"Я побачу світ".

Ця думка вже декілька днів не полишала голову дівчини. Зовсім скоро мрія всього її життя здійсниться. Вона знала це. Вона вірила.

— Хвилюєшся? — тихий голос матері відволік Ліду від роздумів.

Дівчина повернула голову на голос і на її вустах з'явилась посмішка. Вона не бачила матері, але добре відчувала її хвилювання. Воно передавалось їй самій. За останні роки свого життя дівчина навчилась розрізняти емоції найближчих їй людей за голосом. І зараз Ліда впевнено могла сказати, що мама нервує набагато більше, ніж вона сама.

Ліду ж охопив спокій. Вона просто покірно чекала того моменту, коли з неї нарешті знімуть пов'язку. Їй так хотілось побачити світ своїми очима. Все життя мати розповідала Ліді те, як виглядають речі, що знаходяться навколо неї, і допомагала орієнтуватися в просторі. А Ліда відчувала себе тягарем на її плечах. Дівчина знала, що, попри її ваду, батьки люблять її. Як же вона хотіла віддячити їм за все, допомогти хоч чимось.

Але...

Але що може зробити сліпа дівчина?

Ліда добре пам'ятала своє дитинство. Тоді вона ненавиділа свою ваду і себе саму. Дівчинка часто вслухалась в сміх дітей на подвір'ї. Неможливо передати, як вона бажала приєднатись до своїх однолітків, відірватись нарешті він руки матері та бігати з іншими, грати в квача, або хованки. Але вона не могла. Тихими ночами, коли дівчинка могла побути на самоті, маленька Ліда беззвучно плакала в подушку, хвилюючись лише про те, що мама почує її.

Та потім Ліда зрозуміла, що цим робить лише гірше самій собі. Саме тоді дівчинка почала звертати більше уваги на свої плюси, намагаючись не думати про мінуси. Маленька Ліда помітила, що може чути краще, чим мама чи тато.

Пройшло чимало часу перед тим, як дівчинка змогла розрізняти тихі кроки матері та шурхіт татових капців, чути, як батько тихо набирає текст на клавіатурі серед ночі, намагаючись не розбудити її та маму....

Ці маленькі перемоги робили дівчинку щасливою і давали надію, що вона зможе існувати в світі так само, як і інші люди.

Вона вже майже й не думала про те, що колись побачить світ. Дівчинка змирилась зі своєю вадою і намагалась бути щасливою попри все.

Аж ось, декілька років потому, радісний батько розповів, що відомий лікар Андрій Маланюк зміг повернути своєму синові зір. Щоправда, Михайло Маланюк втратив здатність бачити в результаті нещасного випадку. А от Ліда була сліпою з дитинства.

" — Тату, я хочу спробувати! — дівчина схопила батька за руку. — Гірше все одно не буде! Я хочу побачити світ!»

Немає сенсу приховувати, що дівчина боялась, та вона вперто намагалась переборювати свій страх, адже попереду її могло чекати щось неймовірне.

Лікар виявився приємною людиною та чудовим співрозмовником. Здавалось, він міг відчувати те, що й вона, хоча це й неможливо.

Ліда була впевнена, що причиною цього був його син. Михайло, хоч і бачив до того, на певний час поринув у світ темряви, світ, в якому все життя прожила Ліда. Вона вже звикла до такого існування. Дівчина була впевнена, що ще трішки та мрії про здатність бачити назавжди покинуть її. Та ні ж. Хтось-таки відгукнувся на її прохання. Ліда просто не могла повірити, що їй так пощастило, що доля вирішила подарувати їй таку можливість.

— А ким би ти хотіла стати? — запитав лікар на черговому огляді.

Ліда замислилась. Вона ніколи не вважала за потрібне турбуватись про таке, адже їй не підходила жодна з професій, котрі вона знала. Тому думати про це Ліда почала саме зараз.

Андрій Маланюк не підганяв її, за що дівчина була йому дуже вдячна.

Пройшло чимало часу перед тим як дівчина нарешті промовила:

— Піаністкою. Як мама.

Лікар не відповів, але щось підказувало Ліді що він посміхається.

Ще багато зустрічей було після цього…

І ось нарешті день операції.

Дівчина справді боялась. Вона чудово розуміла, що батьки помічають це, хоча й намагалась приховувати від них свій страх.

— Все буде добре, — почула дівчина перед тим як подіяло снодійне.

Прокинулась Ліда, як їй потім повідомили, лише наступного дня.

Шум апаратів гулом відзивався в голові, і щось нестерпно давило їй на очі. Лише через декілька секунд Ліда зрозуміла що то була пов’язка чи щось на кшталт того.

