– Вінниця - яке прекрасне наше місто, що знаходиться на південному заході нашої України, - говорила милим, тоненьким та ласкавим голосом наша молода вчителька Тетяна Петрівна. Вона була високого зросту з блакитними, як небо,  щирими очима. Її пряме волосся світло-каштанового кольору завжди лежало на плечах. Вела вона у нас такий предмет як історія України, але дуже часто ці уроки перетворювалися на історію областей та їхніх містичних місць. Пані Тетяна завжди відповідально ставилась до уроків. Вона розказувала, як ночами придумує план наших занять та старається зрозуміло донести потрібен та додатковий матеріал. Молода вчителька дуже гарно пояснює. Я тепер знаю багато чого про свою країну,  та які секрети вона від мене приховує. Ми вже чули про загадковий Чорнобиль, різні замки Львівської області, а сьогодні мова зайшла про Вінницю. 

– Сама вона не є настільки велика, але там є на що подивитися. Одна найбільша пам'ятка архітектури - це Вінницька психоневрологічна лікарня імені Ющенка Олександра Івановича. 


Тетяна Петрівна зробила таємничу паузу. 


- Діти, - після мовчанки звернулась вона до нас. - Хто знає, ким був Ющенко Олександр Іванович? 


 Пів класу підняло руки. Ліс рук - ось, що це таке є насправді. 


– Інно, - вона вказала рукою на руду дівчинку з зеленими очима, що сиділа позаду мене. - Скажи нам про цього дядька.  


Моя однокласниця встала з місця.


– Ющенко Олександр Іванович був психіатром, який працював у Харкові, Варшаві, Петербурзі та Вінниці. Також він був одним з засновників біохімічного напрямку в психіатрії. 

– Добре, сідай, - руда виконала прохання вчительки. – Вона була відкрита двадцять п'ятого травня тисячу вісімсот дев'яносто сьомого року, - продовжила розказувати вчителька.  - Нова лікарня була розрахована на сімсот двадцять ліжок, кількість персоналу - сімдесят осіб. Також уся будівля була продубльована підвальним приміщенням. У госпіталі під час Другої Світової Війни відбувались справжні жахи.


 Вона знову зробила паузу, а її вираз обличчя став схожий на лиходіїв з Disney, але водночас воно було й ніби налякане. Ми зрозуміли, що зараз буде щось цікаво-страшне.


 - Над пацієнтами жорстоко знущалися, використовуючи різні види тортур та катувань таких як: голод, (в день не більше п'ятдесяти грамів хліба), холод, кровопускання, ставили опіки та п'явок, давали проносні засоби, оцет, проводили водолікування. Людей одягали у гамівні сорочки, зв'язували ременями, а іноді застосовували, навіть, кайдани. Від такого лікування смертність була просто вражаюча. Теперішні пацієнти запевняють, що уночі часто чують голосні крики, які благають про порятунок. Жінки та чоловіки різного віку та навіть діти підлягали дослідам та так званим “лікуванням”.  


Ми всі не погано здивувалися. В голові почали випливати картинки цих тортур та різних піддослідних психів, які надіялися на вилікування, але так і не дочекалися його. У мене в голові майже нічого і не було, так як я людина з початковою апатією, принаймні, так мені пояснила моя сімейна лікарка. Почалося все з того, що мої емоції показувалися на автоматі, тому що так треба, а часом я їх не погано контролював та просто ніби ховав їх. Мама це помітила і ми відправилися до лікаря, а та, своєю чергою, пояснила мені, що це початкова апатія. Я порився в інтернеті та знайшов трошки більше інформації. А, до речі, я Віктор. Навчаюсь у восьмому класі. По росту  далеко не перший, а лише третій. У мене темно-коричневе волосся з зачіскою"бокс". Також я не є сильно спортивний, більше худий та блідий. "Спічка". За очі не можу нічого сказати, бо вони в мене "хамелеон". Часто  світло-зелені, а часом бувають й чисто карі. Авжеж, опис не докладний, але більш менш, надіюсь, ви мене уявили. Можливо, ви подумали, щось на подобі "чому ми ведемо себе як діти на уроках? Восьмий клас, як-не-як!". А я вам відповім. На уроках Тетяни Петрівни ми всі поводимося як діти. Можливо, це не дуже правильно, але ми нічого не зробимо. Вона настільки цікаво і по-дитячому пояснювала матеріал, що ми ніби ставали знову дітьми. Кажуть, що матеріал який пояснюють дорослим так, ніби це пояснюють дітям, краще доходить та є більш зрозумілим і краще запам'ятовуються. От вона, якраз, використовувала цей метод.


