У простоті.
У простоті, такій нужденній кожним серцем простоті вона зачинала. Той момент
стовбичив перед очима досі, як вчора відбулось. Хоча й зовсім забулось: хто, де, зк им, якою ціною... То все її не турбувало. Вона зачинала раптово, хоча знала безумовно, чого і як сильно хоче. Ця пані не з тих, хто женеться за марнотратством та спокушається насолодою. О ні, вона точно знала, чого хоче, хоча і вирішилось
усе за декілька кліпів. Дівчина зачинала рішуче, та сповнена страхом; наповнена
харчами, але з сиротливим голодом; одна-однісінька, у тишині — у простоті. Ніхто
не тримав її за виснажену, бліду руку, не гладив по світлій голівоньці, не шепотів на
вушко, яка вона молодчинка. Але се і не на те трагедія, бо пані лиш зачинала, і не
вимагала такої вже турботи. Те сталося несподівано, страшно, але навіть приємно.
Адреналін перекачував серце декілька десятків зайвих разів, і воно ж того, трясця,
вартувало, ох, як же це того екстазу коштувало! Шкода, справді шкода, що по
завершенню дівчина видихнула останній солодкий парфюм. І прийшло розуміння,
що це був лише кінець початку.
А далі терпіння.
Ох, скільки натерпілася, бідолашна!
Та якби ж то у неї хоча б врачиха була поруч, або хоч якісь приблизні дати, коли
почнуться пологи. Але ж пані не вела рахунок неділь, вона просто не знала, коли
чекати, чого прагнути, як вберегтись. Напочатку було розважливо, бо майже нічого
не змінилось, але вона жила із відповідальним та потішним розумміням, що тепер
під серцем носить нову людину. І жоден про це ще не знав.
А от здивуються, як побачать її! — думала.
А от вже коли черево жінки почало розбудовуватись, бо в утробі дитя
розвивалось стрімко — тоді вона вже зрозуміла, як скоро настане червоний день.
Так, чорноброва панночка, власниця витонченого стану та темної, як пшеничний
чорнозем, коси, почала деформуватись і змінюватись разом із новозачатим.
Волосся вже ніколи було заплітати, тож стирчали пасма та пушок направо й наліво.
Та і вік, і стрес вдарили морозними димчатими смугами по тім'ї. А лозистий стан
виперся вперед, виростивши утробу, достатньо велику для дитинчати. Допоки
пуповина не відрізана — це його прихисток, який буде продовжувати рости до
кінця, із тим надаючи худій вроді дещо інакших форм. Що є природно, але
новоматір боїться дивитися у люстерко, і відмовляється приймати нову себе. Вона
стала набагато частіше плакати, гніватись, ображатись сама на себе, заздрити і
розчулюватись. Та більш за все вона кричала не від злості, а від радості, від
захоплення: у неї буде дитина! Ще тільки буде, але уже єдина змогла наповнити
життя сенсом.
Спектр її емоцій набагато розширився і змінювався ледь не щохвилини.
Гормони, сказав би хтось. Можливо. Але як ви були колись вагітні, чи відказали б
так само на свої переживання?
Не дивлячись на усі набуті дарунки, панночка все ще виглядала так чарівно,
мило, невимушено, і кардинально надихала. Не можна оминути й таємничість, бо
ж завжди зодягала себе у білу довгу сорочку та клала руки так по-ворожому, що,
либонь, і ясновидиця не розгледить, що несе у собі та дівчина.
А кожен міг би взнати. Головне — вміти чути. Насторож вуха, прислухайся...
Ти почуєш серцебиття ненародженого.
У той день, у той небом благословений день, пані сиділа на ґанку і в'язала
скатертинку, та й співала собі.
«Місяць на небі, зіроньки сяють,
тихо по морю човен пливе...
...ой, очі, очі, очі дівочі!
Темні, як нічка, ясні, як день.
Ви ж мені, очі, вік вкоротили.
Де ж ви навчились зводить людей?»
