— Обережно з капсулою! Андрію, перевір зразок атмосфери ще раз!

— Я перевірив двічі: основні гази, інертні домішки — все відповідно до взятої проби!

— То перевірте втретє! — майже зриваючись на крик, сказав доктор Фокас своєму асистенту Андрію Волошку. — Ви розумієте, з чим ми працюємо і яка відповід... Ні — яка можливість у наших руках? Перевірте ще раз!

— Вже, все в нормі згідно з заданими параметрами.

— Дякую, Андрію, і вибачте — я трохи схвильований. Ми стоїмо на порозі великого відкриття. Це — наш шанс на зоряне майбутнє.

— Я його собі трохи інакше уявляв… — сказав Андрій, не поділяючи шефів ентузіазм. — Келлі приготувала декілька видів харчової суміші, а також внутрішньовенну підтримку на крайній випадок.

— Дякую, я гляну пізніше.

Герметична капсула їхала по коридорах секретної лабораторії, люди в халатах зі знаками біологічної загрози та блиском в очах жадібно пожирали її. Ковчег можливостей, але яка ціна? Капсулу приєднали до герметично-стерильного контейнера із власною атмосферою. Індикатори готовності показали зелений колір, Андрій активував голографічний інтерфейс, вирівняв тиск, перевірив показники ще раз і відкрив шлюз. Доктор Фокас зі свого терміналу вивів картинку на весь розмір передньої стінки контейнера, персонал скупчився півколом біля нього. «Лишень попкорну бракує», — подумав Андрій і продовжив далі. Ліжко на гравітаційній підвісці випливло з капсули та м'яко зафіксувалося в центрі. Перше, що впадало в око, колір шкіри: він був блакитний, майже синій на шиї, сосках і суглобах. Її волосся кольору стиглого жита з тоненькими білими пасмами покривало голову від лоба, оминаючи скроні, й звужувалось до основи шиї. Це було трохи дивно, але за земними мірками її обличчя можна було назвати вродливим — усі пропорції майже відповідали золотому перетину. Колір і розріз очей приховували закриті повіки. Весь стан інопланетянки виглядав граційно й атлетично, тяжіння на Проксімі Б1 у сузір’ї Центавра складало 0.93G.

— Ентаксі2, — сказав доктор Фокас, — Лілу, ініціюйте протокол запуску сканування й чекайте відмашки!

— Так, докторе!

— Келлі, що з бекапом?

— Другий генератор в режимі очікування, запасний сет препаратів і реактивів є, все згідно протоколу!

— Народ, — підвищив голос Фокас, — всі по місцях, відлік пішов!

— Андрію, підстрахуйте Келлі й будьте напоготові в разі будь-чого, — доктор глянув на нього з притиском.

Вузли агрегатів перевірили ще раз, персонал зайняв робочі місця, відлік на екрані показав чотири нулі. Лабораторію заповнив тихий, низький шум, обладнання ожило й розпочало виконувати свої функції. Лікар Таміка запустила сканер, доктор Фокас збільшив зображення й поставив маркер між двома хребцями. Келлі навела лазерну мітку на спину і підвела роботизовану руку маніпулятора. Спалах ультрафіолету для дезінфекції, й голка діаметром декілька мікрон увійшла в плоть, пробивши синю шкіру. Сканер показав підвищення нервової активності, Таміка додатково ініціювала дозу наркозу. Келлі продовжила проводити голку між хребцями, Андрій страхував.

— Стоп, — скомандував доктор Фокас, — тут якась невідома структура. Запустити глибинне сканування. Ми не знаємо, як об’єкт відреагує на таке втручання. Келлі, збільш кут на чверть градуса, отак!

Процедура продовжилась, голка увійшла в спинний мозок і зробила забір генетичного матеріалу. Доктор Фокас запустив додатковий протокол:

— Келлі, стоп! Докторе, що ви робите, ми ж обговорили це?!

— Нема ніякої загрози, продовжити!

— Ні, ми не знаємо, як її організм відреагує на цей мікрозонд, так не можна.

— Андрію, нам треба з чогось почати, зніміть свій блок!

— Ні, це неприпустимо, неетично, ми можемо завдати непоправної шкоди...

— Наші інвестори вимагають результатів, а де їх взяти, не підкажеш? Мені розказувати тобі, чим ми тут займаємось!!!

— Я не дам цього зробити, й крапка. Хрін з вашими інвесторами, через них ми й займаємось цим...

— Візьми себе в руки! — крикнув Фокас.

— Докторе, ви, здається, мене не розчули, я представник від об’єднаної палати й не погоджуюсь з цією процедурою! — його опонент почервонів від люті, скриплячи зубами.

— Завершуйте, Келлі! Всі до роботи, результати потрібні сьогодні ввечері, крайній термін — до завтрашнього ранку!

Андрій зайшов у ліфт і натиснув кнопку «До посадкової платформи», в останній момент до кабіни вбігла Таміка. Ліфт у тиші доправив їх на поверхню, вони пройшли до парапету, вдихаючи свіже, морозне повітря. Він дістав тютюнову цигарку, зірвав блокфільтр і запалив, жадібно вдихаючи дим.

— Ой, вибач, де ж мої манери, пригощайся!

— Я кидаю!

— А я не палю, але нервове напруження, мать його...

— Якось дивно все пішло, вони не сказали, що це буде розумне створіння, — нервово відповіла жінка. — Фокас не пробачить тобі такого!

— Мені якось дуже збоку на цього бундючного індика, але те, що тут заварилось, й вийти з цього я вже не маю права. — Андрій нервово затягнувся. — Вони ж заштрикають її!

— Це точно, а я скоро звалю звідси, не для того я давала клятву Гіппократа3!

— Як, дозволь поцікавитись?

— Це таємниця поки що, я вагітна! — щиро посміхнулась жінка.

— Вітаю, давно дізналась?

— Вчора!

— Я — могила, Франсуа нічого не довідається. Радий за вас!

— Як ти здогадався, ну-у-у? — вона знову щиро засміялась.

— Він дивиться на тебе, як кіт на сало, та й ти на нього!

З ліфта вибіг охоронець і з серйозним виглядом промовив до Андрія:

— Вас всюди шукають, що з вашим інтеркомом, давайте швидше!

— Що сталось? — він напружився.

— Об’єкт Альфа прокинувся, — Андрій прожогом кинувся до входу.

Вона сиділа навпочіпки, ще дезорієнтована, але лють прямо сипала іскрами з її сірих очей. Фокас затемнив прозору стінку й вивів зображення на великий екран. Група силової підтримки одягала спорядження. Весь персонал, хто не був зайнятий, прикипів до монітора. До лабораторії вбіг Андрій:

— Де вас чорти носять, коли ви потрібні?! — гримнув Фокас.

— Що тут?

— Пройшов нервовий імпульс, виділився якийсь гормон і нейтралізував дію нашого наркозу!

— Ви змогли просканувати її, інопланетянка спробувала пробити стінку ударом ноги?

— Усі данні на твоєму терміналі! Може, запустити газ?

— Докторе, ми вже обісрались з наркозом, ви хочете ще раз? — він підвищив тон.

— Є інші варіанти?

— Може, ксенопсихолога сюди, бронежилет, і скеруйте весь обчислювальний ресурс на розшифровку психічних та мімічних реакцій і всього, що вона скаже.

— Це безумство!

— А травити газом живий, розумний індивід — це верх гуманізму! — Андрій швидко одягнув бронік, натягнув білий халат. — Хтось знає спектр її сприйняття кольорів?

— Майже, як у нас, невелика відмінність у відтінках, також слабо сприймає інфрачервоний і ультрафіолет у нижніх межах.

— Відчиняй! — скомандував він і зайшов до камери.

Двері зачинились, тиск вирівнявся, його рука повільно потягнулась до задрайки. Люк неспішно прочинився, вона зреагувала миттєво: обернулась та згрупувалась в оборонній позі. Андрій виставив руки долонями назовні, поволі входячи до камери. Він зробив крок, хотів ще один, але голос з інтеркома підказав, що ймовірність атаки зросла до вісімдесяти дев’яти відсотків. Науковець зупинився, присів і дістав з кишені кольорову крейду. Вона уважно стежила за кожним його рухом, Андрій намалював символ, що зображував двох гуманоїдів, які протягують один одному руки, й дуже обережно штовхнув жовтий шматочок до інопланетянки. Вона ж залишились сидіти на своєму місці, прикривши груди лівою рукою. Андрій намалював сонце, вона навіть не поворухнулась. Чоловік пильно глянув на неї й відмітив гармонійність її тіла, і його осяйнуло. Андрій обережно зняв свого халата й протягнув його до неї, помітивши, як при цьому жесті колір її зіниць змінився з сірого на карий. Вона також протягнула руку, але не наважилась зробити крок. Андрій заплющив очі та опустив голову. За мить він відчув, як халат вислизнув з його пальців, інтерком коментував кожен її рух. Розплющивши очі, він глянув на підлогу, одного з намальованих людей тримали ще двоє:

— Вибач, це так і є! — вона дивилась йому прямо в вічі. Після короткої павзи він продовжив. — Я — Андрій, а ти? — при цьому він показав на себе, а потім на неї.

— Сіоніс, — промовила вона через якийсь час, і колір її очей змінився на зелений.

То був довгий день, наступного Андрій приніс кілька тюбиків їстівної суміші й пару пляшок води. Інопланетянка лише глянула, але не торкнулась до них, сканування фіксувало часткове зневоднення її організму.

— Це смачна вода, — сказав Андрій, підійшов на середину й відпив з однієї із двох пляшок.

— Сан-ві ку намас-о, — промовила дівчина.

— Зараз я тобі дещо покажу, — він дістав термінал з голографічним екраном і запустив коротке навчальне відео для дітей.

Сіоніс взяла пляшку й відпила, Андрій вивів на екран список і штовхнув термінал до неї. Вона проглянула все й тицьнула на піктограму хлопчика в душі, потім помахала долонею. Інтерком у його вусі інтерпретував цей жест як «ні». Андрій обережним рухом закрив відео, вона вибрала наступну — «дівчинка на унітазі» й штовхнула термінал до нього.

— Я титанічний йолоп! — вигукнув чоловік і повільно вийшов. — Аві, Келлі, Бойко, потрібно швидко організувати санітарний пункт!

— Ми можемо приєднати санмодуль польової станції з іншого боку контейнера, за годину впораємось, — відповів Ярослав.

— Слушно, — додав доктор Фокас. — Це доступ до біоматеріалів, так навіть краще, вона сама нам допоможе.

Всі присутні поглянули на нього.

— Що ви маєте на увазі? — голос Андрія спохмурнів.

— Початковий план провалився, але ми маємо продовжувати. Стан стресу тільки заважатиме, а так у нас є непоганий шанс дізнатись навіть більше, ніж ми очікували. Завтра прибуває команда лінгвістів з Тайбею, Києва та Сіднею, також ми підсилимо відділ ксенопсихологів двома провідними фахівцями.

— Я розумію навіщо, але вам який з цього зиск?

— Більший спектр досліджень, більше фінансування, — криво посміхнувся він.

***

Чіро вів караван, суворо дотримуючись настанов отця Марка, тому найбільшим їхнім клопотом були високі замети та лютий мороз, якщо доводилось ночувати посеред поля. Кілька разів їм зустрічались сліди сіроманців та барсів, одного разу ближче до столиці Долу навіть бачили лісового ведмедя. Та в цілому подорож виявилась вдалою, і вже наступного повного місяця по обіді вони побачили верхівки цитаделі Святогора. Ближче до вечора караван увійшов у передмістя та зупинився на нічліг в заїжджому дворі «Золота діжка», місцеві ще називали її «П’яною». Шинкарка, на перший погляд, здалась чемною жінкою у віці, але старий Шаміль одразу переховав гроші — не сподобався йому блиск її очей. Старець трохи покрутився за столом, доїдаючи капусняк, глянув по сторонах і підізвав одну з дівчат.

— Скажи, любонько, а де у вас можна попаритись, лишень по-справжньому?

— Князь заборонили такі купальні, а от лазня… — вона відчула монету, яка ковзнула за її пояс. — Тут недалечко є одна така, для особливих гостей.

— Чи не могла б ти мене туди провести? — старий поправив вуса.

— Поговоріть з хазяйкою, бо вони не заплатять за сьогодні, — відповіла дівчина.

— Вам треба вимитись, завтра маєте виглядати, як рожевощокі немовлята в панській світлиці! — гаркнув старий. — А то ще трохи, й воші догризуть ваші довбешки.

З цими словами старець піднявся й пішов до шинкарки. Вони погомоніли, по хвильці він тицьнув щось її в руку й жестом показав йти за ним. Хлопці перезирнулись і вийшли слідом. Старий Шаміль розкурював люльку на дворі, запах диму був незнайомий для Чіро й здався дуже дивним. За мить на двір вискочила жіночка, закутана в кожушок та вовняну хустку. Старець жваво пішов за нею, хлопці слідом. Вони пройшли кілька закавулків, прошмигнули через один підвал і вийшли в невеличкий закритий двір.

— А хто з вас молодців може тричі засвистати? — спитала жіночка.

Старий Шаміль свиснув так гучно, що в Урсула аж вуха заклало. Прочинились двері, кидаючи на нічний сніг стрічку світла.

— Хто? — проривів здоровань крізь щілину.

— Гості — відповіла жінка, — від пані Христі.

— Заходьте, якого дідька стовбичите у дверях, холод собачий на дворі!

— Чого чи кого молодші паничі бажають? — було розпочала жіночка сходу.

— Помитись, — відрізав старець, — і одежину відіпрати, а потім гарно виспатись, щоб свіжими на завтра були.

— Все буде виконано, — відповіла вона. Хлопці глянули на нього спідлоба — таким старого вони ще ніколи не бачили.

Їх відвели до гарної лазні, а Шаміль пішов кудись з іншою молодицею, яка з’явилась за мить.

— Шо то з ним? Чи мо капусняком об’ївся? — запитав Гуннар у товаришів.

— Справді трохи дивний він сьогодні, — відповів Убийвовк, Урсул лише посміхнувся.

Вони пропарились та відтерли з себе весь бруд і кіптяву, що зібралась за дві декади. Чорнолюд не надто полюбляв лазню, Чіро ставився до цього, як до необхідності, а от з вигляду Урсула було видно, що хлопець на сьомому небі від щастя.

— В домі мого батька аж дві купальні, — розпочав він, — я міг паритись хоч щодня, інколи навіть надсилали купальниць… — мрійливо промовив хлопець.

— Жінок? — спитав Гуннар вражено.

— Пх-х, — фиркнув він у відповідь, — дівчат. Одну чи дві, це якщо треба було перед якимось нудним прийомом виглядати франтом. Але це певно й все, що там було доброго… — завершив він сумніше.

— І ти сидів перед ними голяка? — не вгавав чорнолюд.

— Не зовсім: вони в туніках, а я обмотаний простирадлом...

— Але ж там вогко...

— Помовч, — жартома промовив Чіро, — ти нічого не патраєш у жінках!

— Зате наш старець навіть дуже, — сказав Урсул, і всі розреготались.

— Звідкіля мені в них петрати, була одна та й та на тебе, як кіт на сало гляділа, — промовив хитро Гуннар, — навіть на шлях вибігла.

Він помітив, як від цих слів Убийвовк спохмурнів, і гнітюче мовчання повисло між ними.

Того вечора вони поснули без Шаміля, хоч ліжка були добрі, а кімната тепла. Спали всі тривожно в передчутті дня прийдешнього. Убийвовк знову бачив сон про ту русяву незнайомку. Вона дивилась на нього своїми величезними очима й посміхалась, а трохи далі був ще чийсь силует зі спини, він віддалявся й зникав. Світловолоса простягнула до нього руку й назвала його ім'я. Чіро запитав у неї її власне, вона відповіла: «Ти знаєш його!» Після цих слів Убийвовк прокинувся весь в холодному поту, дівчина встигла сказати ще щось, але того Чіро не розібрав. В голові гупало, серце ледь з грудей не вистрибувало. Він поглянув на свій пах і, знітившись, вийшов до діжки з водою. За якусь мить до них зайшов, карбуючи кожен крок, Шаміль. Його очі горіли, вуса були накручені, лисина чисто поголена. Він навіть вбрався з цієї нагоди в нову парку, гаптовану різним звіром по коміру та на полях, а з-під неї виглядав лускатий камзол з панцира смоуга. Вінчав образ сагайдак, багато інкрустований різним камінням та бляшками, що в сукупності зливались в чудернацький візерунок.

— Ого-о! — тільки-но й зміг вимовити Гуннар.

— А тут вміють приводити до тями, — тихо промовив Урсул, щоб його почув лиш Убийвовк.

— Чого повилуплювали бешки? — гаркнув старий Шаміль. — А ну, щоб поки я додимлю люльку, всі були зібрані й стояли на дворі, на нас вже чекають!

На них і справді чекав супровід з декількох списоносців у білих кожухах, поцяткованих сірими плямами. Хлопці глянули на старця, той кивнув на сани, а сам підійшов до гарного вороного скакуна біля конов’язі та лихо заскочив на нього. В Урсула та Гуннара аж щелепи відвисли.

— Скільки йому? — запитав чорнолюд у друзів.

— Отець Марко якось казав, що старець ще не раз усіх здивує, — відповів Чіро й так само вправно заскочив на Люку.

Святогор був майже вдвічі більшим від Лаври та здався величезним, а деякі будинки мали аж три поверхи й окремі башти з візерунками на дахах. Міщани у своїх турботах сновигали широким вулицями, на яких могло розминутись шестеро вершників. На майдані стояла біла ратуша з височенною баштою, що за формою нагадувала дуже витягнуту зрізану піраміду, верхівку якої вінчав дзвін Святого Андрія Оборонця — покровителя міста. Їх завели через парадний вхід у світлицю, супровід вийшов назовні, а їм на зміну підбігли двоє високих чоловіків у чудернацьких шапках з лисячими хвостами, які провели Чіро з друзями до княжої палати — величезної напівкруглої світлиці з дубовою підлогою та вітражними вікнами. З протилежного боку сидів на невеликому узвишші князь Даромир Лютий, біля нього стояли стара й дуже бліда, як примара, жінка в темній туніці, а при праві його руці — молодий воїн у світлих обладунках зі щитом та блискучою булавою, голова якої покоїлось на його лівому плечі. Вони підійшли до напівкруглого столу, що утворював цілісний круг з подіумом трону, й стали перед княжі очі. Герольд гучним голосом представив їх.

— Ясного сонця і мирного неба… — розпочав Шаміль, та князь перервав його жестом, молодий хлопець гучно промовив:

— Князь Даромир бажає залишитись наодинці зі своїми гостями! — в Чіро аж вуха почервоніли від прискіпливих поглядів придворних, поки вони виходили.

— Вітаю тебе, княже! — продовжив старець.

— Шаміль Оса, — промовив князь, смакуючи кожне слово та розглядаючи старця, — час лагідний з тобою!

— А ти підріс, княже, вже не той хлопчисько, що не міг тятиви напнути! — Урсул аж прикрив одне око від його слів.

— Зовсім не змінився, батько колись казав, що тебе ані вістря стріли, ані наконечник списа не візьмуть, а тільки власний гонор доконає чи вродлива жінка, — він закінчив і гучно розсміявся. — Твоя наука багато разів мій карк рятувала! А тепер скажи мені, чому отець Марко прислав тебе, я ж запросив його?

— Ти ж бо все й так знаєш, княже, раз завів розмову про мій гонор. Приїхав я, бо Марко мене попрохав. Та й ніде правди діти — зі мною в Почайному сталась неприємність, тому прошу в тебе прихистку або ж чесного суду.

— Не я тебе виганяв з Долу і провини в тому, що тоді сталось, на тобі не бачу! Дім мій завжди радий тобі.

— Дякую, княже, за дружбу, й прийми на службу.

— Приймаю, а це ж, певно, твої хлопаки-бурсаки? Розказуйте, хто ви та звідки?

— Я, — розпочав Убийвовк, — Чіро Убийвовк з Кам’яного Дуба.

Даромиру на вухо щось шепотіла жінка в чорному.

— А ти хто? — звернувся князь до чорнолюда.

— Гуннар з… — він запнувся. — Просто Гуннар з Почайного, ваша світлість.

Князь перевів погляд на панича.

— Урсул з дому Діогена Кленового, підданий князя Анангаста Сивокрила.

— А що ж тебе привело до мене?

— Мій батько успадкував своє ім’я та багатство від мого діда, Янка Кленового, я вибрав йти дідовим шляхом. Якщо я й заслужу колись славу та почесті, то за діла мої, а не в спадок від батька.

— Буде ще вам, хлоп’ята, можливостей вдоста, аж остогидне, — промовив в задумі князь. — Непевні часи наближаються — сусід на сусіда скоса дивиться, на півдні Хетти табунами бігають, з-за Темного моря дивні новини долітають, скоро звитяги вистачить усім охочим. Шамілю, я майже про все домовився з отцем Марком, — він наче з трансу вийшов. — Залишилось єдине питання!

— Коли ми з Марком розпочали цю справу, то тільки з благою метою — дати майбутнє тим, кого доля ним обділила! Вчити їх убивати — ця дорога в майбутнє дуже швидко скінчиться для більшості, майже не розпочавшись, — князь гучно видихнув, стара знову шепотіла йому на вухо.

— Така твоя відповідь?

— Така, княже! — промовив невимушено старець.

Даромир замислився, зброєносець стояв, як статуя, й лише жінка в чорному ворушила губами біля його вуха. Шаміль Оса розумів, до яких наслідків може призвести його відповідь, але по-іншому просто не вмів. Доля не один раз гралась з ним, як кіт з мишею, але твердість характеру так і не змогла зламати. «Такі люди, як старий Шаміль, народжуються один на мільйон», — подумав Чіро. А ще хлопець нарешті вчуяв запах тієї старої, він був дуже слабкий і відрізнявся від усього іншого. Було в ній щось «не від світу цього», промайнуло в його голові.

— Ну що ж, чесно кажучи, я й не сподівався на щось інше від тебе, — Даромир приязно посміхнувся. — Ти зіслужиш мені добру службу, якщо візьмешся за цю справу.

Князь навмисно зробив павзу...

— Але в тебе є умова, — відрубав старець.

— Є, лише одна! Я даю вам у господарювання занедбаний форт, там живуть кілька монахів-відлюдників, і невеличкий загін.

— І ми не повинні йому заважати робити те, від чого самі відмовились?

— Десь так, — Даромир враз посерйознішав, риси його обличчя загострились, очі блиснули металом. — А я даю своє княже слово, що всі діти матимуть право вибирати! Що стосується іншого, — продовжив він привітніше, — їдьте обживайтесь, а за декаду повернешся, і поговоримо про гроші на будівництво.

— Я б вже замовив деякі матеріали, гарного зодчого та трохи книг. Було б також непогано розіслати княжих гінців по хуторах і зібрати звідти сиріт, — закінчив Шаміль.

— Це можна, так навіть краще… — в покої повисла липка тиша.

Убийвовк підняв очі й нарешті наважився:

— Дозвольте мовити, ваша світлосте?

— Говори! — він проникливо поглянув у вічі хлопцю.

— Навіщо вам це, чи варта дітвора без роду й племені вашої уваги?

— Ти виріс без батьків?

— Так, княже!

— А я мав батька, та можна сказати, що ріс, майже як ти, — без нього! Тобі пощастило зустріти на своєму шляху Шаміля та отця Марка, а тепер подумай і скажи, навіщо це мені?

— Ви хочете вимуштрувати добру армію, — Чіро сказав не те, що думав насправді.

— Добра армія в наш час не завадить будь-якому правителю, — жінка в чорному шепнула князю на вухо, він кивнув на знак згоди, — це не та відповідь. Ти сумніваєшся, чи дотримається князь свого слова, — посміхнувся він хлопцю.

— Прошу вибачити моє невігластво!

— Ось головне, що дали тобі Шаміль з отцем Марком, — уміння думати! Дуже скоро сиріт стане значно більше, і все, про що вони вмітимуть думати, як обібрати слабшого, щоб вижити самому. Закон дикого лісу. Я ж дам їм можливість захищати Батьківщину!

Убийвовк хотів відповісти князю, та стримав свого язика разом з норовом.

— Він хотів би тебе запитати, — продовжила за Убийвовка стара, — навіщо марнувати час на науку м’яса, яке пустять на забій у першому ж бою?

Очі хлопця збільшились удвічі, адже саме про це він і подумав, вона якось побачила цю його думку!

— Чи знаєш ти різницю між дитям злидаря та дитям знатної крові? — суворим голосом запитав Даромир у хлопця, що аж старець напружився.

— Ні, ваша світлосте!

— І правильно, бо її нема. Різниця лише в тому, що комусь з двох пощастило народитись з правильної дірки. Я дотримаю свого слова, бо сильної армії не створити без хліборобів і скотарів, які її нагодують, без кожум’як та ремісників, які її одягнуть, без каменярів і зодчих, які побудують фортеці для оборони! Слава вбивці мені не потрібна, я хочу залишити по собі щось більше, і для цього мені необхідні вчені мужі та освічена молодь!

— Вибачте мені мої сумніви, — Чіро схилив голову.

— Цим ти й відрізняєшся від більшості людей у моїй столиці — думати важко, особливо коли думки не прості, але ти думаєш. Чи знав ти, що в Долі князя обирають серед достойних?

— Ні не знав, отець Марко тільки казав, що ваш батько також був князем!

— Так, а я в ті часи був найбільший гульвіса й розпусник у всьому Турукеші. Горемир Ясний підняв ці землі та дав їм розквіт. Він навіть замирив лісний народ, з яким у нас була ворожнеча бозна відколи, і зараз даскала Ладмора — моя радниця. А вона топче цей світ так довго, що ще пам’ятає, як ми різали горлянки один одному. Батько змусив мене багато навчатись, тоді я, ще молодий та розбещений князевич, не зміг і не вмів зрозуміти його дар. Тільки після того, як його зрадили та вбили, я нарешті оцінив те, що він намагався втурувати в мою голову. Зрозумівши його шлях, я теж пішов ним, і мене підтримали!

Ця розмова торкнула хлопців, і хоча старець застерігав їх триматись якомога далі від знатних панів і особливо від тих, які вміють переконувати, хлопці пройнялись симпатією до цього сильного чоловіка. Наступного ранку вони вирушили в компанії зодчого та ще кількох князевих людей до старої фортеці, її ще називали «Блакфорт». Шаміль, як завжди, був мовчазний, сидів на санях та димів люльку, хлопці ж розмовляли майже всю дорогу про вчорашню зустріч.

— І як він вам? — запитав Урсул.

— Я не часто розмовляв зі знатними, — відповів Гуннар, — та не думаю, шо всі вони такі, як князь Даромир, він однозначно вміє переконувати. Може хто знає, чому його Лютим прозвали?

— Колись давно один з його воїнів сказав, що за справедливість, — відповів Убийвовк.

— Те сталось по смерті Горемира, — раптом заговорив Шаміль. — Сумні новини знайшли Даромира десь у Турукеші. Він загнав з десяток коней, щоб встигнути попрощатись з ним, переплив Темне море, наперекір шторму, й загнав ще один десяток дорогою до Святогора.

— І що, таки встиг? — запитав нетерпляче чорнолюд.

— Звісно, не встиг. Каспін Однорукий не допустив би такого. А коли Даромир прознав правду, хто насправді був винен у смерті батька, то оскаженів, як біс. Він взяв усі гроші, які мав, заклав спадок і зібрав трохи війська. Вони вирушили в похід на нижній Дол за декаду до весни, — старець притих і за мить продовжив. — Даромира прозвали «Лютим» люди того краю, бо він спустошив його, як і обіцяв Каспіну. З точки зору військової людини, він діяв блискуче. Не маючи великого війська та підтримки, вони спочатку знекровили гарнізони, випаливши всі комори, перерізали шляхи постачання. Згодом йому вдалось спалити Тіру — рідне місто Каспіна, щоб виманити його з верхнього Долу. Однорукий був досвідченим воїном, тому не поспішав на зустріч без війська, яке хоча б втричі переважало Даромирове. Допоки він збирав таку дружину, вже й трава потягнулась до сонця, й дерева зазеленіли, а весь Нижній Дол був спалений вщент. Під Каспінові знамена встали кілька знатних родів зі столиці. Разом з найманцями Однорукому вдалось зібрати, як він думав, вирішальну перевагу. Десь за декаду до Кресу вони зустрілись під попелищем того, що ще взимку було столицею краю, — Шаміль знову затих, пихкаючи люлькою.

— І що ж було далі? — запитав Урсул нетерпляче. Чіро та Гуннар також чекали на продовження розповіді.

— Далі він розбив військо Однорукого! Матріархи-даскали4 лісного народу поважали Даромирового батька за мир, який він приніс, і погодились підтримати молодого князевича своїми мисливцями — одними з найкращих лучників по цей бік Темного моря. Каспін посунув свинею в чистому полі на втричі слабшого, як йому здалось, Даромира. І, коли вони зійшлись щит до щита, лісні мисливці атакували з тилу! Все відбувалося так стрімко, що Однорукий зі своїми людьми навіть не зрозуміли, чиї стріли їх вбивають. Даромир вирізав всю старшину, а знатних воїнів святогорців стратив з особливою жорстокістю. Каспіна ж облив смолою та привіз під стольні стіни Святогора, там і спалив.

— Достойно великого князя! — захоплено промовив Урсул. — Він помстився й відновив справедливість.

— Може й відновив, але якою ціною...

— І якою ж? — Убийвовк запитально дивився на старця.

— Нижній Дол спустошено, тамтешній люд ніколи не визнає його за володаря, — зі смутком в голосі закінчив старець.

— А вас чого ж Осою прозвали? — зненацька запитав Гуннар старого Шаміля.

— Бо жалив без промаху!

— Закон дикого лісу, — промовив про себе Чіро, — виживають найсильніші та найхитріші.

— Саме так, хлопчику мій, саме так… — старець багатозначно поглянув йому у вічі.

Пополудні Люка ступив на кам’яний міст перед фортом, Убийвовк розгледівся, зіскочив додолу й ступив в арку без брами. Зовнішня кам’яна стіна уціліла частково, цитадель також виглядала не найкращим чином, але дах, на перший погляд, був у задовільному стані. Їм на зустріч вийшов чоловік у кожусі, при пірначі, оглянув і жестом покликав за собою. В курені за столом сиділо четверо чоловіків, ще двоє порались біля казана. Всі вони встали, побачивши Шаміля, й у привітанні опустили голови.

— Миру дому цьому й хліба на стіл вдосталь! — привітався Шаміль.

— Доброго дня, майстре! — відповіли всі хором.

— Приймайте нас до компанії та до казана, — жартівливо додав старець.

— З великим задоволенням і пошаною, сідайте на почесне місце.

Їх гарно нагодували мамалигою зі шкварками та напоїли молоком. Пообідавши, воїни дістали люльки й завели розмову про життя-буття на службі, багато розпитували старця про його подвиги та новини з Віллії. Трохи згодом, коли всі розійшлись у справах буденних, заговорив Убийвовк:

— Мене мучить одна штука: та жінка, княжа радниця, вона знала мої думки, хто вона?

— Даскала з лісного народу, входить до нижнього круга матріархів-даскал, зараз Ладмора на службі в Даромира. А ще вона, наскільки я пам’ятаю, має здібності тімага...

— Це тому вона змогла залізти в мою голову?

— Може, біс його зна, даскали дуже ревно оберігають свої таємниці.

— Лісний народ, вони живуть в лісах на півночі Долу?

— Так, у них щось типу широкої автономії: свої порядки, казна та правителі, але вони визнали право за Даромиром, він князь Лісного краю.

***

Сніг зійшов, і шляхи швидко підсихали. В Блакфорті закипіла робота — будували кілька бурс одночасно, лагодили та облаштовували цитадель під бібліотеку й авдиторії, приводили до ладу скотний двір та ставили частокіл на місці зруйнованої стіни. Вже до Кресу в фортеці було з пів сотні дітей. Даромир не жалів грошей на цю свою забаганку, як це називали при княжому дворі. Урсул, Гуннар та Убийвовк більшу частину літа проїздили князівством у пошуках здібної дітвори. Одного вечора друзі зупинились у корчмі на околиці маленького містечка заночувати. Гуннар ще з ранку помітив дивний настрій свого побратима.

— Чуєш, старий, шо сталось?

— Нічого, чому питаєш?

— Глянь на себе, я з тобою не один пуд солі разом з'їв і знаю тебе, як облупленого. Розказуй!

— Та особливо нема чого розповідати… — чорнолюд з усього розмаху стукнув кухлем об стіл, що аж піна вихлюпнулась. — За пів дня верхи кордон з Самарканом.

— Кам’яний Дуб так близько, а ти сидиш отуто й киснеш мені в кожуха!

— А якшо бабці вже нема? — він поглянув з тінню страху в очах на Гуннара.

— А якшо я пердну, а ти все винюхаєш? — з сарказмом у голосі сказав чорнолюд. — Я б віддав все, що маю, лише б дізнатись, де могилки моєї сім’ї.

— То годі пиво сьорбати, завтра зранку в путь, — Убийвовк встав і швидким рухом притримав кружку в момент, коли чорнолюд пригубив її. Пиво потекло вусами та борідкою, він аж закашлявся, корчмою прокотилась хвиля реготу.

Урсул не мав нічого проти незапланованої поїздки, лише ліниво потягнувся та заліз в кульбаку, готовий до цілоденного жаркого переходу.

— Дивак ти, — сказав йому Гуннар, виїхавши з шинка.

— Чому ж це?

— Паничам аби перини м'якіші та подушок побільше й всю ніч до ранку молодих дівок псувати, а зранку відсипатись аж до вечора. Ти ж бо поперся на жару, цілий день верхи, навіщо?

— Десь з тих же причин, що й ти.

— І з яких же це?

— Підтримати побратима. Я ж не просто так втік з батьківського дому з усіма його забавами, — з ноткою суму в голосі відповів Урсул.

— Якшо чесно сказати, позаяк ми вже сьогодні такі щирі, весь цей час я думав, шо ти трохи, ну, того, з макітрою не в ладах.

— Я й сам попервах так думав, а зараз вже знаю, що це було найправильніше моє рішення в житті.

— Ти точно того, — побратими розреготались на весь тракт.

Молодик вийшов з-за хмарки й підсвітив їм шлях. До містечка залишалось зовсім трохи, Чіро зупинив Люку й натужно вдихнув. Гуннар з Урсулом порівнялись з ним, і чорнолюд підбадьорливо штовхнув його в ногу. Убийвовк підігнав верблюда, й вони рушили далі під цвірінькання цикад. Десь за пів години хлопці вгледіли вогники, згодом почули гамір:

— Тпру-у-у, приїхали! — вигукнув Убийвовк за мить. — Я пам'ятаю це місце, майже нічого не змінилось.

Вони прив’язали коней та Люку до конов’язі, одразу підійшла молодиця й покликала їх за собою:

— О, бачу, паничі з далекої дороги потомились, чого бажаєте?

— Поїсти й попити! — вигукнув Убийвовк перед усіх і непомітно штовхнув Гуннара, який вже й рота розкрив.

— То ви добре приїхали, у нас найкраща печеня за особливим рецептом і дуже холодне пиво, — жіночка люб’язно посміхнулась. — А ще ми відомі своїми...

— Ми чули, слава про ваш заклад вийшла далеко за межі цього містечка...

— Йой, то паничі знають про нас? Ходьмо за мною, зараз влаштую вам все, як найкраще!

Вони пройшли крізь гамірний двір, де за столами на лавах сидів різний люд. Одні хотіли випити й поспівати, інші — поїсти, були ще й ті, що грали в кості чи карти. Молодиця провела хлопців у дальній кут, і вони сіли за невеликий стіл. Урсул глянув через плече, відмітивши кількох файних дівчат зі жбанами — вони розливали меди й пиво за столами. Одна з них підбігла до них і дуже любо посміхнулась, наповнивши кружки пивом.

— Паничі будуть бенкетувати тут чи пройдуть до внутрішніх покоїв?

— Нам би спочатку попоїсти, — промовив Гуннар, роздивляючись її.

— Що в вас сьогодні є? — підхопив Урсул.

— Печеня з косулі за особливим хазяйським рецептом, варені раки, карпи тушковані в сметані, галушки, качка запечена з яблуками та перепілки, — вона запитально поглянула на них.

— А чогось простішого не маєте? — промовив Убийвовк.

— Куліш та горохова юшка, ще з обіду залишились!

— Значить, кулешу давайте… — розпочав Чіро.

— Барильце свіжого та неодмінно холодного пива, — Урсул поправив волосся рукою, — а ще тих ваших перепелів і раків з десяток, тільки якщо свіжі, за вчорашні не заплачу.

— Хай лукавий мені межі очі плюне, якшо в нас залишилось хоч шось з учора, тут пани гуляли до ранку з самої столиці, повипивали та поз’їдали все, що було! — вона так чарівно посміхалась, що Гуннар ледве з лави не звалився.

Дівчина пішла, файно виляючи стегнами, Урсул облизнувся і накинув бриля на чорнолюда. Вона швиденько повернулась з повною тацею наїдків та піднесла барильце холодного, пінного пива. Двоє друзів накинулись на страви, а Чіро ганяв куліш ложкою з одного краю в інший.

— Чому ти тут сидиш? — промовив з набитим ротом Гуннар.

— Чуєш, Убийвовк, — навмисно голосно звернувся Урсул, щоб дівчина почула, — ми цілий день сюди їхали.

— Ага, зараз тільки… — він вихлебтав все пиво зі своєї кружки, налив ще одну й знову випив до самісінького дна.

Чіро встав з-за столу в той момент, коли з дверей вийшла жінка поважного віку. В неї одразу по щоках побігли сльози, прокресливши шлях між зморшок, перш ніж упасти на сорочку. Стара хотіла щось сказати, та в неї ніяк не виходило. Вона підійшла й обійняла онука, він відповів на обійми руками, які враз стали ватяними, відчув, як і в нього течуть сльози.

— Онучку… — нарешті спромоглась вимовити жінка. — Як же довго я тебе не бачила, я вже й мріяти забула. Думала, так і помру. А це твої друзі?

— Так, мої побратими, — він протер очі рукавом і облизнувся. — Бабцю, вибачте, я страшенно боявся, що спізнився, і не...

— А на йому, спізнився він! Всевишній почув мої молитви, ходімо поговоримо, розкажеш все, що з тобою сталось за весь цей час!

Вони вийшли десь у двір подалі від галасливих гостей. Гуннар радісно дивився їм у слід, таки не втримався і також пустив скупу сльозу. Певно, то був другий раз у житті, коли він плакав, та Чіро цього не бачив. Убийвовк повернувся близько опівночі зі змішаними почуттями. За столом сидів чорнолюд у компанії молодої помічниці шинкарки й медовим голосом нашіптував її щось на вухо.

— Друже, сідай до нашої компанії та розповідай, — промовив чорнолюд, ледве ворушачи хмільним язиком.

— Де Урсул?

— Інший панич пішли з Іванкою, ну… — вона підняла тонкі й красиві брівки вгору.

— А панна Божена залишилась скласти мені компанію. То як твоя бабця, Убийвовче?

— Ви — молодий хазяїн? — запитала дівчина приємним голосом. — Пані частенько говорили про вас, та ми думали, то вони з поважного віку таке вигадали, — посміхнулась Божена приязно.

— Молодий хазяїн! — розсміявся Гуннар. — Це так тепер до тебе звертатись?

— Завтра вирушаємо до схід сонця, — відрізав Чіро та вийшов.

— Я шось не те спитала? — Гуннар ніжно посміхнувся на це запитання.

— Хто ж його розбере, він завжди тримає все в собі.

— Молодий хазяїн хочуть залишити нас вже зранку?

— Ти чула те, шо і я! Сам здивований. А зараз можна я тебе щось спитаю?

— Ні-ні, вам до внутрішнього двору з такими справами! — він здивовано поглянув на Божену й замислено погладив борідку, змірявши поглядом її на зріст.

— А ти-и...

Вона зашарілась й глянула на Гуннара крізь повіки:

— Я не засуджую інших дівчат, але таке робити не можу, хоч в мене й нічого нема, крім хворої матері!

— Я повернусь за тобою наступного літа, дочекайся, — чорнолюд дістав кошіль з-за пояса, поклав до тендітної долоні й швидко вийшов, щоб вона навіть оговтатись не встигла.

Кров грала в скронях, серце калатало, як навіжене, якесь внутрішнє полум’я обпалювало зсередини, але вперше за довгий час він відчув себе повністю щасливим.

Гуннар прокинувся ще вдосвіта й одразу пішов готувати коней в дорогу. Убийвовк вже був там і порався біля Люки. У повній тиші вдвох вони запрягли коней з верблюдом, набрали вівса, спакували сакви та вивели тварин на двір.

— Дякую, старий, — промовив Чіро до побратима.

— Як же інакше, розповіси, коли забажаєш, — чорнолюд пішов до внутрішнього двору за Урсулом, якого знайшов в обіймах двох чарівних дів.

— Ви що, показились? Я заснув годину чи дві тому, о-йо-й моя голова… — хлопець натужно застогнав.

Одна з дівчат відкрила очі та ніжно посміхнулась:

— Панич Урсул мусить йти?

— У панича Урсула скажені друзі. Якби його воля, він би тут залишився назавжди, — промовив спросоння й гнівно блиснув червоними очиськами на побратима.

— Ми будемо чекати на щедрого панича...

— Ага, й ніколи мене не забудете, — вже веселіше додав він, натягаючи підштанки.

Хлопці заскочили на коней, Чіро на Люку і вже майже рушили, як з дверей вийшла стара Убийвовчиха й заговорила:

— Онучку, я не чекаю, що ти мене пробачиш, але так тре було вчинити! Я помру щасливою зі знанням, що ти виріс таким гарним юнаком. Не повертайся сюди більше, це може коштувати тобі життя. Благослови тебе й друзів твоїх Всевишній, — стара схлипнула й зайшла в двері.

Чіро не промовив жодного слова за всю багатоденну дорогу до Блакфорта. Та зустріч відкрила рану, яку він за багато літ навчився не чути. Дорогою до бурси вони привезли зі Святогора ще кілька десятків сиріт та двох нових вчителів, яких направив з Віллії та Самаркану отець Марко. Справи зі школою йшли навіть дуже добре — у Шаміля відкрилось друге дихання. Він займався з дітьми з завзятістю, якій можна було позаздрити, і навіть трохи полагіднішав, як це відмітив про себе Гуннар. Чорнолюд від раннього ранку до пізнього вечора пропадав у кузні. Через його руки пройшли всі жала та клинки гарнізону фортеці, воїни відзначили майстерність, з якою він перекував їхню зброю. Убийвовк інколи допомагав йому, та більшість часу проводив десь у лісі якомога далі від усіх. Одного дня пізно ввечері старець зайшов до кузні, глянув на чорнолюда й промовив:

— Хто вона?

— Звідки ви це взяли? — він намагався стриматись, але все одно вийшло гучно.

— Хлопчику, я знаю тебе з того часу, коли ти ще шмарклі жував замість м’якуша. То хто вона?

— Чиста й порядна дівчина, — ледь видушив він з себе.

— І ти готовий заради неї на все? — хитро посміхнувся старець.

— Готовий!

— Хлопчику мій, вони можуть піднести нас до небувалих вершин і зробити життя солодким, як мед. Але бережись: є й такі, що пройдуться душею, як орда, й не залишать нічого живого!

— Вона не така...

— Я дуже надіюсь на це, Гуннаре, — Шаміль лагідно поплескав його по плечу й продовжив. — То коли ж ти збираєшся їхати по неї?

— Наступного літа десь після Кресу, — старий забив люльку в задумі, розкурив її та кинув важку калитку на ковадло.

— Ви ж з півдня повертались?

— Так, — відповів той, витріщивши очі.

— То й добре, скоро Марко приїде подивитись, що у нас і як. А потім поїде з Убийвовком до Туз-Куяна, от і їдь з ними, — він випустив велике кільце диму.

— Я не можу...

— Не будь йолопом, грошей у неї небагато, бо ж ти зустрів її десь у придорожньому шинку!

— Звідки ви… — старець жестом наказав йому замовкнути.

— Забирай її звідти, якщо поїде, звісно, бо злидні штука така, що змушує робити різну роботу, — багатозначно відповів старець.

— Вона не така! — гнівно повторив Гуннар.

— От ти й допоможеш її залишитись не такою! Хлопче, ти ні хріна не петраєш в жінках, не дав тобі Всевишній цієї мудрості. І якщо тобі поталанило зустріти своє щастя, тримай його так міцно, як отой молот, що у тебе зараз в руках, — старий розвернувся й пішов геть, наче нічого й не трапилось.

За кілька днів до приїзду отця Марка Урсул напросився поїхати на полювання з Чіро. Той довго відпирався, але зрештою погодився. Вони виїхали ще до схід сонця, Убийвовк на турукешському жеребці сивої масті, а його побратим на своєму гнідому, подільському мерині з білою плямою на носі. То були дуже прудкі й жваві коні. Вони мчали у вранішніх сутінках кудись на схід, назустріч сонцю. За кілька годин звернули на північ і так легким чвалом проїхали аж до обіду.

Убийвовк спішився першим, роззирнувся навкруги, дістав кілька стріл і змазав вістря зіллям на основі беладони.

— А це ще для чого? — здивувався Урсул.

— Щоб вони не мучились.

— Яка різниця, все одно ти пускаєш стрілу, щоб забрати життя!

— Я полюю, шоб було шо їсти, а не задля розваги! — відрізав Убийвовк і додав. —Тихо!

Він швидким рухом наставив стрілу на тятиву й пішов на запах косулі, точніше, кількох. Дві години вони йшли підліском, намагаючись вислідити здобич. Але звір був якийсь полоханий, зривався з місця від кожного шурхоту. Стриножені коні плентались десь ззаду. Чіро глянув на побратима, який вже встиг знудитись й позіхав на весь рот— Я думав, буде трохи веселіше… — пробурчав Урсул.

— Тварини чимось сильно налякані, наче тут є ше шось, крім нас. Сьогодні діла не буде, може, тут зграя сіроманців лютує, — він закинув лук та стріли назад до сагайдака.

Хлопці зняли пута з коней і вже збирались повертатись, як Урсул помітив зайця й швидким рухом вистрелив у нього.

— Не повертатись же додому з пустими руками!

Тваринка сполохалась й рвонула вглиб лісу. Хлопець в запалі пришпорив коня навздогін. Убийвовк вилаявся та поскакав за ним крізь хащі. Він гнав Сивка на звук копит Урсула. Той зопалу заїхав глибоко в ліс, і раптом щось гучно тріснуло та гепнулось. Переляканий Чіро пустив жеребця чвалом і майже злетів додолу, аж раптом тварина інстинктивно зупинилась, вставши на диби, та гучно заіржала. Убийвовк зіскочив з кульбаки, у два кроки доскочив до Урсула, який лежав на землі з розбитою головою.

— А шоб тебе, вічно ти зі своїм гонором в якесь гівно влізеш! — крикнув він до непритомного друга.

— Боляче-е… — простогнав той.

— Дякуй своєму мерину, шо в нього в голові більше розуму, ніж у твоїй макітрі, — Чіро сховав пляшечку зі смердючою рідиною назад у торбу.

— Та в нього наче біс вселився, встала дибки й скинула мене...

Вони тільки зараз помітили та розгледіли лабіринтовий ліс, зелені стіни якого злякали їхніх коней.

— Що за холєрні дерева, вони ж якісь… — хлопець не міг дібрати слів.

— Ага, наче стіни в будинку з безліччю кімнат — це лабіринтовий ліс!

— Ти бував тут?

— Так глибоко я не заходив, — він доторкнувся зеленої стіни, принюхався. — Дивне тут все якесь: ані мертве, ані живе!

— Як накажеш тебе розуміти?

— Як хочеш, так і розумій. Треба забиратись звідси — тут всюди запах смерті, — в Убийвовка пішов мороз поза шкірою.

Не на жарт наляканий Чіро підізвав коней, тварини були також налякані, форкали, ржали й гарцювали. Він допоміг побратиму забратись до кульбаки, заскочив на Сивка й майже пришпорив коня. Раптом його слух вловив якийсь рух, хлопець на рефлексі із блискавичною швидкістю випустив туди стрілу. Лісом пронісся звук битого скла та сухе стрекотання. Жеребець заіржав в агонії, востаннє встав дибки та повалився замертво на бік, придавивши собою ногу вершника. Чіро хотів кричати від болю та спромігся затиснути рот долонею, хапаючи повітря носом. Нападник був десь поряд, а Урсула ніде не було видно. «Так навіть краще, хоч один виживе», — подумав зопалу хлопець. Він спробував поворушити ногою, вона послухалась, значить, не зламана, але під важелезною тушею. Чіро принюхався, але не відчув живого запаху, хоч його вуха ясно чули кроки чотирьох лап. «Шо за гаспидська штука?», — подумав він і рукою нишком прощупав м’який лісний ґрунт під ногою. Хлопець чув, як щось обходить його широкою дугою. «Ну, от і все…», — подумав він і приготувався до невідворотного, зашепотів подумки молитву. Це щось зупинилось, потім розвернулось в інший бік. Убийвовк також почув гучне шелестіння. Нападник знову застрекотав своїми болтами, Чіро побачив невелике полум’я, яке виривалось у нього з боків. Воно було схоже на великого вовка, лише з гладкою шкірою й головою дивної форми. З того боку гучно заіржав мерин Урсулу Орлик, звір кинувся за ним. За мить підбіг й він сам і з такою силою потягнув Убийвока під руки, що його чобіт залишився під Сивком.