Добренько! Насправді, історія не про те, як наша вчителька пояснює нам матеріал. Історія про те, як я став привидом. Так, ви все правильно зрозуміли. Зараз я пишу вам від свого лиця, але як привид. Тепер, думаю, перейдемо до моєї історії. 

Її урок був останнім в той день. Я, зібравшись, пішов додому. Вся голова була переповнена лише цією психлікарнею. У мене з'явилось бажання навідатися туди. Це бажання було занадто великим. Прийшовши додому, я забіг у свою кімнату та почав шукати інформацію про загадкове місце. Інтернет дав лише історію будинку, а от про містичні речі він мовчав, як партизан. Година, дві, три, а голова вже тріщала від цього усього. Тільки під вечір я згадав про домашнє завдання з всесвітньої історії. Її вела стара жінка Вікторія Олегівна. Я був вищим від неї на півтори голови. Вона ходила сутулившись. Її зморшкувате обличчя було схоже на спечене яблуко. Очі у неї були сірі. Такі ж сірі, як і її кучеряве сіро-сиве волосся. У них завжди ми бачили втому та злість на нас. Ніхто не знає з чим це було пов'язано, але факт залишається фактом. Здогадки, авжеж, є. Ніхто з нас ніколи не робив домашнє завдання, яке вона задавала. Вона його ніколи не перевіряла. Ми думаємо, що причина якраз у слові “лінь” і у її “перевірках”. Ну погодьтесь, хто робить домашнє того вчителя чи вчительки, які його не перевіряють? От і я теж не роблю. Тому видихнувши з полегшенням я відклав телефон. Щоб відволіктись від усього, я пішов до свого дідуся, що жив з нами в одній квартирі. 

Я постукав у старі дерев'яні двері, сповіщаючи дідусю, що у нього гості. 

– Заходь, Вікторе! - почувся старий хриплий голос дідуся. Я послухав його і чемно увійшов. 

– Привіт, онуку! - сказав той повернувшись до мене лицем. Його старі окуляри з чорною основою трошки сповзли на низ по його “картопляному” носі (його ніс був занадто схожий на картоплю). Він кістлявими руками поправив їх та знову повернувся до свого дерев'яного стола, за яким сидів. Я підійшов до нього ззаду та нахилився, щоб побачити  стіл. 

– Що це? - спитав я побачивши великі листки формату А3, на яких були намальовані різні геометричні фігури, поскладані одне на одне. – Це? - він зробив невеличку паузу. - Це я думаю, що б мені таке спроектував. 


 Дідусь поставив олівець на стіл та підпер рукою голову. Я подивився на листок. Мені ці фігури нагадали про ту саму психлікарню, а точніше про її головний вхід. 


– Вінницька Психлікарня.. - сказав я, майже шепочучи. 

– Що кажеш? - перепитав дідусь. 

– Кажу, ходімо в карти зіграємо - швидко викрутився я. 

– А ходімо. 


Він встав зі свого крісла та сів на край ліжка. За мить у його руках вже була колода пошарпаних карт за двадцять гривень з кіоску біля нашого дому. Дідусь почав перемішувати еластичні карти та роздавати кожному з нас. Я вже сидів навпроти нього і тримав в руках шість карт з різними мастями. Перша партія виграна. Один нуль в мою користь. Дідусь обіцяв відігратись. Знову у руках карти. 


Бум! Рахунки рівні. 

Година, дві... Я знову загубився у часі. Очі вже потроху почали злипатись, але я далі грав. Рахунок знову був рівний. Тринадцять -  тринадцять. Ще одна партія майже вирішальна. Поки грали ми ні про що не говорили,  лише мило погрожували  одне одному своєю перемогою. 

– Що ще розкажеш, Вікторе? - спитав дідусь кидаючи на стопку бубнову сімку. - Про що розказувала Тетяна Петрівна? 