Петелька за петелькою — от і є розрада в ніц не прогресивних буднях. Складно
налаштувати себе бодай/хліба порізати, бо плід, який поки навіть не розмовляє,
забирає непереліченно багато сил на свій віддалено близький ріст. Ще низеньке
полуденне сонце прогрівало кожен квітневий листочок, дах самітницької стріхи,
вирізьблене крісло-гойдалку, клумби, вогку росисту землю. У повітрі витав аромат
буковий, лісової смоли, нектарового цвіту. Пташки обережно відспівували симфонії,
а пальці самі по собі ритмічно перебирали петельки, релаксуючи. Думки панночки
полетіли на крилах синичої зграї. Але щось у цій рідній атмосфері було підозріле.
Давно такого не було, щоб волосся на руках дибки ставало, а десь там, у хмарних
думках, наростала тривожність. Вона піддатливо відкинулась на спинку крісла,
охайно опустила роботу на живіт, прислухаючись...
... і тут же підхопилась.
Та й так, що спину защемило. Вона кинула пряжу та шпиці і забігла всередину
домівки. Тюлеві завіски простягали свої крила, але жінка відмахувалась і бігла далі.
Лишенько, їй не можна так нервувати, так швидко ходити! Матір забігла до
одномістної спальні і розпахнула кватирку так широко, як могла. Вітер заколихав
тюль, а матір прислухалась. Тиша... але барабанні перетинки засмикались, від
чогось невидимого, недоступного, що долинало зі сторони лісу. Руки в остраху
розслабились. Вона переклала їх на живіт, охороняючи потомственний дарунок. Про який ніхто
не знає. Жоден. Хоча, може, окрім...
Ах ліс, лісочок... Як би ж він знав, як зараз нестерпно...
Стривай, та ж знає! Тому й вібрації посилає! Тому й сотні мавок та фей лоскочать
їй шкіру гомоном!
Вона з жалобою задавилася у відчинене вікно, на ліс. Тоді поголубила живіт
знову, стримуючи тугу. Повернула голову повільно, з неохотою, та й побігла собі.
Геть. Не дивлячись вперед, навіть під ноги заважала утроба дивитись. Мчала
обережно, не знаючи, куди; вели її хвойні прянощі висохлих потоків. Колючі гілки
дряпали гладеньку спину. Обережно, але швидко потрібно дістатись туди. Дитя ще
не б'ється, не крутиться, не проситься назовні, проте схоже, що хтось з іних знає
краще.
От коли задзеленчали дзвоники — так і стала панночка, як і серце стало у неї.
Вона зачепила їх босими пальцями ніжки. Вони тут, вони, рідненькі, старенькі, ще
тут. Дівчина нагнулася, і привідкинула листок лопуха. Невже це те місце? Невже це
мідь? О так, це вони, малесенькі мідні дзвоники, що вони з дідусем встановили, що
синхронно звучать кожного разу, коли ти зачіпаєш ниточку-розтяжку при вході на
цю галявину. Спогади нахлинули сильним вітряним потоком, розпушивши
каштанове волосся. Дівча тинялась тут, скільки себе пам'ятає. Хотілось обійняти
кожну травиночку, кожну шишечку, хвоїнку. Усі тут старі добрі знайомі — чужих
нема. Це місце — укриття, сховище, найбезпечніше у всьому світі. Жінка знову
відчула себе молоденьким дошкільнятком, яка виховує плюшевого ведмедика,
годує його з ложечки пісковою кашею, одягає в лопуховий одяг вкладає спати на
кам'яну колиску. Тоді це все було таке дитяче, але здавалось справжнім-
справжнісіньким. Е, сміхота спада на вуста, коли згадує. А зараз - вона погладила
живіт - зараз вже все серйозно, але відчувається ніскілечки не реальним. Чом час
так швидко летить? Ще віднедавна ж вона крутилася на... Йой, де ж вона є? Ах,
оночки, коло кремезної висохлої ялиці — це блакитна гойдалка на мотузках, усе ще
тримається, молодцем! Саме вона витренувала вестибюлярний апарат дівчини
таким міцним, яким він досі є. Усмішка миттю прикрасила ямочки на обличчі.
