієї розмови, я довго думала над його словами, та яка давно відмовилась від життя і просто існувала, задумалась над його поверненням....
Тоді я і зрозуміла, що не ми вирішую, що з нами буде, а наша доля, і моя явно не хоче, щоб я так швидко пішла на той світ..... 
Мрія перша~
Побачити в людських очах радість і надію.... (✔)

Мрія друга~

Люди так часто усміхаються.... 
Хоча це не дивно, наша усмішка може багато чого розповісти про нас, чи сумуємо ми, а може ми безмежно раді? 
"Ти так мило смієшся....", "усміхайся частіше, тобі це личить.... ", або "усмішка продовжує життя.... ". Дуже приємно чути ці слова, чи не так? Та і сама усмішка..... Мені особисто одразу на думку приходить щось миле, тепле, добре..... 
Іноді мені здається, що мій стан гіршає з-за того, що я мало усміхаюсь. Колись це було звичайним ділом, але зараз..... Все, що я можу робити, це просто дивитись у вікно, з кам'яним виразом обличчя і думати.... Все, жодного "хі-хі, ха-ха", просто сидіти і згадувати, як раніше все було добре, а це повірте мені, зовсім не приносить радощів....

Дощ лив як з відра барабянячи своїми важкими каплями по вікну. Ніка не любила цей тихий стукіт по відливу , він навіював їй минуле, тоді коли вона просто займалася буденними справами, тоді коли сміялась просто так, іноді навіть з безглуздих речей. А зараз.... Зараз дівчина не бачила сенсу жити, що ж тут говорити про сміх. Але чомусь, коли Ніколь знову задумувалась про те, що її життя не має сенсу, в голові з'являлися очі Тіма, той теплий і повний радощів погляд.
"Чому.... Чому його погляд, слова, не виходять з моєї голови, чим вони так зацепили мене, невже тому, що я так довго мріяла почути це...... ".
Дівчина не встигла дати відповідь на всі ці запитання. Двері відчинились і у кімнату зайшов він, той, хто зараз захопив Нічині думки. Тім був весь мокрий до нитки, з нього повільно капала вода, але його усмішка, як завжди розтянута на обличчі, так і віячи теплом та безтурботністю. 
- Привіт, яка прекрасна погода на вулиці, чи не так?
- Не має тут нічого прекрасного, дощ як дощ, а ти б краще швидко переодягнувся, бо як Катька побачить, то буде тобі...., - сухо відповіла йому Ніколь. 
- А ти як завжди зі своїм кам'яним покерфейсом, ти хоч колись усміхаєшся?,- відповів їй Тім, швидко заховавшись в свою частину кімнати. 
- А в цьому є сенс? В моєму житті зараз, як ти міг помітити, нічого веселого не відбувається....
- Нууу, а як же "Радість в дрібницях"...,- запитав Тимофій, вийшовши з-за перегородки. 
Дівчина глянула на нього своїми, як він говорив "пустими" очима, тим самим показуючу, що це було безглузде запитання. Хлопець лише  здивовано вигнув брову і махнувши рукою, мовляв "ой, да ну тебе", швидко пішов з палати. 
" І що йому не йметься, що він постійно..... Гх....". Ніка була розлючена, мало того, що він якимось чином повпливав на її свідомість, так щей із своїми питаннями не давав спокою.

Тим часом дощ припинився, краплинки ніжно переливалися різними кольорами на вечірньому сонці, яке показало свої теплі промені з-за хвар. Думки Ніколь знову віднесли її кудись далеко далеко в минуле. "І чого мене сьогодні так ностальгувати тяне?...",- подумала собі дівчина, її очі повільно закрились, але в уяві знову почав змальовуватись погляд нового знайомого, цей пронизливий погляд, повний надії.... Раптом Ніка відчула, що її підняли з ліжка, різко розкривши повіки вона побачила Тіма, не встигла Ніколь і рота відкрити, як хлопець просто поніс її у невідомому напрямку з палати, і як би наша хвора не пручалась і не випитувала куди він її тягне, парубок просто мовчав..... 