– Про Вінницьку психлікарню, - різко відповів я б'ючи дідову сімку своєю козирною шісткою. Після чого  тріумфально посміхнувся. 

– Ого! Цікава тема, - сказав дідусь, і кинув мені ще дві шістки. – Тобі щось відомо про неї? - спитав я у нього, дивлячись на своє віяло карт та на віяло карт свого дідуся. 

– Авжеж!  


Він кивнув та повторив мою тріумфальну посмішку. Мене це заінтригувало. 


– Розкажеш? - спитав я, б'ючи одну з шісток піковою вісімкою. 

– Що тобі цікаво? 

– Усе,  - я поклав червоного джокера на другу шістку та перевернув карти. 

– Ну, раз все, то мають бути хоч якісь питання,  які мене наштовхнуть на те, щоб я тобі розказав “все.  


Він подивився на мене, а я за той час кинув дві червоні дами, а той без лишніх думок побив їх двома козирями. 


– Це правда, що над психопатами знущались, ставлячи над ними досліди, катуючи та “лікували” їх знищуючи? - я перевернув ще чотири карти догори ногами. Видно, дідуся це напружило, бо він задумався. 

– Правда, - відповів він після довгої мовчанки. 

– Можеш докладніше розказати? - різко промовив я, а пізніше додав: - Ходи. Він кинув ще дві маленькі карти. 

– Я брав участь в останньому році цієї війни. Мені тоді було трошки більше ніж двадцять, але не більше тридцять років. Ми з товаришами мали провідати ту лікарню. Нас було двоє. На вході показали наказ генерала (він його написав та підписав) і нам дали чоловіка-екскурсовода. Він був одним з головних лікарів. Приязний чоловік, але ми з моїм другом чули щось неладне. Обійшовши всю лікарню, цей лікар вже хотів випровадити нас за її межі, але ми знали про підвальні приміщення. Той чоловік сказав, що там вони ніколи не ходять, і це як покинута шахта, але настоявши на своєму, він з неохотою нас повів туди. Досі пам'ятаю,  як ми з моїм колегою спускалися по нерівних кам'яних сходах. Там було занадто темно, а ми йшли лише з одним нафтовим ліхтариком. Лікар йшов попереду й тараторив щось, а ми лише роздивлялись довкола та старались заспокоїтись, бо над нами панувала дика паніка. Ці приміщення були повністю продубльовані. Ніби та сама лікарня, але під землею. В один момент ми почули дикі крики жінки та побігли в цю сторону. Лікар біг за нами, стараючись зупинити нас. Мій товариш перегнав мене і відкрив двері в палату та заціпенів. Я підбіг до нього і зрозумів чому він застиг. Перед нами була квадратна кімната з декількома лампами, ідентичними як у нас. Посеред неї стояла канапа, на якій лежала жінка, а біля неї декілька таць на колесах, на яких лежали її кінцівки. Троє лікарів дивилися на нас злим поглядом, стискаючи у руках ножі. Ми вже витягли свої револьвери та націлили на лікарів, але їхня рішучість не спадала. Вони все ще свердлили нас своїми поглядами. За мить, я відчув на своїй шиї чийсь гарячий подих. Я обернувся, а мій товариш вже душив головного лікаря. Я від страху та злості розстріляв решту лікарів, що вже були готові нападати на нас та старався допомогти своєму другу. Але доки я позбавляв життя тих тварюк, ніж головного лікаря опинився у боці мого товариша. З його печінки текла кров, а той лікар накинувся на мене. Я хотів допомогти товаришу, але він крикнув мені з останніх сил, щоб я біг на допомогу. Я тоді дуже злякався та все ж таки побіг кликати на допомогу. На виході мене зупинив охоронець та націлив на мене пістолетом. Я зупинився та підняв руки. Він подав мені в руки пачку грошей та документ про мовчання. Вибору у мене не було. Я підписав документ, але не взяв гроші. Для мене це виглядало б ніби продати товариша. Після того як я віддав документ мені сказали, що люди від лікарні будуть за ним слідкувати, і лише одне слово, то куля опиниться в моїй голові. Я не на жарт злякався і тримав це в таємниці, а зараз цей документ не є дійсний, от і розказую. 