— Йти можеш? — прошепотів йому на вухо побратим.

— Та наче...

— Шо то за відьомське кодло? — його очі переповнював страх. — Ти всадив стрілу йому межи очі, а воно навіть не почухалося?!

— Не знаю, пане-брате, не знаю, та дякую, шо не залишив отак згинути!

— Рано дякувати, ми залишились без коней, а воно прудке, як віпер.

Чіро присів, закрив очі Сивку, зняв торбу з луки, сперся об нашвидкуруч виламану палицю й пошкандибав за Урсулом. Той зайшов у перший-ліпший прохід лабіринтового лісу. Звернули праворуч, потім ліворуч. Сонце ледве пробивалось крізь зелень верхів’я. Вони почули швидкі кроки звіра й заклякли. Убийвовк повів очима в бік загрози, побратим кивнув на знак розуміння.

— Що робити? — прошепотів переляканий хлопець і дістав мисливського ножа з-за пояса.

— Сховайся отам, я виманю його на себе, а ти втікай! Я з такою ногою багато не набігаю!

— Але ж...

— Дякую, брате, ти вже й так врятував мій карк, зараз моя черга, — Чіро штовхнув його у сусідній прохід та прокричав бойовий клич дядька Мирослава, який запам’ятав ще з часів своєї першої переправи через Межібож.

Звір у стрибку вперся ногами в вертикальну площину зеленої стіни, відштовхнувся, центруючи своє тіло в польоті, та вже готувався знести хлопця. Убийвовк в останній момент зробив блискавичний крок вбік і з усієї свої сили всадив в нього чекан. Жало застрягло в його дивному тілі, й хлопця за інерцією потягло за ним, та так, що аж щось в плечі хруснуло. Убийвовку потемніло в очах від болю в руці та спині. Чіро рефлекторно прикрився рукою, хоча встиг побачити, як тварюка звелась над ним на свої чотири, й з її правого боку вилетіло полум’я, випльовуючи розпечені болти, що глибоко впивались у землю, й ця стрічка швидко повзла до його голови. Раптом він почув глухий стукіт, звір видав дивний звук і звалився. Каменюка, кинута Урсулом, прочесала його чуприну, ледве не розкроїла голову. Тварюка піднялась, Убийвовк помітив уламок своєї стріли в лівому, скляному оці. Воно кинулось на його побратима, Чіро в останній момент вхопився за топорисько свого келепа, змінивши траєкторію стрибка, й цим врятував друга від вірної смерті. Ривок був такої сили, що він підняв хлопця на ноги. Тварюка вдарилась об стіну й на мить застигла. Убийвовк, не вагаючись ані секунди, вирвав чекан із туші та з усієї сили всадив жало в інше око, а потім ще багато разів з криком і гарчанням. Осліплений звір спробував встати й ще раз плюнути своїми смертоносними болтами. Урсул нагодився якраз вчасно із ще більшою каменюкою та з шаленством трощив йому бік, проламуючи тіло. Хлопці зопалу майже розірвали те дивне створіння надвоє. Воно не ворушилось і не подавало ознак активності вже деякий час, але Убийвовк не заспокоївся, доки не відірвав звірячу голову. Дивна жовто-прозора кров витікала з його ран. Вони глянули один на одного — скривавлені, з обдертими до м’яса руками, але живі. Адреналін спадав, хлопців трусило й морозило.

— Ого-о, — відхекуючись, прохрипів Урсул, — оце ми з тобою лихі вої!

— Ага, — облизнувся Убийвовк, відчувши в роті солону кров, — треба вибиратись звідси.

Чіро пошкандибав до виходу:

— Ти чого там стирчиш? Чекаєш, шоб ше хто прибіг?

— Я не залишу такий трофей. Нам з тобою не повірять… Ох, і важке курвисько! — Урсул тягнув тушу, задкуючи.

— І як ти збираєшся вивезти це звідси? Ми залишились без коней, скоро вечір, і хтозна, кого ми ше тут зустрінемо!

— Старий, або допоможи, або не заважай, — він витягнув тушу на світло, дістав чекан і кинув Чіро, підбадьорливо посміхнувся. — Тримай, зброя переможців. Зараз виріжу тобі костура.

Убийвовк відчув, як у нього паморочиться в голові й німіє права рука — у гарячці бою він навіть не відчув поранення. Хлопець роздер багряний рукав, розгледів глибокий поріз, і в той самий момент відчув пекучий біль. У нього підкосились ноги, Чіро присів і поліз до своєї сумки за полиновою настоянкою.

— Він мене таки дістав, — промовив до себе хлопець й відпив з пляшки. — Урсул, мене треба підлатати, допоможи!

Він підійшов з палицею, глянув на рану, зблід і виблював:

— Кепський з мене помічник в таких справах, — відповів Урсул, витираючи рота рукавом.

— Я сам буду шити, тільки подай мені все, — Чіро кинув йому торбу й пляшку з полиновою настоянкою. — Ковтни, лише небагато, воно крепельне! А тепер дістань шкіряну торбинку й знайди там криву голку з ниткою, добряче полий настоянкою, отак!

Убийвовк зажав зубами свій шкіряний ремінь.

— Лий мені на рану, не жалій!

Урсул нахилив пляшку, настоянка полилась, Чіро заверещав крізь ремінь так несамовито, наче його розривали навпіл. Він ледь не втратив свідомість, потім вирвав лівою рукою пляшку в Урсула і допив залишок. Вони дивились один на одного переляканими та змученими очима, настоянка ще не встигла подіяти. Убийвовк оглянув рану ще раз, і стібок за стібком зшив її. Трохи захмілівши, він перестав так гостро відчувати біль. Він закінчив шити і зав’язав вузол, дістав ще один флакон.

— Давай руки!

— Нащо? — злякано запитав Урсул.

— Спочатку обробимо й перев'яжемо тебе, це швидко, а потім замотаєш мене, — Урсул кивнув у відповідь і теж закричав не своїм голосом, коли Убийвовк полив на живу плоть «Звіробій».

— Замотуй! — він кинув йому шмат тканини.

Урсул справився зі своїми руками та перев’язав друга. Закінчивши, хлопець озирнувся й швидко побіг у хащі, присвистуючи. Трохи згодом Чіро відчув запах коня. Кров Сивка неподалік та його власна забивала ніс, але він вчуяв Урсула з Орликом. За хвилину той з’явився з мерином, якого вів за вуздечку, кінь накульгував на задню ногу.

— Ні на що в світі тепер не проміняю його, — хлопець ніжно прижався чолом до конячої голови. — Наш ти рятівник! Чіро, поглянь на рану.

Хлопець пришкутильгав, почесав заспокійливо тварину під шиєю, подивився на верх лівого крупа, обережно протер вражене місце шматком тканини. Мерин тупнув копитом.

— Нічого страшного, ті болти, шо вилітали з цього, — він гидливо глянув на тушу, — лише прочесали йому шкіру, поріз неглибокий.

Убийвовк дістав зі своєї торби бурий порошок і «Звіробій», обробив і присипав рану. Урсул допоміг йому залізти до кульбаки, закинув тушу й повів Орлика лісом на північ. Надвечір вони вийшли до узлісся, і він мовив до Убийвовка:

— Нам треба десь заночувати!

— Давай під тим деревом.

— А якщо ще щось прибіжить? — серйозно запитав Урсул.

— Вже б прибігло, не схоже, що це жило в зграї!

— Ти впевнений?

— Ні, та хіба в нас є інший вихід? Розпалимо ватру, натягнемо волосінь та будемо чатувати по черзі!

Так вони й зробили: розвели велике багаття, натягнули нитку по периметру. Орлика вирішили не стриножувати, щоб він міг втекти, якщо хижак нападе. Убийвовк дістав зі своєї торби сухарів, шмат солонини та протягнув Урсулу, той уважно роздивлявся трофей.

— А в мене вже й шлунок до хребта прилип, не думав я, що ми застрягнемо тут так надовго.

— Їдеш на день, готуйся, як на три, — хлопці розсміялися з солониною в зубах.

— Глянь, якісь літери! — промовив Урсул з повним ротом.

— Схоже на клеймо, дивне якесь, не знаю цієї мови.

— Я теж. Може, старий Шаміль щось розбере?

— Може. Я — спати, розбудиш мене.

Чіро покрутився деякий час, перш ніж заснути. Тієї ночі йому наснилась мати. Як і раніше, він бачив її силует, але обличчя завжди було приховане. Вона пожурила його за безпечність, а потім ніжно погладила поранену руку й промовила:

— Не гнівайся на бабцю. Все, що вона зробила — все заради тебе.

Мати зникла, він обернувся й побачив берег моря, йому махала та світловолоса дівчина, сміючись тим своїм сміхом, чистішим за гірський кришталь. Убийвовк підійшов ближче й привітався:

— І тобі гарної ночі, — відповіла світловолоса. — Ти став сьогодні чоловіком.

— Я дуже злякався й думав, що мені вже гаплик.

— Лише дурні нічого не бояться!

— А чого ти боїшся?

— Я, — вона опустила погляд, — шо ми ніколи не зустрінемось.

Чіро помітив синці на її зап’ястках. Він хотів її розпитати, але хтось торсав його.

— Прокидайся, чуєш, я ледве на ногах стою, — промимрив сонно Урсул.

Він сів біля вогню — гарячого, рятівного й водночас небезпечного. Гілки тріскали й сипали снопи іскор у зоряне небо. За чотири години на сході засіріло, сонечко торкнуло рожевим горизонт, обіцяючи гарний, погожий день. Вранці хлопці догризли рештки сухарів, запрягли Орлика й вирушили додому, Урсул затягнув жартівливу пісеньку:

— А наш Убийвовк добрий звичай має,

Клевцем по ребрах звіра торкає!

Ярун, Даромирів воїн з Блакфорту, зі своїм товаришем зустріли їх за пів дня пішими від фортеці. Вони спочатку хотіли надавати хлопцям лящів за те, що вже другий день у сідлі, але коли побачили, що вони везуть, принишкли й уважно слухали, не перебиваючи.

— Я б сказав, що ви добре брешете, якби почув це десь у корчмі, але, — він скосив очі на тіло звіра, — добре, що цілі, а то Оса нам би голови повідривав, а той монах відспівав би того ж дня...

— Отець Марко в Блакфорті! — радісно вигукнув Убийвовк. — То чого ж ми плентаємось?!

Вони пришпорили коней.

Орлик фиркнув, накульгуючи, та прискорився також, його прив’язали за вуздечку до луки Ярунової кульбаки. Коли вони в’їхали на міст перед брамою, дітвора побігла двором з криками: «Убийвовка з Урсулом везуть, знайшлись, везуть-везуть!!!» Всі, хто чув, це повибігали на двір, Гуннар летів стрімголов серед перших, позаду йшли Шаміль з отцем Марком.

— Наробили ж ви галасу! Шо сталось? — чорнолюд підхопив вуздечку коня, на якому вони їхали.

— Та трохи поплювали, — відповів Урсул. — А ти чого такий змучений?

— Я ж через вас, гаспедських дітей, два дні з кульбаки не злазив, обнишпорив усі закапелки в окрузі, ми перевернули та заглянули під кожнісінький камінчик, кущик...

Чіро сповз з додолу та міцно обійняв побратима однією рукою й додав тихо на вухо:

— Чуєш, старий, я й не сумнівався: навіть якшо б загинув, ти все їдно мене знайшов би.

— Та не мели дурниць, ти ж поцілований у тім’ячко самою долею, — відповів і подумав, що Чіро зробив би теж саме.

Того вечора влаштували святкову вечерю, дітям насипали подвійну порцію гуляшу, а на десерт кожному дали пряника з медом. Дітвора бігала кругом хлопців і випитувала про їхню пригоду, а особливо спритні та цікаві намагались глянути на ведмедя, як їм сказав дядько Ярун. Після вечері Шаміль зібрав усіх, хто бачив звіра, у малому залі бібліотеки, де вже було завершено будівництво. Останніми увійшли Ярун з Гуннаром, внесли тушу звіра та поклали її на стіл.

— Ми випадково натрапили на це біля Кийського лабіринтового лісу, — розпочав Убийвовк, та Урсул перебив його.

— Це моя провина, я погнався за тим клятим зайцем, а Убийвовк поскакав вже слідом за мною. Зайця ми так і не вполювали, але знайшли ось це, — він театральним жестом зняв кобеняка з туші. — Воно було прудкішим за барса і сильнішим за вовка, а ще з його боків вилітали розжарені болти.

Шаміль підійшов у роздумі, торкнувся пальцем уламка стріли в скляному оці.

— Чіро наніс йому з двадцять ударів чеканом, перш ніж ми обезголовили його. Живуче падло. А тут якесь клеймо, ми не змогли прочитати цієї мови.

Отець Марко уважно вислухав і підійшов, аби розгледіти напис.

— Дуже давня, мертва мова — Boltom чи Bolton, — він пильно розглядав клеймо при світлі масляної лампи.

— Boston Dynamics5, — несподівано сказав старець.

— Ви знаєте, шо це? — промовили хлопці в унісон з непідробною цікавістю.

— Це гончак титанів, — старий спохмурнів і виглядав чорнішим від нічного неба.

— Розкажіть, майстре!

— Вам пощастило, бісенята. Видко, Всевишній таки має на вас якісь плани, — він замовк та за мить продовжив. — Ви живі лише того, що ти, Чіро, влучив йому в око й осліпив його лівий бік. Титани охороняють проходи до лабіринтових лісів, вони розміром трохи вищі за чоловіка людину та при собі мають два чи три гончака.

— Цей був сам! — промовив Убийвовк до старого.

— Я ж кажу — пощастило, титан вистрелює болтами, які можуть розірвати надвоє вікове дерево. Є давня легенда, в ній розказується, що їх створив стародавній народ з країни, яку називали Гілдерія Спейська, й залишив охороняти свої секрети.

— Ви бились з ним? — спитав Убийвовк, і це було більше ствердженням, аніж запитанням.

— На жаль, я був юний, пихатий і дуже дурний… — ще ніколи вони не бачили Шаміля Осу таким похмурим. — На ті бійні я втратив найвірніших друзів.

Він обернувся до вікна й більше не промовив ані слова за той вечір.

— Це не зовсім звір, — усі присутні запитально глянули на отця Марка, — тобто він не зовсім живий. Якщо зняти його шкіру, то кістки в нього будуть з металу, секрет виготовлення якого втрачено ще за сивої давнини, цей матеріал дуже легкий, міцний, не іржавіє та не розсипається. Одно слово — в живих тварин такого не буває.

— Так це якась відьомська штука — магія? — запитав Ярун з острахом.

— Один друїд з Самаркану якось повідав мені про големів,6 і це дуже схоже на те, що він розповідав.

— Я таке тільки в казках та легендах чув, — промовив Урсул.

— Як бачите, не всі казки брешуть, — посміхнувся до них отець Марко, щоб трохи розрядити атмосферу. — Я думаю, всім буде краще, якщо цей голем залишиться великим ведмедем.

Урсул з Чіро кивнули на знак згоди.

— Але отче, — Ярун підвищив на пів тона голос, — світліший князь Даромир має знати, що водиться в його землях.

— Звісно, друже Ярун, ви тільки в шинках не патякайте зайвого. Заздалегідь прошу вибачення, якщо образив ваш гонор!

— Панотче, від мене ані пари з вуст, і за своїми лобуряками я простежу.

***

Урсул допомагав Чіро запрягти Люку та спакувати припаси в сакви, Гуннар вивів в двір Хана, готового до далекої дороги. Отець Марко зі старим Шамілем вже чекали на них.

— Ти таки їдеш? — запитав ченець чорнолюда, старець йому підморгнув.

— Їду, і не просто, а з вірою у Всевишнього, — якимось дивним тоном промовив Гуннар.

— Добре, хлопчику мій, у нас буде ще багато часу поговорити!

Всі зібрались перед мостом, Урсул обійняв друзів, старець був трохи стриманіший, та по ньому теж було видно, що він схвильований.

Караван вийшов рано-вранці разом з сонечком. Вони вирушили на Південь, попереду на них чекала дальня дорога до Туз-Куяна. Ближче до обіду Убийвовк притримав Люку й порівнявся з отцем Марком.

— Отче, я хотів з вами про щось поговорити.

— Звісно, розказуй.

— Як справи в Почайні?

— Непогано, хоч так, як було, вже ніколи не буде! Мені з Руматою вдалось звести до мінімуму наслідки.

— А як сам пан Румата? Давно вже хотів розпитати, та щось так закрутився з цими приготуваннями.

— Передав тобі найщиріші вітання, — промовив ченець. — Дітвора підростає, є багато здібних, деякі зібрались залишитись при монастирі, інших охоче беруть у підмайстри.

— А високородні? — навіть саме слово викликало в хлопця огиду.

— Після Шамілевої витівки деякі поважні роди забрали своїх чад, а ті, що залишились, гарні хлоп’ята! Зрозумій, Чіро, діти народжуються всі однаково чистими, то вже пізніше світ накладає свої обмеження на кожного.

— Я вас розумію, але ж… — він обірвався на півслові.

— Це навіть добре, що вони є в Почайні. Я надіюсь, що ви всі зрозуміли: різниці між вами дуже мало, й разом ви можете набагато більше, аніж нарізно.

— А як, — у хлопця почервоніли щоки й пересохло в горлі, та він таки наважився, — як Зо?

— О-о, в неї все просто чудово, дуже здібна травниця росте. Ченці з монастиря, прознавши про це її вміння, частенько заходять до неї по травки. Я знайшов старого знахаря на Гострому хуторі, він за невелику винагороду згодився поділитись з нею деякими секретами. Зо досить непогано ладнає з Руматою, — Чіро всміхнувся сам до себе. — Ледь не забув, ось.

Він дістав зі своєї сакви листа:

— Бач, геть вилетіло з голови, з роками пам’ять, як дах без догляду!

Хлопець узяв згорток, відчувши її запах, провів пальцем по восковій печатці та сховав листа. Гуннар підморгнув і посміхнувся на це, Чіро ще більше почервонів.

— Скажіть, отче, — продовжив чорнолюд, — а як там моя кузня?

— Сумує за тобою, але точно не пустує, — розсміявся ченець. — Там багато здібних, гарних хлопців у цій справі. Я бачу, в тебе вже й в Блакфорті не гірша!

— Спочатку я хотів повторити все, як там, але, як каже наш старець: «природа не любить одноманітності»!

— До речі, він так і не розповів, до кого ти їдеш, сказав, що ти сам розкажеш.

— Ну, як того розказати, м-м… — замимрив Гуннар.

— Та женихатись він їде, — чорнолюд зиркнув на Убийвовка, а той лише засміявся.

— Шоб тебе короста з’їла! — пирхнув він зопалу. — Я сам можу сказати за себе!

— Можеш, — відповів, сміючись, Чіро, — на те літо якраз в цю пору, коли дощ піде вгору.

Отець Марко перебив їхню суперечку:

— Я б міг сказати, що це трохи зарано, але ти при ремеслі, й кошіль бачу маєш важкенький!

— Це не мій, але я все поверну.

— Гуннаре, я ані на мить у цьому не сумніваюсь і думаю, що так Шаміль виявив свою батьківську турботу про тебе, — чорнолюд поклав руку на кошіль та смикав за верх. У його душі вирували емоції, його блакитні очі виблискували під полуденним сонцем.

— А у вас є діти? — раптом порушив цю неприємну тишу Убийвовк.

— Може, десь на світі й є, та я про них ніколи не дізнаюсь. В іншому житті я багато де бував, багато жінок пізнав, в кожному порту — інша, — отець помітив гарячий погляд юнака. — То добре тільки попервах, щоб пізнати плотських утіх, бо чоловік, як лебідь: йому потрібна його лебідка, й тільки вона одна-єдина принесе справжнє щастя для душі та тіла.

За наступні чотири доби вони подолали добрий шмат шляху й дістались кордону Верхнього Долу з Нижнім. Караван відчув легкий подих Хамшарава на п’ятий день подорожі недалечко від Тіри — столиці краю. Ця частина князівства разюче відрізнялась від північної. Містечка, села та хутори виглядали занедбаними й убогими. Одразу було видно, що люд тут бідував вже досить тривалий час, навіть сама Тіра, колись багатий град, виглядала сірою, зачуханою та обдертою. Вони проходили значно менше за день, бо їхали полями, подалі від княжого тракту, бо в краю частенько орудували розбійники. Шостого дня надвечір Чіро підстрелив качку, вона впала в озеро, довелось лізти по неї у воду. Неподалік і розбили табір на ночівлю.

— Ця частина князівства залишає по собі гнітюче враження, — сказав Гуннар, патраючи птицю.

— Даромиром тут і не пахне, — додав Убийвовк.

— А колись це був багатий, родючий край. Вони не приймуть його, а він не відпустить їх, — сумно вимовив ченець й підклав дровенятко під казанчик.

— Їхнє минуле забирає в них майбутнє, — згодом промовив Чіро.

— Не тільки минуле, ще й князь, який вимагає подвійного податку з цих земель як покарання за зраду.

— Але ж Каспін таки був зрадником! — вигукнув Гуннар.

— І вже поніс кару перед людьми та Всевишнім, — твердо промовив наствник. — Даромир — здібний правитель, але тут пиха й погорда переважають його світлий розум. Хоча все може скоро змінитись, і їм таки доведеться владнати свої чвари.

— А ви ж звідкіля про те відаєте? — спитав чорнолюд.

— Одна сорока наскрекотала.

Напевно, вони часто вам скрекочуть — все ви знаєте, панотче, — це прозвучало як твердження, а не запитання, Чіро пильно глядів на наставника.

— Знання — сила, я ж цьому вас научав, — він посміхнувся до них. — І раз за це зайшло, то давайте таки поговоримо, але з кожним окремо, а ви вже самі вирішите, що вам з цим робити. Не хочу, аби це колись в майбутньому стало поміж вас.

Убийвовк ще раз зиркнув на ченця, взяв бурдюки й пішов до озера по воду.

— Гуннар, я вже немолодий, і старець наш не може того, що раніше. У тебе добре виходить ладнати з дітьми. Ти залишишся в Блакфорті чи, може, маєш якісь інші думки?

— Почайна, Блакфорт — це мій дім, іншого не знаю і не маю. Так про шо ви хочете запитати?

— Хочу запропонувати стати майстром гірничих справ.

— Але я недостатньо знаю...

— Недостатньо, тому добре було б, якби ти поїхав до Самаркану на кілька літ. Під Рамабаєм7 найкращі сталеливарні по цей бік Темного моря, там можна багато чого дізнатись та навчитись.

— Панотче, залюбки, та чи прийме хто мене туди?

— Залиш це мені, — відповів хитро ченець. — Глянь, де там наш Убийвовк забарився!

Чіро повернувся за якусь мить сам, кинув бурдюки й присів біля отця Марка.

— Він розповів мені.

— Я й не сумнівався, він має дуже чисту душу, з нього вийде чудовий майстер, — Убийвовк кивнув на знак згоди.

— Але те, шо ви запропонували, трохи схоже на шпигунські витівки, — він пильно глянув йому в вічі.

— Зовсім трішки.

— Чому ви обрали Даромира?

— Я його не обирав. Колись це все була велика, сильна країна від Гаджугських8 гір і аж до східних кордонів Самаркану.

— Чому не Анангаст?

— Він розумний правитель, але прислухається до поганих порад своїх нерозумних радників.

— Ви думаєте, Даромир зможе підкорити сусідні князівства?

— Підкорення — це війна, менш за все я цього бажаю, але скоро нам доведеться об’єднатись хоча б у союз, і буде краще для всіх, якщо його очолить Даромир. Це єдине князівство, де княжа булава не успадковується, а передається гідному.

— Він вже якось говорив мені це… — Убийвовк копирснув паличкою головешки у ватрі. — Ви чогось не договорюєте, панотче?

— Чіро, хлопчику мій, менш за все я б хотів долучати тебе до цієї справи, але коли вони тут з’являться, пощади не буде нікому, — він із сумом дивився на вогонь. — На південний кордон Турукешу напали орди з Аракіну, а хетти вже домовились з корсарами, щоб ті перевезли їх до східного кордону Турукеша. Там добрий володар, він протримається довго, але без допомоги рано чи пізно Галісдар9 паде, й вони попруть сюди.

— Даромир може їм допомогти?

— Ні, Анангаст хоче відібрати в нього частину Лісного краю, це давня спірна територія, й матріархи-даскали визнали право за Даромиром, він не може віддати її.

— Віллія й Дол воюватимуть?

— Надіюсь, до цього не дійде, якщо тільки Анангаст прислухається до голосу розуму, а не до сина превелебної Асіри Тіктука!

— Це не той, шо був піратом?

— Не просто піратом, а грозою всіх морів аж до Синього океяну. В цього чоловіка шайтан серце вирізав ще при народженні, прости мене Всевишній, — Убийвовк помітив вираз огиди на обличчі отця Марка.

— То нащо ми їдемо до Туз-Куяна? — запитав здивовано він.

— Зробити їм пропозицію...

— Ох, як спритно, хетти пішли в набіг на Турукеш, а град-майстер Туз-Куяна визнає право за Даромиром, прийме підданство й може претендувати на весь край. Якшо все складеться, Нижній Дол буде затиснутий всередині князівства, і йому не залишиться іншого, як визнати право Даромира...

— Взамін вони отримають захист, митні преференції до початку вторгнення, й князь обіцяє покінчити з хеттами.

— Ви так про це говорите, наче все вже вирішено!

— На жаль, я дам не більше п’яти літ на завоювання Турукеша. Якщо Дол зміцниться достатньо за цей час, то зможе укласти оборонний союз з Буланом та Самарканом на провідних ролях. І якщо в Анагаста вистачить мізків, він теж приєднається.

— Це якшо спочатку Даромир з ним не поперерізають горлянки один одному. Забагато «якшо», панотче!

— Згоден, — відповів той у роздумі.

— То в чому ж буде наша робота? — отець Марко, почувши ці слова, сумно посміхнувся до вогню.

— В тому й полягатиме, щоб все направити в потрібний бік, — а сам подумав: «Саме такий ти мені й треба. Вибач мені, мій хлопчику, що обрікаю тебе на таку долю. Вибач, і хай простить мене Всевишній!»

— Добре, що ви посилаєте Гуннара до Самаркану, він принесе цим набагато більше користі!

— Урсул також погодився, він їде у Віллію до двору Анангаста, — промовив рівним голосом ченець, намагаючись приховати свою знервованість.

— Отче, не хвилюйтесь так, я погоджуюсь вам допомагати з власної волі, — сказав Убийвовк, уловивши його схвильованість.

— Ти ще зовсім юний… — ченець обірвав себе на півслові, встав і пішов у сутінки вечора.

Гуннар прийшов від озера, глянув на побратима, зітхнув з розумінням, помішав та приправив юшку з качки. Отець Марко не їв з ними. Він повернувся, коли хлопці спали. Чоловік довго дивився з батьківською лагідністю на двох юнаків, а всередині в нього бушував шторм. Все його єство повстало проти розуму, в голові на всі доводи кидалась ошаліла квочка. В ту ніч він так і не зміг заснути, й це позначилось на його вигляді — хлопці зранку незле посміювались над наставником. Ближче до обіду темні думи відступили, ченець повернувся в свій звичний настрій, але гіркота прийнятого рішення назавжди залишила свій слід у його душі.

Йшов п’ятий день другої декади серпня. Вони під’їхали до Кам’яного Дуба, Чіро навідріз відмовився заїжджати до містечка й залишився в таборі неподалік. Отець Марко з Гуннаром вирушили по обіді, спочатку покупались в озерці й одягнулись в чисті одежі. Убийвовк власноруч поправив вузол на сорочці та вставив побратиму пір’їну в бриля й підігнав Хана, бажаючи успіху. Вони заїхали ступою у передмістя. Люди сновигали випаленими на сонці вуличками, здіймаючи дорожню куряву. Чорнолюд зіскочив з мула та прийняв вуздечку ченцевої кобилки. Вони якраз порались біля конов’язі, коли знайомий голос гукнув панотця:

— Маркусю! Ой, вибач, отче, не чекала тебе зустріти. Це літо виявилось багатим на зустрічі, — промовила радісно Убийвовчиха зі жбаном в руках.

— Хай Всевишній благословить твої літа! Сподіваюсь, усі вони були приємними.

— Я бачила мого хлопчика, ти виростив його справжнім лицарем, — у старої проступила сльоза. — Дякую! Та шо ж це я?! Проходьте, зголодніли же ж з дороги, га?

— Трошки, — він помітив напругу, з якою чорнолюд крутив головою. — Давай свого знаменитого квасу, й погомонимо трішки, цей панич хоче тебе розпитати!

Вони всілися в тіні плакучої верби, неподалік заспокійливо дзюрчав струмочок. Убийвовчиха розлила по кухликах холодний квас.

— Боженка — гарна дівчина, прийшла до мене зо два літа назад. Я прийняла, дала роботу, — вона пильно роздивлялась чорнолюда своїми старечими очима. — У неї дуже хвора мати, ото й весь посаг, а ше халупка на чесному слові. Але дівчина — вогонь, вправна в усьому.

Ченець помітив лютий блиск Гуннарових очей.

— Молодий, гарячий! Вона працює тільки на кухні та скотному дворі, — продовжила стара. — Улька, а де Боженка ділась?

— Та десь вже мала б бути, пані! Відбігла додому, там її нені поплохішало, обіцяла швиденько повернутися.

Отець Марко поклав свою долоню на руку юнака, якого аж затіпало від тих слів.

— Заспокойся, їй потрібне буде сильне плече, якщо так!

— Отче, а де?.. — стара озирнулась, не закінчивши.

— За містом в таборі, — жінка зморгнула враз почервонілими очима.

— Добре, отче, добре, передайте йому оце, — вона простягнула невелику торбинку. — Його носила моя доня. Поки ви чекатимете на Божену, я зроблю вам поїсти в дорогу.

Убийвовчиха встала й відвернулась, щоб приховати свої душевні муки.

— Дякую, я передам — він дуже зрадіє!

Дівчина ввійшла швидким кроком, підбігаючи, й навіть не одразу помітила їх, бо була дуже засмучена. Стара гукнула її:

— Боженко, а шо сумна, шо там вже сталось?

— Та неньці геть погано… Пані, я б хотіла вас… — її погляд зупинився на юнакові, дівчина посуворішала...

— Ці пани до тебе, а ти шось хотіла попрохати, то зайдеш згодом. А я відійду — треба до внутрішнього двору навідатись.

Отець Марко також встав і пішов геть.

— Пані Божено, — розпочав нерішуче чорнолюд, — я Гуннар...

— Я пам’ятаю вас і не зовсім розумію ваших справ до мене, та й часу мало маю, — він піднявся з-за столу.

— Я ж казав, шо повернусь за тобою. Я тут! У мене не вийде красиво говорити, — чорнолюд стис кулаки до хрускоту. — Я заберу тебе звідси, якшо ти згодишся. В Блакфорті в мене є кузня та дах. Є там і гарний знахар — старець Шаміль, він зможе допомогти твоїй нені, якшо це взагалі можливо. А ще кожен день без тебе — холєрно довгий і пустий.

Він підступився на крок.

— У мене нема нічого, крім боргу в божиці10, а ше ти чорнолюд. Як твої родичі дивитимуться на мене?

Гуннар обережно зробив ще один крок, навіть суха травинка не хруснула, як при полюванні на косулю.

— Всі мої рідні — це отой ченець за батька, старець з Блакфорту за діда та ше є Чіро з Урсулом — вони за братів, — її очі забриніли, він обережно зняв кошіль. — Треба купити невеликого воза, є таке у вас?

Вона розридалась. Гуннар своїми сталевими руками обійняв її ніжно, наче боявся зламати. Дівчина нахилила голову до нього, він був її якраз по підборіддя, але вона відчула силу та міць, яку він випромінював в ту мить.

— Нашо я тобі треба така безталанна?

— Ти для мене, як свіже повітря, як вогонь в горнилі, як… — його очі світились небесно-голубим сяйвом, Божена не витримала того погляду й прикрила повіки. — Я закохався в той самий момент, коли ти посміхнулась, і цього ніщо у всьому білому світі не змінить!

Юнак облизнув пересохлі губи:

— Вирушаємо завтра зранку!

— Я ше не погодилась!

— І під три чорти не послала! Є шось, шо тебе тут тримає?

— Ти сказав, шо кохаєш мене, й не чекаєш на таку саму відповідь? — запитала дівчина вже веселіше.

— Панночкам, особливо таким вродливим, потрібно трохи часу на такі зізнання! Та навіть якшо ти ніколи не відповіси, я все одно буду щасливим, коли чимось зможу тобі допомогти, зробити життя кращим, — він замовк, залишився лише вогонь його синіх очей, що був красномовнішим за будь-які слова.

— У мене є борг, пані дуже виручали мене...

— Іди додому й збирайся, я все владнаю і з божицею також, — вона повільно розвернулася, ступила крок, вагаючись. Повернулась назад, цьомкнула його в щоку й вибігла.

— Шо, таки забираєш од мене Боженку? Ай, спритник! — посміхнулась стара з дверей.

— Забираю...

— То й добре, не місце їй тута. Вона про борг говорила?

— Скільки? — запитав серйозним голосом Гуннар.

— Її халупа, я продам її та візьму звідти, а решту забереш при нагоді.

— Дякую. Де можна купити віз? А ше підкажіть, де мешкає травниця?

Чорнолюд влаштовував справи аж до самого вечора, стомився, як чорт, навіть найважча робота в кузні не так виснажувала його. Ще до сходу він виїхав із табору разом з Чіро й був під халупою дівчини, коли сонце лише відірвалось від горизонту. Вона стояла біля тину, зовсім трішечки засмучена, але в її карих очах горів вогник — той самий вогник. Принаймні, Гуннар дуже на це сподівався!

— Знайомся, це — Чіро Убийвовк, він мені за брата.

— Ми бачились з паничем раніше...

— Нема тут панів, — відповів юнак, — ми всі рівні між собою, а ше я радий за свого побратима-брата. Вправно він вибрав! — вона опустила погляд, зашарівшись.

Ближче до обіду вони зупинились біля табору, отець Марко привітав усіх і благословив.

— Їдьте спочатку на захід, проминеш Тіру, потім ще зо два дні й повертай на північ. Ні в якому разі не їдь княжим трактом!

— Знаю, отче, дякую за благословення та добре слово в дорогу. А ви ж коли повернетесь?

— Дасть Всевишній, до рівнодення будемо, а от на свято врожаю не поспіємо!

Гуннар обійняв ченця, Убийвовка, виліз на підводу, помахав усім на прощання й вирушив назад на Блакфорт. В останній момент підбіг Чіро й шепнув:

— Брати назавжди! Дякую, старий, візьмеш за названого батька?

— А ти шо, сумнівався? — гучно відповів чорнолюд і розсміявся, щоб приховати свої емоції від Божени та її неньки, яка тихенько сиділа на підводі й лише мовчки спостерігала.

Віз повільно плентався на захід, віддаляючись, аж поки не зник з виду. Лише тоді Убийвовк поправив вуздечку, заскочив на Люку, й вони з ченцем ступою рушили на південь.

— Бабця передала тобі це, — отець Марко дістав торбинку й кинув.

— Шо воно таке? — запитав юнак, впіймавши.

— Сказано, що це носила твоя мати, — він миттєво розшнурував і витягнув прекрасні червоні коралі.

— Панотче, а чому ви мене забрали тоді, багато літ тому? — запитав Чіро так, наче йому й не сильно хотілось знати, та сховав подарунок.

— Я зупинився на нічліг, твоя бабця розбудила мене вдосвіта, сказала, що тебе вб’ють, якщо залишися там, і все. А далі ти й сам пам’ятаєш — ми вирушили до Туз-Куяна.

— Вона так і не розповіла мені, шо сталось з батьками й шо змусило її віддати мене вам. Панотче, не подумайте, я ні про що не шкодую, мати такого наставника — про таке можна лише мріяти! Тільки б дізнатись, хто був батько та де їхні могилки… — з сумом і гіркотою закінчив він.

— Шляхи Всевишнього незбагненні, в тебе ще з’явиться нагода.

Стояв чудовий літній вечір, Убийвовк з отцем Марком в’їжджали в град солеварів через Ткацькі ворота, як і багато літ тому. Стомлені дальньою дорогою, вони були в передчутті гарної вечері та м’якого ліжка. Двоє мандрівників доїхали до потрібного двору й зупинились:

— Шось мені підказує, шо справи у вашого друга йдуть навіть дуже добре, — сказав Чіро, розглядаючи багату оздобу будинку.

— Якщо пам’ять мені не зраджує, то це таки тут, — ченець аж залюбувався хитромудрою мозаїкою на стінах. — Зараз й дізнаємось.

Він підійшов і постукав у двері.

Зсередини пролунав голосний сміх, хтось підбіг до дверей і писклявим голосом закричав:

— Мамо, мамо, там святі отці стоять, можна їм відчинити?

— Благослови тебе Всевишній, — з прочинених дверей виглядало смагляве, кучеряве дівчатко. — А де твій батько?

— Дякую, панотче, а ви пряників і грошей не збираєте? — дівчинка збентежилась.

— Отець Марко, це ви? — промовила недовірливо Дана, жінка пильно розглядала прибульців.

— І тобі хай Всевишній посилає довгого віку. Це таки я, а цей ось юнак — це той хлопчик, що був тоді зі мною, — жінка зміряла поглядом Убийвовка.

— Аякже, Чіро, пам’ятаю-пам’ятаю, — вона привітно посміхнулась.

— Доброго вечора, пані Дано.

— Проходьте, гості дорогі, до хати, до столу, а Гершунь скоро буде — в ратуші десь забарився.

— Тамарко, ану швиденько на кухню, й скажи, хай готують святкову вечерю, щоб все якнайкраще! — дівчинка, як дзвоник, з переливами сміху побігла виконувати доручення.

— Дано, ви б так не старались, у мене піст, і хлопець звик до такого порядку!

— Отче, все буде смачно-пісним, — ченець підмітив її щиру радість.

— Бачу, Всевишній винагородив вас за терпіння! — вони направились до їдальні.

— Не без вашої допомоги, отче, дякую вам красно. То наша найменша, Тамара, їй буде скоро сьоме літо. Ще є Богдана — Всевишній послав її нам на друге літо після вашого візиту, і Дзв’інка — найстаршенька. Її ви, мабуть, пам’ятаєте?

— Авжеж, як забути такі оченята.

Дана посадила отця Марка на почесне місце й запалила лампадку біля домашнього вівтарика. З кухні визирнула ще одна голова — точнісінька копія матері — й одразу ж закрила двері. За півгодини звідти вийшла Агнешка — перша Гершева дружина — й розпочала заставляти стіл наїдками.

— Маркусю, ай файний, час іде, а з тебе, як з гусака вода! — жінка глянула крізь вікно й додала. — А біленький де ж, невже продав?

— І тебе хай лихо десятою стороною обходить, а Всевишній здоров’я посилає! Люка мій живий, тільки ж оцей хлоп його облюбував, каже, панотче, у вас ще коліна розболяться так високо в кульбаку лазити, той доводиться на кобилці, — вони по-дружньому обійнялись.

— Ой, Маркусю, все жартуєш, як був з вітром в голові, так з ним і підеш.

— У веселих головах менше злих думок. А що ж це ваш хазяїн так бариться?

— Ти шо, Герші не знаєш? Його ж хлібом не годуй, лише дай язика почесати. А як запросили до градмайстра в підмайстри, то тепер взагалі павичем по майдану ходить, до нього всі біжать, пильно слухають, от і бариться! Даночко, там у льоху є квас та діжечка вина з Південної долини. Може, панотець пригоститься один раз за таку зустріч?

— Так піст...

— Одну сльозинку зі старими друзями й тільки, — жінка хутенько вибігла на двір.

Не встигла Дана винести те все з льоху, як на порозі з’явився хазяїн і накинувся з обіймами на старого друга:

— А я думаю твій — не твій, підходжу ближче — Люка. Де ж тебе так довго носило, шо до старого друга й дорогу забув?

— Багато чого було пане-брате, багато. І в тебе, бачу, не менше подій сталось, — Герші весь запишався, на правах старшого в домі стукнув кулаком об стіл і покликав дочок:

— Тамарко, ану, клич всіх сюди швиденько, — маленький дзвоник знову побіг до кухні з переливами щирого дитячого сміху. — Це Богдана, середущенька.

Він підморгнув другу:

— А це моє маленьке сонечко, — вона підбігла та заскочила в батькові обійми, шепочучи йому на вухо, — Дзв’інка вийде за хвильку, шось там дуже мудре куховарить, бо вже як почне, то не відірвеш. Ви ж пам’ятаєте історію про отця Маркуся?

— Ти їм те з народження розповідаєш! — вигукнула Дана з дверей, Герші хутко підбіг і забрав діжечку в дружини.

— До столу, гості дорогі, — промовила Агнешка. — Богданко, давай сюди, де ж там Дзв’інка забарилась? Тамарко, ану, жени її сюди хутчій, скажи, що без неї не почнемо.

Дівчинка зникла за дверима.

— Маркусю, нагородив мене Всевишній таким даром — три дочки, як квіточки, одна одної красніша, й ми ше не полишили надії на хлоп.. — Дана сильно садонула його по носку.

— Я вже тобі колись казав, Його шляхи незбагненні, — Герші заходився розливати вино, п’янкий аромат винограду та стиглих фруктів заполонив їдальню.

Агнешка грізно глянула на чоловіка, коли він хотів таки наповнити кухлик ченця по вінця попри його заперечення:

— Досить, жінко, хватить дірявити мою голову, сьогодні велике свято в цьому домі! — та вона все не вгавала.

Раптом Чіро почув сміх. Він вже чув його багато разів і впізнав би навіть у натовпі. З кухні вийшла найстарша Гершева дочка з деком. На ньому на зелені лежав величезний судак з ароматною скоринкою, а печені фрукти по боках додавали аромату вишуканості, збуджуючи апетит, у всіх аж слинки потекли!

— Мамцю, годі батька скубти, вони зголодніли з роботи та зраділи старому побратиму!

— Дзв’іночко, ото тільки й дитини маю, моя ти оборонниця, ходи сюди, сідай біля батька, — дівчина вправно втулила деко в центрі столу й присіла біля Герші.

Убийвовк пополотнів, боячись підняти очі, колір зберегли тільки його вуха — він вже точно знав, кого побачить. Світловолоса смаглявка з країни снів: «Хіба ж може таке бути правдою? Я зустрів її один раз давним-давно?» Герші промовив тост і випив, загал доєднався. Чіро перехилив кухлик, їхні погляди на мить перетнулися, і в той момент зіниці дівчини набули чайного кольору. Він ледь не захлинувся.

— Тихше, тихше, — отець Марко поплескав його по спині, краплинки червоного вина впали на білу сорочку, залишаючи багряний слід на грудях. Вона прикрила очі повіками, він облизнув пересохлі губи, його кинуло в жар та холод одночасно. Дана глянула на них і посміхнулась про себе.

— Дозвольте, — промовив він рівно, це далось йому з титанічним зусиллям, — піду гляну, як там Лука з Лискою.

Він швиденько вийшов на двір, рука сама потягнулась за люлькою. Хлопець майже не палив, за виключенням зимового полювання, коли ходив на звіра на весь день та ніч. Убийвовк дістав жмутик татар-зілля, розім’яв його й забив. Вона з’явилась з-за кута:

— Куди тобі палити, в тебе й так вуха горять, — Дзв’інка засміялась своїм кришталевим сміхом. — Давай за мною, покажу, де стайні.

Він ледь втримався на ногах, спіткнувшись при першому ж кроці.

— А шоб тобі три дні лиха не бачити! — гаркнув Убийвовк на себе. — Ц-ц-ц.

Хлопець підігнав Люку, й той покірно пішов слідом.

— Він такий білий, я ніде більше такого не бачила, — вона прив’язала Лиску та почесала верблюда під шиєю, той урчав та мотав головою від задоволення.

— Люка справді особливий, — відповів Чіро, прокашлявшись, — єдиний такий у всьому Долі, не знаю розумнішої тварини.

— Я пам’ятаю тебе, багато літтому ти був перший, кого я побачила в цьому домі, — Дзв’інка поправила неслухняну прядку.

У нього аж подих перехопило, він хотів розказати дівчині все: що бачив її в снах, що знав, як вона виросла та змінилась, ще до їхньої зустрічі сьогодні, й що вона та, єдина. Підсвідомо Убийвовк завжди знав це, а сьогодні остаточно впевнився, почувши її кришталевий сміх наяву.

— Ходімо, а то батько тривогу здіймуть, ше й варту покличуть, — вона торкнулась його руки, крізь той дотик наче сотні блискавок ударили, пальці аж захрустіли.

— У тебе дуже красиві очі, особливо коли приймають теплий зелений колір, — слова непокірною пташкою самі вилетіли з його вуст.

— Все ти помічаєш… Вони в мене трохи неслухи — інколи говорять те, про шо б я воліла змовчати.

Дівчина кинула погляд на Убийвовка, він знітився під ним.

— Надовго до нас?

— Шо, вибач?

— Цікавлюсь, на скільки ви приїхали до Туз-Куяна?

— А-а, та, мабуть, ні, отцю Марку тільки з вашим градмайстром переговорити, — він розглядав її стан зі спини: струнка та граційна, тендітна талія та шия, й це світло-русяве, неслухняне волосся...

— Шо ти там став, як зачудований, ходімо, а то ше заблудишся! — вона засміялась.

В той вечір говорили багато тостів, подяк та просто гарних слів. Убийвовк все те чув десь далеко, цілком поглинутий своїми думами. Її погляд був рівноцінний сходженню лавини — його сковувало, оглушувало та розплющувало, коли дівчина, наче ненароком, поводила головою в його бік. Він міг би дивитись вічно в ту безодню, і йому все їдно було б мало. Як може хтось так відбирати волю й красти серце, що ти сам готовий вирвати його з живої плоті й на коштовному блюдечку піднести?.. Таке можна було вгледіти на його обличчі того вечора.

Агнешка приготувала гостям постіль у будинку. Герші, трошки п’яненький, ніяк не міг зупинитись із запитаннями та розповідями, аж поки не з’явилась Дана, яка й забрала чоловіка з собою. Отець Марко дістав свій псалтир і присів біля вівтарика — лампадка ще горіла, він спалив жмутик ладану. Убийвовк помолився на ніч з ним і приліг. Він вертівся туди-сюди цілісіньку годину, та сон все не приходив. Вже й ченець мирно посапував неподалік, а Чіро все ніяк не міг заснути. Він відчував її аромат, що так бентежив його. Як же солодко вона пахла! Убийвовк нишком схопив сорочку та навшпиньки рушив до дверей. Свіже нічне повітря трохи прочистило голову, він глянув на зорі.

— Ти, як завжди, на місці, — юнак дивився на Чумацьку зірку. — Постійна та незворушна, шо б ми не творили під твоїм світлом.

Так подумав Чіро й пішов до стайні.

Люка мотнув головою, побачивши його. Він присів поряд, обіпершись на його бік. Верблюд монотонно-заспокійливо сопів, інколи відганяючи надокучливих нічних комах хвостом. Убийвовк пригадав стару пісеньку, якою вони з Гуннаром дражнили старого Шаміля, й бурмотів її вголос. Але її аромат був повсюди, навіть тут він його виразно відчував. Юнак принишк і повернув голову:

— Я вже думала, це конокради з піснями в нашій стайні хазяйнують!

Він розгледів її силует в скупому сяйві місяця.

— Та шось не спиться, відвик від м’якої постілі, мабуть. А ти завжди така смілива?

— Я? — перепитала дівчина здивовано.

— Ага, якби тут справді були конокради… Вони хлопці гарячі, їм байдуже, кого різонути.

— Ти б їм цього не дозволив, — вона говорила з посмішкою на вустах і зеленим вогником в очах.

— Може, я скажу дурницю, бо мене не сильно виходить розумітись з панянками, але я тебе вже бачив...

— Я також! — дівчина знову розсміялась.

— Ні, я хочу сказати, ти мені дуже часто снишся!

— О-о! І що ж ми там робимо?

— Де, в снах? — вона підійшла ближче й присіла поруч.

— Ти смієшся, як от зараз, а я питаю тебе шось!

— І шо ж я відповідаю?

—Я завжди прокидаюсь у цей момент… — відповів юнак, відчуваючи, як прискорилось її дихання.

— А я завжди знала, — розпочала вона повільно, — чи, краще сказати, в мені завжди жило передчуття, шо, коли я зустріну свого чоловіка, то одразу знатиму про це.

— Ти хочеш сказати…

— Я вже сказала все, шо хотіла.

В цей момент Убийвовк віддав би душу шайтану на три роки в рабство, щоб лише побачити її очі.

— Ти розумієшся на зорях? — дівчина різко змінила хід розмови.

— Трохи, мене цьому навчав старець Шаміль, він справжній майстер нічного неба.

Дзв’інка подалась трішки ближче до нього, Убийвовк ледь торкнувся її руки, розповідаючи про Чумацьку зірку, Малий та Великий віз.