— Мамо? — тихо промовила дівчина, сподіваючись що її почують за цим шумом.

— Вона прокинулась, — нарешті Ліда почула голос своєї матері.

— Я повідомлю лікарю, — це вже промовляв батько дівчини.

Ліда почула гулкі кроки батька, а потім скрипіння дверей, яке відізвалось в голові нестерпним болем.

— Як ти почуваєшся? – запитала мати, коли взяла дівчину за руку.

— В голові гуде… — вирішила не брехати Ліда. — А навіщо це? — дівчина хотіла підняти ліву руку, щоб вказати на пов’язку, проте не змогла, їй щось заважало.

— Тобі доведеться бути з нею декілька днів, — сказала жінка і провела по руці своєї доньки. — Я не лікар, не можу пояснити навіщо… — Ліді здалось, що мати й сама соромиться того, що не може їй всього розповісти.

— Не турбуйся, — дівчина посміхнулась. — Я впевнена, що все буде чудово. Я це відчуваю.

Мати не відповіла.

Ліді так хотілось зірвати пов’язку, щоб бодай одним оком поглянути на жінку і дізнатись які саме емоції зараз на її обличчі.

Двері гучно заскрипіли.

Дівчині довелося зібрати всю свою волю в кулак, лише б не закрити вуха, намагаючись втекти від цього жахливого звуку.

— Добридень, Лідо. Як почуваєшся? — Ліда відразу впізнала голос лікаря.

— Якщо не брати до уваги головний біль, то все чудово, — сказала Ліда, прислухаючись до звуків навколо себе.

— Більше нічого не турбує? — запитав Андрій Маланюк, підійшовши до ліжка своєї пацієнтки.

Дівчина чудово розуміла, що не має приховувати чогось від лікаря, тому додала:

— Пов’язка тисне на очі.

— Це нормально, — заспокоїв її чоловік. — Ти скоро звикнеш. Нам потрібно слідкувати за твоїми очима, тому тобі доведеться деякий час побути з нею. Не турбуйся. Все добре. Операція пройшла успішно, — дівчина вслухалася у впевнений голос свого лікаря. — Ти побачиш світ, — нарешті Андрій Маланюк сказав те, що так хотіла почути Ліда.

Дівчина ледь стримувала емоції. Якби не ці всі прибори та крапельниці, вона б підскочила з ліжка й обійняла всіх, хто знаходився зараз в палаті разом з нею. Ліда засміялась, щоб хоч якось передати те, наскільки щасливою вона була в цей момент.

Вона почула, як тихо заплакала мати.

— Чому ти плачеш? — запитала дівчина водночас з батьком.

— Від щастя, — жінка тихенько засміялась. — Навіть не віриться, що все так обернулось.

— А ти повір, — Ліда почула сміх батька і знову посміхнулась.

Нарешті всі вони справді були щасливими.

Кожного дня Ліда та її мати ходили на прогулянку подвір’ям лікарні й сьогоднішній день був не виключенням. Дівчина тримала жінку за руку, а та намагалась крокувати з нею в ногу.

Батько ж тепер рідко навідувався до Ліди.

Вона чудово знала, що на її операцію батьки витратили майже весь бюджет сім’ї, і тепер татові доводиться працювати в дві зміни.

Дівчині ж хотілось, щоб швидше настав той час, коли вона почне жити по-іншому, коли настане новий розділ її життя. Вона чекала того моменту, коли нарешті зможе навчитись хоч чомусь, що може допомогти її батькам. Їй хотілось працювати, а не сидіти цілими днями й просто існувати. Вона хотіла навчатись.

Мама кожного дня читала Ліді книжки, але дівчина хотіла робити це сама, коли лише їй захочеться. Їй хотілось спробувати записувати всі свої думки на папір. Вона бажала спробувати намалювати хоч одну, навіть дуже дитячу, картину. Але найбільше дівчина прагнула не бездумно натискати на клавіші маминого піаніно, а справді навчитись грати так чудово, як і найрідніша людина.

А зараз дівчина просто вслухалась в кроки й тихі голоси таких же пацієнтів, як і вона, та їх батьків. Листя тихо шелестіло від подиху вітру. Дівчина ж в цей момент просто насолоджувалась весняною прохолодою.

— Зовсім скоро… — нарешті мати порушила тишу, що настала між ними.

— Ти хвилюєшся про це більше, ніж я, — дівчина знову повернула голову в бік матері й тихенько розсміялась.

— Схоже на те, — жінка також розсміялась, немовби підтримуючи свою доньку. — Шкода, що батько не побачить цього, — ледь чутно промовила вона.

— Не думаю, що до того часу моя радість згасне, — сказала Ліда, посміхнувшись матері.

