Іноді, світ підкидає тобі таке, що на перший погляд є абсолютно неймовірним. Якщо боятися ступити кроку до заповітної мрії, то можна ніколи не почати іти. А природа завжди прекрасна, і прекраснішого нічого бути більш не може. І люди ніколи не перевершать її; лише свідомість та почуття можуть знову споріднити Людину та Природу.
  Чомусь створений людством теперішній світ так втомлює: звуки стомлюють розум, а нав'язані, абсолютно відірвані від нагальних потреб, стандарти — дратують і заводять в себе. Саме тому Мирослав полюбляє бувати наодинці із природою.
  Люди, чомусь, дуже жорстокі один до одного, але чому? Невже ми не можемо жити та розвиватися, а потрібно гризти один одного? Пригноблювати та плюндрувати коли хоча би одина ваша думка суперечить зкіст'явілому світогляду інших? Це безумство. Натомість, Всеохоплююча Істина — єдине до чого ми повинні йти. Лише братерство і співпраця, самопожертва і любов, входження в лоно природи і бажання стати надлюдиною, зможуть нарешті створити людство та тей бажанний та оспіваний утопічний соціум.
  Став — найпрекрасніше місце для роздумів, а вистроєний, із не лакованих дощок, поміст — улюблене місце Мирослава. Тут від годинами може просижувати милуючись водою, флорою та фауною, адже всі звуки, емоції, образи та помисли тут чисті та прекрасні. Саме тут, на цій простенькій лавці, на цьому простому помості, хлопець зустрічав і день, і ніч. Рибалки та випадкові перехожі часто дивувалися із хлопця, вважали його трохи дивним. Але він уже не звертав ні на кого уваги. Це на початках Мирослав соромився того, що він робить, та ховався від допитливих очей перехожих, але з часом він перестав про це думати, адже мав власну мету — повне єднання із природою. Так він збільшував свій безмежний розум; весь розум безмежний, проте люди його навмисне зменшують. Він цим пишався. А ще він пишався тим, що ніколи не відступав від своїх переконань під впливом інших, адже якщо на мить засумніватися у меті, то можна ніколи не дійти до Ізраіля.
  Отож, так само, десь в середині травня( хоча Мирослав точно не знав дату, бо давно не слідкував за календарем, тому це було приблизно в середині травня), хлопець сидів на тому помості і споглядав, уже доволі звичні йому, пейзажі. Та цей день із самого початку був особливим. Якось загадково світилося небо, хоча не було ніде видно сонячного диска, а вода лиш де-не-де могла утворити скороминущі згарбки. Птахи дуже прудко та вміло літали над ставом. Ластівки злітали до хмар і тогочас падали до води, наче милуючись своїм відображенням. Їхні тільця, немов торкалися води, але не перетинали її. Ластівки ніколи не роблять помилок, адже кожна помилка — то миттєва смерть.
   Бездонно-донне озеро захоплює і лякає водночас. Скільки загадок воно приховує? Одну? Дві? Мільярд? Точної відповіді ніхто не знає, та й навіщо. Поки є загадки, доти є люди. Завжди буде щось незбагненне та незнане, що буде збуджувати наші уми, змушуючи шукати правди.
  Раптом Мирослав почув раптовий плескіт води позаду та удар по помосту. Хлопець обернувся. Поклавши дві руки докупи, а на них і голову, на нього дивився юнак. Юнак? За тю єдину мить, лиш мить, Мирослав встиг його дуже уважно роздивитися: він був блідо-зелений, із волоссям, наче сушені водорослі, чи прив'яла трава, а очі... Ті очі не можна описати одним словом, то наче весь Всесвіт відображався у них, вся його гармонія та супокій були тими очима. Та ще він мав хвіст. Так, хвіст, який той малюють наші уяви при слові "русалка". Мирослав відсахнувся від неочікуваності та упав із лавки. Юнак, чи то русалка, чи то русал, чи то(як хлопець потім почув краєм вуха) тритон, мабуть, теж злякався і зник. Що це було? Хлопець рвучко піднявся та подивився у бік, де той був раніше, але нічого не бачив. Лише брижі води, що бігли різносторіч, але колись згасали, як і люди.
— Я тут. Вибач, я не хотів тебе налякати.
  Слова хлопця лунали упевнено, але наче тремтіли, натомість у воді не було чути їхнього тремтіння. Рогіз шумів смужками листків, при легкому подиху вітру, проте той подих і не було чути, його було лиш відчутно. Десь далеко було чути крики пірникіз, а над головами — чайок. День приємно грів голову і грався у волоссі.
  Вода збурилася, і він з'явився знову.
— Світлозар.
— Мирослав.