— Дивись, он він — Великий віз. Якшо взяти його бічну стінку й відміряти такі чотири відстані, то якраз там і буде Чумацька — захисниця всіх моряків, чумаків та чесних мандрівників.

— А то шо за три в ряд?

— Це — три сестри, або косарі11.

Він розповідав довго, дівчина пильно слухала. Так вони й заснули в якийсь момент. Убийвовку снилась вона, й це було дуже приємно. Нарешті він знав, що вона — це Дзв’інка. Дівчина поцілувала його в щоку й хотіла вже бігти кудись, аж раптом він помітив криваві сліди на її зап’ястках, як від кількаденних пут. Убийвовк одразу прокинувся й хотів глянути на неї, але Дзв’інки вже не було поруч. Рожево-сонне світило розлило свої барви на весь горизонт. Він торкнув долонею влежане сіно біля себе — воно було ще тепле. Від цього знання йому враз стало так добре, що дурний сон розвіявся, як димна вітрі, не залишивши по собі й згадки.

Весь наступний день Чіро ходив, як зачарований: люди, події, важливі зустрічі — все пропливало повз його розум, як щось неважливе, й уся ця земна метушня його взагалі не турбує. Він чекав лише одного: коли сонце нарешті торкне горизонт, і вони повернуться до Гершівого будинку, де буде вона. І от нарешті настав довгоочікуваний вечір, Убийвовк разом з отцем Марком та Герші вийшли з ратуші на майдан і пішли вулицею вниз.

— Тебе сьогодні часом сонечко не перегріло? — запитав ченець.

— Та ні, панотче.

— А то ходиш, наче в хмарах літаєш.

— Га?

— Срали-мазали, прости мене Всевишній, — не втримався ченець. — Ти хоч пам’ятаєш, що завтра зранку йдеш до порту?

— Так-так, панотче, задумався на хвильку!

— Ця хвилька розпочалась ше з учора, — влучно підмітив Герші й продовжив. — Марко, я, чесно кажучи, знав, шо наш градмайстергівно, але й гадки не мав, шо аж настільки.

Цього вечора вони не стримували емоцій.

— Його, бачте, повезли на полювання аж до наступної декади!

— Якесь дурне в мене передчуття, наче з нами граються в якусь гру, а ми й правил не знаємо! — ченець задумався й продовжив по хвильці. — Часто у вас в гавані з’являються «чесні торговці»?

— Зачастили цього літа, на зворотному шляху поповнюють запас води та харчів. На них всі добре заробляють, — відповів буденним тоном Герші.

— А те, що вони туди везуть хеттів, а назад ясир12 на острів Сохат-Кірім — лише б платили?!

Герші не було чого відповісти.

— Ці його радники, ти їх добре знаєш? — продовжив отець Марко.

— Двох з них так. Той, що з видобутку солі, давній, як гівно смоуга. М’якілля завідує припасами. Нас запросили на службу майже одночасно, ми давно знайомі, вона чудово справляється зі справами. А от Златоус, що завідує податками, з’явився тут кільканадцять літ тому. Якийсь він дивний, є щось у ньому таке...

— А звідкіля він родом буде?

— Та наче земляк ваш, зі Святогору!

— Златоус зі Святогора… — він поринув у себе й за кілька хвилин запитав. — Як його тут ще кличуть?

— Златоус Підгірний, — відповів Герші.

— Він сюди приїхав Підгірним, чи це ви його вже тут так назвали?

— Та ні, таким він і приїхав!

— У ратуші хтось веде хроніки? — отець Марко виглядав напруженим.

— Є один старець, Каро звуть. А що?

— Не хочу наговорювати на чоловіка без доказів, якщо підтвердиться — розповім! Мені конче необхідно зустрітись з цим старцем без свідків.

— Зробимо, — відповів той, — а ше сотник сьогодні шепнув, рибалки бачили в морі за пів дня звідси чорний стяг.

— Коли востаннє був набіг?

— Дуже давно, ми добре зміцнили гавань, канал, і відколи закінчили будівництво оборонного муру, вони сюди й носа не потикають.

Тамарка весь вечір забавляла отця Марка своїми дитячими запитаннями, від яких у дорослих зазвичай плавляться мізки. Чіро сидів у кутку із знахарською книгою, спідлоба поглядаючи на Дзв’інку. Дівчина інколи відповідала на його погляд, і тоді він знову міг бачити ті чари земні — її посмішку. Коли всі полягали спати, він, як і минулої ночі, крутився з боку на бік, наче заведений, і через якийсь час пішов надвір. Люка сонно глянув на нього, він почесав йому загривок і примостився поруч на сіні. Убийвовк ще довго вдивлявся в нічне небо — надія на те, що вона прийде, не відпускала його. З цими думками він і заснув глибокої ночі, Дзв’інка так і не з’явилась. Рано-вранці Убийвовк прокинувся від того, що в нього страшенно лоскоче в носі. Він розплющив сонні очі, протер носа й гучно перднув. Крізь залишки сну його слух вловив сміх. Юнак протер очі ще раз, світ навкруг прояснився. За кілька кроків від нього з соломинкою в руці заливалась Тамарка. Він враз почервонів, як варений рак.

— Ти чому не спиш в таку рань?

— Не хочу, мені страхи снились, а ти...

— Шо ж будемо робити?

— Сміятись! — весело відповіла дівчинка.

— Сміятись можна, а от Дзв’інці розповідати — ні!

— Чому ж це? Вона також буде сміятись!

— Я сам їй розповім.

— А не обманеш?

— З чого ти взяла?

— Матінка Агнешка говорять, що ти хитрий, як лис, і дивишся на Дзв’інку, як на невинну куріпочку, — Тамарка посерйознішала.

— Так і сказала?

— Ага, й ше додала, шо й Дзв’нка теж добра штука — веде себе, як дівка на базарі в погожий день.

Чі посміхнувся.

— Давай так: я дам тобі, — він пройшовся руками по кишенях, — ось монетка, вона щаслива, й це буде наша маленька таємниця?

— Маленька й дуже гучна, — Тамарка вхопила гривеник і лунким дзвоником побігла будити сонних мешканців обійстя.

Убийвовк відбіг до вітру за стайню й вже хотів задирати сорочку, та вчасно схаменувся — неподалік Богдана збирала городину на грядці:

— Добре ж день розпочинається… — він вилаявся про себе й пішов за інший кут.

Дана принесла свіжовидоєного козячого молока, а Агнешка бринзу, Дзв’інка ж поклала на стіл запашні коржики на дощечці та мед. Отець Марко з дозволу хазяїна прочитав ранкову молитву, й усі взялись до сніданку. Чіро був потягнувся до випічки, але дівчина випередила його, роздавши спочатку іншим і лише потім пригостила юнака. Убийвовк вмочив свого коржика в мед і відкусив. Це була важко й словами описати — такої смакоти він ще ніколи не куштував. Відкусивши шматок, він вже збирався запити його молоком, але в кусневі було щось, чого бути не мало б. Чіро потай дістав маленький згорточок пергаменту, очі Дзв’інки змінили колір на чайний, вона ледь посміхнулась. Юнак похапцем доїв і нетерпляче чекав інших. Благо, вони не забарились, і він стрімголов вийшов на двір, ледь стримуючись. Убийвовк розгорнув пергаментну стрічку, де гарним дівочим почерком було написано:

«Ти такий милий та кумедний, коли спиш!»

Його кинуло спочатку в жар, потім в холод. Юнак хотів бігти, кричати, обіймати — той вир емоцій розривав його зсередини. «Вона таки прийшла, а я, бовдур, вже спав…», — його думки шулікою кидалась у голові.

— Ти здоровий? — раптом запитала Дана, що надійшла ззаду. — А то щось зблід, може, з’їв щось не те?

— Все добре, пані, трохи не вдавився від жадібності — така смачна у вас бринзя.

Жінка посміхнулась у відповідь і рушила далі в своїх домашніх справах.

Дзв’інка вийшла слідом трохи повільніше й встигла непомітно прошепотіти йому на вухо:

— Після заходу, як всі поснуть, будь у стайні, — і вона пішла за ненькою.

Убийвовк відчув на собі чийсь пильний погляд — Агнешка гляділа на нього з явною недовірою.

Чіро вирушив, як і було домовлено, в порт, аби походити, порозмовляти з рибалками та торговцями, послухати, про що гомонять люди моря. У рибній гавані стояло з десяток шаланд, вітер розносив запах свіжого улову, гнилих водоростей та морської води. Убийвовк покрутився, поторгувався, купив свіжих мідій та одну лобань13. Далі юнак рушив на інший базар, що був неподалік. Рибний торг було чути ще на виході з гавані — гамірні торговці закликали до себе й пропонували найсвіжіший товар, хоч на ринку й штиняло тухлими риб'ячими бебехами й, мабуть, такою самою рибою. Убийвовк пройшовся різнокольоровими рядами яток, розгледівся, погомонів з дюжиною крамарів і, не дізнавшись нічого цікавого, зібрався було повертати назад.

— Паничу ясновельможний, дайте монетку на хлібця окраєць та тютюну недопалок, — він глянув на замурзане хлоп’я, що опинилося поруч.

— Ти чий будеш?

— Нічий, сам я один! — він посміхнувся кривими зубами, яких ще й до того ж бракувало.

— А кличуть тебе як?

— Ніхто мене не кличе, я сам приходжу! — відповів зухвало малий.

— Ну, а там, куди приходиш сам, тебе ж якось називають?

— Називають.

— І як?..

— А найдобріший і найдопитливіший панич пригостить сироту наїдком чи, може, дрібкою тютюну? То я б йому шось і нацвірінькав би!

— Добре, ходімо до ятки, куплю тобі бублика, а тютюну не маю!

— Зайді зась до яток, ті пихаті торгівці не люблять мене, ше каменюкою чи києм приласкають. Я краще найдобрійшого панича тутка зачекаю, біля виходу.

Чіро купив кілька бубликів, айрану й повернувся назад, хлопця й слід простиг, він знизав плечима та вийшов з ринку.

За кілька кварталів біля самісінького його вуха просвистів камінчик, Убийвовк рефлекторно озирнувся й відчув запах хлопця, хоч його самого й не було видно.

— Давай, виходь, я нічого тобі не зроблю, ось, — він залишив бублики та айран, а сам відійшов.

— Панич не ображається на Зайду?

— Ні, а чому ти мене не дочекався?

— Звідкіля ж його знати, шо панич і справді найдобріший та найсправедливіший! Інші також красиво говорять, а потім приходить зла варта й може лящів так надавати...

— Шо ти хотів мені розповісти?

— Зайда знає місце, де полює пихатий градмайстер! — він хитро всміхнувся.

— Зайда набагато розумніший, ніж здається, і шо ж він за те хоче?

— Дрібок — тютюну унцію! — Чіро прискіпливіше поглянув хлопчакові в вічі.

— Цілу унцію, а зі срачини дим не піде? Ну, та добро, якшо й справді розповіси шось вартісне, отримаєш тютюнове зілля.

— Градмайстер, задерши свого носа вище сонечка ясного, поїхав з людьми з-за моря й не на полювання. Вони подорожують навколишніми хуторами та селами.

Убийвовк дістав кисет самарканської табаки й кинув малому.

— Не викури все й одразу, він дуже міцний, — хлоп’я улесливо посміхнулось у поклоні. — А люди з-за моря — турукешці?

— Ні, але погляд у них лукавий.

— І звідкіля ти все знаєш? — Убийвовк роздивлявся хлопчака ще пильніше.

— Зайда ше вчора примітив ясновельможно-найчеснійшого панича в компанії суворого монаха та хитрого батька панни Дзв’інки.

— Ти знаєш Дзв’інку? — він кивнув з посмішкою до вух.

— Вона завжди добра до нас і по неділях приносить найсмачніші та найпухкіші пампушки з медом. А ше баба Шуня, наша відьмачка, говорить, шо вона дуже особлива.

«Це я й без твоєї баби знаю», — подумав Чіро й запитав:

— І в чому ж її особливість?

— У неї є краплинка справжньої крові Дел-й-Массарі. Ше баба Шуня казала, шо вона колись врятує цей град від страшного лиха, — Зайда говорив з повним ротом.

Отець Марко зі своїм другом підійшли до ратуші. Він показав йому на самий її верх:

— Каро сидить там і майже ніколи не вилазить звідтіля, а на вході до вежі чатує вартовий.

— Зможеш його відволікти на хвильку?

— Та хоч на годинку, бо знаю їхню слабинку! — він скривився в єхидній посмішці.

Герші впустив монетку біля вартового так, наче ненароком, і пішов далі до зали зібрань. Служивий, недовго роздумуючи, вибіг за брагою на майдан. Отець Марко пройшов через прохід, нарізаючи східці кругами. За якийсь час вони нарешті вилізли на горішній поверх і грюкнули важезним кільцем у дубові двері. Брама відчинилась від того удару, попри свій солідний вигляд, наче важила, як пір’їнка. Все довкола було заставлено згортками та стосиками. Біля одного вікна було дві клітки: одна з яструбом, інша з голубами. Біля другого вікна за добротним столом спиною до входу сидів сивий кремезний старець з величезним круком на плечі. Птах змахнув здоровенними крилами, сів на полицю й проскрипів:

— Що ви шукаєте у світлиці мудрості? — ченець привітався, не приховуючи здивування.

— Доброго дня вам.

— Проходьте, — голос старця контрастував з його сивиною. — Шмига, не набридай, давай геть!

Птах слухняно вилитів крізь вікно.

— Він розуміє вас? — запитав вражений Герші.

— Розуміє, але не так, як вам здається. Що привело мосьпанство до мене? — отець Марко помітив друїдські татуювання на зап’ястях старця.

— День добрий ще раз, шановний пане Каро, — повторився ченець. — Ви ведете хроніки в цьому граді?

— Хроніки — це трохи гучно, але дещо я таки записую. Наш градмайстер жаднуватий, якби я навіть й хотів записувати більше, — він посміхнувся до Герші. — То що вас цікавить?

— Якщо ваша ласка, то ми б хотіли дізнатись, які знатні роди Святогору стали на сторону Каспіна Однорукого?

— Якщо пам’ять не зраджує мені, їх було десь зо сім, — друїд бравим кроком підійшов до стосика, потім до іншого, бурмочучи щось собі під ніс, розвернувся до полиці зі свитками й витягнув один. — Осьдечки воно є, ким ви цікавитесь?

— Рід Підгірних.

— М-м-м… — по хвильці, — були такі. Яровит Підгірний, страчений четвертуванням Даромиром Лютим.

— У нього залишились нащадки?

Каро підійшов до іншої полиці й витягнув товстезну книгу.

— Рід Підгірних дуже давній і сягає своїм корінням глибоко в часи, коли на місці Святогору був лишень маленький хутірець, — друїд проникливо дивився на гостей.

— Златоус Підгірний, прямий нащадок Яровита?

Старець кивнув.

— Діти не відповідають за неправильний вибір своїх батьків.

— Звісно, всчеснійший, та інколи жага помсти засліплює їх.

— Златоус не той, хто тобі потрібен, Марку, — ченець напружився, адже не встиг представитись на ім’я. — Хлопець прийшов сюди розпочати нове життя й позбавитись незаслуженого клейма. Корінь бід цього граду в іншій людині.

— Ваша проникливість і обізнаність, чесно кажучи, вражає, та чи можу я прийняти на віру ваші слова?

— Це ти прийшов до мене, а не навпаки, тож право твоє.

Шмига залетів назад і сів друїду на плече, свердлячи Герші своїми очима-вуглинками.

— Вибачте мою неввічливість, справа дуже чутлива!

— Авжеж, авжеж, негідно ченцеві зводити наклеп на безневинного, я бачу велику мудрість в тобі, отче Марко з Блакфорта.

— А я в вас, друїде Каро, — вони легенько вклонили голови один перед одним в знак визнання.

— Темні часи наближаються, й вашому Даромиру потрібна буде підтримка навіть тих рук, які його гординя не здатна прийняти.

— Як для відлюдника, ви знаєте навіть більше, ніж деякі володарі! — підмітив Герші.

— Високо я тут сиджу, далеко бачу, ще далі чую, — хитро відповів Каро з легенькою посмішкою.

— То може ви й про аракінців що знаєте?

— Відаю трішки. Вони не такі варвари, якими їх тут вважають, але боятись їх треба, бо то буде битва двох світів, — а за хвилю додав, — двох світоглядів. Ти ж розумієш, Турукеш паде раніше, ніж багато хто думає!

Він глянув опоненту прямо в вічі.

— У них добре військо, вони зможуть протриматись...

— Галісдар погубить пиха його знаті, вони — глиняні ноги турукешського володаря. Коли аракінці покінчать там, Темне море не втамує їхньої жаги, — друїд витримав паузу. — Є ще й третя сила!

— Третя? — отець Марко здивувався.

— Зарги з Півночі.

— Вони не здатні об’єднатись, їхні шамани вже літ так зо сто натравлюють плем’я на плем’я в гонитві за верховенством, — відповів ченець й запитально глянув на друїда.

— Стадо барсів не страшне під проводом вівці...

— Бо воно безтямне, але дай отарі овець сіроманця в вожаки — світ здригнеться, — закінчив ченець.

— Якщо аракінцям вдасться підкупити кількох шаманів, весь край від витоку Либідя й аж досюди зажмуть у лещата, тоді вже нам точно гаплик. А та чума, яку вони породять, пожере все від океяну до океяну!

— Аракінці та зарги! — від самих цих слів Герші здригнувся.

— Північні племена здавна поглядають на багатства цих земель, — сказав Каро сумним голосом. — Їх спиняє лише міжусобиця. Ваш Даромир мудро вчинив, відрядивши лісних мисливців на захист Північного кордону: ті краще помруть, аніж здадуться їм. Анангасту просто пощастило не мати кордону з заргами, а Самаркан потерпає кожної осені та перед весною від їхніх набігів.

— Якщо так станеться, навіть об'єднавшись, ми не зможемо воювати на два фронти.

— На два ні, а на півтора — так, — друїд примружив око.

— На півтора? — повторив ченець.

— Хетти дуже ласі до нагороди, й те, що віками було бичем цього краю, може стати його порятунком. Та спочатку потрібно порозумітиь та об’єднатись з Дел-й-Массарі — без їхніх багатств та знань нічого не вийде.

— Даскали-матріархи прислухаються тільки до Даромира, — промовив замислено отець Марко, — а в нього назріває конфлікт з Віллією. Анангаст заявляє своє право на Західну частину Лісного краю, превелебна мати Асіра з Баруксім-Дайрі14 ніяк не вплине на князя Анангаста, поки він слухає порад її правнука Тіктука.

— Лісний народ має відновити свій зв’язок із превелебною, все інше другорядної важливості, — Каро сплів пальці перед собою, а його очі дивились кудись вдалечінь крізь простір.

— Здається я розумію, — порушив тишу за кілька хвилин ченець — але без вирішення цієї суперечки нічого не вийде.

— Один з двох повинен залишити цей світ, — друїд ожив і продовжив буденним тоном. — Твій Всевишній каже, що це погано, мої духи також проти смертовбивства — ми ж люди завжди самотні в своєму праві обирати, особливо ті, кого вони просвітили дрібкою своєї мудрості!

— Щоб виграти в війні за своє існування, треба розпочати війну проти брата по духу та вірі — вибір без вибору, — отець Марко нервово погладжував бороду.

— Кожному доведеться нести свій тягар — такі зараз вже часи. Якщо схочеш відправити послання, приходь сюди рано-вранці, воно буде доставлене наступного дня.

— Я ж лише простий ченець… — Каро стримав його жестом.

— Ти мав різні імена та обличчя, але простим ніколи не був. Я відчуваю добро в тобі так само, як і темряву далеко всередині. Якщо ти вже зважився на це, назад дороги нема, як і для тих, кого ти взяв із собою, — отець Марко вмить спохмурнів.

— Важко чути таку правду, але ж і дітися від неї нікуди… Дякую вам за мудрість та відвертість.

— З однієї шаланди ми воду черпаємо, — сумно посміхнувся друїд.

Крук провів їх поглядом до дверей. Вони вийшли й направились у бік митного дому, що був на іншому боці майдану. Варта не хотіла їх впускати, допоки Герші не нагримав на них, добряче приправивши матюком, і показав свій медальйон управника.

— Так би й одразу, пане підмайстер, а тож цілий день тутка стою, ноги в сраку позападали, світу білого не бачу! — виправдовувався старший неборак.

Вони увійшли до приймального покою. Митник займався своєю справою, отець Марко заговорив першим:

— Доброго дня, пане Златоус Підгірний зі Святогора!

Чоловік підняв голову.

— Доброго й вам, і вам, пане Герші. З ким маю честь розмовляти?

— З отцем Марком, княжим повіреним його світлості Даромира Лютого, володаря Долу та Лісного краю! — офіціозно представив ченця Герші, в Златоуса блиснули очі й заходили жовна від цих слів.

— Постривай, друже, — хотів був спинити його ченець, — я прийшов до вас з миром і надіюсь з ним і піти. Все, що було в минулому, хай там і залишається, мені б тільки запитати у вас дещо.

— Спробуйте, — процідив Златоус недовірливо.

— «Вільні торговці», що до вас зачастили, мають якісь преференції? — Златоус поглянув на Герші, потім на ченця.

— Я не вповноважений сповідатись вам! — відрізав він.

— Це ж звичайне запитання! А ти послухай мене уважно, пане Підгірний! Я й справді повірений Даромира й приїхав зробити вашому граду пропозицію протекторату, союзу — байдуже, як це буде називатись! Ви допомагаєте перевозити найманців до Турукешу й рабів звідтіль. Хоч у вас давні дружні зв’язки з Галісдаром — темні справи у вас кояться. Ви тут, певне, не розумієте, що самі ж собі плетете мотузку в ярмо.

— У Даромира вона м'якішою буде? — чоловік майже перейшов на крик.

— Охолонь, ти не відповідаєш за вчинки свого батька, — отець Марко помітив той вогонь в його очах при цій згадці, — як і князь не винен у смерті свого.

— Але він повинен у смерті мого!

— Хай прийме Всевишній душу його. Та так вже сталось, і твій батько з власної волі пішов за Каспіном, як і з власної волі положив свою голову за нього, тільки свою! Ані тобі, ані твоїй сім’ї не завдали насильства, а осуд людей — це осуд людей, — Златоус розумів, що хотів сказати ченець. Ба більше — він знав, що так воно і є.

— Я сам не в захваті від цих преференцій работорговцям та піратам, але це пряма вказівка від градмайстра. Я ще пам’ятаю той час, коли ми з батьком і княжою дружиною ходили відбивати їхні набіги, а тут таке.

— Дякую за щиру відповідь і бажаю тобі віднайти спокій в цьому місці, — ченець вклонився,й вони вийшли.

Зайда доїв останнього бублика, запив айраном, кинув погляд на мідії й промовив:

— Ясновельможний панич купив ці мідії в рибалок?

— Так, в рибній гавані, сказали, це з вранішнього улову.

— Погані мідії, не беріть у рибалок, які біля виходу, — він серйозно глянув на Убийвовка, а той на свою торбу.

— А шо з ними не так?

— Вони виловлені біля солоного лиману, а добра мідія не любить занадто солону воду. Треба йти аж у кінець пірсу — там зранку стоїть шаланда «Ясноока», от де найкращі мідії в цілому Туз-Куяні. Рибалка Соня не лінується йти за ними аж до підводного валу, що біля Лабіринтового лісу. Ходімте, Зайда все влаштує яскраво-найдобрійшому паничу, Зайда завжди відповідає добром на добро. А це можете качкам панни Дзв’інки згодувати.

І справді, в Соні були файні мідії, й хлопчаку віддали їх з добрячою знижкою. Він посміхнувся на прощання й зник за рогом, Убийвовк навіть не встиг попрощатись, доки розплачувався. Герші з отцем Марком повернувся трохи раніше за Чіро, й вони саме присіли на ґанку, аби втамовувати спрагу прохолодним квасом. Тамарка крутилась поруч і щебетала, дістаючи Богдану, що виконували доручення Агнешки.

— Ого-о, які гарні! В кого брав? — Герші аж присвиснув, побачивши молюсків.

— Цікава історія вийшла з ними. Мені допоміг їх купити в пані Соні один малий жебрак.

— Вона ж дере безбожно, хоч товар у неї справді найкращий!

— Я спочатку теж так сказав, на шо хлопчак відповів, шо я не вмію торгуватися, й пані Соня таки відпустила з гарною знижкою, — відповів задоволено Убийвовк.

— А по справі щось винюхав? — запитав монах.

Дзв’інка подала квасу й Чіро.

— Якраз хотів перейти. На ринку й у гавані нічого цікавого, а от цей малий — Зайда, він якось знав, шо мені треба й за унцію тютюну поділився цікавими новинами.

— Давай, не затягуй, не на виставі! — нетерпляче перебив його хазяїн будинку.

— Хлопчина сказав, шо градмайстер не на полюванні, а об’їжджає прилеглі села з якимись чужоземцями.

— У вас тут стає все цікавіше й цікавіше, — промовив ченець до друга.

— Довідались чогось нового , панотче? — запитав юнак.

— Так, згодом розповім, мені треба добряче все обдумати!

Дана з дочкою прийняли рибину та мідії й зникли на кухні, Убийвовк пішов допомагати доглядати за худобою разом з пахолком Герші.

Того вечора отець Марко був відстороненим, не їв взагалі, обходячись лише малиновим чаєм. Чіро бачив з його вигляду, що він обдумує щось дуже вагоме — настільки, що майже забув про вечірню молитву. Єдиний раз, коли хлопець пам’ятав його таким, отець Марко приймав рішення відіслати старця Шаміля до Блакфорта.

«Він розповість все, коли для того буде слушний момент», — подумав юнак і з нетерпінням став чекати на мідії в сметані з часником та зеленню, які саме вносила Богданка.

— Як смачно виглядає! — похвалив Герші дочку. — А запашне ж яке!

— Це ми з Дзві’нкою додали трохи базиліку й розмарину, — вона посміхнулась на батькову похвалу.

Старша дочка щойно увійшла та наповнила кухлі білим прохолодним місцевим вином. На якусь мить все затихло, було чутно тільки звуки ударів мушлі об кераміку та прицьмокування. Після гарної вечері завелись розмови про життя-буття, Тамарка як завжди всіх веселила своїми дитячими вибриками та запитаннями. Богдана з сестрою щось вишивали, а Убийвовку аж свербіло, так хотілось, щоб вже настала та довгоочікувана пора. Він глянув на ченця й з сумом відзначив, що сьогодні з цим можуть бути проблеми. Коли всі таковились спати, Чіро заздалегідь взяв ковдру й направився на двір.

— А ти куди? — нарешті запитав ченець.

— Жарко тут, не можу заснути вже котру ніч. Чи може перина зам’яка? — вдавано спокійним голосом відповів юнак. — На дворі буду спати, на небі ані хмаринки!

— Ну-ну, юності гаряча пора, —вперше за вечір посміхнувся отець Марко, — не так вже й багато часу залишилось…

Убийвовк приліг біля Люки й з нетерпінням дивився на вогник у вікні. За годину-другу все згасло, вона мала з’явитись десь от-от, його очі горіли диким вогнем у передчутті такої жаданої зустрічі. Дзв’інка зняла з себе руку молодшої сестри, дівчинка щось промимрила уві сні й перевернулась на інший бік. Вона швиденько змінила свою сорочку на недільну, помережану, дістала короткі рибацькі штани, гаптований пояс, сандалії й навшпиньки прокралася будинком.

— О-о, гарний час для прогулянки, панночко, — тихо промовив ченець у темряві їдальні.

— Отче, ви мене налякали, ху-ух, — перевела подих дівчина. — Я думала, в мене серце лопне від того переляку.

— Важка доля на нього чекає! — промовив багатозначно отець Марко.

— Ви про шо?

— Я про Чіро.

— А з чого ви взяли? — вона притихла, вловивши його смішок.

— Стала б ти крастись посеред ночі до нелюба. Та воно я так видно по вас обох — кожної ночі шастаєте туди-сюди.

— Ви зрозуміли… — дівчина думала, що рум’янець на щоках і зелений вогник її очей світяться, як маяк над затокою.

— Він мені за сина, й мені ж доведеться віддати його в горнило того жорстокого, невідворотного майбутнього! Я дуже радий, що його полюбила така розумниця, як ти! — ченець замовк і продовжив по хвилі. — Любити його буде дуже важко — це кохання або врятує його, або погубить вас обох!

— Дякую за щирість, панотче! Я думаю, шо покохала Чіро ше тоді, давним-давно, коли вперше побачила. Багато хлопців женихались де мене, й матінці вже встигли надокучити, та я відчувала, шо він колись сюди повернеться.

— Дзв’інко, ти дуже особлива дівчина, не гайте часу задарма, — він замовк.

Дівчина вийшла надвір. Їй хотілось і сміятись, і плакати водночас. Дзв’інка підбігла до Убийвовка й вперше обійняла та припала устами до його щоки, він ніжно обійняв її у відповідь.

— Шо сталось, у тебе сльози?

— Нічого, то просто... — вона затихла, роздумуючи, розповідати йому чи ні про розмову з ченцем.

Убийвовка обпалював її гарячий подих, аромат її тіла п’янив свідомість, а м’якість перст та руки на талії відібрали здатність говорити. Вони застигли в тих обіймах — кожен зі своїм внутрішнім страхом.

— Я боявся, шо то жарт, і ти не прийдеш!.. — нарешті видавив він з себе.

— Жарт? — Дзв’інка майже вибухнула, в неї аж волосся дибки встало. — Я казала тобі, шо чекала лише на свого мужа!

— А я казав, шо трохи твердолобий у цих справах. А зараз хочу сказати: я кохаю тебе! — Убийвовк нарешті зважився поцілувати її медові вуста, дівчина відповіла.

Чіро так захопився, що вже потягнувся до її сорочки. Дзв’інка посміхнулась і спинила його пальці.

— І я тебе кохаю, мій Убийвовчик, але не все одразу, й точно не на стайні, — він знітився від цих її слів. — Пам’ятаєш нашу першу зустріч?

— Трохи пригадую, ти була налякана.

— Була, а ти сказав, шо виростеш сильним, як отець Марко, й завжди мене захищатимеш, — вона гладила його вухо по контуру.

За хвильку швидко встала й промовила:

— Відвернись, я одягнусь.

— Ти прекрасна в світлі місяця, не можу, — слова покинули його рот, перш, ніж голова зреагувала.

— Як для твердолобого, ти ше той спокусник безневинних, — Убийвовк відвернувся.

Дзв’інка натягнула короткі штани, підперезалась поясом, взула сандалії й продовжила:

— Виводь Ромашку, кульбака збоку, й скіпки там же.

— Я б краще Люку взяв!

— Ромашка знає дорогу навіть у темряві, — відповіла дівчина, відв'язуючи штанини вище колін.

Чіро запряг ворону кобилу, допоміг Дзв’інці й заскочив сам.

— Куди ми?

— Побачиш. Це моє улюблене місце, — вона пришпорила Ромашку.

Кобила справді знала дорогу, сама звертала в потрібному напрямку при світлі повного місяця, й за пів години вони були на місці. Пляжна коса біліла на темному фоні спокійного моря, й лише місячна доріжка сріблилась, переливаючись світлом! Дівчина розстелила підстілку, Убийвовк стриножив Ромашку й запалив скіпку, рятуючись від надокучливих комах, вона зачадила.

— Глянь, — Дзв’інка вказала на вогник маяка, — не знаю, чому, але це світло мене завжди заспокоює!

— Як і багатьох інших, кому воно дає надію й знання, шо вони в правильному місці!

— Це моя таємна схованка, я часто сюди приходжу.

— Моєю віддушиною був ліс. Коли хотілось побути наодинці з думками, я брав Люку та їхав на полювання.

— Пообіцяй, шо повернешся до мене, шоб там не сталось, — раптом прошепотіла вона йому на вухо, — пообіцяй!

— Моя Дзв’іночка, я пройду крізь моря й гори, лише б тебе знайти. Шо то за чари такі в тебе, шо без тебе й дихати важко? Не знаю, як то буде, коли ми зберемось їхати назад, — він притис її до себе й осипав поцілунками.

Вона танула в його руках, згораючи від ніжності. Потім різко вскочила, зняла штани, добігла до лінії прибою, білосніжна сорочка впала на пісок. Дзв’інка пірнула в теплу воду, зігріту за день життєдайним світилом. Їй здалось на мить, що вона вбирає це тепло, пропускаючи крізь себе. Убийвовк випірнув поруч. Вперше їхні тіла торкнулись нагою шкірою одне одного. Вони знов застигли в обіймах, і тільки нічний бриз, підганяючи легеньку рябку, порушував спокій.

— Ми, немов дві частинки одного цілого, — промовила тихо вона, — напевно, котрийсь з ангелів попрохав за нас у Всевишнього!

— Я б так стояв з тобою вічність, а потім і ше трішки, — дівчина відповіла посмішкою, Убийвовк відчув набубнявілі вишеньки її перст.

— Милий, я кохаю тебе й розділю ту вічність, якою б важкою вона не була, — він ше не бачив її такою серйозною. Йому здалось, що Дзв'інка навіть схлипнула.

Мокрі та сповнені пристрасті вони вийшли й полягали на підстілку з кобеняка. Якщо сказати, що йому не свербіло — не сказати нічого взагалі, але Убийвовк покірно лежав, споглядаючи її спокусливі дівочі форми, що аж зафосфорились у місячному світлі. Дзв’інка покосилась на нього й невпевнено та боязко потягнула за шнурівку на мокрих підштанках, що стояли дибки. Чіро допоміг їй, вона накинулась з поцілунками. Повітря між ними так наелектризувалось, затріщало в передчутті вибуху. Дзв’інка відчула його гаряче бажання, коли він торкнувся ним її живота.В неї перехопило подих, і мурахи пробігли по шкірі. В той момент мільйон і одна думка промайнули в її голові, Убийвовк помітив це.

— Якшо ти не хочеш...

— Краще поцілуй мне. Звісно, я хочу, раз ми тут, та вперше — це не вдруге!

Вона скрикнула — трохи судомило ногу. Було приємно, але більше боляче. Його ніжність і блиск очей заспокоювали її. Дзв’інка бачила це в кожному його обережному русі. Вони не забарились з тим надовго, й дівчина промовила:

— Всі ті старовинні книжки брешуть.

— До деяких відчуттів, як і до смаків, потрібно дорости, одного разу може бути замало!

— У тебе вже хтось був? — Дзв’інка зиркнула на нього з тим вогником, який так йому подобався.

— Так, один раз, перед від’їздом з Віллії.

— Ти кохав її?

— Не знаю… Ні, та вона мала якісь почуття до мене.

— Як її звали?

— Навіщо це тобі?

— Я видряпаю їй очі! — вона була дуже серйозна в своїх словах.

— Зо мені друг, та пристрасть була миттєва, я зичу їй щастя.

— Я всеїдно видряпаю їй очі, — продовжила дівчина спокійніше.

— Дзв’іночко, я кохаю тільки тебе й готовий поклястись у цьому перед Всевишнім. В багатстві та в бідності, здоровим чи калікою — цього ніщо не змінить, хай навіть цей світ залиють смолою та прокип’ятять.

Вона відповіла палким поцілунком.

— І ти — мій коханий Убийвовчик назавжди!

Вони говорили ще багато ніжностей один одному, аж допоки не поснули. Їх розбудила Ромашка, що стояла над ними й нервово мотала головою. Горизонт вже рожевів і бубнявів в передчутті народження нового дня.

— Ой! — скрикнула хрустким голосом дівчина. — Якщо котрась з матінок помітить, шо нас нема, цілу торбу лиха будемо мати, давай хутчій!

Дзв’інка побігла до води змити засохлу кров — слід їхнього першого єднання. Вона швидко повернулась, Чіро дивився на неї, наче зачарований.

— Відвернись, — промовила дівчина під тим його поглядом.

— Після вчорашнього? — здивовано запитав він.

— Я не розпусниця тобі якась, не звикла до такого. Давай швидше, кажу ж тобі — дадуть нам прочухана, якщо хтось дізнається!

Коли потрібно, Убийвовк умів бути швидшим за вітер. Вони встигли до дому якраз вчасно: ліниво-рожеве сонечко щойно покинуло горизонт. Дзв’інка прожогом залетіла назад у своє ложе, що аж Богдана прокинулась:

— Ти чом всенька мокра? — запитала й здригнулась від прохолоди дівчинка.

— Спи давай! — гримнула сестра.

— Так вже підійматись час, — вона позіхнула.

— Ше є годинка.

— Знову ходила на своє місце?

— Так-так, Богданко, тихше, побудиш усіх!

— А ви одружитесь? — Дзв’інку аж в грудях здавило від того запитання.

— Як ти здогадалась?

— Він так на тебе дивиться… А ше я похапцем прочитала твою писульку, — дівчинка посміхнулась сонними очима.

— Це наша таємниця!

— Звісно, — Богдана обійняла й цьомкнула сестру, — і мене колись знайде мій лицар!

— Ше й списа поламає, відганяючи інших від такої красуні! — Тамарка перекрутилась, вони притихли.

Зранку Агнешка придивилась до дочки й промовила:

— Дзв’інко, доцю, шось ти бліда сьогодні й мішки під очима, ти не захворіла бува?

— Ні, матінко.

Дана підійшла, провела рукою по щоці й наморщилась.

— А й справді, виглядаєш невиспаною!

Богдана тихенько хихотіла.

Дзв’інка чимдуж дременула на вулицю, якомога далі від прискіпливих поглядів, і знайшла собі роботу на грядці. Убийвовк же того ранку ходив, майже не торкаючись землі ногами.

— Ти ж знаєш, негоже заводити дівчину в блуд, —спинив його отець Марко біля стайні. — Зроби все, як має бути, раз ви вже полюбились та готові заприсягтись перед Всевишнім!

— Отче, а як ви...

— Ти себе в діжці з водою зранку бачив? — відказав на те ченець з усмішкою.

— А шо, як пан Герші не дозволить?

— Щоб це дізнатись, треба мати трохи більше сміливості в душі, а не тільки в штанях.

— Вибачте, отче, та ми ше й між собою навіть не обговорили!

— То обговорюйте, але ти ж знаєш, що діти з’являються за дев’ять місяців, —хлопець посерйознішав, кивнув у відповідь і з задуманим виразом обличчя пішов допомагати на стайні.

Увечері отець Марко та Герші повернулись з міста, й він коротко розповів Чіро про те, що дізнався від друїда Каро.

— Треба б подивитись на цих чужоземців.

— Я можу, — відповів Убийвовк, не чекаючи на запрошення, — та й Люка застоявся, розвіємось трохи!

— Це тобі не іграшки! — вставив Герші.

— Я розумію, пане!

— Мені нема кого більше просити, й сам не можу поїхати. Добре що ти згодився, але, як сказав Герші, будь обережним.

— Мені б когось, хто знає місцевість. Як на рахунок вашого робітника?

— А-а, — махнув рукою той, — він не виходить далі, ніж міські мури. Дзв’інка знає кожну стежинку на один день ходу в східному напряму й на пів дня в західному.

Убийвовк не повірив своїм вухам, такий щасливий був той збіг.

— Я коли ше крамом приторговував, вона скрізь хвостиком зі мною була. Доцю, — покликав батько, — Дзв’іночко, як ти дивишся, шоб завтра показати Чіро околиці та ті хутірці, куди ми колись торгувати їздили?

— Таточку, так у мене ж в саду трохи роботи назбиралось… — Убийвовку в горлі пересохло від тієї відповіді.

— Богданка з Агнешкою справляться й без тебе.

— Ну то добре, чом би й не показати, — відповіла, наче знехотя, вона.

— Лишень шоб до сутінок вдома були! — крикнула Дана з кухні.

— Авжеж, матінко!

Убийвовк не зовсім зрозумів ті її інтонації й відповіді. Як він не намагався перестріти її та поговорити, того вечора нічого в нього не вийшло. Юнак зі змішаними почуттями побрів спати біля Люки, як вже в нього тут повелось. Наступного ранку він вивів свого верблюда, гарно вичесав, напоїв і те саме зробив із Ромашкою. Дівчина стояла біля ґанку в компанії батьків та ченця. Чіро, підвівши кобилу, допоміг їй забратись у кульбаку. Дана дала йому торбу з їжею, пильно глянула в очі й промовила:

— Це мій скарб, пильнуй його!

— Головою за нею відповідаю! — він спакував сакви й хвацько заскочив на Люку. — Ц-ц-ц!

Убийвовк пришпорив верблюда, й вони ступою виїхали за ворота.

— Хай Всевишній вас оберігає! — вигукнули навздогін Агнешка з Даною.

Від'їхали вони недалечко, й він шарпнув вуздечку, розвернув Люку в напрямку базару.

— Нам же в інший бік! — здивувалась дівчина.

— Ні, саме туди нам зараз і треба!

— Ткацькі ворота в іншому боці! — знов заперечила вона.

— Я знаю, але мені треба на ринок купити унцію тютюну та кілька бубликів.

— Убийвовчику, ти шо, злишся на мене?

— Ні, з чого ти взяла?

— Ото ж ти затятий! Я сказала так, шоб батьки бува не здогадались раніше часу, бо то ми з тобою таки безпечні, шо навіть Богданка вже все знає, і матінка Агнешка якісь підозри має.

— То ті слова були лише… — він вмить зіскочив з Люки й поцілував її руку.

— Тихше, гарячий який! І шо ж ти вже там надумав собі, га?

— Навіть соромно говорити вслух… — Убийвовк стиснув губи.

— Все, шо було там, на березі, це все справжнє, й те, що я казала, також! — вона особливо наголосила останнє слово.

— Дзв’іночко, моя квіточка, вибач мою твердолобість! — він побачив оксамит її очей, і все інше відійшло на другий план, втратило будь-який сенс.

— Так чому нам треба те отруйне зілля? — його наче з трансу вирвало, Убийвовк струсив оціпеніння.

— Я тобі розказував про Зайду?

— Це маленький кривозубий безхатько з нетрів?

— Як не дивно, але він знає все, шо у вас тут коїться, і якшо нам трішки пощастить, то ми зекономимо цілу купу часу! Знаєш, де він може бути?

— Повинен на ринку шастати або на пляжі біля солеварень.

Чіро купив, що хотів, вони швидко обійшли ринок і, не знайшовши малого, поїхали в квартал солеварів. Убийвовк вертів головою на всі боки, та пляж також виявився пустим. Він подумки брудно вилаявся й розвернув Люку в напрямку Торгових воріт.

— От так не везе, стільки часу згаяли! — пирхнув Чіро на півдорозі до Східної брами.

— Нічого, поїдемо мисливською стежкою та надолужимо трохи.

Раптом Убийвовк вловив знайомий запах, а із провулка почувся голос:

— Доброго дня всенайдобрійшому паничу і панні Дзв’інці!

— Зайдо, як ти… — здивувався він та зупинив Люку.

— Коли Зайда дізнався про найсмачніші пригощання та запашний тютюник, то хортиком помчався світлійшому паничу напереріз!

— Виходить, шо в цьому граді нема нічого, про шо б ти не відав? — відповів весело Убийвовк.

— То наша штука така особлива. Я знав, шо чесно-порядний панич збираються до ринку, ше коли він лише панні Дзв’інці руки збирався цілувати, — дівчина зашарілась від цих його слів.

— Тримай, — Чіро звісився й подав йому бублики, — це тобі трохи попоїсти!

— А тютюник? — вигукнуло хлоп’я, відгризаючи чималий шмат.

— Скажи спочатку, де нам знайти тих чужоземців з градмайстром, дуже мені хочеться подивитись на них.

— Погані вони, ясний паничу, дуже, — він прожував і продовжив. — Їдьте на схід до дальніх хуторів за Білярою та будьте дуже пильні.

Він хвацько зловив пузатого кисета.

— Дякую, Зайдо!

— А ще Зайда знає, шо вся пихата родина дурного градмайстра зібралась покинути Туз-Куян сьогодні чи, може, завтра.

Дзв’інка переглянулась з Убийвовком і перепитала:

— Вся-вся?

— Навіть прислуга, — хлопчик вперше виглядав по-справжньому серйозним. — Зайда з друзями також піде на кілька днів, тому всепревелике дякую найщедрішому паничу за зіллячко.

Він вклонився й зник за рогом.

Убийвовк перебирав і співставляв у голові те, що почув сьогодні, з тим, що вже знав, і деякий час вони їхали мовчки. Дзв’інка не витримала та порушила мовчанку першою:

— Якось воно трохи дивно виглядає!

— Навіть дуже. Якшо хлопчик сказав правду, то нам би скоріш розповісти це твоєму батьку та отцю Марку. Але, з іншого боку, мало куди вони там збираються під святу неділю, давай спочатку глянемо на тих чужоземців!

Вони проїхали перше село — Біляру, життя текло в своєму розміреному ритмі, люди в полі завзято збирали врожай, і ніхто не чув ні про яких бузувірів чи чужинців. Сонце встало в зеніт, і Дзв’інка звернула зі стежини до невеликої бухточки з м’якесеньким піском.

— Гарне місце для обіду.

Вони зупинились біля крислатої дикої оливки, що давала чудову густу тінь.

— До наступного хутора ще довго? — поцікавився Чіро.

— Годину ступою і пів легким чвалом, — посміхнулась вона. — Яка спека! Так і хочеться зайти в воду!

— То вперед, а я все тут наладнаю, — відповів Убийвовк і поліз у сакви за обідом.

— Відвернись!

— Та...

— Відвернись,- повторила Дзв’інка серйозніше. Юнак виконав її бажання, й за хвилину вже чув її крик і плескіт у воді.

Убийвовк нарізав шинки, бринзи й хліба, дістав бурдюк з водою та овочі, склав усе на свій похідний кобеняк. Він також роздягнувся й прожогом кинувся в воду, а потім ще швидше вилетів весь зморщений, цокочучи зубами.

— Шоб йому по шву репнуло, вона ж крижана! — промовив Чіро неслухняними губами.

— В дуже спекотні дні таке буває, — так само відповіла дівчина, прикриваючись сорочкою. — А ще інколи прибій викидає багато дохлої риби й смердить тухлим газом.

Її губи були сині, наче після шовковиці.

Убийвовк підбіг до Люки, порився в саквах і витягнув свіжу вовняну сорочку. Він підійшов до неї, розтер і загорнув її стрункий стан, вона не пручалась. Чіро підійняв Дзв’інку — дівчина обвила свої руки навколо його шиї — й поніс її під оливку. Вони нашвидку поїли, й він наважився запитати:

— Ти ше соромишся мене, чому?

— Такою мене не бачив ніхто з чоловіків, окрім тебе, — вона стиснула свої губки, й він знову замилувався тим її зеленим вогником в очах. — Я дівчина скромна!

— Ось, — він протягнув їй маленьку торбинку, — подарунок для тебе!

— Які файні, а як тонко оброблено, наче аж світяться зсередини! Воно ж дорогезне… — Дзв’інка розглядала коралі.

— Напевне. Це моєї неньки, єдине, шо я маю...

— Я не можу його взяти.

— Я думаю, вона б була щаслива, коли б його носила моя майбутня дружина!

— Убийвовчику, я щойно почула чи мені здалось?

— Я кохаю тебе всією душею й не збираюсь тебе безчестити, я попрошу в твого батька...

— Йой, який серйозний! — вона жартома чмокнула його в ніс. — Я згодна, дихай глибше, а то тут батьками ше й не пахне, а ти вже наче лопнути маєш!

— Не смішно! Я навіть не знаю, як то з тим до нього підступитись… — відповів напружено Чіро.

— Тобі не за батька з матінкою Даною хвилюватись треба, а за неню Агнешку — це вона у нас цербер! — дівчина сміялась щиро й нестримно.

— Все тобі смішки!

— Краще глянь, мені личить? — Дзв’інка, аж світилась від щастя.

— Ти красивіша за всіх тих панн, шо я бачив при княжому дворі, моя квіточка весняна! — вона прикрила повіки й прикусила губу, намистинки переливались багряним на білому полотні сорочки. — Можна тебе поцілувати?

Дзв’інка припала до нього вустами, вони злились в єдина ціле, в той момент у них була одна душа на два тіла. Він розчинився в ній, а вона в ньому під палким південним сонцем Темного моря на м’якому, як шовк, піску, а благородне дерево стало свідком-охоронцем їхнього духу і єднання плоті. Дівчина облизнула губи й прикрила очі. Той вогник, що вона відчувала всередині, розлився тілом і пройшов від кінчиків пальців на ногах аж до маківки. Дзв’інка ще не знала такого й спочатку навіть трохи злякалась, та він заспокоїв її. Дівчина скрикнула, відчувши все те розмаїття емоцій, і притисла своє обличчя до його шиї, шумно дихаючи, й лише згодом зрозуміла, що її нігті вп’ялись у його спину, а зуби тримають шмат шкіри, й вона відчуває солонуватий присмак на язиці.

— Все добре? — наважився він запитати за деякий час.

— Ти питався, чому я ше соромлюсь своєї наготи перед тобою. Вперше все сталось якось незрозуміло, було трохи боляче, й зранку та вся засохла кров, ну, наче те, як буває у жінки раз на місяць…

— А-а-а...

— В такі дні я більш схожа на їжачка — сховатись кудись би, й шоб ніхто не чіпав. Я боялась, шо й цього разу буде, як тоді, — вона поцілувала те місце на шиї, де прокусила йому шкіру.

— Все ж було добре? — знову з тривогою в голосі запитав юнак.

