Того теплого, травневого дня дощ прийшов сильним поривом вітру, сколихнув крону дерев та розігнав гучний гамір лісових птахів. Настала напружена тиша, передвісник зливи. Мить – і сухе, тепле повітря наповнилось прохолодою, а важке темне хмаровиння майже лягло на покрівлі будинків холодним свинцевим куполом. Земля видихнула й прийняла перші краплі вологи.
Весняне тепло та улюблене старе крісло спокусили мене зручно влаштуватися на веранді та спостерігати за дощем.
Спочатку дощ дрібним дробом пройшовся вікнами, а за хвилину, ревучи мов водоспад, потужним водяним валом ударив по тонкому даху веранди.
Люблю цей шум, а ще спостерігати як струмені води малюють химери на склі. Ці малюнки вводили мене в особливий стан відсторонення від усього навколишнього.
Химери. Вони затягували, поглинали, м'яко та звабливо. Я залюбки віддавався їх потягу. Так до мене приходив настрій дощу.
То ж і цього разу непомітно для себе втратив відчуття часу та усвідомлення себе тут і зараз, і вже за мить був на хвилях минулих подій.
Посеред широкої, сільської вулиці нерівна ґрунтова дорога вкрита товстим шаром пилюки. Середина літа. Спекотне сонце неспішно котиться до заходу. Потягнуло вечірньою свіжістю. Уздовж вигону череда корів розбрідається по садибах. В повітрі стоїть солодкий запах молока.
Пропускаючи корів, йду стежкою вздовж паркану. Довге волосся до плечей та вузькі джинси привертають увагу – досить незвичне видовище для села у далекій провінційній глибинці на початку сімдесятих. Клітчаста сорочка із закоченими рукавами доповнює незвичайний образ. Вітаюсь з жінками біля хвірток та схоплюю боковим зором осудливий погляд.
Це село, в якому я народився й прожив свої перші десять років, а потім моя родина переїхала до іншого села.
Напевне, в дитинстві ми якось особливо сприймаємо навколишній світ, він карбується в пам'яті як єдино можливий і в які б надзвичайні місця ми не попадали потім, краєвиди дитинства зостануться з нами як найсонячніші та найтепліші дні нашого життя. Й тому десь в підсвідомості ми завжди хочемо повернутись в край свого дитинства.
Тільки через вісім років, після закінчення школи та першого курсу інституту в столиці, знайшов час приїхати. І от зараз бачу знайомі вулиці, будинки. Он там, попереду, радгоспні бараки. Поруч клуб, контора та громадська лазня. А далі – колишня поміщицька садиба з сосновим гаєм та ставком, викопаним при тому ж таки поміщикові, років сто тому. Алея каштанів прикрашає озеро, підковою охоплюючи водоймище.
Тут пройшло моє дитинство.
Почекавши, поки осяде пилюка від череди, попрямував у бік клубу. Ось-ось мав розпочатись вечірній сеанс, і треба було встигнути до початку. Власне, сам фільм мене цікавив мало, а от зустріти когось зі знайомих хотілося.
Біля клубу юрмилася компанія підлітків. Знати їх не міг, бо за віком набагато молодші. Розумів, що навряд чи буде хтось з однокласників, майже всі закінчивши школу, поїхали до міста. Сеанс ось-ось почнеться і повз мене до каси поспішали сільчани. Вдивлявся в їхні обличчя й нікого не впізнавав. Нудьгуючи, спостерігав за гамірними підлітками. В якусь мить мене зацікавила одна з дівчат цієї компанії.
Гарненька, невисокого зросту, з пшеничними косицями та великими виразними очима. Одягнута в клітчасту червону сукню. Весь час жартувала й шпиняла хлопців. Але їх це не турбувало й вони тільки весело реготали. Згодом вона відчула мій погляд і з цікавістю, крадькома, поглядала в мій бік. А коли наші погляди зустрілися, ледь помітно посміхнулася, але так, щоб я зрозумів – та посмішка для мене. Вона все більше мені подобалась і я вже майже відкрито дивився та милувався нею.
Продзвенів дзвінок, і весела ватага рушила у бік входу до кінотеатру. Дівчина ж, пропустивши всіх вперед, трохи відстала і вже відкрито подивилася на мене, потім повернулася, й пішла в бік алеї до ставка. Я зрозумів це як запрошення, тож попрямував слідом. Вона йшла неспішно, ніби прогулюючись, даючи мені змогу наздогнати її.
Біля самої алеї порівнявся з нею й жартівливо запитав:
— І куди це молода пані прямує в такий пізній час?