Дівчина підбігла і всілась на гойдалці, так по-дитячому, як колись. Гілка заскрипіла
від несподіваної ваги, процідивши: «Моя дівчинка! Не забула рідню!». Хвойний
буйний вигляд з атракціону майже не змінився. Сонце так само гріє маківку, чухає
волосся. Пташки дзвенять так само, як тоді. І хвоїнки тріпотять, і трава шкребе... А
ось зозуля віщує віку! Така ностальгія... Вона схопилась за канати, розгойдалась
трохи... і ось, знову перед очима забігав шестирічний хлопчак, штовхаючи дівчинку
вперед-назад. Згадуючи, засміялась — дурне дитяче кохання, та це була найтепліша
її розрада за всі роки. Ось, вона із ведмедиком на руках, вчить його кататися саменькому. Ось, знову лежить мала на землі, тримаючись за коліно і стримуючи
сльози. Ох, бідолашна, та якби ж їй це була найбільший біль та біда у житті! А тепер
уже... Жінка схилила голову до прихованого, ще неродженого дитя. Скоро, час же
мине швидко – і він вже буде тупотіти кумедними ніжками по галявинці, запускати
дзвоники, гойдатися і вчитись розхитуватись.
Сміх сміхом — та вона ковзнула ступнею по ґрунту і зупинила гойдалку.
Оглянулась, придивилась. Вона так давно тут не була. Лісок же недарма її
призвав, чи не так?
Це ж що повинно статись, що він покликав, за стільки років?
Жінка з'їхала з дощечки до землі, підібгалась до трави. Сонце піднялося прямо
перпендикулярно. Вже за полудень. Вона трохи припіднялась, спершись на руку.
Прислухалась, та зозулі чи дятла й слід пропав. Та і ялинки щось притихли. Хоч і
журно якось, та приємно і розслаблено. Лісовий сон вводить в дитинство, а спокій
провітрює мозок. Напівсон огорнув. Цього так не вистачало, усе таке солодке…
... єдине що, напевно, стало трохи прохолодно, хоч і вітру нема. Що дивно, бо
ясний день, роса зійшла, а під стегнами та ногами чомусь волого, мокрувато навіть...
вона припіднялась...
А ЩОБ ЙОМУ, ДІДЬКА ЛИСОГО, ТРЯСЦЯ Ж ЙОГО МАТЕРІ!
Жінка хаотично поповзла в першу-ліпшу сторону подалі, лежачи задкувала від
калюжі. На білосніжній сорочці розлізлась мокра пляма, а від ґрунту, по якому
йорзала матір, вона стала бурою. Замріяна, одурманена лісом, вона тут же
повернулась до реальності і відчула вологу на спині, сідницях та ногах. Ні, брешу.
Вона не вірила, що це справді відбувається. Це не може бути так, ні, це сон, ні-ні-
ні! Вона енергійно почала підкочувати довгу тканину, брала її жматтям і
викручувала, зав'язувала, відтряхала, намагаючись позбутись рідини —
сподівалась, що це не насправді. Ні, вона відмовлялася це приймати всерйоз. На її
обличчі жовтіла тривога і розуміння безвихідності; очі пекли і бігали туди-сюди і не
в змозі були навіть зронити сльозу; підборіддя і руки тряслися, голова мотлялася зі
сторони у сторону. Паніка наростала, напруга піднімалася.
А найжахливіше, що матір навіть не знала, що відбувається, що вона могла
накоїти. Рідина не смерділа, і була прозора, як звичайнісінька вода з джерела.
Звідки вона могла тут взятись? Ну звідки?! Чому якийсь процес в її тілі пішов, а вона
про це навіть не здогадується, навіть не відчуває? Бо справді, боляче не було,
комфорт був нейтральним, його псувала суто мокра білизна. Але ж від чого вона
мокра? Чому це зі мною відбувається?!