— Убийвовчику, цього разу було як… — її очі знову спалахнули оксамитом. — Як… Не знаю, з чим порівняти… То наче живий вогонь усередині розлився, лише, може, спочатку було трішки боляче!

Він припав вустами до неї, не в силах відірватись. Дзв’інка також хотіла, щоб та мить тривала вічно, та тим життя людське й цінне, що все має початок та кінець, це убезпечає від повного його знецінення.

— Гарні ж з нас пластуни, — промовила дівчина. А сонце вже перевалило за полудень.

— Ага, трохи захопились. Я гляну ше лише хвильку на тебе таку, щоб запам’ятати.

— Якісь дивні слова ти мовиш, Убийвовчику… — вона примружила одне око. — Як любитись, то завжди гаразд, і все-то такими солодкими словами приправляєш, а зараз вже чую, наче зібрався куди, й надовго?

— До зими, — серйозно відповів хлопець, — у мене окрім цієї торби та Люки вітер гуляє в кишенях, я ж не можу приїхати за тобою з пустими руками!

— Я тебе не за тугу калитку покохала! — сказала Дзв’інка трохи ображено.

— А шо то з мене за чоловік буде, який недільного дня не зможе купити своїй жінці ані бублика, ані намистини! — твердо відповів Чіро. — Я повернусь після осіннього рівнодення, шоб ше до перших снігів ми змогли добратись до Блакфорту, а за цей час облаштую все там. В нашій з Гуннаром колишній конурі, мабуть, він і оселився з Боженкою.

— Гуннар — це твій названий брат-чорнолюд?

— Так, він. Я тобі якось розповідав про нього, він мені й допоможе облаштувати нове житло. А гроші будуть — ти не будеш злидарювати!

— Заспокойся, Убийвовчику, батько допоможе на перших порах, все буде добре.

— Легко тобі таке казати, — він вже закріпив сакви й підняв Люку, що мирно дрімав у тіньочку. — Я виріс з отцем Марком, він мені батько рідний, бо того, що мене народив, я ніколи не знав. Він дав мені знання, та про гроші ми ніколи не турбувались! Є в кишені кілька монет, то й добре, нема — також не страшно. На благу справу Блакфорта ми знайшли князя Даромира, а нам на поїсти ми або самі вирощували, або полювали.

Чіро допоміг Дзв’інці залізти до кульбаки, Ромашка норовливо форкнула на верблюда, дівчина смикнула за вуздечку, притримавши свою кобилу. Вони легким чвалом поїхали над морем і за півгодини побачили хутір в Холодні балці, та там було порожньо, лише собаки лаяли, наче осатанілі. Убийвовк оглянувся, зліз з Люки, постукав в перші-ліпші двері, вони прочинились. У будинку все було перевернуте догори дном, свіжоприготована їжа була розкидана по підлозі разом з черепками посуду. Він насторожився, швидко вийшов назад, припасував за пояс свій чекан і зняв сагайдак з луки сідла. Дзв’інка сторожко глянула на нього.

— Нікого, — тихо відповів юнак, — в будинку все поперевертано, наче там хто добряче погуляв, а потім ше й побився!

— Якесь гнітюче враження від цього місця складається… — відповіла на те дівчина.

— Треба вертати, — серйозно промовив Чіро зі страхом у голосі, — а то матінка Агнешка відкрутить мені голову і все, шо нижче, якшо з тобою шо трапиться!

— До наступного хутора, як шапкою кинути. Може, вони шо чули, розпитаємо швиденько та якраз встигнемо повернутись засвітла?

— Гаразд, але будь пильна: якшо тільки шось не так, ти одразу пускаєш кобилу чвалом і мчиш додому, не чекаючи мене.

Вона хотіла запротестувати, та його погляд був красномовніший за будь-які слова.

Чіро заскочив на Люку й пустив його легким клусом, на ходу натягаючи тятиву та перебираючи стріли. Спочатку вони побачили дим, але в тому не було нічого надзвичайного — хуторяни могли палити стерню. Під’їхавши ближче до хутора, Дзв’інка вгледіла якусь метушню, там коїлось щось незрозуміле. Убийвовк ухватив Ромашку за вуздечку й притримав.

— Вертай назад! — він суворо глянув їй в очі.

— А ти ж як?

— Не хвилюйся, я дам собі раду, треба ближче розгледіти!

— Я почекаю тебе тут, — пирхнула Дзв’інка.

— Ну, добре, але ані кроку, сховайся за тими вербами. Якшо не повернусь за півгодини, скачи назад.

Дівчина глянула на нього. З виразу її обличчя було видно, що вона налякана, та все одно стоятиме на своєму.

— Будь обережним, Убийвовчику, й хутко повертайся, — ніжно промовила Дзв’інка, її очі сяйнули карим блиском.

«Ото вперта… Буду ше я матись з тим», — промовив юнак сам до себе.

Чіро спішився й повів Люку за собою, тримаючись зелені дерев. Ближче до будинків чувся ґвалт і жіночий лемент, знову розривались собаки. Юнак наказав верблюду лягти, той слухняно заломав ноги й приліг. Він поволі, як на полюванні за полохливим звіром, підкрадався ближче, щоб краще все розгледіти. Кремезні засмаглі чоловіки в одязі, схожому на той, який носили рибалки в Туз-куяні, тягнули жінок та дітей до інших, які були зв’язані мотузкою по руках і прив’язані один до одного. Він присів, наставив стрілу на тятиву, затиснувши так лук в лівій руці, та напівприсядом почав крастися в тіні тину. З майдану вибігло кілька чоловіків у простому одязі, солом’яних брилях, з косами та рогачами в руках. Чужинці розреготались і кинулись юрбою на них з сокирами, списами та моргенштернами15. В рухах нападників одразу вгадувалась вправність лихих воїв. Вони без особливих зусиль придушили опір і одразу взялись в’язати тих, хто вижив. Кілька хуторян — хто сидів, хто лежав — були скривавлені й доходили. Отаман бандитів у синій черкесці з червоною пов’язкою на голові підійшов до поранених, щось викрикнув незрозумілою мовою, і тут Чіро побачив градмайстра. Він вийшов з тіні й кивав тому головою у відповідь. Чужинець дістав пірнача й по черзі добив поранених, в Убийвовка аж побіліли кісточки на кулаках та зуби скреготнули від тієї картини. Юнак вмить напнув тятиву й прицілився в отамана, потім глянув на градмайстра: «Холєра, однієї замало для двох!» Він навіть не міг підібрати влучну лайку, так вразило його побачене. Юнак, сопучи й натужно дихаючи, послабив тятиву з думкою, що не може так ризикувати Дзв’інкою, розвернувся й тихцем повертався до Люки, аж раптом побачив біля нього двох: один зі списом, а інший, той, що роздивлявся сакви, тримав у руці абордажну сокиру. Чіро в мить ока пустив стрілу в того, що з сокирою. Пірат навіть нічого не зрозумів — стріла пробила череп ззаду, й світло життя згасло в ньому вже наступної секунди. Списоносець закляк, але лише на мить, і того б вистачило, якби це був звір, але Убийвовк в останній момент завагався, побачивши його налякані очі, й стріла вп’ялась в ліве плече. Чоловік завив і випустив списа з рук. Чіро, як навіжений, рвонув до Люки, клянучи себе за цю миттєву слабкість духу. Юнак на ходу витягнув чекан і з розмаху опустив на пораненого, той замовк. Жало так глибоко ввійшло в череп, що йому довелось впертися в труп ногою, щоб вирвати його. Тіло нервово посіпувалось. Убийвовк вскочив у кульбаку й пришпорив Люку. Так швидко його ще ніколи не гнали. Чіро озирнувся й побачив ще двох, які підбігли до трупів. Він кляв себе на чому світ стояв, його очі ледь не повилазили з орбіт, і шия вже боліла від постійного мотання з боку на бік. Убийвовк угледів Дзв’інку й закричав, як навіжений:

— Дзв’іночко мила, тік-а-а-ай! — у юнака аж голос сів, а вени на шиї звивались, мов дві змійки. — Скачи звідси чимдуж!

Перші слова вона не розчула, другу частину вітер доніс. Вона заклякла й пополотніла. З цього ступору її вивела нервовим іржанням Ромашка. Дівчина смикнула за вуздечку та пришпорила кобилу, пускаючи в навіжений кар’єр. Чіро краєм ока побачив кілька трійок вершників. Вони наздоганяли, намагаючись обійти його з обох боків. Убийвовк ще сильніше пришпорив Люку, напнув тятиву, крутнувся вліво й пустив стрілу, потім вправо — знову пустив. Оглянувся — один вершник лежав під тушею коня, що судомно дригав копитами, той верещав. Інші нападники попригинались, ховаючись за своїми конями. Чіро хвацько розвернувся спиною вперед на скаку й одразу вистрелив, тятива звучно бринькнула. Стріла ковзнула по голові одного з вершників, він звалився, зачепившись у стремені, огир потягнув його за собою. Юнак пустив ще кілька стріл, вершники поприлипали до спин своїх коней. Він вгледівся й помітив, як високою, пожухлою травою щось несеться — двоє бурих, короткошерстих псів на прудких ногах з гострими писками, вони мчали швидше за вітер. Чіро розвернувся в кульбаці вперед, зібрав весь свій дух у пальці правої руки, напнув лук і в момент, коли пес кинувся Люці в шию, тятива ляснула з такою силою, що стріла пришпилила собацюру до землі, він натужно завив. Інший мчав далі, він не встиг побачити його, та й вершники не давали розслабитись, обходячи його з флангів. Убийвовк, не вагаючись, вистрелив у коня, розбійник покотився клубком. Один з двох, що залишились, хльоснув йому по нозі канчуком. Юнак швидко звісився на протилежний бік, натягнув тятиву і, припіднявшись, відпустив. Стріла прошила чоловіку шию, він ще деякий час тримався в кульбаці, потім нахилився та опав, кобила поволокла його степом у бік моря. Той, що з канчуком, так вправно ним управлявся, що вже й розсік Чіро ногу, він не давав можливості й голови підвести. Убийвовк в шалі вскочив на спину перед горбом і кинувся на вершника з криком:

— Це тобі, курва, шоб життя медом не здалось!

Він влетів у нього всією своєю вагою, вони повалились на землю разом з конем. Чіро перекотився через голову кілька разів і виплюнув шмат вуха, підскочив до розбійника й вже без жалю та зітхання розтрощив тому череп, в ошалілих очах чоловіка застиг навіжений страх. Убийвовк глянув вперед, і в його грудях щось тьохнуло, а ноги підкосились. Ромашка, налякана псом, скинула Дзв’інку, а бідолашна дівчина намагалась відбитись від звіра. Він блискавкою вхопив лука, прицілився й завмер, пес був кроків за двісті й постійно рухався. З його очей летіли іскри від тієї немочі. Він Сіверкком помчався до Люки, заскочив на льоту й погнав свого верблюда, нещадно гатячи луком по клубах. Собацюра вже й встиг кілька разів цапнути її за руки та за ногу, оминаючи шию. Тварина була так спеціально вивчена, щоб не зіпсувати ясир. Чіро злетів з сідла одним рухом, влучно вдаривши пса ногою. Той відскочив, згрупувався і вмить ока з гарчанням кинувся на юнака, вп’явшись йому в ліву руку. Убийвовк заскреготав від болю й повалився на землю. Та саме цього він і хотів, його права рука вже заносила ніж з панцира для удару. Він зціпив зуби та вколов раз, другий, третій. У псячій горлянці заклекотіло, з пробитої грудини прямо в обличчя та на груди бризнула гаряча темна кров. Щелепи ослабли, й Чіро вирвав лівицю та скинув труп тварини з себе, сапаючи, як загнаний звір. Дзв’інка підбігла з очима, повними сліз, нерозбірливо бурмочучи, вхопила його поранену руку і заходилась спиняти кровотечу подолом своєї сорочки, тканина враз потемніла, просякнута його кров’ю.

— Облиш, — прохрипів він, — Дзв’іночко, облиш!

— Як же це, милий? — нарешті розбірливо прошепотіла вона. — Зараз я, кох...

— Облиш кажу! — гримнув він. — Заживе, як на собаці. Тобі треба забиратись звідси, бери Люку!

Убийвовк з нервовим смішком глянув на тушу.

— Я не залишу тебе самого! — ці його слова розривали її зсередини, вона не хотіла, не могла, не мала права залишити його самого в ту хвилину розпачу!

— Не сперечайся, в кого ж ти таке вперте вдалось?! — прохрипів юнак. — Бери Люку, він не підведе, а я затримаю їх, і якшо Всевишній трошки допоможе…

Чіро замовк, перевів подих і спробував піднятись, рука та нога пекли вогнем, дівчина кинулась підтримати.

— Скачи до Туз-Куяна й розкажи все, шо чула від Зайди й шо тут побачила. І ще, — він облизнув пересохлі губи, — скажи, шо це градмайстер привів тих корсарів — він з ними заодно. Зараз тільки це й має значення.

А сам подумав: «Лише б ти встигла!..»

Убийвовк допоміг їй забратись у кульбаку, притулився до Люкиного носа й промовив:

— Братчику мій вірний, друже бистроногий, ніколи в житті ти мене не підводив, виручи ше й цього разу, довези в цілості мою Дзв’іночку, а я тобі за це все життя буду винен!

Люка, наче розуміючи, проревів у відповідь, і Убийвовк підігнав його. Верблюд легким клусом понісся в бік міста, він ще чув її плач, бачив той погляд, сповнений страху й любові. Та Убийвовк не вагався ані хвилини, знав, що чинить правильно. Він був готовий без роздумів віддати за неї життя, бо вона була його життям, і якщо б з нею щось сталось, жити далі в нього б вже не вийшло, це він також знав. На горизонті виднілась курява від копит.

— Сюди, вражі діти! — він дістав останній десяток стріл і ввіткнув у землю. — Убийвовк зараз буде робити вам трішки боляче.

Чіро в химерному азарті нап’яв тятиву й задер лук високо вгору, принюхавшись до вітру.

— Одягнувшись завісою ангела твого,

—Шкіра моя — панцир залізний, - тятива гучно ляснула, один вершник звалився.

—Кров-руда міцна, кість — спис булату, — ще одного вершника зі стрілою в грудях тяг кінь гуляйполем безкраїм!

—Швидше стріли, пильніше сокола,— жало зі свистом впилась котромусь з них в шию.

—Броня на мені. Всевишній в мені, — життя залишило вибраного наугад корсара.

—Амінь!

Вони прямо повлипали в спини своїх скакунів, та стріла пройшла крізь шию тварини і встрягла в плече безталанного вершника. До того “Моро”, як вони вже встигли обізвати Чіро, залишалось яихось двісті кроків. Доки вершники оточили його по кругу, десять з них назавжди залишились в тому степу біля берегів Темного моря. Їхній отаман прокричав щось на незрозумілій Убийвовку мові, половина спішилась й вони спробували заскочити його нахрапом. Чіро стояв по центру, кров стікала руків’ям його чекана, він швидко присів, шкрябнув пальцями трохи землиці й розтер в липких долонях. Його погляд туманився, біль вже пройшов, змінившись дикою, необгнузданою люттю, йому захотілось роздерти на шмаття всіх цих людей — всіх хто міг би завадити їй. Дивно, але в цей момент він не пам’ятав ніяких імен, навіть своє власне, в голові залишилась одна єдина думка — вона повинна летіти швидше вітру, а він повинен бути тут і ще люта жага, та ненависть. Ліва його рука поправила хват ножа, права міцно стиснула руків’я келепа. Лице буре від засохлої, псячої крові світилось двома хижими жаринками. Того жаркого дня він більше походив на демона, ніж на юнака. Вони накинулись на нього з баграми, списами, телепнями та гвізармами, плануючи скористатись перевагою довгого ратища, та його рухи текли, як вода між їхніх ударів. Убийвовк з розбігу проїхався на нозі під гвізармою і сходу всадив жало в груди опонента, а наступної мить ліва рука вже прокручувала ніж в печінці, той аж застогнав, впустивши древко. Юнак вскочив, прикриваючись трупом, як щитом, і повалив на іншого сміливця. Він з такою силою штовхнув тіло пірата, що воно пролетіло кілька сажнів. Корсар, відбиваючи його списом, підпустив Убийвовка занадто близько, юнак зробив випад ножем бідоласі в пах і провернув: вереск, хрускіт зубів, запах сечі та крові — все й одразу. Він вправно відбив кілька наступних ударів чеканом і відскочив назад.

—Я повипускаю ваші смердючі тельбухи,— заревів він таким крижаним голосом, що здорові, похмурі чоловіки здригнулись,— і тоді висцюсь на ваше стерво, — Убийвовк завив сіроманцем.

—Моро ар кун яси,— прокричав один, кинувши гвізарму16, і намірився бігти.

Отаман в ту саму мить метнув свою сокиру в боягуза, той лиш скрикнув і гепнувся замертво! Він гримнув на свою команду так люто, як тільки вмів. Убийвовк нападав на них з флангів, вправно парируючи та атакуючи, він не видихався — здавалось, що юнак семижильний. Чіро майстерно всадив жало в груди ще одного ворога, вирвавши чималий шмат плоті. В мить ока він крутнувся та кинувся на іншого, той зумів відбити атаку. Всі його відчуття, думки та рефлекси в той момент були направлені на руйнацію — знищення. Він не вбачав у них живих істот, лише загрозу, яку потрібно усунути. Убийвовк зготувався до контрвипаду і вдарив ножем в живіт, а в наступний момент все згасло, лиш холодне, липке, чорне ніщо й залишилось. Він гепнувся до долу, оглушений моргенштерном, але незвичайним, його гиря була обплетена м’яким канатом, щоб не сильно пошкодити товар. Вони не повірили своїм очам, він таки упав. Більшість вагалась підійти, боячись, що Убийвовк зараз вскочить. Та згодом хтось підступив, закричав і заніс спис, щоб добити його. Альбашарський канчук хльоснув сміливця по обличчю, розсікши щоку до м’яса.

—Взяти живим, Саїд, відповідаєш головою,— лисий, худорлявий чоловік з сивою бородою покірно кивнув!

—Цей “моро” самого шайтана син, спалити демона,— закричали всі гуртом.

—Ви чули альбашара17, сто чортів вам в печінку, хто торкне його — власноруч відправлю на корм рибам,— вони аж застогнали від люті та розпачу,— добийте Гасаро,— скомандував башар18,— він вже доходить,— один з них штрикнув важкопораненого в серце, інші скалічені одразу позатуляли роти й тихо, скрегочучи, виконували накази.

— Сповийте його та перев’яжіть, — розпорядився Саїд.

Він недбало дістав з-за пояса бурдюка, відпив, сплюнувши, дістав другий і полив з нього рани полоненого.

— Добра ж в мене абордажна команда, — він зиркнув на них. — Шмаркля злякались, з вами тілько по портових дівках і ходити, шайтан би вас побрав. І спаліть тіла!

Руки, які управлялись з Убийвовком, аж трусились від люті та ненависті, але слово башара Саїда — закон. Той чоловік прослав дуже темною славою, його ще порівнювали з башаром Сівером, і ніхто навіть подумки не міг ослухатись його.

— Тут була ше дівка, вона втекла, наздогнати? — запитав Саїда один з команди.

— Гарну вдачу має і ангела-охоронця такого ж, — башар кинув хмурий погляд на юнака.

— Мала, — єхидно засміявся той у відповідь, Саїд нічого не відповів, лише глянув на вогнище та зашепотів молитву.

***

Люка кілька годин поспіль ніс Дзв’інку легким чвалом, бо був він не простим верблюдом, а з тої особливої, білої, одногорбої породи, що могла навіть зі скакунами позмагатися. Звісно,джіблі він не наздогнав би одразу, але й той не зміг би чвалувати по пустелі весь день без води. А ще він був відданий своєму господарю, як пес. Він міг піти за ним і у вогонь, і у воду, хоч всі інші породи дуже обережні й просто втекли б.

Калейдоскоп кольорів проминав повз дівчину одномоментною вічністю, вона просто не могла усвідомлювати час та простір, всі її думки линули до нього. Дзв’інка дивилась пустим поглядом сухих, виплаканих, безбарвних очей в нікуди. Вона ще не могла усвідомити, а радше прийняти його жертву, хоч підсвідомо про все здогадувалась. Хмарки пустили мілкий дощик, і їй здалось, що навіть небо оплакує разом з нею ту втрату. Слабесенька надія жевріла десь дуже глибоко всередині, та колюча реальність знання про світ навколишній загнала її так глибоко всередину, що звідти вона навіть не мріяла пробитись назовні. Дівчина більш рефлекторно, ніж осмислено підганяла Люку. До міських мурів залишалось недалечко, аж раптом її периферійний зір вихопив пляму, якої просто не могло бути — вона не могла існувати в Солоному лимані. Дзв’інка вийшла зі свого заціпеніння й вгледілась у сутінки, протерши очі. Вітер розвівав чорні стяги з поганськими символами на високих щоглах.

— Спаси нас, Всевишній, — пробурмотіла вона.

Корсари невідомо як зайшли в Солоний лиман, обійшовши укріплену частину міста, й рухалися повним ходом під Ткацькі ворота — найслабше місце в обороні граду. Люка невдоволено фиркнув, коли його пустили в стрімкий чвал, але підкорився. Вона прошмигнула перед самим їхнім носом, перша галера якраз підходила на веслах до берега. Вони вискакували з обох бортів прямо в воду з криками й реготом. Дзв’інка злетіла з кульбаки на ходу, не втримавшись на ногах, покотилась клубком. Вона забула про біль та з несамовитим вереском гукала сторожу. Вартовий вийшов з каземату, в руках тримав кухоль браги, його вже от-от мали змінити. Вони все розрахували: вибрали найвдаліший день декади й годину, нападники були так в собі впевнені, що навіть не дочекались повної темряви. Коли дівчина тицьнула пальцем на них, у чоловіка відняло мову, а кухоль вивалився з рук, як таке можна було прогледіти?! Виявилось, можна, бо звідтіля ніхто їх ніколи не чекав, вони б могли просто підійти та постукати в міську браму, і їм би відчинили. Ворота натужно ляснули засувом, але це не затримає надовго корсарів — вони через одного тримали в руках абордажні гаки та шторм-трапи. Все виглядало дуже паскудно. Дзв’інка, вся розпатлана й обдерта, фурією влетіла до свого будинку й несамовито закричала:

— Ховайтесь, вони скоро будуть тут, швидше-е-е!

— Ой! — Дана аж сплеснула в долоні.

— Дитиночко, що з тобою, що сталось, дочечко, хто… — в Агнешки взагалі мову відняло, Тамарка заплакала.

— Матусю, беріть матінку Агнешку й дівчаток, ховайтесь, вони прийшли за ясиром! — від цього слова жінка ледь втрималась на ногах.

— За ясиром… — повторила блідими, як молоко, губами Дана, Дзв’нка ляснула її по щоках.

— Швидко ховайтесь! Де батько, отець Марко, хто-небудь?

— Вони, вони, вони...

— Вони в ратуші, — швидко відповіла Богданка, — мали слухати зібрання представників!

— Заспокой Тамарку та допоможи матінкам, давайте хутко!

— А ти ж куди? — нарешті заговорила Агнешка.

— Треба попередити їх! — викрикнула вона вже у дверях. — Давай, мій миленький, ше трішки!

Дівчина погнала верблюда вулицями, з околиць чулись перші крики полонених та поранених.

Отець Марко вже встиг настільки знудитись тим зібранням, що дістав свою улюблену книжку з торби й вкотре перечитував затерті місця. Герші взагалі задрімав і мирно собі посапував. Раптом його увагу привернув чорний крук, він видався до поганого знайомим. Ченець обережно встав, пройшов до віконного отвору, крук не зводив з нього своїх чорних, як смола, очиць.

— Шмига? — птах не злякався, монах провів легенько долонею по холці. — Що ти тут забув, друже?

Крук дзьобнув свою ліву лапу, потім ще раз.

— О-о, дозвольте, — отець Марко зняв пергаментну стрічку, пригледівся і прочитав: «За будь-яку ціну вбережи дівчину!»

Внизу був знак друїда Каро. Крук каркнув так голосно, що всі присутні повернули голови в його бік.

Дзв’інка вся подерта, у лахмітті вбігла до ратуші, варта заступила їй дорогу.

— Вони вже в передмісті, підіймайте всіх, треба рятувати,- дівчина говорила швидко, ковтаючи букви й запинаючись...

— Геть звідсіль, а то зараз почастую києм! — гаркнув один.

—Ти як посміла сюди зайти, сцикуха?! — додав старший. — Ану, забирайся, шоб очі мої тебе не бачили й ніс смороду не чув!

Вона щодуху зацідила старшому між ніг, той склався вдвоє, й рвонула колонадою до головної зали.

Представники роздратовано гляділи в бік ченця й пихатого чорного птаха, який посмів перебити їхні такі важливі слухання. Двері брахнули, як грім в нічному небі, й з такою силою, що аж луна пішла. Дзв’інка з останніх сил закричала:

— Корсари взяли Ткацькі ворота, доки ви тут сраної немочі чекаєте!

Зал заполонила абсолютна тиша, вони не могли так одразу сприйняти ті слова, їхня свідомість просто відмовлялась чути таке. Нарешті вбіг вартовий з києм і вже навіть заніс його над дівчиною, яка впала на коліна.

— Не смій! — викрикнув отець Марко тим своїм крижаним голосом, за який його прозвали колись Сівер, вартовий аж здригнувся. — Вам що, позакладало? Ти, хутко підіймай всіх, відкрийте арсенал і озбройте кожного, кого зможете, збирай людей на майдані!

— Я, панотче? — розгублено перепитав вартовий.

Герші підбіг до дочки, обіймаючи, притис її до грудей.

— Ваше місто зараз палять, ваших жінок ґвалтують, а дітей в’яжуть на ясир, дідько б вас побрав! Підіймайте свої жирні сраки! — загорлав ченець. — До зброї!

То все нагадувало отару овець без вожака перед бійнею, вони бігали з кута в кут, лементували й кричали один на одного. Отець Марко потягнув вартового назовні, над північною частиною міста вже виднілась заграва — спалахнуло десь в передмісті. Невеликі групки сторожі крутили головами в пошуках старшини, задзвенів гонг. Струмочки наляканих міщан неслись на майдан.

— Де воєвода, хто у вас за головного?

— Та він такий товстий, що до півночі хіба сюди дійде без коня! — відповів котрийсь.

— Ти, — ченець тицьнув його пальцем, — збирай усіх чоловіків, яких тільки побачиш! Ви вдвох, оті ятки в ту вулицю. Хто може відкрити зброярню?

— Наш сотник, десятник Любомир і ше градмайстер! — відповів невпевнено ще один з варти.

— Двері можна зламати?

— Ні! — відповів голос ззаду.

— Пане Любомир, шо робити?! — закричали всі разом до нього.

— Боронити місто, ви чули панотця — виконувати! Олав, Хіро, Полян — за мною до арсеналу.

— Панотче, шо ж його робити, вони ж поперерізують нас, як курей?

Він задумався на хвильку.

— Ви чули про башара Сівера?

— Я чув, слава Всевишньому, бо було то багато літ назад! — відповів найстарший.

— От і добре, так от він колись спромігся відбитись половиною шиурми19 від двох турукешських галер, з яких одну спалив і одну захопив. Якщо будете слухати мене, то, може, й збережете голови на в’язах! Люди вже збігаються, жінок, дітей у ратушу, чоловіків озброїти й розставити в отих проходах!

— Чим озброїти? — з неприхованою отрутою у голосі відповіли вартові хором.

— Та хоч коромислами, з нами Всевишній.

— А з ними сила та кількість! — вигукнув хтось з-за спини.

— На вузьких вулицях це не має значення, вони без обладунку й щитів, розішліть кінних гінців у незайняті квартали, хай попередять всіх, кого встигнуть!

Словами важко було описати ту паніку та розпуку, з якою люди прибігали під ратушу. Ченець дивився в їхні очі й бачив там тільки відчай та страх. Такі люди нічого не вдіють, навіть якщо їх різати по-живому, вони будуть стогнати, кричати й стояти на місці з очима бика перед м’ясником. Він своїм могутнім голосом гукнув, всі, хто був поряд, озирнулися. Ченець схопив першого-ліпшого й одним сильним рухом опустив на коліна, поклав руку й розпочав читати молитву. Інші самі попадали й навіть ті, хто сповідував інші вірування. Майданом пішов гул. Саме в такі моменти й проявлялась твердість духу, чоловік показував, з чого його зліплено та чим заповнив він себе протягом життя. Отець Марко на підсвідомому рівні вмів користуватись своїм голосом: тембр, обертони, наголоси, паузи й ритм. Ще в ті давні літа, коли його знали, як башара Сівера, він міг підняти свою абордажну команду на будь-яку авантюру, якою б химерною вона не здавалась. Вони готові були піти за ним у самісінькке пекло й вірили, якщо будуть слухати, то повернуться звідти живими та неушкодженими. Те, що сталось того дня там, на майдані, всі назвали потім провидінням, що то сам Всевишній послав ченця врятувати їхній град. Може, в тому й була частка істини.

Ченець вихопив в далині статну молоду фігуру, яка пробиралась між припалих на коліна людей. Златоус швидко підійшов і промовив:

— Отче, вартові передали, що ви у нас тут за головного!

— Виходить, що так, як же вчасно ти згодився, — він протер рукавом спітнілий лоб.

— Крім вас ще є хтось з нашої доблесної гарнізонної старшини? — в його голосі відчувалась іронія.

— Десятник Любомир зі своїми побіг до арсеналу. Златоусе, ставай до віжок, треба поспішати!

— Так, отче, але я не впевнений, що зумію краще за вас… — ченець зупинив його жестом.

— Ми зробимо все разом, або загинемо — в будь-якому випадку краще, щоб накази віддавав той, кого вони знають і довіряють.

— Довіряти митнику?! — він знову іронічно посміхнувся.

— Ти говорив, що ходив з княжою дружиною в походи, — він кивнув у відповідь, — значить, я твій сотник, а ти мій десятник. Ті, хто напав на нас, озброєні здебільшого абордажними сокирами, кордами, гаками та баграми, вони без обладунку. Збирай усіх, хто має панцир чи щит, біля виходів головних вулиць, зв’яжіть по кілька возів, яток, будь-чого...

— Гуляй-город!

— Щось схоже на те. Всіх інших озброй хоч киями на крайній випадок і хай закидують їх камінням — коротше всім, що під руку попаде. Знайди надійних людей на основні напрями. Якщо нам вдасться їх стримати й посунути до передмістя, виживемо!

Десятник Любомир з’явився згодом, визнавши отця Марка за головного, чітко виконував його розпорядження. Герші вів дочку, підтримуючи під руку, вона виглядала, як тінь колишньої себе. Дзв’інка заговорила дуже тихим голосом, сповненим туги:

— Там на хуторах те саме, а ше Чіро сказав, шо це градмайстрових рук діло, вся його родина покинула місто чи, принаймні, збиралась це зробити!

— А й справді! — вигукнув вражений Герші. — Я нікого з них не бачив сьогодні, суча кров!

— Він залишився там? — запитав ченець сумно, заздалегідь знаючи відповідь.

— Залишився…— вона припала до нього чолом і дуже тихо заридала, гучніше просто вже не могла.

Ченець похапцем втер свою скупу сльозу, стис зуби й продовжив, хоч як би важко йому не було тієї миті:

— Герші, відведи її до решти в ратушу й хутчій повертай.

Корсари встигли захопити добру половину міста, доки оборонцям так-сяк вдалось згуртуватись і дати їм хоч якусь відсіч. Отець Марко знав їхню тактику з перших рук і грамотно все спланував, якби вони прийшли лише за ясиром. Та цього разу їхньою основною метою була саме різанина. Градмайстер найняв їх, щоб вони вибили більшу частину активного чоловічого населення й заразом опозиційну до нього фракцію, а ясир був лише додатком до основної плати. Й морські головорізи попервах чудово виконували своє завдання, відпрацьовуючи все до копієчки — того вечора вулиці почорніли від крові невинних. Та зрештою вони зупинили їх і навіть змогли відкинути на кілька кварталів назад. Коли міщани й захисники зрозуміли, що пощади не буде, й вони б’ються за своє життя, лють сповнила їх та виплеснулась на кривдників. Отець Марко не взяв зброї до рук, та розумів: його слова вбивають не гірше списа чи сокири. Він відчув десь в закуточку своєї душі той старий вогник, що колись палав у ньому вогнищем, і злякався, адже він п’янко манив роздмухати його знову, ченець постійно шепотів молитву.

Коміт20 альбашара Граку забіг на місток головної галери, вклонився, дочекавшись дозволу, розпочав доповідь:

— Яснійший, ми вперлись, вони б’ються, як скажені шайтани.

— Де наші загони зараз? — надмінно запитав Граку.

— Біля бань, башар з «Кутані» перед солеварнями, Сухореброго відкинули майже до стін…

Він зупинив його:

— Кидайте резерв!

— Вже, наші люди б’ються люто й хоробро, та їх добряче прорідили, — альбашар суворо глянув на град. — Скільки в нас ясиру?

— Ми й Кутань завантажені під зав’язку, а в інших двох ледь чверть набереться.

— Спалити все й попіл розвіяти за вітром! — гаркнув Граку.

— Попалим своїх, на весла не вистачить людей, — дуже обережно відповів ад'ютант.

— Де той шайтана син — градмайстер, він обіцяв, що опору майже не буде?!

— О, найяснійший, башар Саїд мав доправити його в місто на ранок.

— Свистати всіх на борт, знімаємось, два десятки бранців на рамбад21 і ще стільки ж на правий борт! Ми чесно все відпрацювали!

— На весла, сучі діти! — прокотилось луною по каторгах22. — Чи хто хоче поцілунку від альбашарової дочки23? Готуватись до відходу!

Коміт несамовито кричав через своїх аргузинів24.

Герші першим перескочив через ятку, яка слугували їм непоганим захистом, зі скаженим криком обрушився на голову своєму ворогові. Кров фонтаном бризнула йому в обличчя, він сп’янів від адреналіну й такого знайомого йому відчуття, коли ти балансуєш на грані. Чоловік забув про свій вік і недуги, що даються з ним в придане, в той момент не існувало нічого крім них і нього. Добута в бою абордажна сокира вросла в руку, ставши її гармонічним продовженням. Скільки ж часу пройшло, тоді ще й пух на щоках не треба було голити, а руки робили все, наче вчора. Він вгризався в них, трощив їхні тіла без жалю й сумніву. Гарний ворог заслуговує на достойну смерть, а шолудивий пес на собачу — саме смердючими псами він їх і вважав.

Якоїсь миті загарбники видихлись, втратили той шал, з яким напосідали в перші години бою. Він одразу це помітив, вони вже не дивились так нахабно вперед, а все частіше оглядались назад. Якою ж солодкою була та мить, наче тоді, коли солоний вітер обвівав юнацьке обличчя, а він закидав свою кішку25 й вже відчував відчай у їхніх очах, бо до них у гості йшла абордажна партія самого башара Сівера. Чоловіки, які знали Герші-торговця та підмайстра міської управи, бачили в ньому щось інше, й воно було дуже схоже на тих, від кого вони боронились. Рухи, манера ведення бою, навіть мова — все, що Герші так ретельно ховав всі ці літа, враз зникло, й у ньому без зусиль вгадувався старий морський вовк.

Несподівано над містом пролунав низький гул рога, й корсари організовано драпанули до галер, залишаючи своїх поранених на милість захисників. В той день дуже мало милості залишилось у серцях оборонців, як і тих, кого пощадили. Герші з двома вправними хлопами гнався за ними таким маршрутом, щоб якнайшвидше потрапити до власного дому в надії, що його жінки встигли добре сховатись. Він влетів на обійстя, щось зразу насторожило його досвідчене око. Герші жестом зупинив своїх товаришів по зброї, підійшов до вікна, заглянув. У нього похололо серце: двоє здоровецьких лоба нишпорили в будинку, а ще двоє в’язали його крихітку, щастя, так важко отримане, — його Богдану. Герші-батько ледве стримав себе, щоб не наробити лиха. Він поставив хлопів за рогом, а сам став біля входу й причаївся. Вони виходили поспіхом — вже й так забарились, але така молода бранка — куш, вартий ризику, на ринку в Кафі за юну незайману дівицю можна взяти особливо гарну ціну. Першого він пропустив, другий, який і тягнув його дівчинку, отримав з-за дверей вістря прямо в шию, хруст і клекотання — все, що спромігся видати той корсар. Хлопи накинулись на першого й забивали киями. Герші хотів кинутись до дочки, щоб заспокоїти, обійняти, але треба було закінчувати розпочату справу. Він увірвався до власного будинку зі зброєю в руках, вони були готові — чули борсання на дворі. Пірати перезирнулися й пішли на нього з двох боків, він майстерно відбивався й парирував їхні удари, намагаючись зіштовхнути їх в обмеженому просторі. Башар Сівер був учителем від народження й підходив до всього змістовно — ганяв своїх хлопців до сьомого поту, й цього дня Герші вже кілька разів подумки дякував своєму старому другу за те знання. Хоч і каявся за кривду, що причинив в минулому, та він знав: убиває не знання, а людина, яка спрямовує його в своїх злих цілях, як тоді, в минулому, та не вимушено для захисту своїх близьких, як от сьогодні. Герші спритно заступив і контратакував, вперіщивши руків’ям одному в щелепу, що той аж влетів у стіл, перевернувши його. Він вже й заніс сокиру над собою — Дана лежала в неприродній позі бліда, зі скляними очима, її біла сорочка потемніла від крові, яка блищала темною плямою на підлозі. Його рубанули знизу в праву руку, лезо за інерцією прочесало щоку й лоб, він майже не відчув цього, лише сокира випала. Його кат, зраділий тому помутнінню, облизав губи й з диким оскалом заніс руку для останнього удару. Корсар занадто довго любувався безпорадністю свого ворога. Йому б ще хвильку, та Герші вибрав собі в помічники справних хлопів, один з них саме вчасно нагодився з рогачем і штовхнув очманілого чоловіка, врятувавши його. Другий підбіг на допомогу за мить, вони загнали розбійника в кут і забили, як барана, без тіні співчуття, не забувши й про іншого. Першою до батька підбігла зашугана, з червоними від сліз очима Тамарка, яку не втримала Агнешка. Вони були такі налякані, що боялись розмовляти й навіть дихати. Чоловіки звільнили Богданку й побігли далі. Дівчинка підійшла до батька, вхопила полотняного рушника й приклала до скаліченої руки, він майже не відреагував. Агнешка, тихо схлипуючи, відірвала від Герші Тамару та вивела її на двір.

Отець Марко йшов вулицею, його вражала безпідставна й невиправдана жорстокість, з якою вчинили цей набіг. Всюди лежали тіла чоловіків — старих і молодих. Смерть збирала гарну жатву за їхніми ногами. Ченець в іншому своєму житті був у таких кампаніях сотні разів, і цей набіг був точно не за ясиром. Вони прийшли знекровити град, ослабити його на літа, щоб потім в потрібний час взяти без зусильй мороки.

— Аракінськими грошима тхне за милю!

— Шо, отче? Вибачте, не розчув, — перепитав Златоус.

— Підозрюю, тут не тільки ваш градмайстер замішаний. Щоб штовхнути чесних розбійників на таку різанину, треба втричі більше, ніж він уміє рахувати!

— Ви думаєте… — він вловив нитку його роздумів.

— Так, Златоусе, я думаю! — він продовжив за мить. — Вони прийдуть сюди: гарна бухта, є стіни, навкруги нічийні землі гуляй-поля.

— А та смердюча собака купить собі місце в новому порядку коштом наших життів… — у нього іскри полетіли з очей від люті та усвідомлення своєї немічності.

— Отче Марко, отче Марко! — гонець шукав його серед людей тимчасової ради, які стали на захист міста у хвилину скрути.

— Хто гукав мене?

— Я, отче, Полян, ви мене бачили, я від десятника Любомира!

— Говори.

— Вони знялись і їдуть до виходу в Темне море, — його очі горіли бажанням помсти. — Якшо вилити зараз…

Чоловік хижо посміхнувся.

— Ви послали розвідку?

— Звісно, вони мають десь повернутись, якраз прибуває вода — дуже вчасно!

Златоус з ченцем побігли на берег до каналу, що з’єднував Солоний лиман з Темним морем. Бочки з оливою стояли штабелями наготові, поряд них крутилося з десяток лучників. По берегу неслась трійка вершників у їхньому напрямку!

— Де ви так довго барились, сто чортів би вам в печінку! — гаркнув десятник. — Говоріть скоріш!

Чоловік відсапався, прокашлявся:

— Вони вивели на борт і на бак наших людей, на двох передніх галерах набереться десь зо сім десятків разом.

— Шо ж його робити?.. — Любомир дивився на Златоуса й отця Марка. — Ввони ж так втечуть!

— Якби ти спитав у мене це літ з п’ятнадцять назад, я б звелів тебе висікти біля майстри26, може, ще й під днищем протягнути, й сам би вибив клепки з бочок, — він стис свої губи, чоло наморщилось, а на скроні виступила та пульсувала жилка. — Це більше не мій шлях. Може, ми б навіть змогли врятувати більшість, та я не можу обректи цих стражденних на вірну смерть.

— Там десь і мої є, — відповів наче собі у виправдання за нерішучість десятник.

— Марко, ти ж знаєш, це, напевно, останній раз, коли так можна вчинити без особливих наслідків, — він упізнав голос друїда за спиною. — Рішення приймати доведеться, як і приймати їхні наслідки!

Він так нічого йому й не відповів того вечора, як ніхто й не випустив оливу в канал.

— Беріть все, що є в скарбниці, скиньтесь всім містом, переодягніться в турукешських торговців і рушайте до Кафи, й то мерщій! — продовжив Каро.

— Чом ми не можемо поїхати тими, ким є? — запитав хтось з міщан у приступі гордості.

— Бо вони не продадуть їх вам, так можна було б відкупитись від любого набігу одразу на місці — це їм не вигідно. Володарі Кафи прагматичні, жадібні й дуже злі!

Наступних три дні здались ще важчими, ніж день самого набігу. Потрібно було рятувати поранених, ховати полеглих, щоб бува не розпочалась епідемія. Яму для тієї братської могили копали всім містом, вірніше, тими, хто вцілів у тій жахливій різанині, а трупи корсарів поскидали на кілька зв’язаних одна до одної шаланд, облили все добряче дикою оливою27, запалили й пустили за відливною течією, щоб навіть крупинки праху їхнього тут не залишилось. Отець Марко третій день не злазив з вороної кобили, в нього нили ноги, поперек та срака, але справи не чекали. Спочатку він зі Златоусом за підказкою Каро знайшли, як корсари потрапили до Солоного лиману непомічені. Він розсміявся, як божевільний, дивлячись на глибокі борозни в твердому ґрунті солончаку, бо й сам колись таке зробив.

— Отче, що з вами? — Златоус перелякано глянув на нього.

— Вони перетягнули їх з Ходеського лиману волоком, — сказав він холодним, мов крига, голосом. — Напевно, робили все вночі!

— Як таке можливо?.. — в чоловіка округлились очі,. — Перетягнути такі здоровидла, вони ж важать…

Йому не вистачило в той момент навіть уяви, щоб оцінити це.

— За допомогою фаланг, це не так вже й складно. Як же вправно все продумано! — він не стримався й нишком вилаявся.

Розібравшись з цим, вони помчались на хутори. Там було ще гірше — забрали майже всіх молодих. Пощастило тільки Білярі: один пастушок побачив їх, саме коли Убийвовк прикривав втечу Дзв’інки. Хлопець не розгубився і встиг попередити односельців, врятувавши цим усіх. Він показав згарище з їхніми трупами й розповів про того лютого юнака, що боронив дівчину несамовито, як демон. Отець Марко не стримався, застогнав і, відвернувшись, заплакав. Златоус не тривожив ченця в його горі, він заради інтересу полічив полеглих і нарахував аж чотирнадцять. Вже коли вони повернули назад, він не втримався й запитав:

— Отче, ким він вам був?

— Сином, Златоусе, люблячим сином, який кинеться на допомогу без тіні сумніву в своїй душі… Бовдур я, старий бовдур!

— Отче, що ви таке кажете?!

— Це я вклав в його ще зелену голову всі ті догми, я навчив його володінню зброєю, а міг би до книг прикувати!

— Отче, з того, що я почув, про такого сина мріяв мій батько!

— Ми лише тупоголові тварини, які не розуміють, якою благодаттю наділив нас Всевишній, безглуздо гаємо відведений час… — він скривився й замовк. — Треба буде послати когось зібрати останки, він може бути серед них, — додав згодом ченець.

— Звісно, панотче, я розпоряджуся, щоб ці останки поховали окремо на почесному місці, раз ми не можемо дізнатись, хто з них ваш Чіро!

Так в тиші вони в’їхали назад до Туз-Куяна через злощасні Ткацькі ворота, вже й ткачів там не залишилось — так, сама назва. Старий місяць підсвічував дорогу, ченець, ледве плентаючись сам, вів кобилу за собою до дому Герші. В нього навіть часу не було за останні дні провідати пораненого друга, не кажучи вже про те, щоб помитись чи виспатись і оплакати втрату.

— Як він? — запитав Марко в Агнешки.

— Маркусю, рятуй! Глянь на його очі, — вона запнулась. — Я хочу сказати, він втратив жагу до життя, чахне з кожною годиною.

— Як ти, друже? — він поправив йому залишки волосся на лисині.

У відповідь отримав лише пустий погляд і тишу. Отець Марко зняв пов’язку, глянув на очницю, скривився й промовив:

— На смерть не схоже, подивімось руку!

А тут він налякався, принюхавшись: пальці потемніли, рана ятрилась й вже помітно відчувався сморід.

— Треба відняти руку! — сухо промовив ченець до Агнешки.

— Спаси Всевишній, та вона ж наче...

— Агнешко, кажу тобі, якщо цього не зробити, він згорить за кілька днів у гарячці! Я б сам зробив, та у мене зараз власні не з того місця, а це потрібно зробити сьогодні ж. Знаєш кого?

— Та де там… — вона тихо схлипнула. — Гершику мій милий, любий мій, за шо ж така кара?!

Це слово, як громом, ударило в ченцевій голові.

— Ваш друїд має знатись на цьому, лише от де він зараз?

— Отой сивий такий? — запитала Богданка. Вона подорослішала за ці кілька днів на п’ять літ одразу. — Ше й з величезним круком на плечі?

— Це він!

— Я бачила цього діда сьогодні на сусідній вулиці, там шинок, шо в нього поранених знесли! Я хутко збігаю за ним, а цей дід зможе таточку допомогти? — у дівчини заблищали очі.

— Думаю, зможе, — промовив отець Марко.

Їй було достатньо почутого, Богданка прожогом вибігла в двері, аж вітер засвистів. Агнешка хотіла кинутись за нею, ченець стримав її.

— Златоусе! — крикнув він. — Златоусе!

— Так, панотче?

— Бачив дівчину, що вибігла?

— Ця, шо щойно вилетіла, наче на пожежу?

— Ага, то Богдана — Гершова середня, маю прохання: допоможи їй привести друїда Каро!

— Це той дивний старець, що з круком ходить? — він кивнув, чоловік одразу розвернувся та вийшов.

Каро у супроводі Златоуса й Богдани прийшов за дві години з величезним наплічником за спиною.

— О, в нього до ранку стане погана кров, і тоді все! Добре, що покликали, його шлях ще не скінчено — він важливий! Шкода тільки, в мене грибків не залишилось, доведеться різати так, — він зняв наплічника, понишпорив і дістав згорток цупкої тканини. — Принеси найміцніший батьків ремінь.

Богданка кивнула налякано й вийшла.

— Агнешко, як ваша старша? — запитав він з дивною інтонацією.

— Як мара, майже не їсть, не п’є — пропадає дівка!

— Серце під серце може багато, — неоднозначно відповів друїд, отець Марко дрімав навсидячки.

— Шо ви сказали, всечеснійший? — перепитала Агнешка.

— Дочку пильнуй, кажу, щоб часом дурниць не накоїла. Й треба окропу!

— Навіщо Дзв’інці окріп?

— Агнешко, ти, видно, стомилась, окріп треба мені!

Каро перетягнув Гершеву руку пасом, ченець заклав йому до рота ремінь, принесений дочкою, і приготував криву голку з ниткою.

— Виведи дітей звідси! — друїд глянув на Агнешку.

— Я не піду, — твердо відповіла Богдана, — я допомагатиму!

— Доцю, не сперечайся, ходімо!

— Йому буде боляче!

— Буде, — відказав Каро, — та інакше він помре в ще гірших муках. Златоусе, допоможи юній панні.

Він зайшов мовчки, міцно, але обережно взяв її руку. Вона хотіла спротивитись, та погляд старця спинив її. Богданка вийшла в супроводі чоловіка та матінки з сестрою.

— Ти робив таке? — запитав друїд у ченця.

— Колись в іншому житті, й доволі часто!

— Що ж то за морські походи без файної пригоди! — він хитро посміхнувся.

— Всечеснійший, звідкіля?

— Шмига нашептав, — друїд поправив лезо й зробив надріз.

Стогін і клекотання вилітали з Гершевої горлянки, ченець вчасно нахилив його на бік, той виблював і відключився, а його правиця назавжди розлучилась з тілом.