Я сидів з глибоко відкритими очима. Моє бажання там побувати збільшилось у декілька раз. Швидко витягнув телефон з кишені та в Google Maps набрав цю лікарню. Я здивувався, коли побачив, що вона знаходиться не настільки далеко, як собі уявляв. Моє серце спонукало мене поїхати туди, а мозок відмовляв, але його відмазки були не настільки переконливими. Різко сховав телефон та кинув карти на купку. 

– Дідусю, -  вискочив я. - Чи зможеш  мене зараз завезти туди? 

– Куди? - злякано спитав той. 

– До психлікарні. Вона не є настільки далеко. 

– Ти з розуму зійшов?! - майже викрикнув той. Його тон змінився на більш строгий. 

– Так. Мене ніби тягне туди,  - промовив я, схиливши голову. 

– Я можу тебе завести та при умові,  - строго заявив дідусь. 

– Все що завгодно! 

– Я до цього не причетний. 

– Як скажеш.  


Я лише радісно стрибнув та побіг в кімнату. На швидку руку взяв наплічник з ліхтариком, павербанк та своїй складний нож. Я вибіг на подвір'я, де стояв старий дідовий жигуль брудно-білого кольору. Ми сіли у нього та поїхали до лікарні. Дідусь мені торочив, що годинку побудемо та поїдемо додому, а я просто кивав йому, дивлячись на дорогу. 


Менше ніж за пів години ми були на місці. Вийшовши з машини, я був приємно вражений архітектурою. Я попросив дідуся, щоб той поїхав кудись перекочувати, але він сказав, що буде мене чекати. Авжеж, уночі мене б ніхто туди не впустив, тому я просто прогулювався по території лікарні. Обійшовши половину теперішньої пам'ятки архітектури, я вже заходив за неї і зустрів хлопця. Видно він був мого віку. Ростом ми були однакові. Також він був лисим. Було видно його повністю бліду шкіру. Він сидів за цією будівлею, обійнявши свої коліна кістлявими руками, тихо плакав. Я повільно підійшов та присів біля нього. 

– Хей, друже! Щось сталось? - спитав я. Він підняв голову. На його обличчі не було видно синців під очима, які мали б появитись, але їх не було. Його сірі очі були наповнені сльозами, та ніби блищали від місячного сяйва та декількох ліхтарів, що були між корпусами лікарні. 

– Ну, я можу збрехати і сказати, що все добре, - нарешті промовив хлопець. Його тремтячий голос звучав дуже дзвінко. – А якщо не брехати? 


Після мого питання він поставив голову на свої коліна, ніби цуценя на коліна своєму господарю.


– У мене рак. Батьки померли тут. Були психопатами та затягнули мене з собою. Я знаходився з ними у палаті й бачив, як вони вбивають самі себе. Там я підхопив рак і тепер мені залишається не багато часу, а дітей які б хотіли зі мною пограти тут немає, - протараторив хлопчик. 


Мені стало його надзвичайно шкода, тому я витягнув телефон та подзвонив дідусю, сказав, що знайшов тут свого старого друга і переночую у нього, а він нехай їде додому. Він на мене погарчав та кинув слухавку. Я сховав телефон і почув, як із-за іншої частини подвір'я, їде той самий дідусевий жигуль. Сховавши телефон я знову присів біля бідолахи. 


– Я можу з тобою пограти,  - я посміхнувся. - Буду радий провести з тобою останні хвилини твого життя.  


Хлопчик підняв голову, витер сльози та посміхнувся. Його посмішка виглядала милою і вдячною, але мені здавалось, що до цього всього вона ще й підла та підступна. Моя “чуйка” підказувала мені, що щось станеться, але я не слухав. Моє бажання допомогти цьому юнаку було сильнішим. 


– Ходімо тоді! 


Він поводився як дитина, хоча на вид був мого віку. Він швидко побіг, а я за ним. Я побачив відкриту вентиляцію. Хлопчик махнув рукою, даючи мені знак, щоб я йшов за ним і він миттю чкурнув у вентиляцію. Без лишніх думок поліз за ним. Буквально за хвилину я впав на кам'яну підлогу. Підвівшись,  побачив три кам'яні коридори, що освічувались нафтовими ліхтарями, висячими на стінах. З одного з коридорів вибіг хлопчик з колодою карт у руках. 