Вона подивилася на мене з усмішкою і підтримала жартівливий тон.
— Молода пані сподівається, що такий поважний кавалер як Ви складе їй компанію в прогулянці навколо озера.
А потім пирснула від сміху, і ми разом почали сміятися.
— Мене звуть Айвенго, — продовжував жартувати я.
Дівчина зупинилась, розвернулась до мене, в очах грали веселі бісики й відповіла:
— А я озерна Мавка.
А потім зненацька відскочила й сховалась за товстим стовбуром каштана.
І за хвильку вже виглянула прикрашена віночком каштанового листя.
— Правда схожа?
— Не знаю, Мавка в лісі, а у вас тут тільки степ.
— Лісу немає, зате є ставок, а я озерна Мавка, — продовжувала вона — а от приходь на ставок у повний місяць і побачиш.
– І що я побачу?
– Як що? Мавку озерну. У тихі літні ночі при повному місяці, вона плаває он там у заростях лілій.
Мені сподобалась фантазія цієї дівчини, то ж вирішив й надалі підтримувати нашу гру.
— Вірю, і тому шляхетний лицар Айвенго вибирає річкову Мавку, дамою свого серця — пафосно продекламував й став на коліно, схиливши голову в поклоні.
— А де кінь твій і зброя, Айвенго? – сміялась дівчина.
— Як тільки дама накаже, мій вірний друг з усією амуніцією буде тут ще до світанку.
Так, граючи в цю жартівливу гру, ми не помітили як стемніло. Одвічний супутник побачень, місяць, зійшов в оточенні розсипу зірок.
Ми стояли біля одного з каштанів і замовкли, як тільки місяць осяяв нас та вніс свій особливий імпульс, що пробудив таємне прагнення одне до одного, допіру приховане жартівливою грою в літературних героїв.
Я дивився на її обличчя й відчував споріднення з нею. Вона не тільки подобалась мені, а й була часткою мого рідного краю, де говорять особливою місцевою говіркою, яку я майже забув.
Була частинкою того яскравого спомину великих дерев, спекотного літа з кавунами та яблуками в совхозному саду, моєю часткою в оцій алеї каштанів, бузкових садів, де вечори з картярами... Була частиною тих сільських традицій, де майбутнє прописане й кожна дівчина знає, що хлопець, який з нею на побаченні, обов'язково стане її чоловіком, а вона народить йому дітей. І хоч зараз їй, напевне, ще нема вісімнадцяти, вона вже вибирає, і я – для неї той вибір. Це я розумів, тож намагався бути з нею обережнішим.
Та все ж потяг до неї був сильніший за розум. Хотілось обійняти й відчути її, таку вже по жіночому привабливу й спокусливу.
І в неспромозі стримати бажання, обережно пригорнув її. Вона не опиралась, довірливо припала до мене.
Я відчував невеликі, вже по жіночому пружні груди, як схвильовано стукає її серце. В ній так багато жіночого. В тісних обіймах відчував майже кожну частинку її тіла: по дівочому плаский живіт та й навіть її лоно було так близько, що я відчував його майже фізично. Бажання оволодіти нею викликало гупання крові в скронях та солодке чоловіче збудження, що в тісних обіймах неможливо приховати. Тож вона не могла не відчути і від того ще більше впадала в потяг до мене. Можливо вона вперше відчувала напружений дотик збудженого чоловіка й це нове для неї відчуття майже забирало в неї розсудливість. Вона вже не контролювала себе, була в напівсвідомості. Чекала. Це я відчував в легкому тремтінні, в частому подиху й по тому як все її тіло довірливо віддавалось мені.
Але ж вона надто юна для цього – пробивалась думка скрізь розпалену близькістю свідомість.
Опанувавши себе, підняв її підборіддя та обережно торкнувся її губ своїми. Вона заплющила очі й трохи розтулила губи для поцілунку. Цілував її довго і ніжно, ледве торкаючись. Вона несміливо відповідала.
Злива трохи стихла, шум дощу перейшов в монотонну сумну мелодію. Я сидів в кріслі з заплющиними очима й знову проживав ту зустріч.
Поцілунок. Так, ті поцілунки були незвичайними й більше, в моєму житті, ніколи не повторювались. Напевне тому, що, того разу, зі мною, дорослим, пізнавшим вже магію інтимних відносин, вперше зустрічалась така от тендітна та юна, ще допіру дитина, зовсім не досвідчена дівчина.