Отець Марко вийшов з ратуші такий розлючений, у нього аж нервово смикалась ліва рука. Після набігу пройшли дві декади, а віз був й нині там. Вони не чули його, ба більше, міська знать чи те, що від неї залишилось, навіть не змогла обрати собі нового градмайстра. В час найбільшої скрути місто зупинилося, й не знайшлось у ньому сміливця серед вцілілих, хто б прийняв на себе тягар відповідальності та очолив би цю громаду.

Ченець глянув такими суворим поглядом на варту, що вони пропустили його до митного дому без жодного питання.

— Златоусе, чому?

— Я не гідний цього!

— О Всевишній, ти пролив за цих людей цебро крові, захищав цей град, не шкодуючи свого тіла і...

— Панотче, якби ви стали градмайстром, я б з великою радістю й честю став вашим підмайстром в будь-якій царині, хоч то були б вигрібні ями, але лізти в те зміїне кубло самому! — він похитав головою.

— Як влучно сказано! В мене складається враження, що майже вся ваша сеньйорія сидить на аракінських грошах.

— Скорше за все, старий градмайстер не був самотній у своїй жадобі, щоб йому м’яко висіти десь на гілляці.

— Не богохульствуй, хоч той чоловік і заслужив на покарання, та краще б його зловити й засудити, більше б користі з того було!

— Я відправив кількох справніх хлопців, якби ж лише трішки фарту...

— Вони знайдуть?

— Якшо йому вийде винайняти човна, — він скривив губи, — але ті хлопці й справді спритні.

— Ти ж не наробиш дурниць?

— Дуже хочеться, та я розумію важливість суду!

— Златоусе, сам Всевишній тебе обрав і прислав у цей град.

— Ні, панотче, я вже відповів вам і не зміню рішення, знайдіть гарну людину, і я прийму будь-яку пропозицію біля нього.

— Це через Даромира?

— Отче, я розумію вірність княжого рішення, після цього набігу все стало ясно, як вдень, але я не зможу забути батькову смерть та служити йому!

— Ну що ж, я зрозумів тебе.

Він вийшов від Злотоуса у ще більш паскудному настрої, ніж зайшов. Якщо град занепаде, то й весь край пропаде. Аракінці зможуть вступити на ці землі без краплини супротиву й вклиняться під м'який живіт незахищеного Нижнього Долу. Отець Марко йшов у своїй задумі, аж раптом гучне каркання привело його до тями:

— Що сумний такий?

— Доброго дня вам, Каро, гнітить мене пустка в людських душах і головах!

— Святе місце пустим не буває!

— От я ж про це і думаю!

— Ходім зі мною, допоможеш з ношею, якщо часу не шкода, — сказав друїд, крук всівся йому на плече.

— Так-так, звісно, все одно я не можу достукатись до цих людей сьогодні й боюсь, що завтра також!

— Не злись на молодість, його час прийде пізніше, — вони йшли в напрямку гавані.

— Всечеснійший, здається, ви маєте вуха скрізь у цьому граді та за його межами, може б, порадили кого, це ж і ваше місто також.

— Я не можу прямо втручатись у мирські справи, — хитро відповів друїд, — тож допомагаю, як вмію.

— У вас завжди все так заплутано?

— Аякже, от іду — з тобою розмовляю, з тим, хто навертає моїх людей у свою віру.

— А я питаю у вас поради, й ці люди наші з вами, то, може, ви все ж знаєте когось достойного?

— Я — ні, а от відьмачка може багато чого розповісти по курячих тельбухах!

— Жартуєте?

— Ну, зовсім трішки, ми таки справді йдемо до баби Шуні, в неї є гарні травки для твого друга й думки інколи такі ж бувають.

Він нічого не відповів, вони так і йшли вздовж пришвартованих шаланд та байдаків, а печальні чайки додавали свою дрібку плачу до шуму моря. Друїд зупинився біля великого піфоса28, Шмига голосно каркнув.

— Мой, чого стовбичиш там, розказуй, з чим прийшов?

— І тобі гарного дня. Травок трошки тре, а то мої вже скінчились.

Її худе старече обличчя визирнуло з мороку глека.

— Доброго дня вам! — привітався ченець.

— Голос крижаний, як подих Сіверкка, ти не за травками, — вона пильно глянула на отця Марка своїми підсліпуватими очима.

— Я за компанію.

— Чудна ж вона: друїд гуляє в компанії монаха, а я пам’ятаю час, коли ви здирали з них шкіру й живцем палили!

— Дурниці ти завжди згадувати гаразд! Краще дай беладони, татар-зілля, трохи борцю й кинь карту! — промовив буденним голосом Каро.

— Карту, кажеш?.. Чом би й нє, — баба Шуня примружила одне око, в неї в руках десь взялась колода, стара присіла на мішок, вправно тасуючи їх. — Ану-но подайте якого ящика, негоже землю святу цим ображати.

Ченець підкотив пусту діжку, перекинув її догори дном.

— Збий! — вона протягнула колоду отцю Марку.

— Чому я?

— У тебе ж ціла купа питань, — вона посміхнулась, жовті старечі зуби блиснули на сонці. Він збив, вона кинула кілька карт, глянула, потім ще одну. — Не треба тобі блукати в пітьмі, є вже пів чоловіка для того, що ти задумав!

— Пів чоловіка? — отець Марко іронічно посміхнувся, баба Шуня дістала глиняну люльку, затягнулась і випустила кілька кілець диму.

— Отой теж сміявся з мене, коли я йому говорила, що з нас залишиться лише половина, й та без голови.

— Ну, це мені більш зрозуміло, а от пів чоловіка?

— Горе велике таке, що воно зжерло половину душі його, — стара кинула ще карту, — і тебе їсть своє зсередини. Будь обережний, світло може згаснути, а той темний вогонь в тобі — він ще є!

— Він є в кожного, всі ми не без гріха!

— Не кожен вертить такі-ото справи, як ти зараз! Ти довго йшов, переніс багато, навіть вогонь Божий витримав, не оступись — рішення будуть дуже важкі, а зараз гайда звідсіля!

— Травки? — промовив Каро.

— Он та торбинка, гроші кинь у море, не візьму з твоїх рук більше нічого.

Отець Марко взяв торбинку, глянув — там і справді було все, що перелічив друїд. Вона посміхнулась на це й зайшла назад у тінь свого піфоса.

Герші майже нічого не їв, схуд і став, як тріска. Ходив, наче привид, лише з недоглянутою бородою. За дві декади він промовив кілька слів, поцікавившись, чи з Дзв’інкою все гаразд, Тамарку майже не помічав, а при вигляді Богданки взагалі виходив на двір — так вона йому Дану нагадувала. Дівчинці дісталось більше за інших, вона враз подорослішала, довелось перейняти Дзв’інчині обов’язки та ще й за молодшою глядіти — Агнешка не встигала скрізь сама.

Друїд Каро разом з отцем Марком зайшли на Гершеве обійстя, Тамарка вибігла їх зустріти, та цього разу її дзвінкий сміх не вітав гостя з ченцем. Багато нещастя звалилось одразу на цей дім.

— Ой, а чом оченята аж такі сумні? Втрату переживати важко, та так і заблукати можна в своєму горі, — друїд погладив дівчинку по голові. — Як твій батько?

— Татко дуже сумні, відколи матінки не стало, не їдять майже — того й не одужують!

— Така маленька, а вже розумниця!

— А ви допоможете йому?

— Тільки він сам зможе собі допомогти. А ми йому трішки чаю зробимо, щоб краще думалось. Скажи матінці, хай закип'ятить воду.

Друїд дістав маленьку ступку, вкинув туди бабині травки, ще кілька своїх і розтер. Хазяйка їх за цим і застала:

— Маркусю, ти вже вернув? Доброго й вам дня, всечеснійший, — жінка учтиво вклонила голову.

— Світла тобі й солі, Агнешко, давай окріп!

— Зараз Богданка винесе.

— Середущенька твоя?

— Так, всечеснійший.

— Приголуб її зайвий раз, невинне дитя, що так на матір схоже.

Дівчина принесла глек, Каро заходився заправляти свій чай, її очі зблиснули надією.

— Це допоможе таточку, всечеснійший? — запитала зі сльозами на очах Богданка.

— Вір в це і помолись за нього, — промовив отець Марко до неї.

— А що з вашою старшою? — знову поцікавився старець.

— Дзв’інка десь на стайні! — відповіла Агнешка.

— Вона все верблюда панотця вичісує, розмовляє з ним, — додала Богдана, — розмови ті сумні про…

Вона змовкла.

— Про те, чому не накажеш, — відповів за дівчинку друїд. — Приглядай за нею!

Каро віддав вариво Агнешці, освятив двір і пішов. А отець Марко зайшов до друга, спробував поговорити, той лише низько нахилив голову й втупився в свої ноги. Гершева дружина з червоними очима зайшла з кухлем до чоловіка, він навіть не глянув на неї. Богданка глипнула на батька мигцем, змусивши його ще більше опустити голову, він аж закрихтів від того погляду таких схожих очей!

Дні йшли, він пив друїдів чай, отець Марко лікував його куксу, що вже затягнулась і зажила, а от біль душевний навіть не думав вщухати. Важко було й ченцеві, він навіть не мав часу й права оплакати, як слід, утрату, та Дзв’інчиних сліз вистачало за двох. Якось одного ранку Агнешка зайшла до чоловіка, глянула й побачила те, що й вчора, позавчора й декаду до цього. В двері влетіла Богдана, вся біла, з очима, повними страху:

— Там-там, у неї кров на руці!

— Дзв’інка! — жінка сполохалась і прожогом кинулась до стайні.

Вона стояла біля Люки, вся її ліва рука нижче ліктя була червона від крові, яка скапувала на землю, дівчина навіть не реагувала на це.

— Та шо ж за це холєрна напасть на мою сім’ю! — заголосила Агнешка й підбігла до неї.

— Га? — Дзв’інка повернулась на той лемент.

— Доцю, ти шо хотіла зробити?! — вона струснула її. — Шо з ручкою?

— Дрібне, врізалась!

— Та ти вже побіліла, ану, стань, — вона роздивлялась глибокий поріз біля зап’ястя. — Богданко, швидше клич панотця! Дочечко, скажи, ти це сама зробила?

— То випадково, я хотіла втяти трохи… — вона задумалась, Агнешка зупиняла кров на зап’ясті подолом своєї сорочки.

— Чом же ти не прибігла, перев’язати ж треба?

— Я не хочу жити далі без нього — нема толку в цьому світі… — її очі закрились, дівчина зомліла, Агнешка вчасно встигла її підхопити.

Отець Марко прибіг і допоміг жінці занести її до будинку, обробив рану.

— Там нічого страшного, але вона трохи ослабла, все загоїться!

Дзв’інка щось мугикнула, протерла неслухняною рукою обличчя, в ніс ударив сильний запах настоянки, їй стало зле і знудило.

— О-о, — промовив ченець, — часто таке буває?

— Кілька разів, коли запахи відчуваю… — відповіла байдуже дівчина.

— Серце під серцем… Вітаю тебе, Агнешко!

— Маркусю, ти про шо?

— Про онука! А тобі, юна панно, треба трішки поберегтись.

— Я говорила з ними, його там не було! — відповіла на те Дзв’інка.

— З ким і про що? — запитав ченець дівчину.

— З тими, кого вдалось викупити в Кафі, ніхто й ніде його не бачив, — вона перевернулась на інший бік, тихо схлипуючи.

— Ой, дитино, — він натужно зітхнув, — навіть якщо він уже з Всевишнім, частина його зараз живе в тобі — подумай про це!

Агнешка дивилась витріщеними очима на свою дочку й не знала, радіти їй чи горювати. Думки калатали в її черепі, наче кості об чашу! А тоді вона влетіла в покій свого чоловіка й гримнула на нього:

— Гаспид сухоребрий, скільки ти будеш ше отак сидіти й чекати пришестя з небес?!

Він підняв на неї свій каламутний погляд.

— Думаєш, ти один, хто тут Даночку оплакує? Ти думаєш, я не знаю, чим їй зобов'язана? Як би не її добре серце, ти мене в монастирі згноїв би, а якби не її утроба, не мали б ми повну хату діточок! У мене не менш душа болить, ніж у тебе! Хочеш мене з дітьми по світу з простягнутою рукою пустити? — вона плеснула долонею йому по цілій щоці. — Ти, хто волів цих дітей більш за все на цій грішній землі, а зараз оцего тутка твориш? Ти хоч знаєш, шо з Дзв’інкою, як їй зараз? Вона ж не тільки Дану втратила, ше й того, кому серце віддала!

Він глянув на дружину більш усвідомлено та ясно.

— Шо ти вилупився? Так-так, полюбились вони в нас під носом! Справні ж батьки — навіть не вмітили! В тебе онук буде, Герші! Давай, вичунюй, кажи, чим лікувати, шо робити, ти нам треба тут і зараз!

— Дзв’іночка, квіточка моя примелесенька… — з його ока потекли сльози. — Агнешко, Багданка, Тамарка?..

Він поглянув на свою першу дружину так, як дивився колись.

— Гершичку, соколику мій буйний… — жінка пригорнулась до нього, чоловік опустив свою голову їй на груди.

— Вибач мені, та на мене, наче ціле небо звалилось, і груди сперло, не в силах я й дихнути.

— Ти лише скажи, чим, як допомогти, — вона припала губами до його щоки. — Соколику мій сизокрилий, ми ж пропадемо без тебе, кому треба стара з трьома дітьми!

— Агнешко, — він обійняв і палко поцілував дружину, відчувши м’якість її вуст, як багато літ тому.

Сталось поміж ними те, чого не бувало вже дуже давно. Вона знайшла слова, підібрала ключ, змогла запалити жагу до життя в момент найбільшої скрути, й попри все, Агнешка ще кохала свого чоловіка. Прийшовши до тями, Герші зміг опанувати біль утрати та вчився потроху жити далі заради своєї сім’ї. Його тіло йшло на поправку значно швидше за дух, і за декаду він зміцнів настільки, що дошкандибав до ратуші, де й знайшов свого старого друга в компанії друїда.

— Ну, нарешті ти тут, — промовив до нього Каро,. — Може, ще не весь, та половина точно є!

Отець Марко глянув на друїда, потім на Герші й посміхнувся.

— Ти ж ще підмайстер тут?

— Ну-у, мене ніхто не виганяв, — відповідав він розгублено.

— Як у вас по-правильному призначається градмайстер?

— Люди обрали представників-трибунів, а вони вже й обирають градмайстра...

— Я можу надати непрямі, але достатні докази, що ваш старий міський очільник напряму причетний до цієї різанини!

— Тоді його визнають винним у злочині проти граду й з ганьбою засудять на… — він скривив обличчя в моторошній гримасі, — смерть!

— Так, друже, засудять, а далі?

— Далі треба нового градмайстра обирати!

— Треба, але ніхто не хоче брати град у такому стані, ти ж мене розумієш? — він пильно глянув у його єдине око.

— Не зовсім! — відповів Герші стурбовано.

— Її не повернути — тієї твої половини, та вона не щезла без сліду, — Каро гладив свого крука, — вона живе в них, вони живуть в цьому Граді.

— Всечешнійший, у мене в голові холодець і без ваших натяків, — Герші обвів їх поглядом. — Кажіть прямо!

— Впізнаю тебе колишнього, — отець Марко посміхнувся. — Ти вже зрозумів, до чого я веду!

— Думаю, шо так — ти хоч, шоб я став градмайстром!

— Нарешті хоч якийсь конструктив, ти згоден?

— Є інший вихід?!

— Ні, — відповів Каро замість ченця. — Буде тяжко, в іншому випадку — гаплик!

— Аракінці підберуть цей град, треба поспішати, — додав ченець.

— Мені ше є, шо втрачати, шоб просто скласти руки та безпорадно спостерігати. Цей град таки став домом для моїх дітей. Буде не просто — наші знатні нічим не кращі за будь-яких інших. Дехто жадібний настільки, шо у них потьмарилось у голові від грошей, і вони продались тим псам!

— Тоді вперед, я до Златоуса, потім до ваших суддів, а ти — шукай прибічників, — Марко міцно обійняв свого друга. — Всевишній нам у поміч!

— Герші, — Каро суворо глянув на нього, — розділи свою любов порівну на трьох, вони всі однаково її потребують, щоб там не сталось!

Справи в Туз-куяні закрутились швидше, нарешті вдалось хоч якось зрушити ту кам’яну глибу, яка здавалась непід'ємною. Старого запроданця-градмайстра визнали тим, хто зрадив своїх людей. Златоусові молодці не змогли його впіймати, в останню мить хтось попередив його, й він замість винайняти човен, утік на схід. Та все ж їм вдалось схопити його дружину, племінника та дочку з доброю частиною обозу, непосильним трудом нажитою.

Їх завели в град крізь Ткацькі ворота — ті самі, що ледь не стали для міста роковими. Від старого до малого висипав люд на вулицю й жбурляв у них недоїдки, а дехто навіть і каменя не пошкодував. Зупинили їх на майдані перед ратушею й хотіли закувати в кайдани до ганебного стовпа, щоб вони так посиділи до холодів, а потім котрийсь з представників закричав:

— Продати їх до Кафи, гаспидське кодло! — його обличчя аж перекривило від злоби, він пожбурив гнилу цибулину в обдерту жінку.

— Люди, — раптом викрикнув Герші, — невже ми уподібнимось до тих нелюдів, шоб без суду чесного приректи когось на таку долю?

Майдан звернув свій погляд на чоловіка, який втратив дружину та шмат тіла в тій різанині й все ж вимагав справедливого суду.

— Мудрість мовить твоїми вустами, — промовив отець Марко до них, — ви знаєте Герші Гоціанка і знаєте про біль, який завдав йому старий градмайстер Вульф, але зберіг він ясність погляду та розуму, тож не опускайтесь до скота бездушного — людина народжується вільною, бо такою її створив Всевишній. Ти, хто кинув у цю жінку недоїдка, хто кричав на неї, як пес ошалілий, — він суворо глянув на того трибуна, — ділив ті самі аракінські гроші, продаючи людей своїх у те пекло.

— Як смієте ви, панотче, наклеп зводити...

— Ніякого наклепу, ось, — Златоус кинув оберемок важезних калиток біля стовпа ганьби, — в присутності декана Любомира та інших свідків знайшли сховок у твоїй оселі...

Той неборак кинувся навтьоки, та чіпкі людські руки одразу вхопили зрадника, варті ледь вдалось витягнути його від суду людського живим.

— Ваш доблесний сотник також має трішки добра заморського, — сказав Герші, й варта одразу обступила товстуна, заковуючи в кайдани. — Все їхнє майно треба вилучити та розпродати, кошти ж направити на відновлення солеварень та ткацьких мануфактур...

— Аякже, — почав ще котрийсь з трибунів, — може, й ви станете солеваром за чужий кошт?Хто дав вам право одноосібно приймати такі рішення?

— Я пропоную це в присутності всіх мешканців, шоб ви, бува, все не розікрали, як це робите зазвичай. Я до того ж один з двох живих підмайстрів у цьому граді.

— Але ж не градмайстер! — викрикнув той голосом, сповненим жовчі.

— Ні, та якшо на те буде благословення люду міста цього й воля більшості представників, я очолю Туз-Куян у цю важку годину. Ви всі мене знаєте, — він викрикнув до натовпу, — я з вами не один пуд солі з'їв і не можу дивитись на цю пустку та руїну, прошу вашого благословення!

Натовп замовк, всі погляди втупились у Герші, вони розглядали його скалічене обличчя та куксу. Раптом хтось ззаду вигукнув:

— Чесні солевари з тобою, мосьпане! — натовп загудів.

— Ткачі також! — закричали з іншого кінця.

За мить поодинокі крики виросли в шторм, який починається з легкого вітерцю на північному сході. Його опоненти, заскочені зненацька, втратили мову й навіть не намагались сказати щось всупереч. За дві декади на зборах представників таємним голосуванням Герші обрали новим градмайстром. Отець Марко перший привітав його з цим, обійнявши. Вони разом пішли до його дому, Агнешка притулилась до чоловіка та обцілувала. Дівчатка, крім Дзв’інки, також накинулись на батька. Великого бенкету не робили — в серцях всіх важким каменем лежала печаль утрати та сум великий, але все ж хазяйка накрила стіл білою скатертиною, внесла трошки вина, а Богданка поклала деко з гарно запеченою рибиною та деруни в сметані. Батько підійшов і приголубив її, як робив це колись, вона аж заплакала від несподіванки.

— Вибач мені, донечко, квіточка моя! Ти так схожа на свою матір… — і поцілував дитину в лоб.

— Таточку, я вже думала, ви розлюбили мене! — промовила дівчина, схлипуючи.

— Ой-йой, хто ж розлюбить такий скарб! — батько ще раз поцілував дочку в лоба. — А де ж наша Дзв’інка?

— Біля печі сидить, пальцем глину копирсає! — в домі знову лунав Тамарчин дзвінкий сміх.

— Ану, давай жени сестру сюди, бач, шо видумала!

Дівчинка радісно вибігла на кухню.

Змарніла старша сестра, як вже в неї повелось з того лихого часу, присіла біля Богданки й сумно зітхнула, глянувши на рибину. Вони не промовляли тостів, не співали пісень, та надія на краще знову зажевріла в їхніх душах, і тільки Дзв’інка була невблаганна в своєму горі.

Отець Марко після вечері того вечора читав свій затертий псалтир на лежанці. Старша Гершева дочка поглядала на нього, навмисне затримуючись з прибиранням столу.

— Питай, — добродушно відповів ченець на її погляд.

— Отче, ви тоді сказали, шо на нього чекає важка доля, і в нас мало часу. Ви знали, шо станеться саме так?

— Ні, дитя, що станеться саме отак і так зашвидко, — ні, Всевишній тому свідок! Та це я повинен, що виховав його саме таким — відважним, чесним, добрим, готовим до самопожертви, — її очі спалахнули жаром вогняної саламандри. — Він ще хлоп’ям ходив на полювання, й коли вперше добув віпра, то навіть не зміг підняти тушу. Тоді Чіро прив’язав її до Люки й притяг волоком.

Цей спогад водночас тішив і печалив його обличчя.

— За шо нам таке? Всевишньому геть не потрібно добрих людей на цій грішній землі?

— У мене нема на це відповіді, річки життя сплітаються в дуже затійливий візерунок, і часто буває так, що в нас відбирають найкращих так рано... Живи сьогодні, дихай наповну, принеси в цей світ його частину, що носиш під серцем своїм!

— Шоб і воно отак колись згинуло? Отче, ви його виховали саме таким, бо такий він був вам і потрібен для ваших справ! — в її словах вчувався докір.

— Ти б покохала його з першої ж секунди, якби він був інший? — вона промовчала. — Я б без вагань обміняв свою макітру на його життя, якби була така можливість, і він би вчинив так само без тіні сумніву. Коли стало питання ти чи він, у нього просто не було вибору, бо така думка навіть не посміла б закрастись у його голову. Я це знаю, як і те, що сонце Всевишній нам дарує на Сході, й ти це знаєш, тож виховай своє дитя достойним свого батька! Якщо ця земля може дати світу таких мужів, як він, і жінок, як ти, вона достойна того, щоб за неї віддати життя, захищаючи.

Дзв’інка притулила руку до живота, глянула на ченця, міцно стисла губи й вийшла.

***

Білі єдинороги цілими табунами носились диким степом по буйних зелених травах, легенький бриз гнав прохолоду з моря. Половина сонячного диска виднілась з-за горизонту й, всупереч законам фізики, давала стільки ж світла, як при зеніті, рухаючись вздовж лінії, яка розмежовує твердь земну й небосхил. Убийвовк придивився втомленими очима й побачив, що то величезний сивий єдиноріг штовхає той диск. Хлопець примружив очі, та єдиноріг нікуди не зник, а й далі робив свою важку роботу. Чіро глянув на своє тіло, воно буле з діабазу29: важке, поросле мохами та лишайниками. Він сидів серед степу величезною одинокою скелею й міг водити лише очима, з яких текли бурхливі водоспади. Сонце майже зникло з поля зору, Убийвовк зміг побачити останній промінчик краєм ока, а з протилежного кінця вже виступило два осяяних рога. Трохи згодом Убийвовк розгледів чорнорябу корову з молодиком на голові, а тіло її прикрашали ясні зорі. Табуни полягали, набігавшись за цілий день, єдинорожиці ніжно вилизували своїх лошат, а повіддаль від них горіло самотнє, сповнене смутку вогнище — там була вона. Він знав це, скоріше, відчував кожною своєю порою, кожною клітинкою. Безпорадне горе — десь так можна було описати його відчуття, коли він бачив те вогнище. П’ять разів єдиноріг штовхав сонячний диск, і п'ять разів зоряна корова приходила йому на зміну, трава встигла пожовкнути й вигоріти, а на шостий раптом стало так холодно, наче Сіверкко зірвався серед літа зеленого, несучи буран скажений разом з морозами.

Чіро розтулив свої повіки, яскраве сонце засліпило його, на юнака плюхнули ще води.

— Башар, глянь, живий, падлюка!

— Ви сумнівались, сучі діти? — сказав суворим голосом хтось позаду.

— А-а-а… — простогнав він. — Води, пити…

В Убийвовка в роті все попересохло, як в найстрашнішій пустелі.

— Кукі, черпак води, хутко! — промовив той самий голос, фоном чувся барабанний бій.

Смуглявий сухоребрий дідок без передніх верхніх зубів простягнув йому дерев'яну кварту з довгою ручкою й промовив:

— Все до краплі, до вечора більше не буде, — Убийвовк пив неслухняними губами, десь четвертинка пролилась.

Кукі зібрав все на ганчірку й в останню мить момент всунув йому до рота, потім свиснув канчук, дідок скрикнув та зник з поля зору.

— Ну, Моро, нарешті! — промовив здоровенний засмаглий чоловік, весь у шрамах і татуюваннях. — Прикувати до сьомої банки в кормовому картьє30.

Міцні жилаві руки потягнули його кудись за собою, погляд не міг сфокусуватись, все пливло, аж раптом очі наче проштрикнуло розжареним штирем. Його осліпило на деякий час, Убийвовк також вловив подих свіжого повітря в тому смороді, до якого вже звик і майже перестав відчувати. Ним гепнули об банку, добряче хльоснувши по обличчю, щоб привести до тями, та зірвали сорочку чи, краще сказати, рештки з плечей. Нога сусіда міцно притисла щось до палуби, аргузин31 з підраргузином не помітили того. На лівій гомілці неприємним дзенькотом клацнув кайдан, як ото сокира ката по пласі перед неминучим. Ясний ум крок за кроком повертався, надто коли він не встигав за велетенським веслом, і воно вдаряло своїм ухватом-колошею по голові. Перші кілька годин його, скоріше, тягало за ним, далі він потроху ловив ритм, кілька мотивуючих канчуків по спині дуже сприяли тому, було ще кілька ударів під дих від сусідів. Так до вечора вони й гребли, сонце спадало, сутінки наступили якось раптово. Руки гуділи, спечена й побита спина пекла вогнем, в голові шуміло, та найбільше хотілось пити. Він не міг думати ні про що інше, крім як про кухоль чистої прохолодної води з тієї криниці, що була біля Гуннаревої кузні в Почайні.

Коміт32 просвистів, хтось щось прокричав незрозумілою мовою, його побратими по нещастю насіли на весло, кріплячи його на філарети33, барабан також стих. Загрібні встали на куршею34, вхопивши фали аманів35, опустили рею в горизонтальне положення на свій зріст. Коміт кричав, як скажений, час від часу хлоьскаючи канчуком, він підганяв усіх добірною лайкою. Чіро не знав, куди подітись, щоб не заважати, не розуміючи ні наказів, ні самого процесу. Коли вітрило розстелили й закріпили, дужі руки моряків по команді розпочали ставити реї, інші слідкували за натягом. Сарти36 аж дзвеніли від натягу, вітер вдихнув життя в парусину, вона з хльоскотом розправлялась й напиналась. Вперше в житті Убийвовк побачив таке, його вразила злагодженість роботи, гармонія та краса цього дійства. Він дивився з відкритим ротом, незважаючи на біль та втому. Неподалік запахло чи, краще сказати, засмерділо бобовою юшкою і наче якимось хлібом — то готували вечерю на камбузі. Матроси та вільні гребці ладнали шконки для офіцерів та допомагали запалювати закопчені, смердючі ліхтарі. Убийвовк глянув направо, хотів був наліво, але м’язи просто відмовились виконати наказ, він безвладно сповз, втупившись головою в коліна. Трохи згодом юнак стріпнувся від болю в боку, його садонув ліктем по ребрах підстаркуватий чорнолюд і промовив:

— Жуй, бо завтра викинуть на корм рибам! — він люто подивися на сусіда Чіро з протилежного боку. — Віддай його пайку, бо клянусь своєю бородою і гемороєм, якшо він завтра не загребе, я вигризу тобі печінку.

Той смуглий чоловік у відповідь глянув налякано на чорнолюда, кивнув і протягнув миску зі смердючою бобовою юшкою, в якій наче ще й плавав тарган та надгризений окраєць малая.

— Дякую, а вода? — прохрипів Убийвовк, намагаючись дістати зі своєї миски комаху.

— В пеклі подякуєш, якшо зустрінемось! — гаркнув чорнолюд у відповідь, демонстративно виловив живність зі свого посуду і з'їв!

Коміт гучно щось крикнув знову.

— Хутчіш ложкою, малька, зараз заберуть! — Убийвовк запихав через силу те вариво в себе.

Підаргузин з вільним гребцем збирали миски та наливали деяким загрібним по чверті кварти вина за добру роботу протягом дня, слідом йшов знахар, оглядаючи гребців. Він давав одним пожувати щось, іншим змащував рани, мозолі та видавав пов’язки. Коли підійшла черга Чіро, чоловік скривився, глянувши на спину та натерті руки, й потягнувся до торби. Підаргузин зупинив його, промовивши щось, і єхидно заржав, як кінь перед кобилою. Юнак з усього сказаного лише зрозумів, що його називають «Моро» й що він на особливому рахунку. Знахар проминув його та продовжив оглядати інших. У животі забурчало, в роті віддавало неприємним присмаком з’їденого — до цієї баланди ще потрібно буде звикнути. Про втечу чи звільнення годі було й думати, він глянув на нових сусідів по нещастю і спробував притаковитись спати, як вони. В нього не вийшло, й Чіро сповзав на палубу. Чорнолюд швидко притис ногою його шию, дістав прутня й помочився на спину.

— Потім подякуєш! — Убийвовк пробував вирватись, та ступня на горлі ледь дозволяла дихати!

Так він і скрутився там, принижений, ображений, охлялий та безсилий. Вперше Чіро відчув безпомічність, безвихідь — такою страшною вони йому здались, що в голові закрутились думки про смерть. Трошки згодом, коли він майже засинав, хоч в бік щось вперлось та муляло, його голову навідала ще одна тривога. Убийвовк всіляко намагався переконати себе, що вона встигла, бо Люка ніколи не підвів би! Але ж того точно він не знав, і від цього робилось ще дурніше. Сон знову приніс білих єдинорогів, Дзв’інка була десь там далеко й палила багаття, вказуючи йому дорогу. Коли він зможе встати, підняти своє кам’яне тіло, він піде на той вогник, вони зустрінуться, й вже ніхто й ніщо в усьому світі більше не зможе розлучити їх. Свисток коміта вирвав його зі сну, хоча юнаку здалось, що він прикрив очі всього лише на хвильку. Тіло зовсім не встигло відпочити, молочна кислота перенаситила кожен м’яз, пекло вогнем навіть при малесенькому русі. А ще страшенно крутило в животі та нудило, він напружився, встав і одразу впав, відлежана нога не слухалась. Убийвовк сів і заходився розтирати її. Йому здалось, що кожен суглоб рук тріскотить при цьому.

— А де тут відхоже місце? — прохрипів він до сусіда.

Той лише сонно глянув, а чорнолюд викрикнув коротку фразу до підаргузина. Він глянув у їхній бік, підійшов та відстібнув ланцюг від банки. Чіро спромігся встати й виліз на куршею, зробив кілька кроків і впав. Наглядач стояв однією ногою на ланцюзі. Юнак встав на карачки й розвернувся, всі реготали з того дійства. Перед ним з’явились добрі наполіровані чоботи, чоловік щось говорив, регочучи. Убийвовка знудило якраз на те гарне взуття, той скрикнув, відскочивши. Спину поцілував канчук — у нього аж у вухах дзенькнуло. На той крик підійшов коміт, він зверхньо глянув на Чіро та свого підаргузина й щось йому сказав. Той вишкірився задоволено, вхопив Убийвовка за волосся, юнак стис кулак і готувався при можливості ударити кривдника в кадик. На щастя, той швидко відпустив його, позаду говорив низький звучний голос, Убийвовк вже чув його раніше. За хвилину загрібний з його банки допоміг Убийвовку найти гальюн37, а по дорозі назад впхав до рота вуглинку:

— Жуй, якшо не хочеш здристатись!

— Дякую! — промимрив він слабким голосом.

Чіро намагався розжувати й проковтнути той шматок згорілого дерева, та, як на зло в роті майже не було слини. Його знову прикували до банки, підаргузин виглядав при цьому лютіше від буйвола, якого вкусила якась шавка. Чорнолюд роздер лахміття — залишки Убийвовкової сорочки й зробив собі нову пов’язку на голову. Убийвовк швиденько зробив те саме, знову смерділо бобами. Горизонт сірів, Кукі подавав їм миски з юшкою та окрайцем хліба. Лише один вигляд того варива викликав у юнака блювотний рефлекс, він зловив на собі суворий погляд чорнолюда й заходився запихати в себе їжу. Коли збирали посуд назад, Кукі дав Чіро стару грубу, але цілу полотняну сорочку.

— Бережи її, Моро, іншу видадуть нескоро!

— Дякую!

Сонце вже припікало, а його плечі по свіжих ранах і попеченій шкірі шкребла груба тканина, та діватись було нікуди. Через кілька годин вітер ослаб і зайшов на протилежну сторону, коміт дав наказ спустити вітрила та закріпити рею по-похідному. Матроси та гребці знову працювали єдиним організмом, гармонійно та злагоджено. Чіро ще більше натер долоні, коли йому наказали тримати фал. Спочатку він неправильно травив його, Убийвовку здалось, що з рук аж дим пішов, так воно йому пекло. Чорнолюд лише мовчки кинув йому залишки дрантя й показав пальцем на голову. Убийвовк одразу зрозумів свою помилку й намотав собі пов’язки на долоні. Це трохи допомогло, коли вони по команді пішли на веслах, їхнє картьє гребло першим, і десь зо дві години галера йшла на південь. Носове картьє прийняло естафету за свистком коміта, Чіро впав на банку, сапаючи з полегшенням! Підаргузин з вільним гребцем видавав усім по кварті води, і, як вже повелося, Чіро отримав менше за інших. Наступний день повністю повторив попередній, тільки що знахар змастив якоюсь мазюкою, що штиняла протухлим смальцем, йому спину і дав проковтнули щось. Шлунок трохи відпустило, а от спина та плечі боліли пекельно навіть від малесенького дотику грубої тканини. Спати було також незручно й навіть неможливо, та під кінець дня юнак просто відключався, він падав замертво, щоб прокинутись в тому самому пеклі наступного ранку.

Третього дня був добрий попутний вітер, і вони поставили вітрила, аргузин дав наказ вимити все морською водою, а сам перевіряв ланцюги. Загрібні підв’язали весла кінчиком біля своїх банок, і вся шиурма38 приводила свої робочі місця до ладу. Пополудні Чіро побачив башара, той проводив тренування для абордажної команди, тепер він пригадав його. Той чоловік був там головним чи майже головним.

— Хто це? — Убийвовк вперше за весь той час запитав чорнолюда.

— Башар Саїд — гроза всіх вільних торговців у Темному морі.

— Дякую за все і за...

— Я вже казав, засунь свої подяки собі в гуску, тут нема товаришів, ото тільки банка й весло! — гаркнув той у відповідь. Загрібний скоса глянув на них.

— Так-так, але я всеїдно дякую, я не знаю цієї мови, та й з ремеслом цим незнайомий...

— Береговий щур, — єхидно промовив сусід зправа.

— Не пощастило тобі, малька, — вклинився загрібний, — всіх твоїх продали в Кафі, а тебе одного чомусь залишили, сам башар наказав, хай баклани виклювють йому обидва ока, коли його прив’яжуть до бушприта39! Всім терти, щоб блищало, як у нашого коміта голова!

І вони терли та мили, це видалось майже відпочинком після тих перших днів і трохи збило сморід, що його й вітерець не міг видути! Згодом підкоміт звернувся до їхнього загрібного, вони говорили про Чіро, він зрозумів це по слову «Моро».

— Шо він хотів?

— Сказав, шоб не соромились давати тобі лящів, якшо будеш сачкувати та погано запам’ятовувати.

Сонце йшло на спад вже кілька годин, коміт подав команду свистком «збирати вітрила». Всі покидали свої справи й похапались за фали своїх аманів на сартах. Моряки приготувались, гребці кормового картьє спускали рею трінкети, матроси вибирали та укладали парусину, підкоміт гавкотів скаженим псом. Все робилось швидко та злагоджено. Убийвовк підмічав за чорнолюдом всі хитрощі й пробував повторювати, виходило набагато легше. Довелось ганяти рею туди-сюди кілька разів, доки вітрило склали належним чином. Чіро відсапувався, а загрібний з чорнолюдом встали за талі, заводячи кар40 реї на палубу. Барабан видав ритм, коміт подав нову команду piqu'a banc41, аргузин крикнув: «Навалились, ставрида білоока!» Вони вхопили весло й вискочили на сусідню банку, загребний ударив вальком об неї, як і весла усіх інших гребців — так вони синхронізували гребки. Чіро з усієї сили вперся ногами й відкинувся назад на своє місце. Вся шиурма працювала одним цілим, тих, хто сачкував, підбадьорювала своїми поцілунками альбашарова донька. Галера прискорилась і легко неслася спокійним плесом, розсікаючи білі баранці хвиль. З габби42 прокричали:

— Земля-я-я, бачу берег!

— Земля? — перепитав Чіро, падаючи на свою банку.

— Виходимо з Темного моря, — відповів загрібний.

— Це того тут треба так? — йому аж подих перехопило.

— Ні, — промовив чорнолюд, — зараз буде велетенський лабіринтовий ліс з обох берегів, це місце завжди проходимо на повному ходу — багато смоугів!

Коміт видав нову команду, гребли всі та вже без удару об банку — корабель йшов повним ходом. За годину юнак нарешті побачив береги протоки. З обох її боків зеленіли стіни лісу, Убийвовк одразу його впізнав. Він був мовчазний і величний, відкидаючи тіні своїх одиноких скляних вершин на воду. Шиурма йшла на всіх веслах третю годину й майже вибилась з сил, нарешті офіцер просвистів і викрикнув: «Аvant tout43!»

— Я зараз здохну! — промовив сусід Убийвовка, спльовуючи тягучу слину.

— Греби, шоб тебе холера вхопила! — гаркнув загрібний.

— Ноги не тримають, — в голові Чіро носились схожі думки.

— Сьогодні зайдемо в порт, розвантажуватись тільки завтра зранку, — промовив чорнолюд.

— Як порт зветься? — запитав Убийвовк, стогнучи.

— Всеїдно звідси один вихід, — відповів той і глянув на горизонт. — Яка різниця, де тебе викинуть рибам на потіху.

Всі нервово розреготались з останніх сил.

У сутінках галера кинула якір, вставши на рейд, щоб зранку зайти в гавань. Чіро вже просто не міг розглядати, що там виднілось, юнак швидко впхав у себе вечерю і вирубився. Зранку вони пришвартувались неподалік галасливого ринку, ці знайомі звуки свободи ще більш пригнітили Убийвовка. Він лише зараз усвідомив, що виснажений до напівсмерті й навіть не має сил думати про неї — свою Дзв’інку та близьких.

Частина вільних гребців і матросів з реготом зійшла на берег, інші розвантажували товари. Убийвовк побачив, як з трюма виводять зо три десятки дівчаток та молодих жінок. Він судомно намагався розгледіти, чи часом нема серед них його коханої. Юнак видихнув з полегшенням, але на душі все одно було сумно за долю цих людей.

— Куди їх?

— Особливий товар, на замовлення, — прокоментував Міхаїлас, сусід зправа. — В гареми!

— Вони рабині?

— В Турукеші нема рабства, але гарем недоторканний! — відказав загрібний.

— Рабство без рабства...

— Єдиний ринок невільників, про який я знаю, — це Кафа, — промовив чорнолюд Лайне.

— Отак і один, це має бути дуже прибутково, — промовив Убийвовк.

— Моро-Моро, нормальний люд не потерпить правителя, який закує в кайдани, та тут на великій воді інші закони. Тут можна все!

— Без таких, як ми, зупинилася б торгівля й життя, зупинилося б все, — додав Міхаїлас. — Я сам колись був купцем. Ця галера може за декаду перевезти більше товарів, ніж тридцять караванів за повний місяць!

— І шо ж тепер, подихати тут? — оскалився Убийвовк.

— Малька, — насупився загрібний, — я б перерізав горлянки всій старшині на цій клятій посудині й всім вільним морякам на додачу, випади така можливість!

— Як і кожен, хто закований в кайдани, — буркнув чорнолюд. — Годі язиками плескати, відсипатись треба, завтра нас загнуздають вантажити!

Все сталось саме так. Зранку підаргузин відстібнув усіх закованих гребців, і разом з сонечком вони стали до роботи. Поповняли припаси прісної води, провізії та вантажили тюки з прянощами, амфори з вином і бочки з оливковою олією. Працювали майже без передиху аж до вечора, попадали спати, вже коли зійшов місяць. Наступного дня вийшли з припливом, взявши курс на Північ в Кафу з тими розкошами. Убийвовк вже трохи призвичаївся, канчук дошкуляв менше, спина задубіла сильніше, руки боліли не так сильно, от тільки те їдло доконувало його. Чіро придивлявся, підмічав і запам’ятовував найменші дрібниці, щоб в майбутньому спробувати втекти. Ця думка чіпко обвила його мозок. Юнак розумів, що це перспектива навіть не близького майбутнього, але для себе остаточно вирішив: краще вмерти, але спробувати, ніж решту, може, й усе недовге життя прожити отак, невільником, непідвладним собі, а ще там на нього чекає Дзв’інка. Чіро плкав надію і кожної ночі, коли ще мав сили, молився, щоб з нею все було добре. В Кафі вони не затримались, швидко розвантажились, поповнили припаси й пішли на Схід за новим ясиром. Аракінці з хеттами вели успішну наступальну війну, й брак у невільниках не відчувався. Чоловіків купували на галери, жінок — в гареми, інколи найсильніших та найспритніших продавали на бої до Кафи — то був особливо цінний товар. Найбільше юнака дивувало, що за півтора місяця вони жодного разу не напали на торгові судна, як ніхто не намагався напасти й на них. Він захотів розпитати про це чорнолюда Лайне.

— Тобі шо, ше мало? — гримнув той у відповідь.

— Та цікаво, матері його холера, піратська шаланда, а ше нікого не пограбувала? Башар постійно муштрує своїх, це ж для чогось робиться!

— Зараз і без того повні трюми товарів, нашо ризикувати без потреби! Моро, то страшна справа, вони хоч шось в руках мають, а ми тут сидимо прикуті, зрозуміло тобі, окуню пустоголовому?!

— Зрозуміло, та, може, вдалося б зробити так, шоб перемогли не «наші добродії»!

— Нас пустять на дно до крабів разом з ними й не скривляться, навіть не мрій тут про милосердя, — він замовк, і розмова на тому й скінчилась.

Чіро похнюпився, зрозумівши, що чорнолюд знає, про що говорить.

Осінь повноправно вступила у володарювання, вітер заходив на північний Схід ставало все прохолодніше, а Темне море все бурхливіше. Хвиля з легкістю заливала їх через невисокий надводний борт, і гребти доводилось майже по коліна у воді — вона просто не встигала стікати у шпигати44. Далі на Південь було ще тепло, та шторми ускладнювали навігацію, й доводилось доволі часто перечікувати їх у поки що турукешських портах. Одного разу вони йшли порожняком з Кафи через Темне море на Південь, дув свіжий попутний вітер, тож не доводилось налягати на весла майже із самого порту. На габбі прокричали:

— Вітрило, дві щогли, йдуть зустрічним курсом!

— Який галс? — передали ланцюгом запитання альбашара.

— Лівий, стягів не видно!

— Рубати арбори!

Команда заметушилась, матроси встали за талі, загрібні розподілились по фалах, приготувавшись.

— Вибивай клеванти45, тримай сарти, роз’єднуй замок! — матроси закріпили канати до арбор, фали аж дзенькнули на шківах, прийнявши всю вагу щогли одразу, як вибили замок. — Майна46 помалу! — кричав підкоміт біля трінкети.

Арбора лагідно опустилась на своє штатне місце в куршеї, моряки принайтували її та розійшлись по своїх місцях. Азова пішла далі на веслах, жертва навіть не здогадувалась про хижака. Гребли в помірному темпі, не поспішаючи, економлячи сили. Дозорний з іншої галери помітив занадто пізно, низький надводний борт судна, що йшла прямо на них. Лише там заметушились зі своїми щоглами у намаганні уникнути лихої долі, альбашар подав команду «Vogue vitt47». Коміт прокричав скаженим псом, мотивуючи гребців канчуком. Обидва картьє навалились, понісшись повним ходом назустріч жертві, а їхня здобич втрачала дорогоцінний час, знімаючи вітрила на маневрі. Башар Саїд вистроїв лучників на рамбаді, абордажна команда стояла напоготові позаду. Вітер обдував їхні хижі лиця, тріпав одяг, розносив бойові кличі та прокляття, які вони посилали на вістрях стріл своїй жертві. Кораблі зближувались повільно, в якийсь момент у переслідуваних навіть з’явилась хибна надія на порятунок, і тоді в їхню палубу одразу вп’ялись палаючі стріли! Ця невеличка заминка гребців, короткий момент паніки вирішив усе. Шиурма Азови побачила їхній відчай чи, краще сказати, навіть відчула його присмак, їхні серця сповнились люттю та жадобою в передчутті крові та наживи! Галера порівнялась на дві третини з корпусом здобичі. Ще трішечки і, коли вони порівнялись, альбашар відав наказ, коміт просвистів і викрикнув:

— Прави-й-й табань!

Ніс галери різко пішов на борт іншого судна, ламаючи весла, мов соломинки. Башар першим закинув свою кішку, а далі ціла павутина з гаків обплела борт супротивника, немов павук бідолашну муху.

— Са-їд, Са-їд, Са-їд! Башар Саїда йде в гості! — кричали морські розбійники!

Від одного цього імені кров стигла в жилах у моряків і купців. Хоч вони знали, якщо не чинитимуть спротиву, то, скоріше за все, залишаться в живих. Однак інколи жадоба брала гору над здоровим глуздом, і особливо відчайдушні купці вимагали оборонятись! Так було й цього разу. Шиурма тієї галери спробувала відбити абордажну атаку. Башар одним з перших зіскочив на ворожу палубу, розмахуючи своєю сокирою, він трощив руки та голови усім, хто ставав йому на шляху.

Убийвовк спостерігав це криваве дійство. З одного боку, йому було невимовно шкода цих бідолашних, а з іншого він відзначив майстерність, з якою це все виконувалось — злагоджена робота шиурми до й абордажної команди після. Люди Саїда досить швидко придушили спротив, загнавши залишки команди на ніс. Там оборонці й склали зброю, та було вже запізно — вони насмілились кинути виклик і програли. Цього дня мала статись різанина. Як не дивно, але вона мала статись для того, щоб попередити подальші даремні й такі ж безглузді кровопролиття в майбутньому. В чесного розбійника нема нічого ціннішого за те, що про нього говорять у портових шинках. З цієї точки зору Саїд просто не мав іншого вибору! Відпусти він цих моряків, і ця новина рознеслась би усіма морями, мов, не той вже башар Саїд — розм’як, постарів, час вже і йому риб годувати! Вони вирізали всіх до одного, вичистили судно від носа до корми, взявши ясир, і пустили його на дно.

— Крива та жорстока великодушність! — прошипів чорнолюд.

— Шо? — Убийвовк нарешті відвів погляд від того, що там коїлось.

— Їх вирізали, шоб інші не додумались впороти такої дурниці, — відказав Лайне. Чіро помітив рану у нього на передпліччі.

— Справді, дике якесь милосердя!

— Від таких іншого годі й чекати.

— З рукою все гаразд?

— Ага, якшо ні — нарешті відпочину, — він єхидно оскалився.

— Скільки ти тут?

— Довго, всіх пальців на руках не вистачить, тре буде й з ніг позичити, — позаду них хтось крехтів і плакав.

Альбашар, задоволений такою гарною здобиччю, одразу наказав змінити курс і йти назад на Кафу, потираючи руки у передчутті гарного прибутку.

— Скажи, таких, як ми, можуть взяти у вільну частину шиурми? — запитав юнак у загрібного.

— Бувало таке!

— А ше бувало й таке, шо йдеш на абордаж, а там твій земляк, ба навіть знайомець, — суворо промовив Лайне.

— Я б пішов, якби взяли! — додав Міхаїлас.

— Ви, торгаші, й мати рідну можете продати, я й не сумнівався, — відказав чорнолюд. — Тільки як тоді в очі дивитись, якшо Всевишній таки подарує можливість повернутись додому!