Дівчина почула тихий плач жінки та, простягнувши руку до неї, взяла її за долоню.

— Чому ти знову плачеш? – запитала Ліда, готова вслухатись у найменші зміни в голосі матері.

— Не думай про мене, — мати спробувала приховати від доньки свій приступ паніки. — Вибач, я справді дуже хвилююсь про це все…

— Тут я маю хвилюватись, — дівчина тихенько розсміялась. — Але лікар сказав, що все добре, а я йому вірю, — Ліда легенько стиснула долоню матері.

— Ти завжди дивувала мене своєю стійкістю. Ти ніколи не думала про те, щоб здатись. Навіть не уявляю, звідки в тебе стільки сили духу, — мати, здавалось, задумалась.

— Можливо це все через те, що я вірила в здійснення своєї мрії… – промовила Ліда, відкинувши волосся з обличчя. — До останнього, — ледь чутно додала вона.

— Шкода, що я ніколи так не вміла, — тихо говорила мати. — Я завжди зупинялась, не маючи змог дійти до кінця, припиняла вірити й опускала руки… Але ти не така… Ти не така слабка, як твоя мати… І мені потрібно багато чому повчитись саме в тебе, — немовби підсумувала жінка.

— В нас для цього є багато часу, — дівчина задумалась.

Ліда знову прислухалась до шуму навколишнього світу. Здавалось, що людей на подвір’ї стало набагато менше. Ліда здогадалась, що вже час обіду, але дівчині було зовсім не до того.

Вона все чекала приходу лікаря, адже саме сьогодні, з хвилини на хвилину вона нарешті покине світ темряви.

Ліда відпустила руку матері й скріпила пальці в замок. Здавалось, що тепер хвилювалась навіть вона. Але це було радше приємне хвилювання. Дівчина намагалась уявити світ навколо себе, але її знань просто не виставало, щоб повністю зобразити речі, які її оточують. І якщо Ліда чудово знала їх форму, то з кольором було набагато важче.

З самого свого дитинства дівчина вперто називала зелений своїм улюбленим кольором, хоча навіть не задумувалась над тим, який він з себе. Вона просто знала, що багато хороших речей саме зеленого кольору. Трава і листя навесні та влітку, новорічна ялинка і мамині очі. І Ліді завжди здавалось, що якби не та плівка незрозумілого кольору, що нібито покриває її очі, вони були б такими ж зеленими, як і у матері.

Ліда знову почула кроки двох людей, що наближались до них.

Дівчина повернула голову в бік долинаючого до неї звуку, сподіваючись, що це лікар і хтось з медичного персоналу, і вони йдуть саме до неї.

І вона не помилилась.

— Що ж, Лідо, ти готова? — запитав він спокійно, підійшовши до дівчини впритул.

— Ви ще запитуєте? — дівчина ледь чутно розсміялась.

— Згоден, дивне запитання, — відповів лікар, а Ліда зрозуміла, що він посміхається.

Дівчина відчула, як до її голови хтось доторкнувся, а потім почула як щось тихо клацнуло. Руки тряслись, тому вона ще сильніше стисла їх.

— Головне, не відкривай очі відразу, — спокійно промовив Андрій Маланюк, — ти маєш звикнути. Посидь хвилинку-дві з закритими очима і коли неприємні відчуття зникнуть – відкривай.

Ліда не змогла говорити, адже була впевнена в тому, що її голос буде тремтіти, а це приховати набагато важче, чим тремтячі руки, тому вона просто кивнула.

Пов’язка зникла з очей дівчини і їй здалося, що світло проникає до них навіть крізь закриті повіки. Ліда не могла пояснити того, що зараз відбувалось. Очі пекли, а вона ніколи не відчувала подібного. Біль страшенно заважав, та дівчина готова була стерпіти навіть це. Головне, що вона немовби відчуває світло і це відчуття було таким новим, таким незвичайним та приємним.

Через декілька хвилин, які, здавалось, тривали вічність, біль вщух.

І Ліда відкрила очі.

Неприємний біль все ще супроводжував її. А далі декілька секунд нового засліплення і сліз, що безперестанку текли з очей дівчини. Ліда ледь стримувала бажання протерти їх. Дівчина чудово розуміла, що цього робити не варто. Зір стане для дівчини чимось неймовірним. Тим, що вона буде цінувати найбільше. Адже лише такі, як вона, здатні пізнати справжню ціну сліпоти.

І ось, через деякий час світ в очах дівчини нарешті здобув свої справжні обриси та фарби.

Ліда завмерла, вдивляючись у все навколо себе.