Останні промені сонця яскраво виблискували на мокрому даху, а ніжно рожеве небо покрилося першими зірками. Легкий, прохолодний вітерець ніжно гладив шкіру. Ніколь просто дивилась на всю цю картину і не могла намилуватись. Що що, але це ну ніяк не могло зрівнятися з тим, що вона бачила через вікно палати. Тім підійшов до невеликого стільця і посадив у нього дівчину. Без зайвих слів він знову зник за дверима даху, але через кілька секунд знову з'явився і підійшов до Ніколь. Вона перевела свої очі повні здивування на парубка.... 
- Навіщо? Що ти хотів цим добитись..... 
- Та просто так, прогулювався тут і вирішив тобі показати, ти ж цілими днями стирчиш у тих 4 стінах..... 
Раптом кофтина хлопця завурушилась і з неї вистрибнула велика, чорна кицька, не розуміючи де знаходиться вона бігла куди бачила, Тім спохватився і почав бігати за "малою" проказницею, але спроби наздогнати її були марні. 
Тихий, ледь чутний сміх, розлетівся по даху, дівчина просто спостерігала за всією цією катавасією ледь стримуючи усмішку. 
- А говорила не усміхаєшся.....,- пролунав над її вухом тихий голос Тимофія, - якщо чесно я привів тебе сюди для того щоб почути твій сміх, слова, що ти сказала зранку прозвучали для мене тоді як виклик, і мені тааак захотілось утерти тобі носа....., - сказав він.

Ніка нічого не відповіла, да що ж тут можна було сказати, вона просто дзвінко засміялась, розуміючи, що це буде найкраща подяка для її нового друга.

Здається така банальщина, але чомусь мої губи самі розтянулись у тій усмішці. Це був найкращий момент за весь цей рік. Я вперше за такий довгий відрізок часу знову відчула це дивне тепло, яке повільно розтікалося моїм тілом. І тоді я зрозуміла, що всі мої відмовки, про те, що в цьому немає сенсу, були лише відмовками. Так як для усмішок причина не потрібна.....

Мрія друга~
Знову щиро усміхнутись.... (✔)

Мрія третя~ 
Життя.... Це щось неймовірне, ми, звичайні люди, можемо пережити і відчути так багато моментів і почуттів, можемо стати кимось значемим, і допомогти цьому світу, або просто жити спокійно, в своє задоволення.... Я впевнена ви часто чули слова: " Ось зараз, я відчуваю, що я живий". Але, що це означає, і чому ми не відчуваємо, що живі коли просто займаємось буденними справами, чи взагалі є сенс у нашому народженні? 
Це питання не давало мені спокою багато років, але лише зараз я знайшла на нього відповідь....

Радісний сміх Тимофія з новою хвилею розлетівся по кімнаті, відволікаючись Ніколь від її читання. Дівчина вже звикла до бурного життя свого сусіда і навіть якось пристосувалась до нього, її рідко можна було побачити насуплену, вона старалась при кожній нагоді усміхатися, і не бути такою "холодною". Батьки не могли нарадуватись таким змінам...

- Ну все, бувай....., - пролунало у іншій частині палати і з-за перегородки виглянула голова Тіми. 
- І з ким ти так розмовляв, тобі 17, а ти, як мале дитя сміявся на всю палату, тебе напевно і на вулиці чули...... 
- Та так, з меншим братом своїм балакав, в нього, малого, там стііільки історій.....
- Аааа, ну це точно, там в них без пригод не обійтися, - усміхнулась дівчина. 
- Так-так.... А в тебе хто, брат чи сестра?,- запитав хлопець. 
- Нууу..... Сестра..... Має бути..... 
- В сенсі? 
- Ну з дня в день має з'явитись..... 
- Так це ж неймовірно!, - скочив на підлогу Тім, - зможеш побачити, потримати, ти б знала вони такі ми..... 
- Так, я знаю......, - перервала його дівчина на півслові, - але, я не побачу її..... 
- Тобто?, - парубок не розумів, що його сусідка знову напридумувала собі. 
- Вона, буде новою дитиною в нашій  сім'ї, я не хочу влізати туди, не хочу розбивати серце моїм батькам, не хочу.....
Очі Ніки наповнилися сльозима і по її щоках спустилися перші сльози, дівчина давно придумала собі це правило, вона не хотіла влазити в нормальну сім'ю, яку знову побудують її батьки....Вже без неї.... Вона розуміла, що своїм станом розбиває їм серце, а цього їй хотілося б найменше. 
- Господи, от скажи мені, що ти верзеш, ти також їхня дитина, так чому ти хочеш віддалитися від них, таким чином твоїм батькам ти краще не робиш..... 
Ніколь хотіла заперечити, сказати що він не розуміє, але сльози так і котились не даючи їй змоги це зробити....... 