  Вони дивилися один на одного. Просто дивилися. Без лишніх думок та помислів. Як важливо вміти просто дивитися, просто в очі. Найперше злиття між людьми, яке тільки можливо — це злиття очима. Із дозволу ти, наче входиш в світ іншого, у відмінний від реального і твого, із своїми химерами та вичудами.
  Раптом їх перервали. Якийсь срібноволосий рибалка вийшов з-за пагорба. Світлозар це помітив і швидко знову пірнув під воду. І знову брижі, і знову хвилі.
— Природа відкривається не всім.
  Невидиме сонце непомітно взагалі зникло під обрієм і небо почервоніло. Теплий вітер став холоднішим, але Мирослав все так і дивився на воду. Уже навіть рибалка пішов.
  Після цього хлопець часто приходив на те саме місце у тей самий час, але не вловив свого Світлозара. На третій день він приніс із собою букет нарцисів. Мирослав не хотів би бути нарцисом.
  Ох, нарциси-нарциси, ви є образом вічного егоїзму. Та як можна бути егоїстичним, коли ти даруєш таку красу іншим? Вони цвітуть не для себе, а для інших, всі загадкові та дивні. Жовтим сяйвом вони сяють понад інших квітів, але те, що інші асоціюють нарциси із тією легендою про егоїзм, зовсім затьмарює їх. Більшість квітів мають безглуздий грубий корінь, що їх кожну осінь потрібно виривати, бо вони однорічні, бо вони померли залишив лиш насіння, а бува і того не лишив, а нарциси мають цибулину. І та цибулина може не один рік відроджувати рослину, не один рік-вік та рослина буде жити і нею будуть захоплюватися інші покоління квітів, багато інших поколінь квітів.
  Мирослав хотів би бути нарцисом.
  Він став на коліна, прихилився до води із букетом квітів і став чекати. Їх запах, мабуть, чути навіть під водою. І тут з'явився Світлозар. У нього в руках була лілія. Водяна лілія.
  Дика краса ставів! Вона — цариця дикого світу. Понад всі рослини височить латаття своїми білими, цукровими пелюстками, немов би то зоря упала в воду, сама Аврора. Через століття ця квітка панує озерами, через метри ця квітка пробирається до світла. Та люди хочуть бути панами і над водами. Якщо порутиши її світ, то вона гине — просте зариблення і все — став завойований, сплюндрований, без цариці.
  Вони обмінялися букетами. Земля в воді — вода на землі. Людина в природі — природа в людині.
  Мирослав сів та звісив із помосту ноги, Світлозар так, як і вперше, поклав руки на дошки. Так вони і сиділи разом, так вони і мовчали разом, так вони і думали разом. Мирославу було дурно лише від однієї думки про те, що потрібно вертатися в село. Вечірні чайки кричать понад головами. сумні, меланхолічні хвилі щоразу омивають сумирний та покірний берег. Дике різнотрав'я безшумно танцює на пагорбах та кручах свої дикі танці, під умілим керівництвом вітру. Непомітно Мирослав поклав свою руку на руку Світлозара. Яка ж вона тепла, неначе літній вітерець понад лукою. Ще б пак, чому він має бути холодний, він же живий, не то що ті люди. Світлозар міцніше зжав його пальці.
— Так, так, я так вже втомився — Промовив хлопець.
—  А що тебе тримає?
— Та наче нічого.
— То вертайся.
— Якби ж то всі люди повернулися, то я міг би і не вертатися.
— Вони ще повернуться.
— Коли?
— Коли втомляться.
— Так, мабуть...
І грали зорі у небесні флейти, і Місяць грав на фортеп'яно, і коники їм на землі намагалися підігрувати. Мирослав стояв на помості, як той плавець, що готується до запливу у басейні. Світлозар дивився на нього під водою, на його постать, що химерно вигиналася під впливом хвильок.
  І тут тиша.
  Три.
  Два.
  Він ступив кілька кроків назад.
  Один.
  Мирослав розбігся і пригнув у небо.  Матерія Всесвіту із звуком хлюпнула і пішли хвилі по ставу. Десь по той бік, від неочікуваності, в небо здійнялося три-чотири дикі качки. І знову тиша. Та не та, що була раніше, а рідна тиша, чиста тиша. Радісно пішов вітер полем, збурюючи бур'ян.
Так, нарешті, він зробив те, що хотів. Він зламав ті безглузді правила, тепер у всеруйнуючому світі є маленька тріщинка, що ще із тисячами іншими тріщинками зруйнує його і одивить тей омріяний всегармонійний світ, світ дуалістичної влади Людини та Природи.
  Десь у лісосмузі танцюють навколо вогнища мавки, а зорі й далі грають їм на флейтах.
  Гармонія.