Величезний неоновий екран у вечірньому тумані мегаполісу 2864 року. Дівчина стояла перед ним, загорнута в тонкий енерго-тканинний плащ, що пульсував слабким блакитним світлом. Очі її, майже прозорі через імплантовані лінзи, ковзали за списком вибору.

На дисплеї відображалися три варіанти: Зір, Смак, Слух. Вона торкнулася першим пунктом, і поруч з'явилася цифра: +17 діб. Те ж саме зробила з двома іншими чуттями. У нижньому кутку засвітився баланс рахунку — електронна валюта списалася миттєво.

Дівчина ковзнула поглядом по завершальному повідомленню. З полегшенням торкнулася сенсорної кнопки "ВИХІД", і тепла хвиля відчуттів знову розлилася її тілом. Вона розвернулася — і місто зустріло її гулом, неоном і безкінечним потоком людей, кожен з яких продовжував купувати собі трохи більше відчуттів.

Легка мелодія заграла у вухах. Крихітний навушник світився червоним світлом. Зорелла торкнулася його вказівним пальцем лівої руки.

— Так.

— Ще довго так житимеш?

Зорелла прокинулася у холодному поті. Її руки трималися за поручі ліжка. Наче та спала на пароплаві, якого гойдає з боку у бік. На дворі темна ніч. Здається ті бездушні навіть ніч роблять темнішою ніж та є насправді. Дівчина розвернулася на іншу сторону. У великому вікні побачила місяць. Вона пригадала сон, який наснився кілька хвилин тому. Це ж сьогодні було. Чому воно ще й сниться? Окрім дзвінка. Цікаво чому телефонував? Батько майже ніколи так не робив. Він надто сильно не долюблював всю цю технологічну дичину. Дехто говорив, що він бунтівник. Але той просто йшов у ліс та проводив чи не ввесь день там. Просто гуляв чи сидів на пагорбі та дивився на природу. Ввесь час шепотів, що люди забули як жити. За вікном пролетів "верховик". Верховик - це такий собі контроль над жителями міста. О ні, гуляти можна. Вештайся хоч до самого ранку. Але чи принесе це тобі задоволення. У тих "верховиків" по всюду очі й вуха. Вони галасують, що це ж для нашої безпеки. Та досить про них. Зорелла закрила очі та помахала головою. Сімнадцять діб не достатньо щоб жити повноцінне життя. Щоб не думати де взяти таймкоін для наступної оплати. 

Зорелла прокинулась різко, наче хтось струсонув її зі сну. Спершу не могла зрозуміти, що відбувається — у кімнаті вібрували стіни, а знизу гупали баси. Її серце калатало в такт музиці. Вона скривилась і натягнула ковдру на голову, сподіваючись заглушити цей шал.

— Ну скільки можна… — пробурмотіла вона з хрипким ранковим голосом.

Та музика не стихала. Навпаки — здавалося, сестра додала звуку. У кімнаті поруч щось дзенькнуло, і пролунало голосне "ух!", а за ним — розкотистий сміх.

Зорелла врешті підвелась з ліжка, волосся стирчало в усі боки, очі ще не звикли до світла. Вона попленталась до кухні, тримаючи ковдру на плечах як плащ. На порозі застигла.

Її рідна сестра, в яскравих шкарпетках з бананами, енергійно підтанцьовувала перед плитою. В одній руці — лопатка, в іншій — миска з яєчнею. Волосся заплетене в два кумедні пучки, а на губах — широка усмішка.

— Доброго ранку, сплячка! — вигукнула вона, підморгнувши і крутанувшись під ритм.

— Це... що, вечірка? — Зорелла примружила очі.

— Ні, це понеділок! — з дитячим захватом відповіла сестра і ще гучніше ввімкнула музику.

Зорелла зітхнула. День тільки почався, але вона вже знала — спокій їй сьогодні не світить.

Зорелла звернула за ріг і опинилася перед величезним рекламним дисплеєм, що займав майже всю стіну будівлі. Його яскраві барви різали очі після м’якого вранішнього світла. Зміна кадрів була плавною, але нав’язливою — обличчя людей з’являлися одне за одним: усміхнені, впевнені, блискучі, мов ідеальні версії самих себе.

— "Сьогодні ми зробили ще один крок у майбутнє!" — казала дівчина в білому, за її плечима крутився голографічний куб.

— "Новий біоінтерфейс — це не просто технологія, це революція у відчуттях!" — підхоплював чоловік з механічним імплантом на скроні, і його очі мерехтіли холодним синім.

Зорелла лише злегка зиркнула на екран, не зупиняючись. У її погляді не було ані обурення, ані захоплення — просто звичний спокійний скепсис. Вона вже не раз бачила ці усмішки, чула ці обіцянки і давно навчилася не давати їм ходу в думки.

Міське світло змінювалося на тепліші відтінки, коли звернула в вузький провулок, де шум вщухав, а повітря пахло вогкістю й мохом. Унизу, під вицвілою вивіскою, схованою за плющем, був "Зелений Підвал" — її улюблений притулок від гучного світу.

Вона натисла дверну ручку — важку, з металу, стертого часом — і зникла всередині.