Вона сіла на суху траву в іншому місці, поправила тканий вузол на стегнах,
підібгала тепер уже голі коліна як змогла, і обійняла їх, відкинувши розжурене
підборіддя. От-от заплаче, либонь, та очі запікають. Та ж вона одна, покинута, молода, ще така молода й немудра — як же це так виходить? Ліс набагато старший,
суворіший духом, він повний потойбічного і високого — як же так? Невже і ти
покидаєш мене тут, ось так, розмоклу і нещасну, привівши сюди, висміявши, і
нічого не пояснивши?
А я думала ми з тобою друзі, хвойний. Ну, нехай...
Сонце відверталося за високі темно-смарагдові ялинки. Нещасна встала, трохи
відпустила край сорочки: подув прохолодний вітерець, і пляма підсохла. Образливо
відмахнувшись уявним шлейфом і невдоволено хмикнувши, вона поспішила
покинути галявину.
***
Та зачепивши першу розтяжку дзвоника, ногу схопила судома, а кістки пройняв
нестерпний біль. З її горла вирвалася пронизуюча душа. Вона не наважилися йти
далі, навпаки — тіло позадкувала малими конкретними кроками, до просторої
середини. Спочатку, на саму лише мить їй здалося, що вона наступила на щось до
неможливості гостре. Але ні. О, ні-ні-ні-ні! Нутрощі висмоктувало назовні на повну
потужність. Жінка схопилась за живіт і скривилася у відразі, у неспроможності
зупинити цей струм. Голова опустошилась, ніякі зайві думки не варилися; крутилось
лише незмирення з цим моментом — з початком кінця.
Ліс замиготів зозулею, яка прокинулась: Ди-хай! Ди-хай! Ди-хай!
Легені забушували повними вітрилами, намагаючись встигнути за ритмом
скорочень утроби. Швидше, ще швидше, цього недостатньо. Ти повинна це
витримати. Губи пересихали і відмовляли, але вона продовжувала. Ноги зігнулись,
тіло піддатливо склалося додолу. Живіт ще дужче скручувало, стискало всередину
з усіх боків і відпускало на секунду. Просто дихай, просто дихай, усе в порядку, цей
процес зрегульований небом, так повинно бути, твоє дитя здорове, скоро воно
буде тут, тримайся... Вона максимально жила у моменті, теперішнім часом — не
знала, що буде далі, і байдуже, що було до.
Ліс продовжував мнути плечі: готуйся, тужся, не відпускай!
Але ніхто не тримав її за руку, не готував покривало; ні батьків, ні рідних, ні
нареченого, ні бабок-сповитух. Одна. Зачинала одна — розгрібай одна і тішся зі
свого малого одна. Психічний тиск.
скоро...
вдих-видох...
здорове...
вдих-видох...
А якщо як
…
вдих-видох…
Ще зарано…?
Вдих. Що ще це?! Відчуття, ніби зараз щось лусне, о, ні!!!
А це почала розходитись тазова кістка, майже розтинатися надвоє. Дихання
збилося. Щоки натягнулися і почервоніли, як барабани. Тиск всередині зараз
розірве, пошматує. А внутрішня зрада досі дерла по стінках легень ангіною. Вона
розуміє, що по-іншому дитя не пролізе, але: якого біса?! Без жертв ніяк, та ж
трощити кісти?!
Пряний запах анісу поплескав по щокам: не відставати!
Жінка пальцями на ногах схопилася за траву, і з гіркотою в обличчі продовжила
наздоганяти процес. Вона вже й сама не знала, чи хоче цього, чи потрібно їй це. А
чи готова вона взагалі? Що, як у неї не буде змоги належно втримати та виховати
дитину? А якщо вона народиться хвора? А що, як усе піде зовсім не так, як вона собі
уявила?! З кожним поштовхом незворотність процесу сушила серце все
інтенсивніше. Тепер уже що – може вона чи не може, але взяти і лишити цей проект
на потім не вийде. Тужся, люба, тужся, напружуй кожен м’яз плаценти, аби довести
до кінця свою молоду немудрість.