— Я не хочу отак здохнути! — пирхнув чоловік зі злобою.

— Декому краще взагалі було б не народжуватись! — Лайне аж тон підвищив і одразу замовк.

Підаргузин розливав усім по півкварти вина і, як завжди, забув про Чіро. Наступного ранку вони прокинулись по тривозі, коміт верещав, як недорізаний. Один із веслярів, не витерпівши такого життя, перегриз собі вени на зап’ястях. Його викинули за борт, як шмат гнилого м’яса, навіть каменя не підв’язали до ніг.

— От і спочив брат наш, хай змилостивиться Всевишній над його стражденною душею, — промовив сумно чорнолюд.

— Нас усіх чекає схоже, ото тільки плакальників, шо чайок та риби на поминках… — промовив загрібний.

***

Осінь перевалили за рівнодення, діло йшло до перших холодів, Гуннар щойно виліз із ливарні, весь гарячий від жару печі. Холодний вітер дихнув йому в обличчя своєю свіжістю. Чорнолюд обтер спітніле чоло рваним рукавом і поплентався до шинка попоїсти, ледве перебираючи ногами. Юнак працював від раннього ранку до пізньої ніченьки, намагаючись опанувати це мистецтво. Робота приносила нескінченне задоволення, як розлука з коханою таку ж нескінченну тугу. Отак і боролось в ньому два цих дракони. Щойно він зайшов до корчми, аж рудокопи та шукачі круглого металу потягли його до себе в компанію. Вони як раз сперечались, чия робота більш почесна: одні гризли землю, добуваючи руду, інші ж видряпувались на скляні гори в лабіринтових лісах у пошуках свого круглого металу.

— Хрінь то повна! — гаркнув шукач до рудокопа. — З тієї вашої руди тільки копирсачку, шоб почухатись в сраці, й можна вилити, а от до гарного жала зась!!!

— А скільки треба спалити, шоб той ваш метал розплавити?! — викрикнули гуртом опоненти. — легше знайти вже старий смоугів панцир, ніж ту хрінь.

Шинкарка бахнула новий жбан на центр столу й гучно промовила:

— Якшо хоч один кухоль чи миска розіб’єтся, ба мої дівчата поскаржаться — не буде вам більше сивухи! — гримнула суворо жінка.

— Шо це ви пані сьогодні не в гуморі? — запитав котрийсь з них.

— В гуморі, після того рейваху, шо ви вчинили останнього разу, ви ж так до кінця й не розплатились, а сьогодні вже набрали втричі більше?! Хлоп’ята, не плутайте моє добре ставлення до вас з поганим настроєм, — строго закінчила вона.

Гуннару одразу налили сивухи — полюбився цей чорнолюд тим грубим чоловікам, бо був здібним учнем і навчився добре розбиратися в гірничих та ливарних справах. Юнак спочатку замовив кров’янки з пшоняною кашею та квашенини, а вже потім випив єдину чарку сивухи. В шинку того вечора таки зчинилось кілька бійок. Все було, як завжди, й шинкарка виперла всіх надвір, зачинившись раніше від гріха подалі.

— То шо, ти з нами? Підемо в той, шо біля роз’їзду, — запитали вони чорнолюда.

— Нє, хлопці, я назад до печі — сьогодні пробуємо варити новий метал, дуже файну руду ви доставили минулого разу.

— Ну, ти того, якшо передумаєш, підходь.

Гуннар поплентався назад до ливарні, надів фартуха, рукавиці й взявся до діла. Чорнолюд експериментував з вапном, сажею та сіркою, додаючи їх у різних пропорціях до руди разом з перетертим панциром смоуга. Він глянув на колбу пісочного годинника: чекати треба було аж до ранку. Згодом юнака підійняв втомлений напарник. Він встав за заступ, на лобі та щоках від жару з печі враз виступив рясними краплями піт. Цілий ранок він підкидав шихту48 в колошник49 горна. Остання крупинка впала й скотилася до решти сестер та братів в скляній колбі.

— Гайда до ломів! — прокричав він. — Взялися!

Всі попрокидались, схопили свій важелезний інструмент і підійшли до горна. Старий майстер з сивою, як сніг, бородою примружив око, приклав до нього рукавицю, провівши до низу, усміхнувся:

— Нумо навались! — вигукнув могутнім голосом дідуган.

Вони гуртом ударили об стінку, потім ще й ще раз, аж поки заграва не обдала їх світлом малесенької зірки та її жаром, витікаючи канавкою.

Гуннар першим ухопив лещатами шмат криці. Вона іскрилася та шкварчала. Чорнолюд кинув її на ковадло та з замаху опустив молот, вибиваючи шлак з металу. Він спохмурнів. За його задумкою, якби все вийшло, більша частина зайвого мала б згоріти, та майже нічого не змінилось. Гуннар обробив свій шмат, випив води, охолодив живу крицю й став роздивлятися її в світлі жару.

— Шо ти прикипів до нього, наче то дівка з файною пазухою? — розсміялись хлопці навколо.

— Ай, буде вам, шлак мав би згоріти!

— Замало вогню, — промовив майстер позаду. — Шоб випалити все це гівно, треба краще гріти!

— Точно, майстре!!! А якшо спробувати підвести повітря до печі, як в ковальському горні?

— Вибухне нахрін, — промовив дід, поправляючи вуса.

-Може й ні, якшо завести канал не зверху, а з низу, там нема газів — один жар!?

— На дідька воно оте тобі треба? Ач, який спритник, я мало тутка тебе ганяю, хочеш ще на денну залишитись?

— Але ж… — майстер суворо глянув на Гуннара, той похнюпився й продовжив кувати крицю.

Він прокинувся після полудня, його товариші ще спали. Гуннар дістав папір, чорнило й гарним, майже дівочим, почерком написав кілька рядків для своєї Боженки. Листи йшли повільно, особливо з-за кордону, тож на новини з Блакфорту доводилось чекати нескінченно довго. З останнього листа він дізнався, що вона при надії, її матінці набагато краще, й майбутня теща дуже злиться, що весілля відклали до повернення отця Марка з Убийвовком.

Наступної декади Гуннар зібрався їхати з шукачами до лабіринтових лісів. Вони розвідали гарну гору, кампанія видавалась багатообіцяючою. Юнак готувався ретельно: перечитав усі доступні книги, розмовляв з бувалими шукачами, та почувався ні в сих, ні в тих від такої кількості невідомих. У день виїзду Гуннар прокинувся вдосвіта, заздалегідь зібрав наплічник та сакви. Небо все частіше затягало хмарками, з яких цілий день сіявся дрібний, холодний дощик, й вітер поволі завертав на Північ — золота осінь добігала кінця. Він вивів свого Хана, запряг, припасував сакви та виїхав до роз’їзду, де вони намовились зустрітись напередодні. Шукачі переважно розсілися обабіч тракту й сонно палили якісь свої трави, пихкаючи люльками. Чорнолюд люб’язно привітався з панством і також запалив люльку, щоб чимось себе зайняти. З околиці Рамабаю поволі, поскрипуючи колесами, сунувся віз, запряжений двійкою коней.

— День добрий, мосьпанству, — крикнув погонич. — Тпр-р-р!!!

—Дядьку Панас, шось ви довго, небійсь Любавку шанували? — всі розреготались.

— Давайте на воза, гаспидське кодло, проживіть з моє та й будете тоді жартувати!

Чоловіки весело повсідались хто на воза, хто на коней, і рушили на Схід. Весь перехід мав би тривати дев’ять повних днів, якщо не вскочити в халепу. Але недалеко від того лабіринтового лісу неодноразово помічали смоугів. Перших шість днів подорожі проминули без пригод, вони долали заплановану відстань — отаман був задоволений. Сьомого дня зранку варта побудила побратимів, дозорний з дальнього кордону подав умовний сигнал. Весь табір піднявся по тривозі, сонні руки невпевнено натягали штани та хапали зброю. Гуннар одразу кинувся роздмухувати ватру, отаман гримнув на нього, той лиш відмахнувся:

— Коней, коней тримайте міцніше й заведіть під дерево! — крикнув чорнолюд.

Дядько Панас підбіг до своєї двійки, інші також схопилися за вуздечки, тварини нервово тупали та іржали. Ватра розгорілась, Гуннар посипав на неї білий порошок, він зашкварчав, жбихуючи, сизийий, густий дим повалив клубами. Юнак стягнув з себе сорочину й махав нею над вогнем. Раптом всі почули ляпотіння крил і той самий свист, від якого в жилах стигла кров навіть у найсміливіших воїв. Дядько Панас першим підбіг на допомогу Гуннару, розуміючи правильність його дій. Він глянув на нього червоними від диму очима, в руках тримав рогатину:

— Киньте вже ту тріску, вона не допоможе...

— Шо тре робити? — нервово запитав він.

— Махайте, — чорнолюд передав чоловіку сорочину, а сам підкинув дров, а потім ще того порошку.

— Ти робиш це, наче бувалий, — зауважив старий.

— Одного разу довелося, — відповів Гуннар. В його пам’яті спливли пан Румата з Убийвовком, а потім обличчя переляканого отця Сімона, він нервово реготнув.

Вони чули той моторошний свист ще зо три рази, потім все стихло. За годину, коли розвіявся дим, табір повернувся до звичного режиму. Хоча не зовсім: вони обступили Гуннара колом, кожен хотів поплескати по плечу свого рятівника, чорнолюд навіть трохи зніяковів.

— Спритно ти, — промовив отаман, — звідкіля знав, шо та штука спрацює?

— Та бачив якось…

— У тебе ще й вуса нормально не ростуть, а все ти вже бачив. Звідкіля ж ти будеш, хлопчику?

— Я з Блакфорта, шо біля Святогора.

— Слава Гунарру Блакфортському! — прокричали всі хором.

А тоді, наче в підтвердження того, що він на все те заслужив, до табору сумною ступою їхав вершник. Інший кінь йшов позаду, прив’язаний до луки його сідла. Це поверталась двійка дозорних, що сьогодні охороняла їхній сон. Точніше верхи їхав Микита, а Троян вже не їхав, його понівечене, роздерте тіло везла кобила. Натовп стих, отаман з дядьком Панасом першими підійшли до вершника, знявши шапки, підхопили сміливця. Могилку викопали неглибоку біля того ж таки дуба, Гуннар знайшов камінь — не великий і не малий, нашвидкуруч вибив «Троян — слава герою» й вмостив у нього в головах. Їхній старший сказав кілька слів, дістав сивухи, відкоркував, вилив третину на могильний камінь і пустив по колу, ковтнувши раз. Вони вирушили в дорогу десь біля полудня, в той день співали шукачі сумних пісень, згадуючи друга вірного — не пошкодував чоловік життя, виконав свій обов’язок перед братчиками, заслуживши честь та шану. Посмертно… Гуннар порівнявся з возом, дядько Панас глянув на чорнолюда й заговорив:

— «Клята робота, — говорила ненька, — Панасичку, йди в учні до старого гончаря: й на хліб і до хліба будеш мати!» Гарний був хлопець, — продовжив за хвилину дядько, — тут за половиною шибениця плаче, а іншій половині добрячих канчуків надавати б. Та ба — доля забрала саме Трояна!

— Геть не знав його… — промовив тихо Гуннар.

— А ти ж чого з нами подався, чи то старий майстер аж настільки мізки виїв у тій ливарні?

— Та ні, я ж до вас завітав навчитись премудростям! З ливарством я вже був трохи знайомий, а от в гірничих справах ні в зуб ногою. Та й от подумав: в книжках того не напишуть, шо сам на власні шкурі відчуєш!

— А ти й читати годен будь-які книги? — запитав чоловік з подивом.

— І навіть писати будь-які літери! — вони розсміялись.

— Нашо воно тобі, сів би писарчуком в котрійсь з паланок50, горя б не знав — життя мандрівного!

— Воно б, може, й так, та я не з тих, кому на одному місці без пригод довго висидиться.

— Ба який! Хлопче, то в тебе жінки з дітлахами немає, вона краще за будь-які пута втримає! — вся підвода розреготалась ще раз.

— Чом нема — є, та ше й при надії Боженка моя, — гордо промовив чорнолюд.

— Йо-о! Чудний ти, Гуннар з Блакфорта, — продовжив поважно дядько Панас. — Не прийми за образу, я чорнолюдів багато бачив за своє чумакування, а от чорнолюдок… Твоя дружина яка? — всі нашорошили вуха.

— Звичайна, така ж, як і ваша. А мати моя була чорнолюдка, ростом трохи нижча од мене, — в його голосі бриніла любов впереміш з сумом, — брови густі й довгі, волосся чорне, як смола, а ше кінчики вух трохи гостріші, ніж у моєї Боженки. То, мабуть, і все!

— А то правду люди говорять, що у ваших жінок мохнаті ноги та росте боро… — канчук дядька Панаса перервав нахабу своїм свистом, чолов’яга скрикнув від болю й вхопився за стегно.

— Ти б краще, ніж оцего зараз патякати своєю вершею, перестав бздіти зранку, а то так, курва, штиняло, аж очі різало! — юрбою знову прокотився регіт.

Гуннар мовчки вдячно кивнув.

Вони прибули до узлісся з одноденним запізненням — довелось робити добрий гак, на тракті сіроманці обгризали тушу величезного віпера. Чорнолюд ще не бачив такого: зелені височезні дерева зрослись у суцільну стіну, покриту мохом, хмелем, диким виноградом та іншими паростями, які вже поскидали листя й виглядали жмутами переплутаних рибальських сіток та ще чогось такого. Цього вечора була Гуннарова черга йти в нічну варту на дальній дозор. З ним разом мав йти ще один чоловік, вони попоїли кулешу з казана перед всіх і вирушили на місце. Перші години промайнули швидко, ліс жив своїм нічним життям, а його напарник мовчки вдивлявся в темряву.

— Он… — нарешті промовив він дуже тихо.

— Де?

— Он він, зараз місяць вийде й підсвітить, — в темряві легенько блиснули дві жаринки хижих очей, напарник вже тримав лук і тягнувся по стрілу.

— Сіроманець?

— Барс, сіроманці зараз полюють зграєю. Добре, шо вітер в наш бік.

— Настрахали ви мене, дядьку, — Гуннар тихо видихнув, — я вже був готовий знову те лопотіння чути!

— Смоуги вночі рідко літають.

— А ви ж звідкіля знаєте?

— З Гаджугських гір!

— Якшо такі спритні, де ви були, коли той налетів?

— Поряд. Ти молодець, я одразу побачив, ти знаєш, шо робиш, нашо було заважати. От-то тільки цікаво, звідкіля таке знання? Скажи, будь ласкавим, — запитав чоловік.

— Один турукешець врятував мене з братом, отак.

— Турукеш, — промовив, смакуючи слово, чоловік, — піщані й саламандрові смоуги.

— А ви, дядьку, справді шукач круглого металу?

— Шукач, шукач… Вони тут, нутром чую, й старі панцирі мають бути також десь поруч.

— Ви шукаєте не метал?

— Толку з вашого того металу, як з цапа молока, — він наставив стрілу на тятиву, Гуннару одразу впало в око вістря.

— Ого-о яке, це ж на кого?

— На мілкотню молоду, великого хрін чим візьмеш, — чорнолюд провів пальцем по зазубринах, чоловік розслабився та опустив зброю.

Інша частина ночі пройшла менш змістовно. Ранок обдав всіх противним холодним дощиком, згодом їх прийшли змінити. Гуннар повернувся зі своїм напарником до табору. Вони мовчки поснідали, й він закутався в кобеняк під лабіринтовою стіною, моментально міцно заснув. Чорнолюд прокинувся по обіді, його напарника й слід простиг. Він навіть імені його не знав, та й ніхто не знав, в кого він не питався про це.

Наступного дня отаман, розподіляючи бригади, взяв до однієї Гуннара. Той вперше увійшов до лабіринтового лісу, спиною побігли мурашки, коли вони блукали по тих коридорах. Шукачі йшли по заздалегідь прокладеній мотузці, петляючи між стін лісу. Нарешті вони проминули останній поворот і встали біля підніжжя високої, на перший погляд, чотирикутної бурої гори, що стрімко височіла над лабіринтами. Вчорашня зміна встигла прокласти трапи та підготувала все на сьогодні. Першими лізли досвідчені шукачі, вони обстукували виступи та невеликі карнизи в різних місцях. Раптом у одного з них молоток дзенькнув об скло.

— Вхід! — прокричав той весело та щосили вдарив в те місце, хрускіт скла луною рознісся навсібіч.

Йому на допомогу прийшли побратими з усім необхідним інструментом. За півгодини там зяяв чорнотою отвір правильної прямокутної форми.

— Тому, малий, їх і називають шкляними, — підбадьорив його один з шукачів.

— Переносьте все сюди, розпочнемо звідси, а далі видко буде, — скомандував старший.

Ще кілька годин витратили на переобладнання трапів, блоків і підйом інструменту. Першим увійшов отаман зі скіпкою, з отвору вирвалась зграя кажанів.

— Кажани це добре, — промовив дядько Панас.

— Чим саме? — поцікавився Гуннар.

— Десь є ще один вхід, значить, будемо дихати свіжим повітрям, а то, бува, зайдеш, і тягнуть тебе одразу назад без тями!

Отаман обмацував і обстукував печеру, пильно прислухаючись, потім наказав освітити та розчистити невелику ділянку. Вони швидко все виконали, якраз вчасно — сонце зайшло за ліс, і темрява поглинула їх, лишень скупе світло скіпок підсвічувало простір навколо.

— Гарно попрацювали, — сказав старший. — Розпочнемо завтра з першими променями, а зараз всі до табору!

Коли вони вийшли з лісу, на дворі лише сутеніло. Гуннару здалось, що час там плине по інших законах, аніж назовні. Він був дуже радий побачити останній сонячний промінчик цієї днини та свого вірного Хана.

Наступного дня вони пішли не так, щоб дуже рано, але в лабіринтах ще булотемно й дісталися місця, коли ще лишень розпочинало сіріти. Шукачі вправно видерлись нагору, запалили скіпки, приготували кайла, молотки та зубила. Отаман, прочитавши молитву, першим ударив по каменю під ногами, за ним розпочали й інші. Пів дня одна частина шукачів позмінно вгризалася в тверду породу, яка під ударами кришилась та тріскалась. Інша частина виносила пульпу й скидала її вниз. Раптом чиєсь кайло вибило іскри, і спітнілі, запорошені лиця шукачів осяяли посмішки.

— Отут бийте, — скомандував старший. — Давайте, хлопці, всі дружненько!

Гуннар працював своїм молотом так відчайдушно, як тільки міг. Хтось сильно шарпнув його за комір, він відскочив у той момент, коли порода полетіла вниз з-під його чобіт.

— Так і ноги поламати можна, — промовив отаман. — Тут вже потрібно делікатніше, це тобі не по ковадлу махати.

Вони обстукали ділянку десь з сажень на сажень так, що залишилась лише якась сітка з бурих, як виноградна лоза, прутів. Чорнолюд придивився уважніше — вони були всі однакового розміру й справді круглі.

— Вирізайте! — скомандував старший до одних. — А ви бийте іншу ополонку й натягніть страховку на завтра, — пролунав наказ другій бригаді.

Так до вечора вони видобули перший круглий метал. Його спустили вниз і там акуратно розрізали на однакові шматки в дві долоні звдовжкий покидали по п’ять штук в одну торбу. Завантаживши те добро на мула, шукачі, щасливі сьогоднішнім вдалим днем, рушили до табору. Їх зустріли радісними оплесками та вигуками, отаман навіть дозволив випити по чарці сивухи. А сам пішов до дядька Панаса, який щойно закінчив майструвати щось на своєму возі. Вдвох вони переклали метал на підводу. Гуннар, зацікавившись, підійшов згодом.

— Дядьку Панасе, а навіщо його отак по сотах складати?

— Шоб не зіпсувався, — відповів серйозно той.

— Зіпсувався, метал? — перепитав недовірливо юнак. — Я якось правив корда одному сотнику з нього — ледве обробив, руки з плечей повискакували!

— Так-то воно так, а от якшо його лише зібрати більше, ніж в оцій соті, він струхнявіє до завтрашнього вечора, лишень тлін і залишиться. Не знаю, чому так!

— Іржа? — перепитав невпевнено Гуннар.

— Нє, білий порошок, як попіл! Ти думаєш, чому з нього не роблять нагрудних панцирів чи жал яких великих? — посміхнувся добродушно чоловік.

— Навіть не задумувався над цим…

— Отож бо. А я кажу тобі, якби цей метал поводив себе, як звичайна криця, з нього робили б все. Він твердий, довговічний, чудово тримає заточку й важить, як пір’їна, ну, трохи важче обробляється. Якби з такого зробити лати, жодна стріла, ба навіть клевець не пробив би їх!

— То все, шо можна, тільки дрібниці знатним?

— Ага, він же й коштує, шо мені й за ціле літо стільки не заробити. Як на мене, краще б по сіль чи прянощі їздити, та знать добряче платить за свої примхи!

— А вони знають про цю його особливість?

— М-м-м, це не те шоб таємниця, але знає небагато люду. Розумієш, весь метал, який ми добудемо, маємо продати князю!

— Князю? Чому це?

— Це начебто ж його власність, і він видає дозвіл на видобуток — грамоту спеціальну, а серед нас є кілька його людей, вони вдають звичайних шукачів, тож ніхто не сміє продати наліво — смертна кара за таке світить. Обробкою також займаються здебільшого тільки княжі майстри. Я б і тобі не радив сильно бовкати про це — хтозна, на кого натрапиш!

— А ви не боїтесь, шо я можу бути отим княжим пластуном?

— Хех, — розсміявся дядько Панас, — молодь жовторота, передаси отцю Марку вітання від Панаса.

Гуннар здивовано глянув на нього, хотів спитати ше, та раптом передумав, чоловік продовжив:

— У Рамабаї ходить одна стара історія. Один алхімік колись давно похвалився старому князю, шо зможе зробити метал, який буде не згірш від круглого. Коли він прийшов через деякий час до світлиці, князь дуже зрадів тій новині, й вони добряче напились. А коли наступного ранку прийшов час поглянути на той метал, на місці, де був брусок, залишився лиш тлін, — чоловік замовк.

— І шо ж далі?

— Шо далі? — він поправив вуса. — Того бідолаху закували в кайдани та заслали до якоїсь діри, дуже вже був батько нашого князя злим на того чоловіка.

Ці нові знання вразили Гуннара. Як то так, щоб метал трухлявів, наче старий пень? Цілу ніч він крутився з боку на бік, не в змозі вигнати ці думки з голови. Згадався йому той дивний звір, якого колись привезли Убийвок з Урсулом. Без сумніву, той голем був магічною тварюкою, ділом рук темних, але ж його кістки було зроблено з дуже міцного металу, й він не руйнувався. Може тому, що був легким, чи просто був зачарованим від такої напасті. Так він й прокрутився з тими думами аж до самісінького ранку. Поснідавши просяною кашею зі шкварками та часником, Гуннар знову підійшов до дядька Панаса й запитав:

— Ви часом не знаєте того чоловіка, шо я ходив з ним у дозор?

— Сивого?

— Напевне, був він неговірким.

— Так і є. Інколи ходить з нами на промисел, завжди зникає без попередження, от-то тіко й знаю, шо кличуть Сивим.

Вони знову вирушили до скляної гори, цього разу Гуннар був серед тих, хто мав вирізати, спускати метал і виносити пульпу за потреби. Старший шукач став біля входу, запалив скіпку й знову першим збирався увійти всередину, перемотаний мотузкою. Інший його побратим завів її через блок і пильно слідкував, щоб не було слабини. Отаман дуже обережно зробив перший крок, потім ще кілька, вхопився за вчорашню страховку, пройшов так до першої ополонки й з усієї сили вдарив молотом по породі біля неї. Підлога тієї печери в одну мить зі скаженим гуркотом обвалилась вниз, піднімаючи клуби пилу. У вухах дзвеніло, подих сперло, очі засліпила курява — так вони стояли якийсь час. Гуннар першим помітив, як зі спітнілих долонь шукача, який страхував отамана, вислизає линва, й кинувся на допомогу. Разом вони вибрали канат, на вході з’явилося оглушене тіло, чоловік щось промугикав, хтось одразу плеснув йому води на обличчя.

— Клята робота, чого поставали, як барани, перший раз бачите?! Ану, опускайте мене й гайда до роботи, — гаркнув він.

— Не заздрю я йому, — промовив чорнолюд до шукача, якому допомагав.

— Важкий шмат хліба, не один так головою наклав, але наш заклятий — іншого такого немає у всьому Самаркані, — гордо відповів той.

— А чому воно все обвалилось?

— Круглий метал… — чоловік задумався. — Він, як жили разом з кістками в цій горі, та коли видобути хоч трішки, то наступного дня стається отаке — він згниває там всередині за ніч.

Кожен новий ранок розпочинався з отакого дійства, й кожного разу Гуннарові було моторошно від цього невиправданого ризику заради металу, який годився тільки на іграшки для панів. Так вони працювали десь з декаду, наповнюючи воза.

По повернені до Рамабаю юнак першим ділом пішов до ратуші. Хотів знайти в хроніках записи про того алхіміка, й за кілька днів йому таки пощастило. Справді існував такий чоловік, і його справді відправили в заслання через наклеп, а до цього він був видатним майстром всіляких наук та частим гостем при княжому дворі. Ця хроніка похитнула віру чорнолюда в свою справу. Який сенс шукати спосіб виплавити кращий метал, якщо з великою долею вірогідності він струхлявіє за добу? Весь той день, як і наступний, Гуннар провів у роздумах. Він був у такій задумі, що ледь не обсмалив собі руки, працюючи біля горна. В голові крутилось щось непевне, його підсвідомість вже мала відповідь, і треба було лишень щось, щоб вона кристалізувалась чіткою думкою, якась дрібничка — малюсінька асоціація. Чорнолюд брів у напівзабутті ринком — мав купити якихось припасів, а яких вже й не пам’ятав чи, краще сказати, не приділяв тому жодного значення. Аж раптом:

«Смоугів панцир, якшо спробувати його спочатку накернити, трохи нагрівши, а потім розжарити — може вийти! Він стає дуже крихким, якшо розігріти добіла. Треба добрий міх, — думав далі юнак. — А потім спробувати з’єднати необхідні частини крицею, а якби ще й їх шарами зварити…» Він аж усміхнувся від тих думок.

Вже згодом він помітив того, хто несвідомо допоміг йому. Юнак вже деякий час дивився на Сивого, чоловік торгувався з купцем біля ятки з тканинами та кам’яною шкірою.

— Доброго вам дня, пане Сивий!

— Чорнолюдику, й тобі вітання, ти чого тут? Я не сильно вірю у випадковості, як знайшов мене?

— Ну, ви ж сказали вже, шо в таке не вірите, і де ж мені було б бути в суботу?

— З піною з рота гризти ті гори! — він усміхнувся.

— Хрінь то все, правду ви казали!

— Та невже? Хтось таки пробовкався!

— Ні, — Гуннар злякано глянув йому у вічі.

— Не бзди, я не з княжих.

— Я й не бздю, але хто розповів — не скажу!

— І правильно, не треба того знати нікому, тут скрізь вуха є. А ти не дурний малий, питай, шо хотів, ти ж все одно не одчепишся!

— А-а-а, так про панцирі та смоугів і хотів розпитати… — сказав ніяково він.

— Давай так, ходімо спочатку в якусь таверну подалі звідси й там поговоримо. З тебе пригощання!

— Звісно, пане Сивий!

Вони відійшли на кілька кварталів від центру й засіли в тихому куті вареничної «У пані Галинки». Молода дівчина підбігла одразу й защебетала до них приємним голосом:

— Чим мосьпанству прислужитись?

— Як тебе звати? — одразу спитав Сивий.

— Олеська, пане!

— Добре Олесько, значить, нам тих ваших знаменитих вареників з капустою в часниковій підливці та шкварок з цибулькою не жалійте. Ще давайте засмажених реберець зо дві четвертинки й вареників з ягодами та сметаною.

— А пити шо пани бажають? — спитала весело дівчина в передчутті гарної плати.

— Пити… Пити давай дулівки сулію й теплого узвару жбаник.

Вона хутко побігла до шинквасу, де стояла пишнотіла корчмарка, з виду вся така поважна та строга.

— У тебе вистачить? — запитав Сивий у Гуннара.

— Ви за те не хвилюйтесь, краще про смоугів вже починайте розказувати!

— Цікавлять тварюки чи панцири?

— І те, і те!

— Ну, слухай. Багато їх є різних по світу білому. Бачив і полював я на тих, шо здоровенних ящірок нагадують, ростом зо два чоловіка — місцеві їх Комодо називають. Ще бачив таких, шо в теплих ріках живуть, але й суходолом можуть бігати незгірш од добрих рисаків, вони частенько там на рибалок нападають. Ці смоуги без панциру, тільки шкіру міцну та гарну мають. Думається мені, шо більш за все тебе крилаті цікавлять, — Гуннар посерйознішав і перетворився на суцільний слух. — А ці от панцирі мають, їх можна знайти недалеко від гнізд. Десь раз за літо, скоріш за все, по весні вони скидають їх, в цей час смоуги найуразливіші. Молодий панцир можна пробити навіть звичайною стрілою, таким він залишається пів декади, а потім твердіє, як той твій круглий метал. У нас зрідка зустрінеш чотирикрилих, темних смоугів, такі є лише в Гаджугських горах. Вони мають найкращі, найміцніші панцирі, а бачать навіть позад себе, мають жало на хвості, отрута в ньому в кілька разів сильніша від тієї, що в турукешської кобри. Одним словом, довершені хижаки. Не раджу з такими зв’язуватись — то вірна смерть.

— А з яких тоді добувають панцирі? — запитав Гуннар.

— Ну, є ще смугасті, у нас їх іржавими звуть, у Турукеші саламандрові. Ці менші й не такі агресивні, з ними ще можна справитись, та й панцир у них також нічогенький.

Олеська саме принесла вареники в глиняному посуді, духмяний пар підіймався з миски, розносячи запах часнику з травами. Дівчина також поставила чарки та сулію дулівки, Сивий легенько вщипнув її за бік, вона пискнула й посміхнулась йому у відповідь.

— Яка справна й моторна! Олесько, а давай-но з нами!

— Шо ви, мосьпане, хазяйка забороняють заважати панству гуляти, можу лише наповнити вам чарки, — дівчина мигцем глянула на шинкарку й налила гостям дулівки по вінця.

Чоловік облизнувся в посмішці:

— Де ж ти була раніше, янгол ти мій білокрилий!

— Присоромили ви мене, — вона прикрила повіки, легенький рум’янець проступив на кругленьких щічках. — Ох і гаразді ж всі ви тут балакати, приходите, голову морочите бідолашним дівчатам!

Олеська розвернулась йти.

Сивий вправним рухом кишенькового злодія дістав з рукава монету й вклав її в тендітну дівочу долоню.

— І твоя пані навіть не помітила, — дівчина міцно стиснула кулачок і мигцем поспішила на кухню.

Вони випили по чарці, потім ще по одній, закушуючи варениками. Ребра підоспіли якраз вчасно, Олеська знову розлила дулівку по чарках. Трапеза закінчилась варениками з вишнями, политими солодкими вершками. Товариство якраз скінчило сулію. Запивши десерт смачнючим узваром, Сивий дістав шмат білого полотна, витер рот і руки та продовжив:

— На чому ми зупинились?

— Ви про іржавих розповідали. З якої частини найкращий панцир?

— Дивлячись для чого. Пластинки на луску можна з будь-якої частини робити, на жала найкращим буде з пуза — плаский і дуже міцний, спинний також гарний, наруччя та поножі з хвоста роблять.

— А як знайти скинутий панцир чи...

— Купити, — він серйозно глянув чорнолюду в очі. — Є таке товариство — «Гільдія кігтів», вони монополісти на цьому ринку й дуже ревно бережуть це своє право, як і знання.Якщо хочеш гарний шмат панциру, купи його, буде легше та безпечніше для всіх!

— Вони ж коштують добрих грошей!

— Життя дорожче, ці люди не потерпять конкурентів, якщо, звичайно, до цього смоуг не справиться першим.

— Я не мисливець, мене більше цікавить, як їх обробляти, дуже мало записів знайшов я по цьому ремеслу.

— Є один рідкісний трактат, його написав видатний чоловік — Яремія Кабар. Якщо хочеш дізнатись про обробку панцирів, мусиш знайти ту книгу!

— Кабар це, часом, не той, якого називали Чорним Алхіміком і засудили на довічне заслання за наклеп?

— Саме він, старий князь був нічогеньким дядьком та тут дав маху. Того чоловіка сам Всевишній поцілував у голову, він міг би своїми знаннями зробити Самаркан наймогутнішим і найбагатшим князівством у всьому знаному світі. Та, видно, вони тут добряче налякались мати такого сильного, незалежного вченого мужа, й його спіткало отаке лихо!

— Де ж його знайти, цей трактат?.. — запитав збентежено Гуннар.

— В княжій бібліотеці Рамабаю, ще може у Святогорі чи в Франкборзі — Яремія був деякий час вхожий до двору Горемира Ясного.

Юнак потер скроню й зітхнув натужно:

— Дякую вам, пане Сивий, за розповідь, ви добряче мені допомогли в будь-якому випадку і, може, підкажете ще, де найкраща ціна на панцирі?

— У Рамабаї є квартал ювелірів, а там монастир з північного боку, за цим монастирем лавка старого Бенжі, він сам колишній мисливець-кіготь. Якщо скажеш, що від мене, то отримаєш і ціну, й якість, — чоловік жестом штукаря вичарував монетку зі смоугом на одному боці та кігтем на іншому, й покотив по столу. — Це якщо старий буде брикатись — він чоловік гоноровий.

— Ше раз красно дякую, — Гуннар витягнув капшук і кинув на стіл.

Олеська з’явилась, наче тут завжди стояла.

— Пани вже відобідали та збираються залишити нас?

— Дякую, панно Олесько, за смачне пригощання, — Сивий розв’язав свій кошіль і дістав жменю монет. — Досить?

— Ой, панство щедре сьогодні!

— І може бути ше щедрішим, — він посміхнувся до дівчини й непомітним рухом заклав їй гроші до кишені фартуха.

Олеська нахилились збирати зі столу й тихо йому щось прошепотіла, той посміхнувся й підморгнув юнакові.

— Ну, чорнолюдику, бувай здоровий, бо в мене, бачу, з’явилась ціла торба справ у Кришталевому Дворі сьогодні ввечері.

Як не намагався Гуннар знайти ту книгу, та скрізь переслідувала його невдача. Згадка про Яремію Кабара лякала людей у Рамабаї, більше того, юнка навіть затримала одного разу варта, й княжий дізнавач пів дня протримав його у себе, розпитуючи про причину тієї цікавості. А з панцирами вийшло куди краще: в момент, коли старий Бенжі побачив монету гільдії, ціни одразу впали десь удвічі, й чорнолюд зміг придбати кілька добрих шматків. З ними він і вовтузився зо дві декади з ранку й до смерку. Старий майстер-ливар навіть кілька разів нагримав на нього задля мотивації, та юнака повністю поглинуло нове заняття. Частково його думки підтвердились експериментами, але вибивання канавок майбутньої заготовки в надміцному панцирі віднімало купу часу та сил. Економічно такий метод був невигідним, та ще й спрацьовував тільки в половині випадків. Потрібно було знайти щось, винайти нову техніку, яка б дозволила робити це, витрачаючи якнайменше часу та ресурсів, щоб можна було поставити цю справу на потік. Раніше ж ковалі як обробляли панцирі — розігрівали до білого й потім розбивали його сильним ударом молота. Коли шматочки остигали, відбирали ті, що підходять за формою для жал, а з інших робили пластинки — луску на лати. У Гуннара теж вийшла добра броня й кілька лез для гарних кордів, один навіть за грубі гроші купив якийсь купець, товариш майстра-ливаря. Трактат чорного алхіміка міг зберегти багато часу — так думав чорнолюд, але поки що ця книга була недосяжна. Він спробував ще раз знайти Сивого, та чоловік зник, неначе примара на сонці. Єдиним, хто міг би допомогти, був старий Бенжі, та й він мовчав, як окунь в ополонці.

До великого свята Коляди залишався місяць, юнак прикупив гостинців для Боженки, трохи дрібниць старому Шамілю з отцем Марком, спорядив сани й другого дня декади вирушив на Блакфорт, розраховуючи прибути якраз у переддень святкування. Хан мчав сани втоптаним снігом тракту від містечка до містечка, й більша частина подорожі минула без пригод. Тільки одного разу біля кордону з Долом він зустрів розграбовані сани та двох подорожніх. Сіроманці вже вили неподалік, Гуннар нагодився якраз вчасно, аби врятувати тих чоловіків від вірної смерті. Довелось зробити невеликий гак і довезти їх до села, там і заночував. Прийняли його, як справжнього героя, нагодували та напоїли від пуза, ще й тугу калитку впхнули, як він не відмовлявся:

— Пане рятівнику, беріть без зайвої думки, бо якби не ви, то стала б вона останньою у домі цьому. Довелося б мені з дітьми жебрати по світі білому, — промовила жінка з нотками страху в голосі.

— Голова ціла, руки також на місці, ми не останнє одриваєм від себе, — додав хазяїн. — Візьміть, купите своїй дівчині гостинця гарного й нас добрим словом згадаєте!

— Дякую, та просто так грошей не можу взяти, — чоловік спохмурнів, — ви краще купіть у мене ножа, я гарні маю, так і розійдемось.

Чорнолюд дістав згорток цупкої тканини з саней і розгорнув на столі, хазяїн аж ахнув від тих клинків.

— Це ж з… — він взяв одного, провів по вістрю пальцем — на ньому одразу виступила червона краплинка.

— Обережно! Ними голитись можна, вибирайте будь-який, окрім цих двох, — Гуннар відсунув убік два найдовші корди, які приготував для Чіро з Урсулом.

— Може, у вас і сокира є? — поцікавилась жінка. — Шо ти закляк, наче зачарований? — гримнула вона на свого чоловіка.

— Та ж, в біса, файна робота, очі розбігаються, — юнак посміхнувся й показав пальцем на один. — Вірний помічник для пані, а оцей послужить добру службу мисливцю. Беріть!

Його добряче нагодували зранку, ще раз подякували та зі щасливими посмішками випровадили в дорогу. Гуннар повертався додому у гарному гуморі, без жодної лихої думки чи сну поганого. Із Святогору довелось виїжджати ще за ночі, щоб надолужити згаяний час, та й Сіверко дихнув морозною свіжістю, й все вказувало, що він розійдеться на повну до вечора. Чорнолюд в’їхав під браму Блакфорта якраз після полудня, зимове сонце ліниво світило на сніжок, який яскраво переливався й сріблився під променями. Північний вітрюган взяв коротеньку паузу, щоб розгулятись по-справжньому в ніч Коляди. Ярун, вгледівши Гуннара, підійшов і міцно його обійняв у привітанні:

— Шо, чорнолюдику, повернувся таки, як там твоя наука?

— В лісі дрімає! — вони розсміялись. — Отець Марко повернувся вже?

Чоловік спохмурнів від цього запитання й серйозно продовжив:

— Декаду тому й одразу подався до Святогору, — Гуннар аж акнув від подиву.

— Шось сталось?

— Багато чого, ти краще з Осою про це поговори, він все тобі розповість.

Боженка накинулась на нього з обіймами й поцілунками, дітвора встигла рознести новину про його повернення по всій бурсі. Вони обступили їх колом, і кожне хотіло щось запитати та вициганити собі чогось.

— Ану, геть звідси! — гучно промовив Ярун. — А то зараз вуха накручу всім охочим.

Малеча з галасом розбіглась.

Божена добряче похазяйнувала за той час, що він був у Самаркані, й помешкання вже походило на справжнє родинне гніздечко. Майбутня теща чемно привіталась, міцно його обійнявши. Виглядала вона набагато краще.

— Вийду я, діти, допоможу там на кухні, а ви тутка якраз наговоритесь вдосталь, — вона накинула кожушину й швиденько зникла.

Животик у дівчини вже трошки навіть округлився, й в тому можна було запідозрити її цікавий стан. Чорнолюд одразу припав вухом до нього, вона ж куйовдила його чорне, як смола, волосся.

— Хлоп буде — сильний, як віл, і прудкий, як олень! — він усміхнувся про себе.

— А якшо ж дівчинка? — промовила ніжно Божена.

— То гарнюща, як мати її, й така ж розумниця, — він вмить підвівся й поцілував її у вуста.

Вона аж зашарілась від того жару, який він випромінював.

— І як тобі рамабайські міщанки-панянки? — запитала, щоб трішки подражнити його.

— Не знаю, моя зараз біля мене, а до інших мені діла нема та й часу шкода.

Гуннар вийшов з дому, коли надворі вже сіріло. Перейшовши подвір’я, відкрив міцну браму цитаделі й пішов до кімнати старого Шаміля. По його старечому лицю він одразу відчув неладне. Дві емоції змішувались на ньому: радість зустрічі та несусвітня печаль.

— Шо сталось, Майстре?

Старець помовчав хвильку, потім встав, обійняв його, як свого, та промовив.

— Сумні новини Марко привіз із Півдня?

— Розказуйте скоріш, шо там вже сталось. Може, шось погане з отцем Марком?

— Ні-ні, він в гарному здоров’ї, — було видно, як натужно він намагався підібрати слова, вони просто застрягали йому в горлі на першій же букві.

— То, може, з Чіро шо? А де він є, також у Святогорі?

Шаміль потемнів обличчям:

— Нема більше нашого Убийвовка, — він зі стогоном впав у своє крісло, подих збився й затремтів від тих слів.

— Як то нема, шо ви таке щойно сказали?

— Те й сказав — нема його… — і старець повільно, сумним голосом з частими паузами переповів те, що розказав йому Марко.

— Може, живий, га? — то був третій і останній раз, коли у нього текли сльози. — Тіла ж не знайшли?

— Мабуть, спалили з іншими. Той пастушок бачив, як він убив з десяток тих клятих зарізяк, таке не подарують!

Сумною була Коляда, ходив він темніший од хмари грозової, сум великий обійняв Гуннареву душу, й ніщо не могло розрадити його. Юнак майже перестав розмовляти. За кілька днів повернувся отець Марко, він переповів на вимогу Гуннар ще раз всю історію. Як не намагалась Божена зі старим Шамілем, та ніяк не вдавалось розрадити Гуннара. Вставав він зранку, йшов до кузні й повертався пізно вночі, хоч кузня та навіть разу димом не пихнула. На лихо ще й Даромир викликав отця Марка до себе. Дол готувався до війни з Віллією, на кордоні Лісного краю навіть сталось кілька сутичок. До прикордонних територій потягнулись обози й війська, щоб встигнути до весняного бездоріжжя.

Гуннар увійшов у дім, Божена заклала руки в боки, живіт округлився ще більше:

— Скажи-но мені, любчику, нашо ти мене притягнув аж сюди, шоб ми отак жили, наче німі?

Він сумно подивився на свою жінку й ніжно обійняв без слів.

— Я розумію твій біль, бачу, як тобі важко, та ж з цим не посперечаєшся! Може б ти став до роботи якої? Не можна отак нидіти, твій брат цього б не схвалив, — вона пестила його шию.

— Нічого не можу з тим вдіяти… — нарешті видавив з себе Гуннар. — Приходжу до кузні, а руки опускаються, той сум вчепився в горло й стис так сильно, ледь дихаю!

— Може до храму сходити, туди, де ченці моляться, чи до знахарки?

— Ти — мої ліки, в іншому разі б я вже згинув десь на тому клятому острові, намагаючись випалити там все до останньої тріски!

Він таки сходив, але не до монахів, а до старця Шаміля, той як раз трохи прихворів.

— Нарешті! — Оса відкашлявся. — Дала Боженка прочухана?

— Майстре, мене шо, баба-повитуха зурочила при народженні?

— Шо ти мелеш?..

— Спочатку батьки, потім Убийвовк, я так не витримаю… Лягаю спати й боюсь зранку відкрити очі, шоб ба не почути, шо з вами чи отцем Марком чого не сталось.

— Ти б краще про свою жінку думав! Ми вже добре цей світ натоптали, треба й міру знати!

— Я не допущу того, землю гризтиму, — він скрипнув зубами, — та не дам її скривдити!

— Добре, це вже краще. Ми з Марком поговорили, якусь би панахидку провести за нашим Чіро.

— Не вірю я в те!!!

— Та і я віри не йму, щоб йому там перділось і гикалось, але ж його тут теж не знайшли! — Шаміль закашлявся.

— Божена принесе в обід юшки з півня й травок вам заварить, лиш прошу не гарчіть на неї!

— Боїшся, щоб не злякалась? Якщо вона навчилась з тобою раду давати, то з одним задрипаним дідом вже якось справиться, та й вариво в неї смачне! А тобі годі ледарювати, заміни мене, щоб ці малі вітрогони не порозносили тут все!

— Як скажете, майстре!

Туга не полишила його, але любов близьких дала наснаги рухатись уперед. З кузні знову зачадів димок.

В останню декаду зими нарешті повернувся отець Марко, виглядав він стомленим і змученим, тінь колишнього себе. Відіспавшись, ченець одразу пішов до старця й послав за Гуннаром.

— Дякувати Всевишньому ти віджив! — промовив він і обійняв чорнолюда.

— Дочекатися не міг, коли ви приїдете!

— Вибач, що не зміг підтримати в хвилину скрути, вибач, хлопчику мій!

—Та шо ви, панотче, я ж був не сам. Боженка, майстер Шаміль — ми всі підтримували один одного. А ви як?

— Віра допомогла, хоча я був дуже близько до темного боку!

— Марку, треба сьогодні ввечері якось нашого Убийвовка оплакати по-людськи — зібратись тим, хто знав його та дорожив ним.

— Прийдуть всі, — промовив чорнолюд.

— Ви випередили мої думки, так і зробимо!

— Я скажу кухн, хай підготуються А шо там у світі нового? — запитав Гуннар.

— Досить паскудно! Зарги вже кілька разів ходили в набіги на Самаркан, їх також помітили біля кордонів Лісного краю. Анангаст начисто позбувся здорового глузду, й здається, що таки хоче воювати з Даромиром, — Оса дістав карту й розстелив на столі, притиснувши шаховими фігурками.

— Як справи в Туз-Куяні? — старий вертів у пальцях фігурку чорного коня.

— Герші непогано справляється, вони готують угоду.

— Даромир надасть протекторат в обмін на…? — Гуннар примружив око.

— На визнання його права, але град матиме вольну грамоту51 й отримає в підпорядкування навколишні землі. Це мені нагадує угоду Лісного краю.

— То гарна угода, її придумав ще старий князь Горемир. Саме вона поклала кінець чварам у ті лихі часи! — вставив старець.

— Може, вже влітку вийде повністю об’єднати князівство разом з Нижнім Долом. У них там зараз така каша, що чорт ногу вломить. Край у повній руїні, незрозуміло, з ким говорити та чого люди хочуть. Але я так думаю: Даромиру після вдалої угоди з приморським краєм буде набагато легше домовитись та навести лад і у Нижньому Долі — це питання нашого виживання. В Туз-Куян вже пішли матеріали на оборону та фортеці.

— А що з Турукешем? — старець поклав чорного коня на загарбану територію.

— Галісдар втратив весь південний Схід, а це майже половина території та людей. Але поки що аракінці вперлись у відчайдушний опір. Думаю, вони підуть у наступ пізньою весною! Тамтешній володар також будує багато фортець по обидва береги Нитки.

— Втримаються там, зможуть хоч якось вижити. Хрінові справи… — Шаміль уважно розглядав вузьку протоку на карті, що з’єднувала Темне море з Боспорським.

—З Булану тихо?

— Наче з ополонки взимку, — відповів Марко.

— І шо ви думаєте, доведеться воювати з Віллією? — запитав стривожено Гуннар.

— Цього треба уникнути, а єдина можливість — це забрати життя або у князя, або у його радника Тіктука!

— Можна ще спробувати поговорити з превелебною Асірою!

— Баруксім-Дайрі схований в горах, я й уявлення не маю, як туди можна потрапити… — він запитально глянув у хитро-усміхнене обличчя старця.

— Сховане й дуже надійно охороняється, але навіть у найбільших секретів є шпарини!

— І ти їх знаєш?

— Ні, — його зморшки розпливлись у посмішці, — але я знаю тих, хто відає про те.

Шаміль витримав паузу.

— То, може, ви будете таким люб’язним і розповісте? — не втримавшись, проговорив чорнолюд.

— Від мене таким не пахло навіть у молодості, та біс з вами, нічого самі не можете!

— А де б нам без тебе! — відповів Марко.

— Можна у кігтів розпитати, це ж мисливці Асіри навчають їх, як полювати на смоугів.

— Ви зараз про «Гільдію кігтів» говорили? — Гуннар дістав монету.

— Ага, саме про цих пройдисвітів. А звідкіля це в тебе?

— Один мисливець подарував!

— Ти краще підкажи, як їх вмовити влаштувати зустріч з превелебною! — промовив веселіше ченець.

— Як-як, просто — грубими грошима, вони розуміють тільки такі перемовини.

— Ти ж знаєш когось, раз заговорив про це?

— Знаю одного з ради Дев’ятьох — можна спробувати.

— Як багато грошей треба?