Тож я мав дати їй перше відчуття чоловіка, тільки відчуття, ні в якому разі чогось більшого, бо ще зарано. Тільки тактильність наших обійм та ніжність першого поцілунку.
Той поцілунок був незвичайним. Майже без дотику. Мої губи, мов вечірній бриз, легким подихом голубили й пестили її губи. Так метелик спекотного літа збирає солодкий нектар з квітки.
Нарешті ми схаменулися. Помовчали.
— Я вперше цілувалася, — тихо прошепотіла вона.
— Скільки тобі років, Мавко?
— А що, заміж звати будеш? – знову веселилися вона. І, хитро подивившись на мене, додала — я незабаром стану дорослою. А зараз мені час додому. Фільм закінчився, й треба встигнути до подруг, бо мамка завжди зустрічати виходить. Як сама прийду то сварити буде.
І взявшись за руки, ми побігли алеєю до клубу, де вже юрмилися глядачі й голосно обговорювали фільм. Збирались в невеликі гурти й віддалялись в бік головної вулиці, де кілька годин тому йшов і я.
Як тільки добігли до освітленого ліхтарями невеликого майданчика біля клубу, вона зупинила мене.
– Далі не ходи. Не хочу щоб нас бачили разом.
— Звати тебе як, Мавко? — квапився я. – Мене Стас.
– Настя я, - вже серйозно сказала вона, легенько притулилася і майже пошепки сказала:
— Ще рік, і я закінчу школу. Приїжджай Стасік.
І швидко поцілувавши мене, не оглядаючись, побігла до своєї галасливої компанії.
Невидимий у темряві я стояв в тіні дерев проводжаючи її поглядом. Вона йшла легко, майже не торкаючись землі. І вже щось весело казала подругам. Галасливі компанії потроху зникали у темряві центральної вулиці.
Раптово повіяв сильний вітер. Місяця та зірок уже не було. Вдалині пролунав грім. Буде гроза. Небом вже бігали хижі блискавиці.
Поспішив і я, до тітки – завтра зранку їхати. Майже біг, швидким кроком намагався випередити зливу. Десь, далі, по вулиці чути було поодинокі голоси. Всі поспішали по домівках.
Аж ось у спину вітер приніс перші краплі, і я побіг, орієнтуючись по спалахах блискавок. Ледве встиг забігти у двір тітки, як стіна дощу звалилася на землю.
Після повернення в інститут, у мене було ще багато зустрічей з іншими дівчатами, і вони витіснили з пам'яті Настю.
А що ж Настя? Чи згадувала мене?
Жінка стояла біля вікна й дивилась на дітей, що грали у дворі. Там її онуки. А над будинками вже зібралися дощові хмари й ось - ось почнеться гроза. "Андрію, забирай Стасика й швиденько, додому!" – покликала внуків визирнувши з вікна.
Як летить час? Здається тільки вчора дочка запитувала як назвати молодшого.
Почав кропити дощ, і вона поринула в спогади про далеку юність. Згадався Стас, прогулянка під каштанами та його поцілунки.
Так, він, невідомо звідки, вихором прилетів в її юне спокійне життя, пробудив в ній нові, допіру не знані, почуття й так же раптово зник за стіною дощу.
Вона згадала як того вечора, встигла добігти додому, до перших крапель зливи, як вийшла на ганок та дивилась на вулицю. Його ніде не було. Вулиця спорожніла. Аж ось, при черговому спалаху блискавки, вона побачила
як Стас намагався випередити дощ. Ще мить і водяна стіна зливи поглинула його.
Він пішов разом з дощем. Більше вона його не бачила. І потім, ще майже рік, щоразу, під час грози, сідала біля вікна, мріяла, чекала, що цього разу він вийде з дощу і назавжди залишиться з нею.
А потім у технікумі познайомилася з хорошим хлопцем. Вийшла заміж.
Але серце так не стукає, і душа так не злітає, як із ним, із Стасіком.
Дощ закінчився, і Настя відійшла від вікна, смуток зник з її обличчя.
У квартиру вже забігли онуки.
"Андрію, ну допоможи ж Стасові зняти черевики"
Вона прожила щасливе життя, але іноді, під час дощу, до неї приходили ці спогади й приносили їй солодкий смуток.
Дощ давно закінчився, веранда наповнилась прохолодою. Дружина вкрила мене м'якою теплою ковдрою. Було терло й затишно й зовсім не хотілось покидати своє улюблене крісло та ще хоть трохи побути в настрої дощу. От тільки химери на склі потроху танули, втрачали обриси минулі спомини й мною непомітно опанував сон.