За вікном світило  ясне сонце настирливо пробиваючись своїм промінням через штори палати. Саме в цей прекрасний день і народилася сестра Ніки. Радісний голос батька кричав в трубку, яка вона хороша і що не добре, що його старша дочка не приїхала навіть глянути на сестричку. Завершивши розмову Ніколь відложила телефон і знову зробивши своє кам'яне лице почала дивитись у вікно. 
"Все добре, я правильно вчинила....",- повторювала вона собі, заглушуючи слова Тіма. 
"Якою б правильною не була думка Тимофія, нічого назад не повернеш, все в моєї сім'ї буде добре, вони поглинуться у все це життя і догляд за новонародженою і...і..і......".

- Тааак, швидко збирайся, я пообіцяв твоєму татові що завезу тебе до них, тому через 5 хвилин щоб була готова..... 
Пролунало у дівчини над головою, таким серйозним Ніка, хлопця ще ні разу не бачила, тому без зайвих слів просто зробила те, що він попросив. 
За півгодини вони вже були у пологовому будинку, плач дітей який линув здавалося б, з усіх сторін, різав вухо. Серце дівчини голосно бухало у грудях, ніби передчуваючи, що щось зараз станеться. 
Ніколь довго вагалась перед тим як зайти у потрібні двері, але Тім просто не витримав і зробив вибір за неї. 
Маленьке янголятко, яке було у батька на руках мирно сопіло носиком. Ніка дивилась на це маленьке чудо і її одразу почала переповнювати емоції. Хлопець підвіз дівчину ближче до ліжка, добрий погляд мами впав на її старше "сонечко".
- Нікусь....,- почала вона ласкавим голосом, - ми дуже любимо тебе, ти завжди була, є і будеш нашою сім'єю, як ти лише могла подумати про такий абсурд...., - перейшла жінка на серйозний тихим голос, - Дякуючи, Тимофію ми дізналися про твої почуття і думки, чому ти ніколи нам не розповідала про це, чому.... Ми твої батьки, і знай ми завжди тебе підтримаємо.... Тому, будь ласка, довіряй нам більше....

Очі мами були наповнені слізьми, а тремтячі губи розтягнулися в усмішці. Ніколь не змогла стримати сліз, на скільки вона могла бути дурепою, думаючи, що батькам буде легше без неї, ЯК?!
Дівчина просто сильно обійняла свою матір, і заплакала, як їй довго не вистачало цих слів, цього теплого маминого плеча.... 
- Ну все, все, досить цих сентиментальностей,- й собі шмигаючи носом сказав тато,- ось краще потримай свою меншу сестричку. 
Ніколь акуратно взяла янголятко на руки, боячись, що від її доторку вона розіб'ється на шматки. Дівчинка завурушилася, щось тихенько промуркочучи собі під ніс, а її старша сестра просто дивилась на неї і не могла повірити, що щось таке маленьке може визвати так багато емоцій. Їй здавалося, що вона тримає в руках саме життя, таке крихітне, тендітне та крихке. Всі її думки про те, що життя марне і що ми народжуємось даремно, були перекреслині, цим сонечком. 
"Цікаво, яке життя в неї буде...", ось про думала зараз Ніка, усміхаючись крізь сльози своїй сестрі..... 

- Тім.... Дякую тобі..... ,- Ніка підняла голову на хлопця який віз її коридорами рідної лікарні.  
- Та н.... 
- Ні, стоп, дай я договорю...., - попросила дівчина, - дякую за те, що допоміг знову побачити цей кольоровий світ, за твій добрий погляд та ясну усмішку, за те, що знову допоміг мені усміхатися, дав надію, з'єднав мою сім'ю... За все це велике тобі дякую.... 
- Нік, ти чого, немає за що.... Я не міг ігнорувати твої почуття і проблеми, тому і допоміг.... 
Ніколь зробила глибокий ковток повітря і продовжила.... 
- Ще дякую, що допоміг здійснити всі мої мрії, а ще, ще найголовніше...., дякую, що навчи мене знову жити..... 
З цими словами дівчина зітхнула,
"Сказала.... " промайнуло в її голові, її бліді вуста розтягнулися в лагідну усмішку, а важкі повіки закрилися навіки....
Вона не чула схвильованого голосу друга, крик лікарів, тихі схлипи Тіма та плач батьків. Світ відпустив її душу...... 
Щасливу душу, яка виконала всі мрії, що хотіла......