А якщо вона не зможе полюбити дитину…?
Дівчина думала, що виношування тривало цілу вічність. Як же багато вона ще не
знала. Пологи тягнулися гірше застарілої хвойної смоли. Кожна година відчувалась
цілим життям. Вона вже молилася криком, аби це все закінчилось. Але кожну
хвилину її нутрощі вивертало зсередини, все гірше і гірше, ніж на початку.
Здавалося, кишечник зараз вивалиться назовні – і вона більше ніколи не
прокинеться.
Сутеніло. Вечір народжував зірки на пастельному небі, яке прозирало крізь
голови ялиць. Звук, підозріло схожий на дзеленчання мідних дзвоників, полетів
стрілою. Що? Так, це він. Хтось зачепив розтяжку. Чиясь престижна присутність
завітала на пологи. Жінка відкинула голову на звук дзвоників — але нікого не
побачила. Вона легенько посміхнулась, продовжуючи віддихуватись перед
наступними потугами. Він тут, є, живий, старий і добрий. З ним вона провела усе
своє дитинство. Але чи вплине він на щось? Чи стане від того краще?
Десь ген-ген гукав пугач: «Твоя мати витримала, а ти не зможеш!».
А й справді. Зможу.
Цим жахом стогнав цілезний ліс, а скрежет жіночих зубів чула кожна крапля
переднічного туману.
Біль повернувся, і став настільки нестерпним, що жінка і не зрозуміла, як чоло
дитини вже виглянуло на світ. Зате добре відчула, як із сотню волосків на її голові
вмить посивіли.
А що, як дитина у неправильному положенні? Чи зможе вона вийти сама, без
допомоги? Та не було нікого, хто міг би підтвердити або підстрахувати. Лише ліс
ствердно кивнув верхівками старезних сосен, що все в порядку. Жінка, затримавши
крик у гортані, але продовжуючи гучно дихати, полізла руками під сорочку, і,
навпомацки знайшла половину голови дитини. Зверху її вкривав ніжний, живий
пушок, який зараз був вологий і гарячий.
Материнське гіпертрофоване серце ледь вміщалося у грудну клітину, а гупало
сильніше землетруса. Бо було утішене!
Але спокійно. Ще не все, але ще трошки. Ще не кінець, але і не початок.
Дівчина інтуїтивно підклала спітнілу долоню під тім’я малого, і ще сильніше
почала скорочувати м’язи живота. У бідолашної зовсім не лишилося сил, із кожною
секундою вона от-от впаде. Мозок вже не сприймає нервові закінчення ніг, пальців,
очей, шиї; вони для нього відмерлі, як би жінка не благала дати їй контроль над
частинами власного тіла.
З короткими поштовхами маленького тільця ставало все більше на руці матері.
Голівонька, мініатюрна копія маминої, лежала у занімілій руці. Ще потуги – вийшла
грудинка. Руки показалися пізніше – мати допомогла їм вилізти пальцями; якась
невідома сила спонукала її до цього, сама ж вона вже нічого не сприймала. У голові
пролітали короткі сигнали тривоги:
«Чому воно не кричить, не дає про себе знати?»
«Так точно повинно бути?»
«А діти повинні народжуватись головою уперед?»
«А якщо я щось зламала?»
«Невже щось пішло не так і...»
Мати вже нічогісінько не могла, розпач напав – отак би тут і кинула усе, з пів
дитям на руці, якби не нескінчений біль. Сама ж вона вже зблідніла – і руки, і груди.
А от коло носа і горла горіло пекельним червоногарячим.
Свист вітру на сусідній галявині пролетів і плеснув по щокам, відкачав
присутністю, подовживши життя ще на додатковий строк.