— Десь от як Гуннар важить і ще трохи докинь для певності, — в його руці з’явився білий ферзь.

— Я стільки наїздив, що для мене кінь пасуватиме краще!

— Ні, Марку, ця фігура точно відображає сутність речей, як вони є, — старець поклав її на Блакфорт — Ти робиш більше один, ніж ціла клята княжа свита дармоїдів!

— А я маю інший вибір?

— Звісно, можна закритись в келії, — Шаміль розреготався.

— Я, значить, по гроші до Святогора, — продовжив ченець, не звертаючи уваги на сміх старця.

— Їдь у Почайний, візьмеш Румату, — продовжив Шаміль, — і поїдете до Франкборга. Вам буде треба знайти одного старого кобзаря, Жданом кличуть.

— А якшо він бува помер?

— Того старого хріна ніяка холера не бере. Чув, минулої осені він бував навіть у Святогорі, тож скажете про щедру плату, — відказав Оса.

— Думаєш, погодиться?

— Тут справа лишень у княжій жадібності. За таку купу грошей Ждан і рідну бабу продав би чистити нужники!

— А якщо з цієї затії нічого не вийде? — Гуннар глянув на них.

— Марко не піде на вбивство й не буде радити цього Даромиру, залишається війна!

— Ціла купа… — промовив враз спохмурнілим голосом ченець, — нікому непотрібного кровопролиття. Допоможеш? — він глянув на Гуннара.

— Авжеж! Може, вдасться трохи вгамувати сум за цією справою!

— Всевишній не залишає дітей своїх у біді. Я буду в Франкборзі десь днів за п’ятнадцять, зустрінемось в шинку «Карлова Кнайпа».

Увечері зібралась вся бурса від малого до великого — всі, хто добре знав Убийвовка, й ті, хто був лише трохи знайомий. Ченці провели церемонію, присутні пом'янули, отець Марко запропонував поставити капличку. Якби це було веселе свято, то можна було б сказати, що святкували всім містом, все випили та з’їли, та ще й музик заморили. Але цей вечір був сповнений суму й спогадів, як воно було і як вже не може бути — так всі думали.

— Їдеш? — запитала Божена.

— Їду! — Гуннар витрушував наплічник від пилу.

— Воно й добре, а куди?

— До Почайної бурси, я тобі вже розказував про неї.

— Я пам’ятаю і знаю, шо ти не на ринок за витрішками збираєшся, — вона накинулась на свого чоловіка з обіймами та поцілунками.

Трохи згодом:

— Може б хто другий поїхав у таку небезпечну й далеку мандрівку?

— Чіро більше немає з нами, раніше він завжди допомагав отцю Марку, зараз моя черга.

— Гаразд, я зрозуміла, тільки попрошу тебе про єдине: будь обережний та тримай голову холодною, не давай гніву заволодіти собою, — вона поклала його руку собі на живіт. — Ми будемо чекати!

Божена цілий вечір допомагала готувати речі в дальню дорогу, щоб викроїти більше часу на прощання. Він їхав надовго, й вона знала це, так само, як відчувала, що, якщо спинить його, то накоїть біди! Чорнолюд, зібравшись, перевірив все кілька разів, особливо припаси для Хана, та одразу прибіг до неї, підхопив ніжно на руки. Вона відчула знову в ньому той нестримний потяг до життя — шалений вогонь і ще безмежне кохання до неї.

Гуннар вирушив, ще навіть не сіріло, отець Марко зі старим Шамілем благословили його в добру путь, а Божена прикипіла до вуст в прощальному поцілунку, й він поїхав.

***

Вони гребли вже сьомий день, йдучи до Кафи на зимівлю з Півдня Турукешу. Зустрічний свіжий вітер значно сповільнював хід. На борту майже не залишилось прісної води, а до порту було ще зо три дні. Чіро провів по лобі долонею, кристалики солі опали вниз, штани хрустіли також, страшенно хотілось пити, пайку врізали майже втричі. Убийвовк поглядав на Лайне. Рана на руці ніяк не хотіла гоїтись, його це хвилювало. Чіро вже звик до цього неговіркого буркотуна, який так нагадував старого Шаміля, й відчував у ньому незламний стрижень вільного духу. Його вроджена здатність розбиратись в людях чітко виокремлювала чорнолюда з-поміж інших. А вони все гребли — просолені морською водою, продуті вітрами, спраглі, голодні та холодні. Здавалось, кінця-краю тому не буде, але нарешті під вечір третього дня з габби пролунав вереск, хрипкий голос сповістив: «Земля-а-а!» Яке ж жирне та масне було те слово після стількох днів важкої та виснажливої праці! Юнаку здалось тоді, що кращим може бути лише шепіт Дзв’інки на вухо. Вони зайшли в гавань та пришвартувались на зимівлю, альбашар одразу зійшов разом з комітом й іншою старшиною. За головного залишилось підаргузин, який хотів ще того ж вечора розпочати приготування до ремонту судна. Раптом звідкілясь з’явився башар Саїд і гримнув на нього, той одразу притих:

— Маломізкий, тобі тільки кіз пасти! Видати всім подвійну пайку й вина!

— А-а-а… — він спробував щось промимрити.

— Зі своєї кишені оплатиш, — Саїд глянув на чоловіка так, що той втратив здатність розмовляти.

Тієї ночі шиурма, можна сказати, бенкетувала, боячись наслідків від башара. Навіть Убийвовк отримав свою кварту. Вночі чорнолюду стало зовсім погано, рана нагноїлась, і рука розпухла. Знахар оглянув і тільки розвів руками. Чіро зціпив зуби в припадку шалу й промовив:

— Треба спробувати почистити й зашити чи хоч запекти, а ні, то він згорить в гарячці від поганої крові!

— А ти шо в тому можеш петрати? — зверхньо просичав у відповідь чоловік.

— Та бачу трохи більше од вашого! Якби припекли одразу, вже було б все добре!

— Щур галерний, ти як посмів відкрити свого поганого рота...

— Якшо альбашар дізнається, шо ви недогледіли його майно, обов’язково спитає, — у того аж очі почервоніли, слина бризнула з рота, та знахар дістав з торби глечик.

— Залий в нього трохи, я розігрію жаровню.

— Може, краще зашити? Я вмію, — Чіро закотив рукава й показав гарно зарубцьований шрам.

— Ти хоч сказати, сам шив?

— Більше не було кому, мене трохи вчили знахарству в Долі!

Лайне випив, крекнув і застогнав, невдовзі заснув.

— Дайте рому!

Він витягнув пузату пляшечку, й Убийвовк, не жаліючи, облив собі руки. Моряки аж застогнали від такого марнотратства! Чіро розітнув рану та став промивати її, видаляючи гній. Знахар тільки подавав Убийвовку те, що він просив. Він закінчив, принюхався й прикрикнув на роззяв:

— А ну, розступіться, нічого ж, в біса, не видно! — вони відступили на кілька кроків. — Наче не смердить, — промовив юнак до знахаря з полегшенням.

Той також потягнув носом і кивнув, подаючи голку з кетгутом.

— Крива є? — той ствердно мотнув головою у відповідь.

Чіро заштопав руку гарними, умілими стібками, намазав маззю та перев’язав. Він витер руки ганчіркою і змахнув рясний піт з чола. Тільки зараз Убийвовк помітив башара, який вже деякий час спостерігав за ним. За мить Саїд розвернувся й пішов до своєї каюти.

— Тре дістати деревій, гіркий полин, подорожник, дику малину та свіжий мед!

— Ач, шо вдумав! Холопе, ти де знаходишся?! — знову гаркнув цілитель.

— Він так швидше до роботи встане, й зараза ніяка не вчепиться!

— То дорого, дам полину, подорожника й трохи рому, — чоловік заліз у торбу й дістав названі трави.

Лейне прокинувся наступного ранку й застогнав — рука добряче боліла. Шиурма якраз займалась тентом для зимівлі, Чіро підійшов майже одразу й дав зроблену вночі настоянку. Чорнолюд відпив, облизнувся й за звичкою потягнувся правицею обтерти бороду. Щось дивне вирвалось з його грудей, обличчя скривилось від пекучого болю:

— Моро, шо ти, гаспидське дитя, накоїв?!

— Руку твою врятував, може, й карк!

— А я просив? — пирхнув він у відповідь.

— Але особливо й не пручався. Тебе на вітрила послали!

— Я сам собі можу дати раду, — Лайне спробував встати й похитнувся, Убийвовк підтримав його, та одразу відчув свист та пекучий біль від канчука. Підаргузин люто гримнув на нього, Чіро аж зубами заскрипів від того удару й прошепотів про себе, відпускаючи побратима:

— Настане час, і я запхну тобі того канчука в горлянку й дивитимусь, як ти здихаєш!

Чорнолюд пошкандибав до майстри, там вже розтягли й лагодили марабутен52. Убийвовк поліз назад у трюм. Вони виносили все на причал та зачищали поміж шпангоутами53, готуючи судно до постановки в елінг.

Того вечора юнак виліз з трюму стомлений, обдертий, зачуханий і голодний. Трохи відмившись морською водою, Чіро пошкандибав до цирульника підстригтись — воші геть змучили, та його вже й сліду не було. Він присів на банку біля Лайне, чорнолюд також виглядав стомлено, смерділо бобовою юшкою. Міхаїлас із загрібним підійшли згодом і також присіли ледве живі. Кукі розносив пайки зі ще одним гребцем. Він наповнив та простягнув миску Чіро, його рука вхопила те вариво, але раптом з сусідньої банки хтось сильно штовхнув у спину. Миска вилетіла й розбилась об банкету54. Убийвовк зловив на собі єхидний і злий погляд підаргузина, юнак розвернувся та глянув на свого кривдника. Позаду сидів у півтори рази більший, смуглий і лисий моряк — Інман. У всьому його вигляді не було навіть натяку на вибачення чи щось подібне, той лише глузливо зачерпнув ложкою зі своєї миски та проковтнув. Азова затихла, наглядач не зводив з них очей — Чіро спиною відчував його погляд. Раптом Убийвовк блискавичним рухом лівої вдарив кривдника в шию, а правою вхопив його миску й приготувався. Канчук не заставив довго чекати на себе, але по-іншому було не можна. Шиурма мала бачити й знати, що він може й уміє захищати свою їжу, якою б паскудною вона не була, але то його й тільки його. Моряк корчився на банці, вхопившись за горло, Чіро ж скрутився на палубі під хльосткими поцілунками батога. Коміт просвистів, і підаргузин одразу зупинився, пояснюючи йому правомірність покарання. В Убийвовка пекло голову, плечі, а рука взагалі заніміла, око заливала кров. Він доторкнувся до вуха — воно палало вогнем і було надірване. Знахар нашвидку обробляв його рани, коли офіцер поглянув, насупився й гаркнув на підаргузина, що той допустив такий розлад у дисципліні. Він знову заніс канчука, Чіро приготувався отримати решту, та коміт зупинив його.

— Цей вже отримав своє, п’ять ударів й отому, — він вказав на Убийвовкового кривдника!

— А-а-а… — наглядач хотів був заперечити, та швиденько схилив голову, —виконую, пане Гай!

Лайне допоміг Чіро всістись і впхнув у його руку окраєць малая. Тієї ночі він засипав на порожній шлунок, все боліло, але відчуття внутрішнього задоволення приємно тішило. Убийвовк сьогодні зрозумів, до яких наслідків може привести неприязнь того підаргузина, й з цим треба буде щось вирішити, інакше можна не дожити до весни.

Важка щоденна праця та скупий пайок, і так кожного дня. Але за ці чотири повні місяці його плечі стали ширшими, руки грубішими, обличчя налилося люттю й посуворішало, лише в погляді можна було інколи упізнати колишнього Убийвовк. Тоді він згадував щасливі миті минулого, яке здавалось, було давним-давно десь у іншому часі та вимірі. Хлипка надія на майбутнє — ото тільки, що тримало його вкупі й утримувало від дурниць, які тут закінчувались в один спосіб.

Тієї зими шиурмі Азови довелось затягати її в сухий док, щоб прибрати водорості з днища, обробити смолою від корабельних черв’яків та законопатити його. Убийвовку діставалась найважча та найбрудніша робота. Разом з тим всі прознали про його знахарські здібності, й тепер у його мисці частенько плавав шмат сала, та й окраєць хліба був кращим і більшим. За можливості він допомагав тим, хто звертався. За три декади основні ремонтні роботи завершили: перевірили й полагодили днище, вітрила, оновили рангоут55 та стоячий такелаж56 — Азова зимуватиме у критому елінгу57. Вільна частина шиурми отримала можливість ходити в місто на роботи, щоб мати додатковий заробіток. Інколи вони брали під своє зобов'язання кількох невільних гребців.

Так одного разу Чіро разом з Лайне забрали на розчистку снігу в один пишний дім на околиці Кафи. Спочатку їх добряче нагодували, а потім вони та ще кілька гребців взялись до роботи. Після мамалиги зі шкварками та кварти теплого молока Убийвовк махав своїм заступом, мов навіжений. Він вперше за майже року сім місяців скуштував людського харчу. Свіже, морозне повітря, білий чистий сніг — як солодко пахло все те після смердючих нетрів галери, майже, як вдома. От тільки дзенькіт ланцюгів на ногах нагадував про сіру й печальну реальність. Вони працювали, поки не стемніло, та двір був настільки великим і пишним, що ще залишилось більше половини. Управитель на вимогу охоронця виділив частину підвалу, там їх і прикували, кинувши кілька мішків з сіном. Та навіть така постіль здалась їм панською, тож всі спали солодко та міцно, без снів. Наступного дня їх знову нагодували кашею зі шкварками й напоїли чаєм. Працювалось легко й весело, після весла це було майже розвагою.

Ближче до вечора Убийвовк вловив тонкий аромат квіткових олій — два різних аромати. За мить у двір в’їхали сани, з них зійшли зовсім юна дівчина й жінка. Дівчина була гарна на обличчя та мала гнучкий стан, жінка також була стрункою, але вродою доля її обділила. Убийвовк з Лайне крадькома глянули й продовжили виконувати свою роботу, наче нічого й не сталось. Раптом управитель підбіг з криком:

— Вам шо, повилазило, бидло галерне? Хазяйка приїхала! — він спробував ударити Чіро коротеньким жезлом.

Убийвовк з легкістю увернувся й стиснув кулак, управитель, послизнувшись, ледве втримався на ногах. Знову замахнувся, Чіро приготувався й промовив:

— Вона ваша хазяйка, та аж ніяк не моя, — у пахолка аж слина бризнула з рота, а очі налились кров’ю.

— Та як ти смієш!..

На цей крик підбігли кілька охоронців маєтку й три моряки з галери. Вони одразу дістали свої сокири про всяк випадок.

— Шо за шум? — юнак випрямився й стояв спокійно та смиренно.

— Оцей прибіг, — він тикнув пальцем в управителя, — накинувся на нас зі своїм дрючком, — Лайне давився від сміху, — і зажадав клонитись йому в ноги, наче він наш альбашар.

— Вони не уважили пані-хазяйку з молодою панною!

— Вона їм не хазяйка, — прошипів один з матросів.

— Ці гребці — власність Азови й коряться тільки її старшині та альбашару, — промовив старший і перебрав пальцями по руків’ю.

— Але ж… — спробував заперечити управитель.

— Стихни, — мовила жінка глибоким, звучним голосом і тоном, що не терпить заперечень, — панство правильно говорить, а збрід, — вона пройшлась поглядом по гребцях, — з тварин нема чого взяти!

— О, звісно, шановна пані, тільки вільні люди вміють проявляти повагу! — промовив чорнолюд і вклонився за етикетом.

Жінка не відреагувала, Лайне отримав ляща від старшого, який хтиво з-за спин роздивлявся її дочку, втративши будь-який інтерес до решти. Вони продовжили працювати, залишилось зовсім трішки. Убийвовк помітив, як за ним з верхнього вікна спостерігала хазяйка маєтку, в нього аж мурашки побігли по тілу від її погляду.

— Чуєш, — він тихо промовив до чорнолюда, — дивна вона якась, я вже бачив таких пихатих і злих жіночок, коли був на прийомі в князя Даромира!

— Даромира, — у Лайне вирвався смішок, — князя!

— Ага!

— Володаря верхнього й нижнього Долу!

— Так!

— Його ще Лютим називають?!

— Ну, так, саме в нього, — чорнолюд розреготався.

— Не сміши, бо зараз пердну, шо аж та пані почують!

— Ну тебе, та вона справді дивна!

— Усі високородні дивні й пихато-нудні.

Морякам заплатили по завершенню, й вони вирушили назад зі своїми підопічними. Пройшовши кілька кварталів від ратуші, вони звернули в провулок і попрямували геть від гавані. Убийвовк, відмітивши про себе це, спокійно йшов поруч чорнолюда й розповідав про Почайну бурсу.

— Моро, а ти ше той казкар-брехун!

— Не віриш?!

— Жодному слову, якби в тебе були такі поважні й багаті покровителі, викупили б тебе давно!

— Я ж і словом про багатство не обмовився, — відповів з подивом Чіро.

— Я вік вже прожив і до цього сучого життя трохи потоптав світ чумаком. Брешеш, як горохом сиплеш!

— Як мосьпан собі забажає, та коли виберемось звідсіля… — той знову розреготався.

— Моїм малим такі оповідки сподобались би! — в нього враз зволожились очі.

— Скільки їх в тебе?

— Та достобіса багато — семеро, — Лайне затих і поринув у свої думки.

Їх завели в якийсь обдертий зовні шинок, що називався «Морена».

— Слухайте сюди, черви галерні! — промовив старший. — Тихо бути, як риби, й отримаєте трохи вина й пайку!

Всередині було тепло й гамірно, а ще пахло печеним м’ясом. Це місце вже давно облюбували матроси, вільні гребці та нижча старшина за непогане їдло та дешевих дівок, які накидались на них прямо з порогу. Убийвовка з Лайне та ще кількома гребцями відвели в закапелок та прикували до кілець — видно, тут це було звичайною справою, ще й якогось одноокого приставили чатувати. Трохи згодом принесли рідкої рибної юшки й кислого вина, вони знову бенкетували — лежати було м’яко, а лежати з повним шлунком ще й приємно.

— Тільки тут я навчився цінувати зиму! — промовив чорнолюд.

— Ага, — сонно відповів Чіро.

Інші гребці грали в кості на своє пійло з задоволеним видом. Вільні моряки також дудлили хмільні напої, мацали дівчат та співали сороміцьких пісень — «Морена» гуділа й стогнала зсередини. Раптом з верхньої кімнати вибігла симпатична дівчина, потім ще, аза кілька хвилин спустився башар Саїд, моряки притихли.

— А шо, браття, так сумно гуляємо, чи вже повисихали без води морської, ото тільки й кварти з дівкою хочеться? — башар погладив бороду.

— Гуляємо славно, пісень співаємо, потрохи випиваємо, про минулі подвиги розповідаємо! — вигукнули у відповідь.

— Подвиги минулі, — пирхнув Саїд, — а що, в жилах вже тече водичка? Хто на кулаках в круг чесний стане, старого башара розважить?

Видно, це теж було тут звичною справою, бо одразу після цих слів розсунули столи, а на підлозі вже був намальоване вапном коло з чотири сажні в діаметрі. Один темношкірий моряк зняв камізельку з сорочкою, обв’язав кулаки й ступив у коло. Йому назустріч вийшов не менший здоровило. Вони зійшлись, привітали один одного вдарами кулаків та закрутились в поєдинку під гучні викрики натовпу. Дівки ледве встигали доливати вино, шинкарка лише потирала руки та єхидно хихотіла. Перший вибився з сил темношкірий і, отримавши удар у скроню та одразу в щелепу на додачу, повалився на підлогу, в ньому аж щось кевкнуло. Натовп заревів від задоволення, гроші перетікали з однієї кишені в іншу — на бійців робили чималі ставки. За годину до закапелку увійшов п’яний моряк і прохрипів:

— У кого є яйця, хто з вас безхребетних може встати в коло? —- майже всі попригинали голови до колін.

— А шо дають за виграш? — запитав Чіро, блискавично метикуючи.

— Кілька монет і доброго вина кварту!

— Монети — то добре, кайдани знімеш?

— Ходім, а ці хай сцуть далі під себе, — він відімкнув його.

— В жодному разі не повертайся спиною до супротивника, — шепнув чорнолюд, — щасти тобі!

Убийвовк зняв обдерту сорочку, обмотав кулаки ремінцями з сиром’ятної шкіри й встав у коло. З іншого боку вийшов дебелий моряк, весь укритий татуюваннями та шрамами. Він вже звалив кількох супротивників і ніяк не міг вгамувати жагу до крові. Саїд примружив око, прискіпливо глянув на юнака, махнув букмекеру. Той прийняв гарну ставку й також оцінююче кинув оком на новачка. Противник витягнув кулаки, Чіро стукнув по них своїми. Його хтось гукнув, він машинально повернув голову й одразу отримав у вухо, та так, що аж в очах потемніло. Опонент хотів одразу добити Убийвовка, та він вчасно виставив ногу, й той з розгону налетів на неї. Чіро постукав долонею по скроні й встав у стійку, супротивник накинувся з ураганними ударами, Убийвовк ухилявся й блокував. Натовп біснувався, вигукуючи ім’я здоровила. Чіро отримав уже кілька разів по голові, одне око запливало, та він видивлявся, чекаючи гарної нагоди, й помітив, що той занадто відкривається при прямому ударі правою. Здоровило ганяв його по колу і в черговий раз викинувся вперед, Убийвовк пірнув під руку й втулив аперкот та одразу боковим — у печінку. Чолов’яга зігнувся вдвоє і повалився на підлогу з хрипом, всі враз затихли. Чіро хитало, він ледве стояв на ногах, на фоні хтось плеснув у долоні. Убийвовк повернув голову — то був башар Саїд, а за мить «Морена» вибухнула скаженим ґвалтом:

— Моро! Моро! Моро! Моро!

Його підняли й висадили комусь на плече, те він ще пам’ятав, але дуже смутно.

Прокинувшись зранку, Убийвовк застогнав — шалено боліла голова й одне око геть запливло, він майже нічого не бачив на нього.

— Де навчився битись?

— А-а?

— Питаю, — промовив голос, — хто тебе вчив?

— Один ченець та старець в Почайні бурсі, — Убийвовк нарешті розгледів башара.

— Дозвольте запитати?

— Спробуй!

— Ви ж були там, коли мене схопили?

— Був, — промовив байдуже Саїд.

— Чому мене не вбили? Я погано все пам’ятаю, але знаю точно, шо прикінчив кількох, — у башара вирвався смішок.

— Моро, ти бився, як берсерк, тільки того тебе й не добили на місці, певно, у альбашара є якийсь вид на таке цінне майно.

— А дівчина? — він намагався вимовити якомога спокійніше, та його аж затіпало, й в голові зашуміло ще сильніше.

— Моро-Моро… — башар зробив паузу. — Втекла вона. Якщо не попалась Граковим різникам, то може й жива!

Світ на мить перестав існувати, залишився тільки звук — вібрація, яка донесла ці слова до нього. Його аж занудило, Чіро зблід і не знав, радіти йому чи ні! Хтось хлюпнув води на нього. Юнак струснув головою, башар Саїд все ще стояв поряд. Чоловік блискавичним рухом дістав свій корд, схопив його голову й зробив маленький надріз під оком, спустивши кров. Все сталось миттєво, Убийвовк не встиг не те що злякатись, ба навіть зреагувати. Та то було байдуже — в його голові горіла лише думка про Дзв’інку. Лайне протягнув йому кілька монет після того, як вийшов башар.

— Шо це?

— Виграш!

— І шо з ним робити?

— Тобі, видко, добряче нагупали по довбешці вчора, якшо забув, шо можна з монетами робити!

— Та не забув я...

— Купи собі дівку чи бушлата якого на крайній випадок, а то твоє дрантя геть зношене.

— І як я то маю зробити? — пирхнув Убийвовк, дзенькнувши ланцюгом.

— Таки настукали тобі вчора! Лілько! Лілько! — він покликав одну з дівчат.

— Шо хтів?

— Тре бушлатик йому чи куртку, — він повів поглядом на Чіро.

— Зараз, тільки поговорю з пані.

— Ше б меду трохи й мазюки від забоїв, — попросив Убийвовк.

— Скільки маєш? — він протягнув монети. — Зроблю, але решта моя?

Юнак кивнув, дівчина вправним рухом заховала гроші за пазуху й зникла. Вона повернулась за пів години до полудня — моряки якраз вгамовували головний біль розсолом. Чіро оглянув бушлат, здер із себе рваний одяг і намастив ребра принесеною маззю. Правий бік нив, він спробував розірвати стару куртку на клапті й скривився — заболіло геть все тіло. Дівчина зупинила його та вийшла. Повернулась за мить з мискою теплої води й шматом чистої тканини.

— Зламані? — промовила, протираючи спину.

— Ага, два. Дякую!

Вона посміхнулась, перев’язуючи його, промила руки, а потім намастила маззю й кісточки, він понюхав свої кулаки:

— Олія чайного дерева, звіробій, календула — гарна мазюка!

— Ти розбираєшся в цьому? — запитала Лілька з подивом.

— Трохи є!

— А в жіночих проблемах?

— В жіночих? — перепитав Чіро.

— Ну, якшо дівчина стане грубою, умієш дати раду цьому?

— А-а, того ніколи не робив… — йому стало трохи незручно від того запитання.

— Не дивись так на мене, кожен заробляє свій шмат хліба, як вміє!

— Ну, я читав одну книгу, там було кілька способів, як уникнути цього. Можу записати, інгредієнти прості та дешеві, тре обробити до й після.

— Ше й читати й писати умієш? — вона дивно посміхнулась. — Як же тебе спіткало таке лихо?

— Так як і всіх — несподівано!

Зима сипала снігом, морози тріщали, а Убийвовку було тепло в новій одежині, він зміг прикупити ще й добре взуття. Матроси швидко оцінили його вміння в знахарстві й спробували підзаробити на цьому. Більшу частину декади він проводив у Морені, готуючи мазі та настоянки. Інколи бився на кулаках, зрідка його брали на роботи до багатих господ. Та зима скоро мала закінчитись, і в перспективі знову майоріли весло, смердюча юшка та незатійлива компанія того підаргузина. Він з кожним днем все лютіше поглядав на Чіро й в погляд той не віщував нічого доброго.

-Лайне,- він легенько пхнув чорнолюда в бік,- Лайне - прошепотів ще раз Убийвовк!

-Шо знову хоч, гаспид!?

-Він уб’є мене!

-Хто тебе б’є,- запитав сонно той?

-Та не б’є, а хоче вбити — наш підаргузин Онно!

-Того біса видко в дитинстві мати недолюбила!

-Він вже кілька разів пробував: коли я смолив днище, зо два рази я ледве встигав відскочити, коли ненароком проливалась смола зверху!

-Погано Моро!

-Знаю і шо ж з цим робити, - він глянув на чорнолюда?

-Ударити першим!

-Як?

-Ти ж майстер у тих своїх травах!

-Я так не можу!

-А як ти хочеш, може викликати його на чесний бій, - в голосі чорнолюда лунав сарказм!!

-А він хоч раз бився на кулаках, це ти добре придумав!?

-У тебе в довбешці слимак завівся, чи ти грибків яких об’ївся?

-Ні, це єдиний спосіб який не приведе до мене, тре тільки якось заохотити його на бій!

-Скільки у тебе є?

-Капшучок тугенький зібрався!

-А ти зможеш?

-Зможу, не маю іншого виходу!

-Завтра при нагоді переговорю з дівчатами з Морени, ті відьми можуть змусити чоловіка до будь-якої дурниці,- чорнолюд криво усміхнувся.

Наступного ранку все розпочалось, як завжди зі свистка, потім смердюча юшка, а далі зимова рутина. Матрос переговорив з підкомітом і вже хотів забирати Убийвовка з Лайне на роботу за місто. Раптом його зупинив сам башар Саїд.

-Він сьогодні зайнятий,- матрос вклонив голову і без зайвих запитань взяв іншого гребця в пару чорнолюду, вони зійшли на берег.

-Маєш чисту сорочку,- запитав башар?

-Ні пане!

-Іди до коміта, він видасть й обмийся, а то тхне за милю!

За годину Чіро стояв біля трапа і цокотів зубами від холодної бані. Під’їхали багаті сани, башар не забарився і жестом наказав сідати. Вони поїхали за місто в квартал де жили найбагатші міщани. Саїд виглядав трохи дивно, Чіро навіть здалось, що він хвилюється, ніколи не бачив його таким. Сани черкнули полозами по підмерзлій бруківці й моряк спритно зіскочив, Убийвовк слідом. Вони пройшли кілька покоїв і зупинились перед велетенськими дубовими дверима. Саїд схопив масивне блискуче кільце, що тримав у люті пащі вовк і гупнув кілька разів. Двері розчинились, пахолок прийняв їхній верхній одяг і промовив:

Пані чекають!

— Щоб ані звуку мені, говоритимеш, тільки коли тебе запитають. Зрозумів?

— Зрозумів, — сухо відповів Чіро.

А його самого гриз черв’ячок цікавості: що потрібно від простого галерного гребця таким поважним господам?

— Зараз дізнаєшся, — промовила жінка в металевій масці на все обличчя, яка щойно ввійшла крізь бічні двері. Убийвовка аж пересмикнуло від її вигляду. — Доброго вечора, Саїде!

— Вітаю й тебе, — башар з ніжністю в погляді глянув прямо їй у вічі.

Жінка роздивлялась Чіро з ніг до голови, а за мить підійшла, власно схопила долоню, продовжуючи роздивлятись.

— Дивний ти, Моро!.. — юнака аж заціпило від її доторку.

Вона відпустила його долоню й звернулась до башара:

— Так ти кажеш, він розбирається у врачуванні?

— Саме так, і набагато краще, аніж ті, кого я знаю в Кафі та за її межами. Зніми сорочку, — башар віддав йому наказ, Убийвовк підкорився. — Глянь, бачиш рубці? Це він сам.

— Вправно, — жінка провела пальцем по шрамах, йогознову заціпло й мурашки пішли тілом від її дотику. — Рука повністю справна!

— Наш знахар геть знудився без роботи, навіть трюмні щурі й ті біжать до нього.

— Подивимось! Ману, — дворецький з’явився, наче з повітря, — відмити, вивести воші й підготувати все!

Чіро хотів був щось спитати, та глянув на суворе Саїдове лице й покірно пішов за слугою.

— Як вона?

— Без змін!

— Ти сказала, що він не був її батьком?

— Куміко закрилась знову від усього світу, — продовжила вона, не реагуючи на його запитання, — всі мої зусилля зійшли нанівець, я не можу побачити жодної її думки. Ти гадаєш, він зможе допомогти?

— Я взяв цього юнака в полон під Туз-Куяном, альбашар подумує продати його на арену, та нещодавно я трохи розвідав про нього. Моро навчав один монах і старець — дуже цікаві люди. Можливо, він один з найкращих травників по цей бік Темного моря.

— Я бачила дикий вогонь в його очах, він не зашкодить їй?

— Він може бути лютим, але не з жінками!

— Що ж, все інше ми спробували… — вона відвернулась до вікна.

Саїд підійшов ззаду та обійняв її за талію, спробував зняти маску.

—Ні Саїд, ні! Там нема на що дивитись…

— Ти — світло моїх очей — він муркотів їй на вухо, наче кіт.

Чіро поголили рідку бороду та обстригли наголо дві пишнотілі жіночки, далі вони розпочали здирати з нього лахміття. Убийвовк вхопився за сорочку, наче то останнє, що в нього було, бо й справді було так.

— Ану, не брикайся!

— Та ви ж палите мій одяг! — гаркнув він.

— Це дрантя й одягом важко назвати! — засміялась одна.

— Буде тобі новий та чистий, знімай,- повторила насмішкуватим тоном старша!

— Може, ви б хоч відвернулись? — присоромлено вимовив Убийвовк.

Жіночки гучно розреготались.

— Чого я там не бачила? В мне четверо таких ледарів, як ти. Скидай, бо зараз отримаєш на горіхи! — жінка весело зміряла в руках кия, яким колотила білизну у виварці.

— Миленький, давай хуткіше, бо пані розізляться, а нам ще воші потравити, — промовила друга. — Давай, залізай у бочку.

Убийвовк відвернувся спиною, роздягся і позадкував до бочки. Як же приємно було відпарити кінцівки. Жіночки посипали його якимсь порошками й натирали мочалками до красна й одразу змивали. Вони зміни воду зо п'ять разів, щоб відмити його, як годиться.

— Ти на цвіркуні сам потравиш чи, може, допомогти? — засміялась старша знову, Чіро почервонів від сорому, як варений рак.

— Я сам, — він блискавичним рухом вихопив порошок.

— Лише гляди не загравайся, ми принесемо ще чистої води.

Юнак зробив все й знову заліз у бочку. Яке ж то було благодатне відчуття! Кожен м’яз розправився, налився теплом і енергією, йому здалось, що від цієї купелі він став трохи тоншим та легшим — стільки ріпиці змили з нього.

— Мене тут часом не хочуть з’їсти? — запитав Убийвовк жартівливо вкінці.

— О-о-о, наша пані любить таких молоденьких з кропом, цибулькою...

— І хроном, — додала інша, обидві знову розреготались.

— А якшо серйозно?

— Звідкіля ж нам знати, що господи задумали? Сказали тіко вимити й випрасувати...

Ману зайшов одразу, щойно Чіро натягнув нову сорочку з м’якої тканини. Вона була такою ніжною й легкою на дотик, що якби він не знав, що сорочка на ньому, то й не відчував би її. Дворецький поклав пару добрих черевиків і зачекав, доки Убийвовк взується.

— А мої чоботи?..

— Забереш, коли від'їжджатимеш.

Ману провів юнака до кімнати зі стелажами. Всі вони були заставлені книгами — старовинними й дуже дорого оздобленими. Чіро пройшовся поглядом і знайшов для себе багато цікавих назв. Швидко глянувши на важкі двері та загартоване вікно, Убийвовк почув голос господині вілли:

— Я не раджу тобі навіть думати про це!

— Нашо я вам?

— Ти ж знаєшся на травах та знахарстві?

— Трохи!

— Хм, Саїд перевірив кілька твоїх настоянок — гарна робота. Скільки літ ти навчався цьому?

— З раннього дитинства, пані!

— Це не основна твоя наука, так? — він ствердно кивнув. — Що ще вмієш?

— Мене багато чому вчили.

— Що ж, слухай уважно. В мене є дочка, і її спіткало лихо. Всі знахарі, яких я наймала раніше, не змогли їй допомогти. Не так давно Саїд розповів про тебе, тож маєш можливість прислужитись. Якщо допоможеш моїй донечці, буде тобі добро.

— Яке? Мене прикують до легшого весла?

— Ні, залишишся живим!

— Пані, я інколи думаю, що в Блакфорті свині живуть краще, ніж гребці на галерах.

— Спочатку покажи, чи ти вартий хоч чогось, а потім і поторгуємось, — вона плеснула в долоні. — Ману все пояснить!

Слуга тихо відкрив двері й так само тихо увійшов, покірно очікуючи розпоряджень.

— Проведи цього, — вона на хвильку задумалась, — молодика до Куміко.

Він жестом запросив Убийвовка, вони пішли, петляючи коридорами та східцями нагору.

— Ти хоч поясниш, шо там з вашою панянкою трапилось?

— Власне, важко сказати… Виглядає вона цілком здоровою, от тільки перестала взагалі говорити після смерті хазяїна.

— Не розумію…

— Шо саме?

— Як я можу допомогти?

— Пані вважає, шо зможеш, от і зможи, — слуга зупинився біля дверей та відкрив їх.

Убийвовк увійшов до покою, Ману залишився зовні. На подушках сиділа молода дівчина, схрестивши ноги під собою, її погляд був спрямований у вікно. Куміко розглядала щось далеке в нічному небі, за кілька кроків пильним цербером стояла струнка й висока темношкіра покоївка. Чіро витер спітнілі руки об штани, присів поруч і також став розглядати зорі. Він просидів так десь з годину, за весь цей час єдиним рухом у кімнаті було переступання з ноги на ногу покоївки. Дівчина ж просто дивилась в далечінь, майже не кліпаючи, й тільки легесенький рух грудей показував, що вона жива. Ближче до півночі ввійшла жінка в масці:

— Тож ти побачив все сам.

— Як давно вона себе так поводить?

— Друге літо.

— Це почалось після смерті вашого чоловіка?

— Так, заснула вона в доброму здоров’ї, а прокинулась отакою. Спочатку я думала, що вона оплакує батька, та після кількох декад це мені здалось дивним.

— Вона їсть, п’є сама?

— Так, тільки спати лягає в один і той самий час — за півтори години після півночі.

— Вона марить, кричить, може, шось незвичайне робить?

— Ні, спить міцно й спокійно, прокинувшись, розпочинає ранок завжди однаково.

— Молоду панну прокляли злими чарами за...

— Ба, стихни! — владно наказала жінка прислузі.

— Мені б подивитись за нею вночі, раз ви думаєте, шо я зможу допомогти?

— Авжеж, Ба також буде тут, а сторожа за дверима, — жінка вийшла, кімната знову поринула в тишу.

Все сталось, як і було описано. Куміко встала через півтори години після півночі та одразу розпочала роздягатись. Покоївка вхопила Убийвовка за руку й відвела за ширму. За кілька хвилин він повернувся, Куміко вже лежала під ковдрою, мирно посапуючи. Юнак присів поруч, обіпершись об стіну спиною, й так просидів майже до ранку. Вона прокинулась спокійно — просто відкрила очі й знову глянула в вікно, не звертаючи ніякої уваги на чужинця в світлиці. Покоївка вказала йому на двері, Чіро протер сонні очі й пішов у передпокій. Куміко трохи згодом вже вбрана вийшла з покою, юнак прослідував за нею до їдальні. Убийвовк провів так кілька днів, спостерігаючи. Одного ранку він підійшов до дівчини й легенько торкнувся її руки, вона не відреагувала. Чіро вщипнув її за кисть, тоді сильніше — Куміко знову не відреагувала. Убийвовк взяв її за руку, провів до подушок і посадив — вона навіть не думала пручатись. Він пильно глянув у її обличчя, повернув голову на сонце — зіниці звузились, тоді обережно відкрив нижню щелепу, притис язик ручкою металевої ложки, оглянув горло. Його пальці весь цей час були на яремній вені та ловили її пульс, який залишався незмінним, — Куміко не реагувала на будь-які дії. Чіро відмітив подумки витонченість її рис. Не то щоб вона була вродлива, краще сказати, мила й тендітна, а шкіра м’яка, шовковиста та приємна на дотик. Дівчина була геть іншою, ні на кого не схожою, та чомусь нагадувала йому Дзв’інку. Вечором Убийвовк ще раз оглянув Куміко й приготував мелісового чаю, вона випила. До кімнати знову увійшла пані в масці та глянула на Чіро:

— Вона повністю здорова тілом!

— Як я маю тебе розуміти?

— У вашої доньки нема жодних тілесних хвороб, які б забирали її життєві сили.

— То що ж тоді з нею? — холодним, мов криця, голосом промовила мати дівчини.

— Ось це, — він блискавичним рухом вколов шпилькою шкіру на тильній стороні її долоні, рука рефлекторно висмикнулась з його руки, та обличчя Куміко зовсім не змінилось, наче нічого не відбулось.

Ба здійняла крик, до кімнати ввірвались двійко охоронців і миттєво повалили Убийвовка на підлогу, приставивши корда до горла. Жінка спинила їх жестом, його відпустили.

— Що ти цим хотів показати?

— Її тіло робить те, що має робити, а от дух — ні. Проблема саме в цьому!

— Ти хоч сказати, вона безумна?

— Я не знаюсь на таких недугах, але думаю, шо вона зараз, ніби в оболонці. Цей стан — це яєчна шкаралупа, яка захищає розум Куміко від чогось.

— Захищає? — вона задумалась.

— Ваша донька мала пережити, пізнати, побачити шось дуже страшне, й той страх поселився в її душі, заволодівши нею. І шоб не з’їхати з глузду, вона закрилась у собі, як равлик у мушлі. Куміко була близька з батьком?

— Що? — Чіро вирвав її з того глибокого роздуму.

— Ви говорили, шо вона прокинулась такою одразу по смерті вашого чоловіка. Вони були близькі? І ше одне питання: як саме помер ваш чоловік?

— Моя донька обожнювала батька, а щодо другого питання, його вбили в досить жорстокий спосіб, — сухо відповіла пані в масці.

— Куміко могла це побачити?

— Ні! — вона похитнулась, Ба притримала хазяйку.

— Його вбили в цьому будинку?

— В іншому!

— Але у вашому? — вона кивнула у відповідь.

— Вилікуй її, зроби це, — владно проговорила пані, карбуючи кожне слово.

— Я знаю кількох людей у Долі...

Жінка зморщилась від того слова, наче від гнилого фрукта. Вона глянула крізь маску полум’ям своїх очей.

— Вилікуй її, або доля гребця на галері здасть тобі ласкою богів!!!

— Я вам сказав, що не знаюсь...

— Тоді дізнайся! Ти вже знайшов більше, ніж усі ті пройдисвіти, що намагались до тебе!

— Пані, — Чіро встав, охоронці глянули на хазяйку, — я ж кажу вам, шо не знаю як. Люди, які можуть допомогти, живуть у Блакфорті, шо у Верхньому Долі.

— Черв галерний, як ти посмів перечити мені?! — вона жестом віддала наказ охоронцям, ті знову скрутили Чіро. — Ти в моїй цілковитій владі й дихаєш лише того, що я так вирішила.

Хазяйка знову подала знак. Один з охоронців ударив юнака з усієї сили в живіт — у нього аж дихання збилось. Убийвовк зігнувся навпіл, спльовуючи гірку, тягучу слину. Куміко повернула голову й втупила в нього свій погляд. Він помітив, як заблищали її очі. Перед ним постала Дзв’інка, вона благала його втікати разом. Всередині нього підіймалась скажена, неприборкана лють, вона наростала від низу живота й так аж до кінчиків пальців. У Чіро затьмарилось у голові. Юнак завив сіроманцем, обернувши голову до вікна, та одразу отримав сильний удар у вухо. Убийвовка перекрутило, він опинився біля стінки, оглушений і дезорієнтований. Куміко залементувала, нервово забившись у кут. Один з охоронців спробував підійти до неї, вона закричала так несамовито, наче її ріжуть наживо. Чіро одним рухом застрибнув тому на спину й вгризся зубами в шию — кров фонтаном бризнула в бік. Охоронець захарчав і похитнувся, намагаючись закрити рану. Інший кинувся на допомогу, сходу намагаючись розтрощити голову нападника києм. Убийвовк вправно пірнув під руку, вдарив у печінку, та не пробив її. Охоронець вилаявся, відскочивши, Чіро вхопив щось в руку й жбурнув у чоловіка. Той зреагував на це, на мить випустивши його з поля зору. Цього було достатньо. Він блискавично зробив два кроки та вдарив у кадик, пролунав хрускіт, потім харчання. Охоронець упав у конвульсіях на підлогу, у двері ввірвався Ману, в нього очі ледь не повилазили з орбіт. Ба тихо хлипала в куті, мати дівчини тримала маленький блискучий кинджал, Куміко продовжувала несамовито лементувати, її аж тіпало. Убийвовк оглянув усіх присутніх хижим, звіриним поглядом — у них аж мороз пішов шкірою. Охоронці вже перестали подавати будь-які ознаки життя. Юнак позадкував до дівчини, усі напружились, потім присів біля неї. Мати вже хотіла кинутись на кривдника, але, на диво, Убийвовк протер солону, майже засохлу кров на губах і підборідді, акуратно стиснув руки Куміко, приклав свої вуста до її вуха і зашепотів.

— Мудрий Всевишній, дякую Тобі, що дав мені сили ніч цю переночувати, дай же, Всевишній, сил ще й день цей щасливо переднювати, — він шепотів, вона заспокоювалась.

Ману повернувся за мить зі списом, наміряючись порішити Чіро, хазяйка зупинила його жестом. Куміко затихла, Чіро відпустив її теплі ніжні долоні й спробував встати, та одразу повалився на підлогу, знепритомнівши.

— Шо з ним? — запитав тремтячим голосом пахолок.

— Обмити, зв’язати й покласти в підвалі, щоб жодна волосина не впала з його голови!

— Пані, він же убив їх… — Ману з жахом глянув на роздерту шию охоронця, потім на засохлу буру кров на обличчі юнака.

— Самі винні, — холодно й без тіні співчуття промовили її губи крізь метал.

Сполохані табуни білих єдинорогів тікали від кривавого дощу: лошата, жеребці, кобилиці — всі вони металися з боку в бік, налякані й ошелешені. Багряні краплі падали на їхні спини, голови, покриваючи собою білі тіла. І з його одного ока також витікав червоний потік, він з шумом летів униз, перемішуючись дивними візерунками з чистим кришталем гірського потоку іншого ока. Убийвовк непорушно споглядав те дике дійство, в якому були задіяні тварини та його власна душа, й нічого не міг вдіяти. А ще він не міг побачити багаття, як не намагався. Дзв’інка була десь у недосяжності. Аж раптом пролунав нечуваної сили грім:

— Е-е, ти там хоч живий? — Чіро мугикнув у відповідь. — Чуєш чи ні?

Ба не наважувалась підійти до нього ближче, аніж на кілька кроків, залишила двері відкритими. Жінка простягнула кочергу й термуснула юнака за руку.

— А-а, — він болісно застогнав, — а-а, де я? Де Дзв’інка-Куміко?

Убийвовк дивився відсторонено в далечінь крізь стіни кімнати.

— Живий! — вона відступила назад до дверей.

— Куміко-о?

— З молодою пані все добре, а з тобою? — боязко запитала покоївка.

— Голова гуде, наче цілу ніч нею об бубон били… — він спробував поворухнути руками. — А-а, чому я зв’язаний?

— Не пам’ятаєш?

— Шо пам’ятаєш? — Убийвовк спробував сконцентруватись.

— Ти вчора, — Ба прошепотіла коротеньку молитву й продовжила, — перегриз шию Мілошу й забив насмерть його дружка.

В пам’яті Чіро проскочили невиразні уривки картинок із нічних подій, він стрепенувся:

— Я ж не заподіяв шкоди Куміко?

— Е-е-е ні, навпаки, ти заспокоїв її, а потім знепритомнів і ше цілу ніч марив, звав якусь дівчину.

Він видихнув з полегшенням. В Убийвовка заклякли руки, плечі й поперек. Нарешті в обід увійшла пані в масці й глянула на нього своїм пронизуючим поглядом:

— Питай.

— Як саме помер ваш чоловік?

— У муках, — відрубала та, — йому заклали кляп у рота, повісили за руки й розпороли черево!

— В Куміко стався напад, саме коли мене вдарили в живіт...

— І що ж?

— Вона бачила те, шо сталось з батьком, — він помітив навіть крізь маску, як скривилось її обличчя, — і, певно, бачила, хто те зробив!

— Як її вилікувати?

— Я колись читав, шо деякі душевні рани можна врачувати, ввівши людину в стан, в який входять відьмачки.

— То все брехні!

— Може, але ж ви також маєте схожий дар, — жінка ще пильніше подивилась на нього.

— Вона повністю закрита для мене, я не відчуваю жодної її думки, — пані розвернулась та вийшла.

Чіро так і залишився зв’язаний та голодний, а ще йому дуже хотілось до вітру, тож він закричав до прислуги. Невдовзі прийшов Ману, допоміг піднятись, вивів до стайні, але рук не розв’язував. Юнак гаркнув на нього, той спустив з нього штани, й він видихнув з полегшенням.

— Ти знову виручив мене, милий, — промовила пані в масці до Саїда при світлі канделябрів.

— Моро зміг? — у його голосі пролунала надія.

— Він зрозумів, чому Куміко в такому стані, й розказав, як можна її вилікувати, принаймні, спробувати!

— Що потрібно робити? Знайти якісь ліки? Не мовчи!

— Треба знайти гарного друїда чи відьмачку...

— Так чого ми тут розводимось! — він скочив зі свого місця, весь збуджений, з надією в очах.

— Саїде, вона все бачила!

— Що бачила?

— Куміко така, тому що бачила, як вбили Саврана.

— Яка різниця...

— Величезна! — викрикнула жінка.

— Ти також там була… — він опав на подушки.

—Була… — промовила вона надламаним голосом, в якому не залишилось й сліду зверхності. — Це я розпорола його живіт.

— О Всевишній, навіщо?!

— Так було треба, й вибору я не мала...

Ранкове морозне повітря обдавало свіжістю, Убийвовка вивели на ґанок. Там вже стояв башар, вигляд мав, наче не спав вічність. Він блискавично махнув ножем, Чіро спочатку навіть не зрозумів, що його руки вільні, він майже їх не відчував.

— Залізай, поїхали!

— Так, пане башар! — юнак заскочив у сани.

Вони помчали назад у місто, за якийсь час Саїд заговорив:

— Моро, її можна повернути з того забуття?

— Точно вам не скажу, я в таких недугах мало знаюсь, а от мій наставник...

— Отець Марко?

— Ага. Ви знаєте його? — запитав Убийвовк здивовано.

— Чув, він уміє таке лікувати?

— Якшо не сам, то точно знає, хто б міг допомогти якнайкраще!

Чоловік поринув у свої думки аж до самої Морени.