– Будемо грати лише у це? - спитав я. 

– Це єдине, що я маю з ігор, - відповів той,розчуливши мене. 

– Добренько, роздавай. 

Ми з ним почали грати. Раунд за раундом, перемога за перемогою, поразки за поразками. Я знову загубився у часі. Через декілька годин я все ж таки подивився на годинник. Він показував майже шосту ранку. 

– Щось ми з тобою загрались, хлопче, - сказав я, тасуючи колоду карт. - Можливо завершимо? 

– Хм... - задумався хлопчина. - Маю для тебе пропозицію. 

– Валяй. 

– Гра на бажання. Останній раунд. 

– Добре, чого ти хочеш? – він дав мені листочок та ручку.– Напиши сюди лист, ніби прощальний, в розряді “мамо, тату, я вчинив самогубство”. Але  швидше. 


Я не розумів навіщо, але чемно послухався. За декілька хвилин лист був готовий Я віддав його хлопцю. Той “щолкнув” пальцями і йому на плече сів голуб. Він віддав йому цю записку, а птах вилетів через вентиляцію, через яку ми залазили. 


– Що далі? - спитав я. 

– Якщо ти переможеш, тоді що хочеш? - спитав малий. 

– Нічого, просто додому. 

– Прекрасно! - юнак хитро, але водночас і підступно посміхнувся. - Якщо виграю я, - хлопець навмисно зробив інтригуючу паузу. - Я заберу твою душу, - у мене стався шок і майже панічна атака. 

– Щ-що?! - тремтячим голосом перепитав я. 

– Ти ж усе почув. Ну так, граємо! Нехай переможе сильніший! 


 Він знову підступно посміхнувся та сховав половину свого лиця за віялом карт. Я нерішуче взяв до рук карти та також приховав половину лиця за ними. Мої зіниці бігали по картах з шаленою швидкістю. Паніка та страх стали моїми найкращими друзями на той момент. Я вкрився холодним потом та все ще старався виграти хворого психопата.


Колода закінчилась. У нас залишилось по 6 карт. Вирішальні бої. Ми перекидувались останніми картами. Ці карти буквально вирішували долю. У нас залишається по 3 карти. Він кинув одну зі своїх трьох. Це була пікова дама,  яку я побив королем пікою та воно пішло у відбій. Далі я походив королем бубновим, він побив червоним джокером та воно автоматично пішло у відбій, бо, нагадаю, після джокера бити не можна. Він сидів з одною картою у руках та хитро посміхався, а я все більше покривався холодним потом та мурашками. У моїх руках козирна шість хреста, у нього також якась карта. В голові лунає ще одна молитва. Я надіявся, що буде нічия. Нарешті він ставить свою карту на підлогу.. Сім хреста.. Я знімаю.. Я програв.. Хлопчик почав істерично сміятись і кінець кінцем він перетворився на примару схожу на дементора з “Гаррі Поттера”, лише він був повністю білосніжного кольору та світився. Я відчув, як він ніби висмоктує з мене усю енергію та сили. Я почав втрачати свідомість, старався триматись, та все марно, я помер..


І зрештою повністю вилетів з реального світу та почав жити як примара у своєму домі. Дотепер пам'ятаю, як батьки побачили мою записку, де я писав про те, що скинувся з одної скали, щоб не шукали мене і поховали цю записку, як мене. Мамин крик, татові сльози.. Аж боляче на душі, як згадую той день. Дідусь прибіг на крики, прочитав записку та помер від зупинки серця. Прекрасно. Тепер, кажу ж, я у своєму домі як ангел охоронець. Батьки ходять завжди пригнічені, а я стараюсь хоч якось їм допомогти. Допомагаю по роботі писати презентації, придумувати рецепти для нових страв, щоб вони знову на мить відчули себе щасливими, як тоді. Мама є письменницею, то допомагаю їй також писати твори, книжки та вірші. Одна з робіт, у якій я їй допомагав, отримала відзнаку, правда, на жаль, не пам'ятаю яку.. 

Ну, факт залишається фактом. Я привид, і я послав вам цей лист з того світу, щоб розказати як усе було насправді.