Тим часом чорним орлом на ліс налетіла вже глупа-глупісінька ніч. Нічого не
розбираючи у темряві, вона вчепилася синіми неслухняними пальцями вільної руки
та ніг. Хай там що, але вона повинна довести це до кінця. Дівчина затягнула у легені
усі підтримку лісу, чуту звідусіль; всмоктала усі пережиті злості, стрес, заздрість,
відчай, жаль. Усе, що було виплеснуте колись дарма, і те, що по дурості замовчала;
усе ненавмисно сказане, несказане і несказанне – і вижбурнула його роздираючим криком і потужним поштовхом. Потомок прудко висковзнув. І… нарешті…
галявиною поповз солодкий, тоненький дитячий плач. Усі дерева разом охнули від
несподіванки. Воно живе, рум’яне і здорове. Тягне свої манюсінькі пальчики до
мами.
Але їй вже той плач не потрібен.
Вона його вже не чує.
…Схоже, мамин крик разом із поштовхом були справді потужними. А знаєте, що
ще у них було спільним?
А ще вони були… останніми.
Хай там що…
Дитя давало про себе знати усій окрузі своїм жалібним голосом.
Та чи йому того треба було?
Його ловили лише терплячі старі вуха лісу, який, наче у зговорі, тримав хвилину
мовчання за свою вихованку. А так-то жоден той крик або не помічав, або… робив
вигляд, що не помічає. Ага, і таке буває. При чому частіше, ніж ви можете собі
уявити.
«А от здивуються, коли побачать дитя!» - ще напередодні думала мама.
Здивуються? Та їм начхати. По цимбалах, скільки ти виношувала його, скільки сил
витратила, скільки довбаних ночей не спала, скільки надихалась та жаліла, як багато
було бажань покінчити з цим всім, скільки сама ж ляскала себе по плечу, щоб
піднятись. Нікого не турбує, яку історію і мораль ти прагнула донести цим
творінням. Що там уже казати, наскільки воно важливе тобі і сповнене твоєю
турботою, любов’ю, життям. І навіть немає різниці, що це може бути твій останній
шанс на порятунок. Ні-а. Це абсолютно нікого не цікавить. І навіть зараз: коли
безпомічне щойно народжене немовля захлинається від плачу, щоб привернути
увагу бодай чогось – тиша. Іронічно тиха тиша.
А чи сподівалась вона, що люд зможе піднести її творіння з колін?
Ну, вона думала, що, принаймні, вичухається і протримається довше.
Ніч нагнітала кожним шматком мороку. Дитя тим часом стихло. Розжувавши
сухоту у роті, малий зачав роззиратися вертіти головою в різні боки. Хоч оченята-
перлинки ще не відкрилися, але їх малий власник винюхував сопілим носиком
лісове довкілля. Він перебирав камінчики пухлими пальчиками. По спині пробігав
одинокий морозець. Тепер творіння саме-одне. І що йому лишається робити?
Отож. Нічого-нічогісінько. Узяти і померти тут, наслідуючи маму?
А воно ж ще і не повзає. Воно ж іще навіть говорити не вміє. Та і мовчати не
може.
До того, тепер дитина носить і нове ймення; його охрестили сиротою. Це звання
смакує прісно і вологою міддю б’ється об зуби.
Інстинктивно малий направився туди, куди запах вів його за ніс. Рученятами він
хапався за нічну сорочку і притягував її, щоб дібратися до блідого, припудреного
верху. Одежа натягнулася, і грудна клітина покійниці оголилася. Нащадок рвався
тремтячими та слабкими рухами вперед, оминаючи стегна, живіт та руки, які вже
ніколи не приголублять його. Долізши, голодне немовля відпило від мертвих залоз
так і непочатого молока. Тепер його харчі – невідновлюваний ресурс. Вистачить
йому максимум на пів днини, не більше. Але малюк жадібно ковтає, щоб наситити
маленький шлунок. Він сліпо пив та й пив, навіть не гадавши, чому під неньчиними
грудьми не б’ється стрімке серце.
