Бруно стояв перед вікном, напружено дивлячись на його ручку. Знову і знову тягнув її на себе, тиснув, пробував повертати в різні боки. Скрипучий звук розбитого механізму лише підливав масло у вогонь роздратування.

– Чорт забирай! – пробурмотів він, смикаючи за ручку ще дужче. Вікно, здавалося, насміхалося з нього.

Відступив на крок, витерши долонею чоло. Погляд сповнений поразки, і майже готовий був побачити свою безсилість. Саме в цей момент двері кабінету прочинилися, і до кімнати зазирнула секретарка. Її обличчя є спокійним, наче не помічала хаосу, який щойно розгорнувся перед нею.

– Доброго ранку, містере Ескудо, – промовила вона, входячи. В руках склянка з водою та маленька блакитна таблетка на блюдечку.

Бруно повернувся до неї, насуплений, але не сказав ані слова. Секретарка підійшла до столу, поставила воду і таблетку, акуратно посунувши вбік кілька тек із документами.

– Викличте майстра, – буркнув він, жестом вказуючи на вікно. – Це неможливо. Воно не відкривається.

Секретарка кивнула, швидко записала щось у блокнот і повернувшись до дверей, сказала:

– Звичайно, містере Ескудо.

Вона зникла за дверима так само тихо, як і прийшла. Бруно ще кілька секунд дивився на вікно, але потім, махнувши рукою, підійшов до столу, взяв таблетку й кинув її до рота, запиваючи водою. «Майстер хай цим займається», – подумав він, відчуваючи, як поступово відступає злість.

За столом, обкладений теками, мов археолог, що розкопує таємниці минулого, сидів Бруно. Пальці методично перегортали сторінки, а погляд пробігав по рядках, ніби щось важливе мало ось-ось спливти. Час від часу зупинявся, підводився, витягав нову теку з шафи і бурмочучи під ніс, сідав читати далі. Одна з тек, товста й важка, викликала в нього особливу зацікавленість. Розкрив її, похмуро скривився і щось там почав підкреслювати олівцем.

– Ну і як вони це собі уявляли? – пробурмотів він, не відриваючи очей від паперів.

Нарешті, кинувши олівець на стіл, підвівся і зсунувши теку на край столу, пішов до дверей.

Коридор був тихий, тільки звук кроків Бруно лунав, розсікаючи простір. Секретарка сиділа, друкуючи щось на ноутбуці.

– Хто сьогодні записаний? – запитав Бруно, зупинившись перед нею. Голос звучав різко, але не грубо.

Емма підняла голову, поглянула в блокнот і відповіла спокійним тоном:

– Містер Сірідже. Він має бути на першу годину.

Бруно хмикнув, кивнув і задумливо почухав підборіддя.

– Гаразд, дякую, – коротко відказав і повернувся назад до свого кабінету, бурмочучи щось під ніс.

Товстий чоловік сидів у м'якому кріслі навпроти Бруно, пальці нервово перебирали золотий ланцюжок, що звисав із жилетної кишені. Чекав мовчки, але нетерпіння видавало постійний рух – то злегка постукував черевиком по підлозі, то перебирав ґудзики на піджаку. Бруно, стоячи біля маленького столика збоку від робочого місця, методично щось готував. На столику був набір з пляшкою віскі, кількома келихами та маленьким контейнером з льодом. Зосереджено налив бурштинову рідину в склянку, а потім додав два кубики льоду, які із дзвоном опустилися на дно. Закінчивши, Бруно повернувся до свого гостя, тримаючи склянки в руках. Рухи неспішні, але точні, мов у мага, що готує еліксир.

– Містер Сірідже, – сказав із ледь помітною усмішкою, простягаючи напій.

– Дякую, Бруно, – відповів товстун глибоким голосом, обережно приймаючи склянку в свою пухку руку. Пальці злегка затремтіли, коли підніс віскі до носа, вдихнув і задоволено кивнув.

Погляд на мить затримався на очах містера Сірідже – чоловік виглядав розслабленим, але Бруно знав, що це лише маска.

– Бруно, справа не злегких. Я розумію, але ж ти кращий у цьому місті. Ти клятий маг.

– Не люблю справ, яких не виграти. 

– Розумію, але сволочі знущалися над моїми собаками.