Дівчина досі не могла повірити в те, що все навколо неї саме таке. Вона просто не могла уявити подібне. Ліда уважно дивилась на небо, розглядаючи пухнасті хмари. Раніше Ліда чула, як маленькі діти сперечались про різні форми хмарок. Всі вони бачили в цьому явищі щось своє. І зараз дівчина хотіла спробувати зробити це сама, хоча нічого в неї так і не виходило. Знань Ліди було замало. Та й до цього часу вона ніколи не бачила речі. Дівчина жила завдяки одній лише уяві.

— Небо… Так ось яке воно… — ледь чутно промовила Ліда, не зводячи погляду з небокраю.

— Ти звернула увагу лише на це? – дівчина почула голос матері й нарешті вперше поглянула на неї.

Зелені очі жінки уважно спостерігали за нею. Ліда ж уважно розглядала обличчя матері, намагаючись запам’ятати все до найменшої дрібнички. Довге руде волосся дивовижно переливалось на сонці й дівчина довго не могла відірвати від нього погляду.

Відволік її лише шум позаду них.

Ліда обернулась. На її очі відразу потрапила велика будівля. Білий колір вона відразу впізнала, адже скільки разів мати говорила, що подібні установи фарбують саме цією фарбою.

А далі були людні вулички з крокуючими ними людьми. Багато різнокольорових машин їздили довгими вулицями, порушуючи тишу.

Очі дівчини розбігались і вона просто не могла зосередитись на чомусь одному.

Ліда справді бачила світ. Вона не спала. Це дійсно був не черговий сон, або досить реалістичний плід її уяви. Для впевненості в цьому вона навіть вщипнула себе за руку. Але не підскочила з ліжка, як сама того очікувала, і не заплакала від образи. Картинки перед нею не зникли. Це все було насправді.

— Я бачу…. — нарешті промовила вона. — Я… Я справді бачу! – дівчина не могла знайти слів, які б могли передати все те, що вона відчувала в цей момент.

Мати врешті-решт не витримала і міцно обійняла доньку.

— Я знаю, — тихо шепотіла жінка, зараз вона справді змогла перебороти всі ті емоції, що нахлинули на неї саму. — І знаєш, твої очі справді такого ж кольору, як і мої. Але вони набагато красивіші, — додала вона, ледь чутно засміявшись.

Ліда теж тихенько розсміялась, адже не вірила в слова матері. Для неї очі найріднішої людини завжди будуть найкрасивішими.

Лише зараз дівчина поглянула на того чарівника, котрий наділив її такою бажаною та дивовижною здатністю.

Чоловік виглядав зовсім не так, як вона його уявляла.

Він був невисоким, а темного волосся лише почала торкатись сивина.

Лікар не зводив з неї чорних очей.

Дівчина ж, сама не очікуючи цього, піднялась і обійняла чоловіка.

— Дякую, — ледь чутно промовила вона. — Дякую вам, — Ліда навіть не могла підібрати слів, щоб виразити свою вдячність.

— Слова не потрібні, — чоловік чудово розумів в якому стані знаходиться Ліда.

Він і сам почувався щасливим, адже завдяки його дослідам, на які не впливали невдачі, він зміг розгадати секрет повернення зору і ось уже дві операції пройшли успішно. Він зміг допомогти людям, які прагнули жити як всі, а не просто існувати. І на цьому Андрій Маланюк не зупиниться. Він зробить все, що в його силах, щоб люди були такими ж щасливими, як ця дівчина зараз.

— Вибачте, — промовила дівчина, відсторонившись від Андрія Маланюка.

— Я не знаю що це зі мною.

— Це все надлишок емоцій, — сказала мати, уважно спостерігаючи за своєю донькою

Ліда поглянула на матір і посміхнулась. Вона чудово знала, що жінка права.

Дівчина міцно обійняла матір.

В цей момент вона почула кроки. Хтось швидко наближався до них.

— І знову я все проґавив… — прошепотів чоловік, коли підійшов до них впритул.

Ліда відразу ж впізнала голос батька і поглянула на нього.

Чоловік не відводив своїх темних очей, коли їх погляди зустрілись. Батько був втомленим, але щаслива посмішка з’явилась в нього на обличчі.

— В тебе мамині очі, — сказав він, перевівши погляд на дружину.

Ліда засміялась і міцно обійняла батька.

Нарешті вона була насправді щасливою.

А лікар-чарівник спостерігав за радісною сім’єю, розуміючи, що на цьому нова історія безхмарного життя Ліди лише починається.

А як часто Ви відмовлялись від своїх мрій?

Як часто Ви самі опускали руки, навіть не задумуючись над тим, що могли бути за крок від досягнення бажаної цілі?

Озирніться навколо.

А що, якщо Ваш чарівник знаходиться зовсім поруч?