А він пив та й пив, і ніяк не міг насититися, а його шлунок лишався пустим, як би
він не смоктав. Краплі молока потрапляли на стінку дитячого шлунку – і тої ж миті
розчинялися на ньому, ніби витікаючи через поріз або отвір. Ріс не шлунок сина,
а… він сам. Подивитися зі сторони – очам не повіриш. Ледве народжене тільце із
кожним ковтком збільшувалось, кінцівки видовжувались, голова набувала об’єму.
Кілька років, що необхідні були б здоровій дитині, щоб набути таких габаритів,
пролітали за хвилини. Молочна пожива множила клітини кожної тканини,
насичувало і зміцняло. Нігті на голих пальчиках та волосся на голові росли теж, та і
так стрімко, що вже за кілька хвилин з маківки сироти спадали золоті, як серце
польової і молодої ромашки, пасма.
Його молода, але дозріла особистість урозуміла своє становище. Дитя
подивилося на маму наляканою блакиттю, і ошарашилось. Його підборіддя
затремтіло. Це його мама. Рідна. Вона тільки що подарувала його світові, а потім, а
тепер...
Немовля не мало бодай одного слова, щоб описати свою печаль і скорботу. Від
безпомічності воно навіть не заплакало, а завизжало поросячим різким свистом.
Мороком поповзла луна. Дерева стурбовано переглянулись і відмовчали другу
хвилину за упокій душі своєї дівчинки. Хвойна тиша та голосна агонія хлопчика
перепліталися між собою колючим тереном — а більш нічого. Здавалося, хтось із
темряви між сухих гілок от-от відізветься на мольбу новорожденого. Але ні. За тим
дитя нарешті замовкло. У темряві, як притаманно дітям, воно почувало себе ще
більш незахищеним. Здавалося, худорлявий та страхоподібний загадковець зараз
же вибіжить з хащі, боляче схопить малого, сховає за пазуху і втече полями геть.
Хоча: і що йому з того? Нехай собі забирає, йому вже і так більше нічого не
залишилось, як рано чи пізно відкинути копита. Його останній подих — питання
часу. А страх темряви — природна реакція.
Золотокосий притиснувся до грудей неньки і затаїв подих. Він не впізнав стуку
серця, який чув чітко ще в утробі. Зараз же такого звуку там просто не було. Тому
малому стало так нестерпно, що він зажмурив очі і уявив цю мелодію — першу
колискову, яку він коли-небудь чув. Немовля подумки намалювало під своїм вухом
цей: тук-тук, тук-тук, тук-тук...
Здоровий і сильний тук-тук.
Це уявилось так реалістично, що негадане збудження поповзло його животом, і
униз, й униз... Від цього ставало приємно і трохи лоскотно. Це химерне відчуття
водночас і утішало, і викликало нудоту. Цей лоскіт помітно виснажує. Хлопчик
припіднявся і подивився на те місце живота, помацав його. Свербіло і навіть ледь
світилося коло пупа. Ніби десь стався витік. Коло пупа, якого ще навіть толком не
існувало. Ну, бо ж тому що...
І його дорослий розум прозрів. Точно. Точно. Точно. ТОЧНО!
Чому він подумав так зробити? Він новонароджений. Допоки він не знає, що
можливо, а що – ні, для нього усі межі відкриті.
Він не думав про те, чи вийде у нього. Тут навіть не було вибору вагатися.
Хлопчик просто робив. Він напружив м'язи живота настільки, ніби сам народжує.
Але цей струм направляв не униз, а вперед, від себе. До матері. Головне – запустити
бажаний процес, а походу розбереться.
Не виходить. Немовля ніби крутило невідому предкам головоломку, не маючи
ніяких інструкцій або приблизних джерел, як її зібрати. Тузом у рукаві була лише
сама гіпотеза, навіть без значення ймовірності, що можливий позитивний
результат. Але воно – абсолютно нове, свіже і зелене, не тямлячи про цей світ. А
значить – можливо все.
Але не виходить.
Ніяк.
І не на четвертий раз.
На п’ятий відмовляється заводитись, як замерзлий автомобіль.
На шостий раз теж ні.
І не на сьомий, звісно.
Але вийшло.
Коли дитя вже майже здалося – діамантова бірюза, здавалося, засвітилася у його
животику, і повільною живою водою потягнулася пуповиною до матері. Хлопчик
спокійно видохнув, подумки обійнявши самого себе. Пуповина. Це єдине, що
пов’язувало його з матір’ю після її смерті, з її трупом. Але дитя ні за що не хотіло
миритися, що це труп. Воно само б померло, якби спинилось і лишило усе так. На
плечі новонародженого лягла завелика відповідальність, що йому довелося
подорослішати надто рано, у пряму і переносному сенсі. Нажаль.
Хай би що…
Живлення йшло тонким шкіряним кабелем, і йшло, і вперше насичувало… не те
щоб чужі, але точно не свої органи, лімфу, судини, мозок.
Очі розплющились. Вони ковзали по розмитим знайомим силуетам, які
зливалися у зелений калейдоскоп на чорно-синьому тлі. До мозку дійшов перший
за цю ніч сигнал:
- Це що, рай?
Почувши ніжний та виснажений голос, ліс моторошно затріпотів. Він не міг
повірити, що справді чує. Той самий.
Пальці відчули кінчики травинок – вони раптом щось відчувають. Руки піднялися
– о, невже вони слухаються? Кожна кінцівка тепліла і продовжувала сититись. Тілом
бігли тисячі теплих і приємних імпульсів, невідомих і лоскотливих.
- Це що зі мною? Де я?
Голова піднялася, і в решті решт, побачила його.
Дитину. Свою дитину, матінко моя рідна!
І тут жінка згадала усе, що з нею трапилось. Згадала кожну болісну потугу і
пориви агонії. Вона погано пам’ятає свої останні крики, але пригадала навіть їх. Та і
усе одно, деталі пологів танули у спогадах. Лишалася лише загальна теза: паскудно.
Але ще: вона ж точно не вижила… чи це дійсно рай? Те, що чекає її після смерті,
потойбіччя. Невже воно виявилося альтернативною реальністю, де у матері все
вийшло?
Низ живота приємно нив, а під сорочкою збуджено лоскотало. Дівчина
доторкнулася рукою – і відчула, як пульсувала пуповина, яка повинна була вже
відмерти; відчула, як тиск та рівнодійна напруга всередині текла прямо, за інерцією,
до організму матері, до її плаценти, яка розносила енергію організмом. Тоді дівчина
подивилась на пори своїх долонь, і як же вона урозуміла, що насправді жива!
Її руки миттєво в остраху затремтіли. Що?! Як?!?
На її грудях сиділо маленька сонячна конячка зі світлою гривкою, що осяювала
галявиною, повністю відмінною від материної. Сидів її улюблений синочок. Від
одного погляду на нього навернулися сльози. Його небесно-блакитні очі із
розводами морської хвилі гіпнотизували. Матуся із розтанувшим серцем, ніби
боючись зробити щось не те і поламати цю реальність, повільно потягнула тремтячі
руки до рум’яного, турботливого обличчя сина, який серйозно дивився мовчки на
душу своєї неньки.
- Sotira… - прошепотіла вона ледве смикаючи губами, - sotira tis miterаs.1
Одного разу курча висиділо квочку одразу після того, як вилупилось.
Селяни спостерігали з відкритими ротами і не могли зрозуміти, як це сталося.
Фермер чухав потилицю і хотів було викликати ветеринара, щоб той перевірив,
чи птиці повністю здорові, і звідки могла взятися така аномалія.
Але найвражаюче те, що цим двом це не потрібно було. Дивовижному дитинчаті
і його не менш дивовижній матері не потрібно, щоб селяни могли зрозуміти, як же
саме курча висиділо квочку.
Нехай і не знають.
Їм і так, удвох, добре.
1«Спаситель… спаситель матері.» (грец.)