— Ходім, ти заслужив добре попоїсти й випити. Може, дівчину хоч?

— Ні, пане башар, моя чекає на мене вдома!

Саїд якось дивно посміхнувся, й вони увійшли. В корчмі було ще не дуже гамірно. Башар того дня не скупився на гроші. Так багато й так смачно юнак не їв ще з минулого життя. Їм подавали запечених голубів у меду з травами та найніжнішу шинку, вареники із вишнями та пампушки, а запивали все добрим витриманим рожевим вином з південного берега острова. Башар добряче набрався, дівчата, помітивши, в якому він стані, одразу облюбували його. За годину Саїд зник з двома чи, може, з трьома, Чіро також захмелів. Діло йшло до ночі, Морена гуділа в своєму звичному ритмі. Лайне увійшов слідом за вільним моряком, побачивши Убийвовка за розкішним столом, підсів разом із тим матросом, що взяв його на роботу.

— Ого-о! — він потер бороду. — Звідкіля такі крихти в злидаря? Радий бачити в доброму здоров’ї, бо я вже подумував сьогодні за упокій випити!

— Та ну тебе!

— Так де ж ти був, геспидське кодло?

— На одній віллі за містом, тамтешня хазяйка розгулює постійно в наморднику, — вони реготнули з того.

Раптом у Чіро плеснули смердючою брагою, юнак повернувся й побачив підаргузина Онно, той крикнув:

— А шо, браття, годі засихати! — юрба закричала, гупаючи кухлями в такт. — Давайте розважимось, як того достойні справжні мужі!

— Замовлення виконано! — промовив Лайне йому на вухо.

— Шо Моро, — проривів Онно, — чув, ти тутка чемпіоном хотів стати?

— Нам, невільним, не годиться зі старшиною на кулаках сходитись!

— А я тебе викликаю! — столи вже розсувались, а натовп біснувався в передчутті гарної бійки.

— Якшо пан просють! — відповів Убийвовк хмільним язиком.

Він упіймав ремені й намотував на кулаки, охоронець відімкнув кайдани на ногах. Чорнолюд потай впхав йому в правого кулака невеликого олов’яного злитка. Онно вже стояв у колі з голим торсом і диким оскалом, здобрений гарною порцією меду. Чіро встав навпроти, вдарив по кулаках супротивника й хотів відійти. Йому одразу прилетіло в голову, він ледь встиг прикритись. Адреналін і ще кілька влучних ударів вивітрили хміль з його голови. Онно ганяв його по колу, Убийвовк вправно блокував і ухилявся, зрідка контратакував. Цей моряк виявився більш грізним супротивником, аніж він сподівався, видно, непогано знався на кулачних боях. Онно влучно пробив Чіро прямим і збоку, юнак аж похитнувся. Тоді Убийвовк пропустив ще кілька по ребрах, знову в голову й упав. Підаргузин, регочучи, схопив його за шию та підійняв на ноги, натовп шалів від цього видовища.

— Гаплик тобі, Моро! Це — за брата! — він намірився вдарити так, щоб зламати носа й вдавити переносицю прямісінько в мозок.

Раптом Убийвовк блискавично вдарив правою прямо в кадик та єхидно ощирився. Натовп затих разом з хрускотом. Онно захрипів у намаганні вхопити повітря й упав на підлогу в конвульсіях. Юрба стояла, мов зачарована тими звуками. Невдовзі все скінчилось, Убийвовк ледь стримався, щоб не плюнути на тіло. В Морені зроду не було такої тиші, натовп дивився на покійного.

— На палю його! — порушив ту тишу аргузин з Азови.

— Моро! Моро! Моро! — заскандували гребці в один голос.

Люди в шинку вишикувались стінка на стінку в два удари серця, схопивши, хто що встиг.

— На палю цього щура! — кричали зі старшини. — Він убивця!

— Як і всі ми тут! — відгаркнулись матроси разом. — Моро чесно виграв бій, Онно б його не пожалів, якби удача була на його боці.

— Та як ви смієте, бидло галерне!

— А ми тут рівні — землю топчемо, а не куршею!

— Ану, стихли! — проревів башар крижаним голосом. — Що сталось?

— Цей, — підкоміт тикнув палець у напрямку Чіро, — він убив Онно!

Саїд поглянув у центр кола, де лежало тіло підаргузина.

— Хто кого викликав?

— Пан Онно захотів помірятись силою з Моро, — відповів Лайне.

— І?

— Майже виграв, — промовив чорнолюд, його губи мимоволі розтягнулись у посмішці.

— Так в чому корінь суперечки поміж вами?

— Пан підкоміт хоче посадити його на кіл за це.

— Ця кара для ґвалтівників, шпигунів і убивць. Найкращого вина переможцю та діжку пива всім від мене!

Лілька несла жбанчик найкращого вина й потайки таки встигла плюнути на тіло, доки його ще не потягнули за ноги двоє охоронців.

— А тобі він чим насолив? — запитав кмітливий Убийвовк.

— О-о-о, — протягла вона, наповнюючи кухоль по вінця, — земля йому гостреньким гравієм, навіть не питай!

Матрос кинув кілька монет охоронцеві за чорнолюда та пішов із задоволенням прогулювати чесно зароблені гроші, а варта прикувала його за одним столом з Чіро.

— Моро! — гукнув Лайне, щоб перекрити галас. — Не думав я, шо ше коли-небудь отак гулятиму. Є шось у тобі, бісова ти дитина. Видко, Всевишній тебе таки по тім’ячку при народженні погладив і благословив!

Він посміхнувся у відповідь, але з якимось сумом, а потім обійняв побратима, й вони випили, тоді знову, й так, аж поки Убийвовк не відключився. Він лежав на тій самій лаві, коли прокинувся. Крізь шибку проступала сірість зимового ранку. Чорнолюд хропів на столі, обіймаючи пустий жбан, його ж обіймала якась жінка середніх літ. Чіро спробував встати й наступив на щось м’яке, воно рохкнуло — на підлозі у власному блювотинні мирно відсипався матрос. В Убийвовка аж очі вилазили, так давило на сечовий міхур, він лише того й прокинувся, але нога так і залишалась прикутою ланцюгом. У голові каталась гиря й при кожному, навіть найменшому, русі вона вдарялась об стінку й відскакувала, викликаючи нестерпний біль. Сухий язик прямо присох до піднебіння, він ледве розкрив рота. Страшенно хотілось пити, але до вітру більше. Чіро озирнувся, судомно схопив пустий жбан і неслухняними палицями заходився розв’язувати штани.

— Ну, хоч так, — почувся голос Лільки з-за спини, Убийвовк стрепенувся.

— Вибач, але я прикутий.

Вона лише зітхнула від дзюрчання, обвела поглядом той рейвах, який вчинився з учора, й похитала головою: такого тут давно не було, споїли навіть шинкарку. В обід гуляки поправились та, зібравши себе до купи, покульгали кожен у своїх справах. Убийвовк з чорнолюдом шкромбали, подзенькуючи кайданами, за кількома матросами назад на Азову. Після повернення Чіро одразу ж змусили приготувати щось від головного болю та похмілля. Згодом з’явився вже не п’яний, від чого злий аргузин, він змусив всю Убийвовкову банку відчищати ліхтарі від кіптяви та нагару. За тим заняттям вони навіть не розчули сморід юшки з камбуза. Лайне затягнув сумну пісеньку, інші підхопили, за мить тужило майже все їхнє невільницьке картьє, проклинаючи свою долюзлодійку, що волею зобидила.

— Скажи, — юнак звернувся до чорнолюда, — якшо випаде нагода, побіжиш зі мною?

— Моро, я старий, може, вже й гонуки вдома є, та бігати ше не розучився, лише воно ж треба, шоб зірки правильно зійшлись!

Лайне озирнувся і, поки ніхто не дивився, ковирнув пагністем під брусом банки, щось дістаючи.

— Тримай і пильнуй, шоб не знайшли.

В Чіро аж подих перехопило, йому стало млосно, радісно й гірко водночас — він міцно затис у кулак своє кресало, що його колись подарували Дзв’інка з Даною.

— Х-у-у-у, — він видихнув, перевівши подих, — дякую, друже!

— Я тобі вже казав, де будеш ґречність показувати.

Міхаілас того вечора відправили розносити бобову юшку, й він виділив своїм товаришам півтори порції. Убийвовк кивнув на знак подяки, потім скривився від смороду й взявся хлебтати. На ніч похолодало, тож гребці закутались у своє лахміття, та у Чіро зуб на зуб не попадав, від морозу ніяк не вдавалось заснути.

— Ану, всі спина до спини! — скомандував Лайне.

— Псячий холод, — промовив Міхаілас, — а на нас палива жаліють!

— Я майже не відчуваю пальців… — промовив Убийвовк.

— Застроми в штани, ато ше справді відморозиш, — сказав чорнолюд серйозно.

Притулившись один до одного, вони відчули, що стало трохи тепліше, й уся банка отак, напівсидячи, й заснула.

Зранку юнак прокинувся від чогось дивного: не було свистка, а його термусав сам башар.

— Прокидайся давай! — гаркнув прямо у вухо той. — Підйом!

— Га, шо? — Убийвовк від несподіванки скочив на ноги, аж ланцюг клацнув.

— Відімкнути! — крикнув Саїд сонному аргузину, Чіро тер заспані очі, намагаючись зрозуміти ситуацію.

— Швидко бери свою торбу, в Куміко припадок.

— Припадок, який припадок? — повторив сонно Убийвовк і одразу отримав ляща — це трохи пришвидшило пробудження?

— Вона б’ється в істериці, рве волосся, вже позбивала всі нігті на пальцях, довелось зв’язати!

— О котрій це розпочалось?

— Десь після півночі.

Юнак пішов до знахаря, взяв у нього торбу й побіг до саней.

Башар сам сів за упряж і несамовито погнав двійку гнідих міськими вуличками. Дорогою вони ледве не знесли кількох подорожніх, які вчасно не встигли зреагувати на їхню появу. Саїд гнав коней скаженим чвалом, щоб якомога швидше доправити допомогу своїй донці — єдиній рідній істоті, яку він любив понад життя. Копита вперлись у сніг, розкидаючи його навсібіч, сани зупинились по хвилі, Саїд зіскочив і потягнув Убийвовка за собою, той ледь втримувася на ногах, щоб не впасти. Перед її дверима він закляк і нашорошився, прислухаючись. Лише коли з-за дверей донісся стогін та лемент, башар нарешті видихнув.

— Зроби, щоб їй стало легше, а то я за себе не ручаюсь! — очі цього чоловіка були красномовніші за будь-що бачене юнаком.

— Я спробу...

— Моро, ти мене, видко, не дочув. Або вона заспокоюється, або ти упокоїшся!

Саїд впхнув Чіро до покою, сам же залишився за дверима. Куміко билася в нервовому приступі, кривава піна стікала з рота, її обличчя скривилося в гримасі болю та ще чогось. Колись тендітні долоні перетворились на місиво, а волосся — на суцільний ковтун. Убийвовк наближався крок за кроком, Куміко закричала дужче. Він присів поруч, ніжно приклав долоню до її червоного, гарячого лоба, дівчина стрепенулась і завила. Юнак потягнув за вузол і послабив мотузки, Куміко спробувала скочити й одразу гепнулась. Убийвовк дістав настоянку з кори кураре58 та обережно мазнув по губах, Куміко облизнулась і продовжила.

— Макітру з макогоном і окріп, — промовив Чіро так, щоб його почули з-за дверей.

За кілька хвилин двері скрипнули, й рука Ба поклала все, що він просив. Убийвовк заходився готувати сильне заспокійливе зілля з м’яти, сон-трави, валеріани та дрібки беладони. Кураре вже почав діяти, рухи дівчини стали млявіші, тіло розслаблялось, але в очах так і залишився бушувати той невимовний, пекучий біль впереміш зі страхом. Двері знову розчинились, покоївка зазирнула і, щось бурмочучи, піднесла глечик. Юнак кинув інші трави до вже розтертих і залив все окропом, прикрив своєю торбою, щоб настоялось.

— Ба! — вона стояла біля дверей.

— Шо? — стрепенулася жінка.

— Коли саме це сталось з нею?

— Ну-у-у, — промимрила та, — моя бідненька Куміко, як завжди, лягла в ліжко, я думала, все на тому, та ж раптом вона скочила, шо тобі дика кішка, й помчала до нижнього покою, а потім я почула ці жаливі крики.

— А коли спустилась, застала її такою? — вона кивнула у відповідь.

— Моро, ти допоможеш їй, знімеш те лихе прокляття?

— Я не вмію знімати прокльони, але з цим впораюсь, — Чіро набрав у мірний кухлик трішки зілля й влив у рот дівчини. Куміко вже й пручатись перестала, тільки нервово тремтіла. За годину вона міцно спала, він перевірив дихання й звернувся до покоївки:

— Її б обмити й одіж змінити!

— А молода пані? — вона запитально дивилась йому прямо в очі.

— Після цього вона спатиме, хай тут навіть музики грають та пір гуляють!

Убийвовк вийшов за двері, там стояв Ману з дев’ятьма охоронцями. Вони скоса глянули на нього.

Весь день до ночі юнак провів у спальні Куміко, пізно вночі ввійшла хазяйка.

— Як вона?

— Спить, дуже міцно!

— Ти здивував мене!

— Чим же, пані, я, простий галерний гребець, можу вас здивувати?

— Не такий вже ти й простий, Саїд не помилився, коли завадив продати тебе на арену.

— Я чув, там можна виграти волю!

— Можна — ногами вперед!

— Все ж краще,а ніж нагло невільником у кайданах згнити…

— А якби я тобі запропонувала свободу? — Чіро впіймав її серйозний погляд.

— Боюсь, я не зможу сплатити затребувану ціну!

— Отак відразу!

— Пані, ви пахнете хижаком, бо ви і є ним. Ви хижак, підступний та спритний, без крихти жалю й співчуття!

— А ти був би гарним помічником. А тепер скажи, що з моєю дочкою?

— Я думаю, страхи від пережитого поволі долають ту стіну, яку вона звела, й отак от прориваються назовні. Далі буде тільки гірше, й у кінці...

— Твої травки не допоможуть? — вона знову пильно глянула на нього, Убийвовку здалось, що та жінка зазирнула в самісіньку душу.

— Мені нема сенсу брехати вам, ви всеїдно вчуєте неправду!

Він знову здивував її своєю проникливістю. Пані розвернулась і вийшла беззвучно, немов мара.

Башар залишив Чіро при Куміко наглядати за нею, а до нього приставив своїх відбірних горлорізів. У теплі, затишній кімнаті було незрівнянно краще, аніж на продутій Сіверкком Азові. Піклування про дівчину заспокоювало його, в Убийвовка з’явився час і можливість обдумати все на холодну голову.

А тим часом за вікном птахи зацвірінькотіли гучніше в передчутті весни. Хоч мороз ще лютував, і вітрюган завивав свою нічну пісню, та вони майже видихнули. Дні подовжувались, сонечко світило все яскравіше, весна наближалась переможною ходою — як завжди! Чіро ж, коли нікого не було поряд, потроху длубав віконницю гарним цвяхом, якого поцупив на задньому дворі, та все пильненько затикав м’якою глиною, щоб і сліду не залишилось.

***

Гуннар гнав свого вірного Хана засніженими зимовими трактами все далі й далі на Захід. Минали хутори, села та містечка, до Лаври залишилось рукою подати. Зимова дорога — то завжди небезпечно, але отець Марко добре його навчав. Він тримався осторонь великих гостинців, це коштувало трохи часу, але й пригод можна було стріти значно менше. За півтори декади форсованим маршем чорнолюд дістався Лаври, зліз перед Економічними воротами, як там вже повелось, та увійшов пішки крізь браму. Дюжина воїнів несла варту, вони пильно оглянули, розпитали його й, взявши плату за в’їзд саньми, пропустили. Гуннар почесав бороду в роздумі: давно він тут не був, багато що змінилось. Град виглядав якимось похмурим, сірим і сумним. Люди також стали метушливішими та злішими. Він навмисно поїхав на майдан перед ратушею — завжди галасливий, привітний і веселий. Тут все було, як завжди, от тільки варти побільшало, містом скрізь шмигали патрулі. Чорнолюд купив кілька аршинів дорогої тканини для своєї Боженки, жбаник доброго вина й повернув до «Криволапки». От там точно нічого не змінилось: дівчата весело розносили меди та пиво з їдлом, а шинкар гарчав, як розлючений пес на прив’язі, що його вже кілька днів як забули погодувати. Гуннар обтрусив сніг з чобіт, насунув каптура на лоба, підійшов до шинквасу й покотив по ньому монету. Йому було дуже весело спостерігати ту метаморфозу, що ця монета зчинила з корчмарем: його голос одразу став медово-масним, очі заблищали:

— Шо пан бажають?

— Бажають найкращого меду та ягнятини, а ше дівку!

— Добре, — чоловік облизнувся й потер руки, — котра вам в око впала, ви лиш скажіть?

— Тут такої нема, хочу зовсім юну!

— Е-е-е, то трохи дорого, й ми таким не займаємось… — він посміхнувся у своє виправдання.

Гуннар ухопив його за сорочку й могутньою рукою схилив до себе:

— Ти хотів сказати, більше не займаємося, й добре, а інакше тебе б винесли звідси по шматочках! — чорнолюд розтис пальці, той від несподіванки впав за шинквас. — І жвавіше давай, а то вмираю з голоду!

— Так, ясновельможний пане, — почувся зляканий голос десь з нетрів прилавку.

Гуннар трохи заспокоївся і всівся в дальньому куті. Він навіть не зрозумів, чого так розійшовся. На нього нахлинули спогади, як вони тут вперше ночували, як визволяли Зо — безтурботні, благодатні часи. Його роздуми перебила привітна молодичка з гарною пазухою, що випиналась з-під сорочки. Гуннар добре повечеряв, розплатився, накинув жіночці монетку й пішов на ночівлю деінде.

За ніч Сіверкко, налютувавшись, залишив снігу по коліна. Морозець потріскував, Хан струснув усім тілом, чорнолюд накинув попону й підігнав упряж, оглянувши полози саней, вирушив далі. Сонні морозні дерева пролітали й залишались позаду, пташки шмигали з гілки на гілку й вже заводили веселіших пісень — вони кликали весну, будили сонну землю від довгого сну. Він поїхав навпростець, бо знав цю місцину до найменшого камінчика, струмочка й кущика. Під вечір Гуннар спинив свого мула перед воротами й хвацько зістрибнув з саней, назустріч вийшов дідок.

— Вечір добрий, пане, яким вітром і з чим до нас приїхали?

— Попутним, маю справу до Румати з Татлибалу!

— До самого пана Румати? А ви ж хто будете такі?

Чорнолюд хвильку подумав.

— Гуннар Блакфортський, так і передайте, пан мене добре знає!

За мить вилетіла статна темноволоса дівчина й накинулась на нього так несподівано, що він аж зніяковів.

— Шо, чорнолюдику, не впізнав? — він придивився пильніше.

— Зо-о-о, та ну мене!

Вони міцно обійнялись.

— Багата, видно, буду, раз старі друзі не визнають! — її очі горіли.

— Впізнаєш тебе, така пані, шо годі й підступитись, не те шоб навіть заговорити!

— Та й ти нівроку, наче навіть підріс трохи.

Гуннар зареготав.

— У мене ріст в інші місця пішов.

На цих словах якраз надійшов Румата.

— Пані Зо, де ж наша гостинність? Тримаємо друга дорогого з дальньої дороги та й на морозі?

— Мої вітання, пане Румата! — чорнолюд вклонив голову.

— Радий тебе бачити Гуннар Блакфортський,- він відпустив кпина, всі розсміялись.

— А шо, — додала жартома Зо, — звучить, як у панича з багатим батьком.

— Одразу з двома: один по-доброму злий, інший просто хороший.

— І як же ведеться нашому злому старцю? — запитав Румата й повів усіх до свого покою.

— Не потупились ше зуби!

Всі знову засміялись.

— А отець Марко?

— Убийвовк? — додала Зо, Гуннар одразу спохмурнів.

Вони увійшли до кімнати мовчки, сіли біля каміна, дівчина принесла теплого вина й наповнила кухлі по вінця. Зо давилась сльозами, а по хвилині промовила:

— То, певно, сталось наприкінці літа чи десь на початку осені, — він кивнув у відповідь, — я не хотіла вірити!

— Туз-Куян, набіг корсарів, він поїхав з Дзв’інкою подивитись...

— Діва кришталевого сміху з його снів… — перервала вона. — Він загриз багатьох, перш ніж вони змогли здолати його. В моєму ведінні Чіро був у вовчій подобі!

— Наш Убийвовк забив більше десятка тих лотрів59, говорять навіть про чотирнадцятьох.

— А з нею шо?

— Дзв’ікою? — вона кивнула. — Врятувалась сама та врятувала град, попередивши всіх про напад.

— Тіла не знайшли? — запитав Румата.

— На тому побоїщі, шо він влаштував, спалили всіх полеглих. Отець Марко знайшов те згарище, й останки перепоховали на почесному місці, пагорбі Чірозахисника — так його прозвали місцеві!

— Там були два диких звіра: один наш Убийвовк, інший такий самий лютий. Але той був старший, досвідченіший, він вичікував і, дочекавшись, напав!

Її очі потемніли.

— Я зо дві декади не міг спати та їсти, — продовжив Гуннар з невимовною тугою, — знову втратити рідну душу — брата, ледь при тямі втримався!

Вони допили вино без слів, Зо показала чорнолюду його ліжко й вийшла. Спалось тривожно, він часто прокидався від якихось страхіть, а прокинувшись, нічого не пам’ятав. Тож зранку вигляд мав гірший, ніж звечора.

— Вибачте, шо приїхав з такими новинами, — промовив чорнолюд і взяв чай з рук Зо.

— Не вибачайся, він і тут був близьким багатьом, — промовив Румата, дівчина відвернулась до вікна.

— Я думав, отець Марко повідомив вам!

— Ні, певно, ця рана занадто болісна й ще занадто свіжа для нього також, — відповів чоловік.

— Ну, що ж, давайте до справ, бо я приїхав з дорученням від нього!

— Чим можу прислужитись?

— Треба поїхати до Франкборга й знайти одного бродячого менестреля!

— Можна поцікавитись, навіщо?

— Чесно, я б краще дочекався отця Марка, а він вже б і пояснив свій задум.

— Він приїде?

— Так, і якшо все складеться, то за дві декади ми маємо зустрітися.

— Зо? — Румата глянув серйозно на дівчину.

— Слухаю, майстре!

— Ти залишаєшся за старшу, я скажу про це іншим!

— Звісно!

— Скарбниця на тобі, я залишу письмові розпорядження на закупку в Лаврі, — вона кивнула. — І розпорядись, щоб приготували коней!

— Краще моїм Ханом, у мене добрі сани.

Зо вийшла з покою виконувати накази.

— У мене є час на збори?

— Звісно! Ви знаєте кого з Лаври?

Румата поглянув на чорнолюда в німому запитанні.

— Цей кобзар мандрівний, а нам всеїдно через Лавру їхати, розпитали б там, шоб не схибити!

— Гарно придумав, я обміркую, до кого можна звернутись, — Румата набив довгу тонку люльку турукешським зіллям і запалив. — А як ваш третій?

— Третій… — він задумався на хвильку. — Та десь у Франкборзі має бути, його запросили на службу до князя Анангаста.

— Хм, він же рвався подалі з Віллії! — турукешець пихнув димом вгору задумливо.

— Маєте які звістки з рідних країв?

— Маю, — журно промовив той у відповідь, — Татлибал сплюндровано та спалено вщент, мої рідні встигли перебратись на західний берег Нитки. Майже всі чоловіки з нашої сім’ї встали під знамена, я також поривався поїхати, та батько попрохали зостатись тут. Це поганий знак — видно, не вірить він у перемогу.

Наступного ранку Румата вивів свого вороного скакуна, Гуннар саме поправляв упряж. На небі ще виднілись останні ранкові зорі, а двором вже сновигали старші з бурсаків, хто був зайнятий біля худоби. Зо у супроводі двох хлопців несла сакви.

— Зайдете в «Двір Чудес», — вона закинула ношу в сани, — віддасте ці травки пані Сузу, а вона вже допоможе, чим зуміє.

Вона обійняла їх на прощання й швидко зникла, чорнолюд навіть не встиг сказати, що хотів. По хвилі роздумів вирішив: може, так і на краще. Хан тупав копитами об сніг, фурчав і водив вухами в очікувані. Коли все було складено й добре закріплено, Гуннар злегка підігнав мула віжками:

— Ц-ц, ц-ц, в добру путь!

— В добру! — відповів Румата.

Його вороний біг ззаду, прив’язаний до саней. І знову дорога, сніги й морозний вітер. Десь на половині шляху зустріли великий загін княжих списоносців з обозом, вони йшли на Північний Схід. За годину від Лаври чорнолюд раптом зупинив сани й пильно глянув вліво — між дерев була якась метушня.

— Сіроманці, — промовив Румата.

— Барса гризуть… — він вихватив сокиру, запалив скіпку від ліхтаря й побіг в той бік.

Турукешець наздоганяв його слідом верхи на своєму скакуні. Гуннар з криком накинувся на хижаків, вони визвірилися, але побачивши вогонь, з гарчанням відбігли. Самка сніжного барса ще дихала, та була сильно покусана, лежала на закривавленому снігу, натужно й часто дихаючи. Чорнолюд поглянув на сліди й швидко пішов ними у зворотному напрямку, Румата тим часом відігнав зграю ще далі. Гуннар зупинився в невеликій западині, прислухавшись, почув жалібне нявчання. Кілька хвилин пошуків, і він натрапив на кубло, а в ньому вовтузилось беззахисне біле кошеня.

— От кого вона рятувала, — промовив він і підібрав маля. Шо, братику, поїдеш з нами.

— Тпр-р-р, ну й око в тебе! — вороний тупотів на місці.

— Загризуть же, а воно ше зовсім беззубе, — Гуннар підняв кошеня за шкірку.

— Таки загризуть… — погодився вершник.

Подальшу частину шляху подолали без пригод, лише от кошеня жалібно скиміло й все намагалось знайти тепле мамчине вим’я. Передусім вони купили молока, а далі вже поїхали до якогось із Руматиних знайомців, там і заночували. Зранку подякували та, відкланявшись, поїхали шукати пані Сузу. Вбили на ті пошуки пів дня, й лише десь після обіду їх провели до однієї лазні, яка виявилась звичайним лупанарем, жінка була там за бандершу.

— Доброго дня паньству, чула, ви мене по всій Лаврі виглядали.

— І вам доброго, так і було, — промовив Румата.

Повз них пройшло кілька статних молодих дівчин у легеньких туніках.

— Пани мають якісь особливі побажання, позаяк так настирно нишпорили?

— Мають. Це вам від Зо, — Гуннар поклав три торби з цупкої тканини.

— Моя пампушечка, ба не забула про прохання! Як добре вести діло з порядними людьми! Так чим я можу відплатити?

— Підкажіть, де б нам знайти кобзаря Ждана?

— Ждана… — бандерша наморщилась, від чого стала схожа на стару картоплю. — Той пройдисвіт може бути де завгодно.

Вони натужно зітхнули.

— Чого так похнюпились? У ваші молоді літа де завгодно — це ж не на тому світі, — жінка посміхнулась. — Прийдіть завтра під вечір, і буде вам щастя. А чи пани не хотіли б попаритись у нас? Мої дівчатка й викупають, і оліями умастять.

— Мушу відмовитись, — відповів чорнолюд, — маю ше справи на вечір!

Румата радо прийняв пропозицію, шепнув Гуннару назву заїжджого двору для нічлігу й зник у дверях. Бандерша лише дивно посміхнулась на прощання чорнолюду. Він винайняв кімнату неподалік і там аж до ночі вовтузився з кошеням. Не дочекавшись турукешця, він ліг спати. Зранку Гуннар прокинувся від дивного відчуття, ніби поруч хтось спить, вночі маля залізло на лежанку й, скрутившись калачиком, спало на його животі.

— Що будеш з ним робити? — запитав турукешець, посміхаючись з цієї картини.

— Не знаю, може, до Блакфорта заберу, якшо виживе. Шкода було сіроманцям залишати.

— Твоя правда. То його б назвати якось.

— Може, Убийвовк чи просто вовк?

— Для кота таке собі ім’я!

— Хан у мене вже є, — він хвильку подумав, узяв пухнастий клубочок і промовив, — ти будеш Сен!

— Не чув такого!

— Це давньою мовою шось там значить, якшо вірити Шамілю. А ваш вечір як склався?

Румата залишив запитання без відповіді, а кошеня, нахлептавшись досхочу молока, знов розпочало пошук своєї мамки. Білий пухнастий писок принюхувався, ловив запахи й нишпорив по всіх закутках.

Наступного ранку турукешець подався кудись у справах Почайної бурси, Гуннар же просидів до обіду в кімнаті, потім засунув кошеня за пазуху й пішов поїсти до корчмм «Під віпером», де вони намовились зустрітись. Шинок був справді добрим: відмінно запечена риба в солі з гарним вином з Гаджугського передгір’я, заїдали все солодким сиром зі сметаною, горіхами, родзинками та медом. По тій справі вже й можна було вирушати на зустріч з пані Сузу.

Лазня гуділа різними звуками — в цей день було повно відвідувачів, і бандерша була трохи захекана, тож довелось зачекати.

— Доброго вечора, пане Румата, — вона улесливо посміхнулась йому, — й вам, шановний Гуннару. Іванко-о! Іванко!

— Слухаюсь, пані! — перед ними з’явилась юна світлолиця струнка дівчина з темно-русою косою аж до попереку.

— А принеси-но нашим гостям узвару, ато ж тут парко й не барись мені.

— Яка краса! — Румата замилувався. — Де ви знаходите такі скарби?

— Ця десь з-під Межібожа, сирота. Підібрала на вулиці кілька літ тому, а то б пропала чи від голоду, чи від холоду, а вірніше, від рук злих. Так і працює в мене служкою.

Іванка була вже тут, з яскравою посмішкою тримала два кухлики. Турукешець пильно глянув і взяв свій узвар.

— Пані… — хотів поквапити її Гуннар.

— Ах, молодість гаряча, так-так. Ждан був у Лаврі минулої декади, тоді подався по навколишніх селах, але так будете шукати його аж до наступного Кресу, — чорнолюд хотів вже щось сказати, та вона випередила його. — Але я добре знаю того старого ловеласа! Ждан зараз в одного знатного пана, його хутір недалеко від Франкборга, десь з пів дня верхи по Південному гостинцю, й зветься Колодар.

Вони подякували, турукешець ще раз глянув на дівчину й з якимось дивним виразом обличчя пішов слідом за чорнолюдом на вихід. На ніч він знову зник.

Вирушили на той хутір наступного дня, й за два дні були на місці. Господар сам вийшов зустрічати гостей, зачувши ім’я вже уславленого по всій окрузі провідника Почайної бурси.

— Ласкаво просимо до господи! З чим завітало таке поважне паньство? — запитав люб’язно чоловік.

— Дякуємо за гостинність дому цьому та його господарю! Пригнала нас справа невідкладна й тим делікатна. Шукаємо одного кобзаря й прознали, що у вас цей пан гостює! — Румата підбирав кожне слово.

— Кобзар? — чоловік посміхнувся. — Чи ж не до себе хочете забрати?

— Таких вільних людей вчительський хліб на одному місці не втримає.

— А справу яку ж маєте? — хазяїн заговорив суворіше.

— Ділову пропозицію. Хотіли запропонувати одну кампанію, якщо на те буде його згода, — турукешець додав. — Без ніякого злого умислу чи примусу!

— Не гоже таких знатних людей на порозі поночі тримати, прошу до господи, а там вже й видно буде.

У великому залі, заставленому коштовними світильниками, стояв довгелецький стіл, вщент забитий гостями. Всі гомоніли, їли, пили, одно слово, бенкетували. В куті молода дівчина грала на струнному інструменті, чередуючи то сумну, то веселу мелодію. Їх посадили з краю, налили повні чарки меду, й один з гостей, на вигляд вже п’яненький, проревів тост. Усі дружно випили, потім ще раз і ще раз, так воно продовжувалось аж до глупої ночі. Гуннар ніколи в житі стільки не пив за один раз, у нього все двоїлось та пливло перед очима. Румата ж виглядав анітрішки не п’яним. Гості дуже ним цікавились і все розпитували про життя в школі, про Батьківщину та про всякі небилиці, що чули про нього. Коли всі попилися так, що слуги порозносили їх по покоях, до залу крізь бічні двері увійшов сивочолий дідуган з довжелезними, білими, як молоко, вусами. Його сталеві очі лихо блищали. Ждан поправив широкого пояса на животі й дістав люльку, неспішно натовк духмяного турукешкоського тютюну й розкурив. Румата одразу впізнав знайомий запах — так пахло в нього вдома, його батько любив такий самий. Він витримав паузу й заговорив першим:

— Доброї ночі, пане кобзарю!

— От зараз і з’ясуємо, кому вона добра, а кому ні, — Ждан пришкулив око, так що його вираз одразу зробився суворий, і присів навпроти. — Шоб мене тут знайти, треба трохи потрудитись, тож розповідайте, й без викрутасів, що вас привело?

— Ми таки стоптали трохи підошви, та нам допомогла одна пані з Лаври. А справа в нас досить цікава. Ви ж чули, що наш ясновельможний князь задумав вчинити безглузде насильство та йти війною на Дол?

— Того тільки лінивий не чув.

— А ще я знаю, що намовляє його до цього майстер Тіктук, — Ждан посміхнувся, вловивши ниточку. — Цей пан дуже гоноровий чолов’яга, наскільки я чув!

— Та не те слово, таких затятих, як отой, ще світ не бачив.

— Я так розумію, те свавіллявійна через претензії по Лісному краю, який добровільно визнав право за Даромиром. Тіктук також з лісних!

— Він з поважного роду привелебної Асіри, один з її правнуків, — турукешець по дідових очах зрозумів, що він вже знає, що від нього хочуть.

— Я так бачу, ви розбираєтесь у всьому незгірш княжих пластунів, то ж викладу суть прямо!

— Я слухаю.

— Один повірений князя Даромира хотів би зустрітись з превелебною!

— Значить, ви хочете попасти до Баруксім-Дайрі — прихованого граду, що схований за горами, снігами, туманами й гострими стрілами його охоронців?

— Саме так.

Дід розреготався.

— І чому б я, простий кобзар, мав знати, де це, та ще й згодився допомогти вам?

— Причин безліч, але я назву одну: купка грошей, яка заважить, десь як оцей юнак!

Дід зміряв Гуннара, який вже й лика не в’язав, підкрутив вуса, густо задимів люлькою і по хвилі промовив:

— Добра торба буде, видко, тому Лютому князю конче треба.

— Війна проти сусіда обійдеться значно дорожче, особливо зараз!

— Часи непевні, твоя правда.

— Ви допоможете? — Румата глянув прямо в дідівські очі.

— Спершу я маю побачити гроші, — голосом бувалого купця і розбійника промовив Ждан.

— Гроші будуть днів за сім, давайте тоді й зустрінемось.

Старий видихнув:

— То, кажеш, десь з такий лантух… — він знову зміряв чорнолюда поглядом. — Давай завдаток.

Раптом Гуннар закопошився і клацнув долонею об стіл. Дід глипнув, його погляд вхопив щось дуже важливе, це було видно з того, як змінилось вираз його обличчя. Ждан підніс монету зі смоугом на світло й по хвилі промовив:

— Гроші мають бути за сім днів, — він випередив Руматине запитання, — я сам вас знайду.

Кобзар різко розвернувся, залишивши монету, й бравим молодецьким кроком вийшов. За ним увійшла дівчина й провели їх до гостьового покою, де вже були приготовані два ліжка з м’якими перинами.

***

Отець Марко в супроводі кількох княжих воїв, які були одягнуті в чумацький одяг, їхав на Захід. Дорогою довелось навіть раз відбиватись від якихось розбійників — вони відчували запах грошей, наче мухи добрий перегній. Тож їм довелось зійти з гостинця та їхати майже невтоптаними доріжками через дальні хутори, села й містечка. Так було довше, та точно безпечніше. І щоб добратись до Франкборга вчасно, треба було гнати вдень і вночі. Вони майже не спали, навіть їли на ходу. Коли він зіскочив зі свого буланого, то мав відчуття, наче геть розучився ходити. Ноги враз налились кров’ю і загуділи, а срака нила так, що аж в скронях віддавало. Ченець зробив розпорядження й одразу пішов до «Карлової кнайпи». Шинкар, дебелий чоловік чималого зросту, звісився через прилавок і обійняв давнього товариша. Отець Марок розпитав для годиться, як справи, як здоров’я, і благословив.

— У тебе мали зупинитись один чорнолюд з турукешцем?

— Є такі, винайняли кімнату, дівок не беруть, багато не п’ють — тихі й сумирні.

— А-а...

— Вечеряють постійно в мене, скоро десь мають з’явитись.

— Нам би який тихий кут і без зайвих вух?

— Буде, Маркусю, все буде, ти краще скажи, чим дорогого гостя почастувати?

— Ну, якщо маєш тих своїх форелів, то буде найкраще, — його посмішка розлилась на все могутнє обличчя.

— А пити шо ж бажаєш?

— Нічого, хіба налий мені кухлик свого теплого вина, щоб відігрітись.

— Зараз все буде, проходь он у той закапелок, — корчмар випростав могутню руку, всю зататуйовану якорями, русалками та всілякими морськими оберегами у потрібному напрямі.

Чорнолюд разом з Руматою якраз повертались з княжої бібліотеки. Гуннар розповів йому про трактат чорного алхіміка, й той згодився допомогти, також зацікавившись тим вченим. А оскільки часу вільного мали аж до вечора, то воно й цікаво було понишпорити трохи. Турукешець, увійшовши першим, одразу помітив закличний жест шинкаря, той направив їх до ченця.

— Панотче-е, — промовив він, — якже я радий вас бачити!

— Благослови тебе Всевишній, а я ж який, то вже трошки літ минуло!

— Ви як до того Блакфорту подались, геть про Почайну забули.

— Моє серце назавжди там, а ще знаю, що залишив все у надійних руках. Чув про твої успіхи. А тепер до справи…

Фіранка відхилилась, і в тому місці з’явилась усміхнена голова Карла.

— Чи паньство добрий апетит нагуляло?

— Ато! — відповіли хором.

— Дівчатка, давайте хутчій! — стіл вмить ока заставили наїдками вправні дівочі руки. — А ще там крутиться один такий нехороший хлоп, зайшов одразу за вами й все видивляється.

— З сивою чуприною та такими самими вусами? — запитав одразу Румата.

— Нє, той ше моложавий, та з вигляду різун, і погляд такий лукавий.

— Якшо нас хто таки спитає, направ сюди, справді чекаємо на одного дідка, — додав турукешець, корчмар махнув своїм головищем і зник.

— Тож ви знайшли того кобзаря?!

— Ага, — промовив Гуннар, налягаючи на форель та запечені овочі. — Якби не Зо, шукали б, певнр, й досі!

— Он воно як… Він погодився?

— Майстер Шаміль мав рацію, прикинувши мою вагу. В нього одразу загорілись очі, сказав, що сам знайде нас.

— Вже знайшов, — пролунав голос з-за фіранки.

— Ласкаво просимо до столу, Ждане, — промовив ченець.

Кобзар зайшов, лагідно зняв з-за плечей свою бандуру та сів біля турукешця.

— Невже княжа служба почесніша за божу,? — він глянув на Марка.

— Одне ніяк не заважає іншому. Ви пригощайтесь, тут найкращі в усій Віллії запечені форелі.

— Так-так, по особливому заморському рецепту. Мав нагоду переконатись, — кіготь кинув собі добрячий шмат на тарель

Попоївши, далі розмову повів Ждан.

— Я трохи помізкував над вашою пропозицією, та маю деякі сумніви, — ченець одразу дістав свою торбу й витрусив тугі калитки на стіл.

— Це на додачу до обіцяного.

— Плата щедра, але й ризик великий. У горах багато снігу, скоро потеплішає, і розпочнуть сходити лавини.

— Тоді треба поспішати, — вставив Гуннар.

— Я можу взяти тільки двох, і ніякої зброї. Частину шляху треба пройти із зав’язаними очима, — він підкинув один капшук, зважуючи. — Ледь не забув головного: якщо біля палацу вас не захочуть прийняти, то вже не мій клопіт, і ми вертаємо одразу!

— По руках — промовив отець Марко.

— Хто піде з вами другим?

— Я маю деякі справи в Лаврі, — сказав одразу Румата, ченець кивнув.

— Отже, чорнолюд. Добре, чекаю на вас з грошима біля Княжої брами.

Ждан згріб своєю лабетою капшуки до кобзарської торби та з якоюсь особливою ніжністю підхопив бандуру. Його міцні величезні пальці дисонували з тендітним грифом. «Такі руки краще б підійшли шукачу металу, ковалю», — подумав Гуннар. Старий кобзар-кіготь вийшов геть, не попрощавшись.

— Признаюсь чесно, князь Даромир все більше мені подобається, — промовив по хвилині мовчання Румата, — а у Віллії про нього всякі дурниці ходять.

— І більшість з тих слухів — правда: він жорсткий і справедливий володар.

— Це грані одного леза, — відповів на те турукешець, — особливо зараз. Кілька декад тут, на майдані біля торгу, четвертували, а потім спалили кількох людей.

— За шо? — поцікавився Гуннар.

— За шпигунство на користь ворогів і чорнокнижництво.

— Я вже чув, і на жаль, це не єдиний випадок, — отець Марко задумався на мить і продовжив. — Дол майже перестав торгувати з Віллією: купці, чумаки та й прості заробітчани стали боятись їздити як в один, так і в другий бік. Ці події стаються так недоречно — кращого часу годі б підібрати.

— Ви думаєте, за цим стоїть хтось ззовні? — Румата також замислився.

— Доказів катма, але дуже воно все ладно, наче по нотах прописано. Галісдар скоро видихнеться. Вибач Румато, маю погані новини звідтіля.

— Я отримав листа від батька не так давно, вся родина перебралась на західний берег Нитки. Всі заможні роди згуртувались, зібрались грошима та укріплюють береги, — в його голосі були чутні нотки відчаю.

— Так-так, може, з того що й вийде.

— Батько також описали розповідь братів про аркінську тактику, вони вже зустрічались на полі битви, — ченець пильно вслухався в кожне слово. — В перших рядах ідуть ті, кого взяли в полон, а також люди з окупованих територій, вони наче одурманені. Одному брату довелось заколоти свого доброго друга, якого взяли в полон кілька декад до того. Він майже не впізнавав його, та навіть коли признав, все одно хотів вбити. Я не знаю, що треба зробити, щоб так підкорити за неповний місяць чоловіка, який до того люто ненавидів ворога. Ще брат розповів про дурман, яким, певно, й ламають волю бранців. У них навіть вийшов наказ не здаватись у полон живими!

— До мене доходили якісь чутки, виходить, вони таки уміють це робити.

— Я вірю в знання, — продовжив Румата, — але тут мій розум безсилий, і на думку спадають лише магія, чари та чаклунство.

— Магія — це таке ж знання, лишень дуже особливе, його бережуть, як зіницю ока й посвячують тільки обраних. Тож не треба робити собі ідолів! Я б з радістю погомонів ще, — втомлено промовив і позіхнув він, — але очі злипаються, то ж вибачте...

— Що ви, панотче, йдіть відпочити, а ми ще трохи тут посидимо, такої смакоти в житті не куштував!

— Карл — митець у всьому, що стосується риби! Не знаю, коли буде нагода зустрітись наступного разу, та маю надію, що скоро й за кращої оказії!

— Надіюсь на те саме, — промовив Румата.

В шинку зчинився якийсь гамір. Корчмар гучно з кимось сперечався, і цей ґвалт наближався до них. Фіранка різко відлетіла вбік, перед їхніми очима постала фігура в засніженому плащі. Весь каптур і грубий шарф, обмотаний навколо шиї, були покриті інеєм, брови також були зовсім білі, щоки, навпаки, червоні й продуті морозним вітром. Рука рвонула шарф, та він приморозився до волосся, з-під нього вилетів зойк. У теплі кімнати постать наче окутував туман — то парувало тіло.

— Видно, здалеку до нас, — шинкар лише розвів своїми могутніми руками, Румата придивився пильніше.

— Зо-о, — у відповідь пролунало якесь мугикання, — Зо, ти що тут робиш?

— Примерзло, — нарешті, впоравшись з неслухняним шарфом, вигукнула дівчина, — щоб його чорти на вертелі крутили.

В неї зуб на зуб не попадав, а руки тремтіли, вона наскрізь промерзла й ледь стояла на ногах.

— Як ти дізналась?.. — розпочав було турукешець.

— Він живий, — тоді голосніше, — ви почули, він живий, я бачила!

Вона майже перейшла на істеричний крик.

— Ти ж могла замерзнути, дівчинко, — промовив з батьківською турботою ченець,. — Що за лихий тебе вхопив, геть життя не шкода?!

— У цілому світі я маю лише один борг, який не зможу сплатити довіку...

— Убийвовк, — Гуннареві очі спалахнули голубим вогнем, — ти зараз про Чіро?

— Про кого ж ще! Після того, як ти розповів, я не могла спати кілька днів, і потім прийшло видіння. Я бачила великого сіроманця, а потім він перетворився на лихого воїна й відбивався від зграї шакалів, але поміж них був ще один вовчур — старий, лютий, досвідчений, певно, це той, з попереднього сну! Він вичікував, і коли перший розкидав майже всіх, цей другий перетворився на вояка та підступно вдарив його у потилицю, але не вбив. А далі обернувся знову на сіроманця, взяв свою жертву в пащу й поніс до лігва. Біг він, майже не торкаючись землі, навіть по воді, й зупинився на якомусь острові. Там і викинув непритомне тіло у великій світлиці біля маленького кволого вовчиняти. А потім я впізнала в тому зраненому нашого Убийвовка. Він отямився й одразу підхопив те маля, приклавши до своєї рани на грудях, щоб воно пило його живу кров.

Зо стихла.

— А далі, — Гуннар аж підвівся, — ми ж вже й похоронили його, далі шо було?

— Це все, на цьому видіння закінчилось, та я знаю, шо то був Убийвовк, і він живий.

— Як ти нас знайшла? — Румата з подивом дивився в її червоне обличчя.

— Не знаю, мене щось тягнуло, мов волоком, а мій Сонько нісся сам, ніби знав дорогу, — дівчина похитнулась, у неї запаморочилось у голові.

Отець Марко ледь встиг її підхопити, стільці й посуд полетіли додолу. Вона була холодна, неначе крижинка, тільки щоки горіли вогнем.

— Ка-а-арл! Ка-а-а-рл! — прокричав ченець. — Весло тобі в гузно! Ка-а-арл, холєра б тебе побрала!

— Шо пан баш… — корчмар вчасно схаменувся. — Панотче?

— Швидко теплої води та якусь балію, — його голос прозвучав, мов канчук за роботою.

Шинкар із завидною спритністю метнувся до кухні, звідти вибігла жінка з ковдрою. Отець Марко підхопив дівчину, як лантух, і поніс слідом за жінкою. В пральні вже наповнювали чан водою, він вмить звільнив дівчину від верхнього одягу, Зо ледь дихала. Служниця вилила два цебра води.

— Загаряча, давайте ще холодної та тримайте окріп на похваті, — жінка лише кивнула у відповідь.

Ченець стис міцно очі, розплющив і розірвав сукенку, стягнув сорочку, спробував рукою воду й опустив молоде оголене й крижане дівоче тіло в балію. Вона щось мугикала в гарячці, він розминав її пальці.

— Роби те саме з ногами, — кухарка заходилась допомагати.

— Як холодно, — прошепотіла дівчина, цокочучи зубами, її шкіра була, мов у гуски, тілом йшли дрижаки, аж вода вихлюпувалась.

— Підлий гарячої й подай кухлика!

Отець Марко пів ночі провів біля Зо, й тільки переконавшись, що вона відігрілась й не застудилась, пішов спати сам, бо вже валився з ніг.

В обід Гуннар обережно розбудив його.

— З нею все гаразд?

— Всевишній уберіг цю шибайголову, — він тер сонне обличчя. — Нам вже час?

Гуннар мовчки кивнув і вийшов готувати Хана з ченцевою кобилою.

Ждан скривився, забачивши їх здалеку, й глянув на сонце. Отець Марко у супроводі чорнолюда під'їхали легким клусом.

— Вибачайте за спізнення, вчора виникли непередбачені обставини, — розпочав він замість вітання.

— Сподіваюсь, це не пов’язано з оплатою?

— Аж ніяк, — чорнолюд заходився діставати торби зі свого мула.

— Але тут половина?! — гаркнув кіготь.

— Звісно, інша по поверненню, — промовив Гуннар. — Гроші в одного поважного пана на зберіганні!

Ждан свиснув, під'їхали сани з двома хлопами, вони швидко все перевантажили й зникли.

— Ми йдемо в гори, тож маємо розраховувати один на одного, — промовив кіготь. — Ви повинні цілковито й в усьому слухати мене — від цього залежить, чи всі повернуться назад.

— Звісно, так і буде, — згодився отець Марко з чорнолюдом, і вони рушили.

Кілька днів їхали на Захід, ще півтора дня гірськими стежками й перевалами до маленького села. Зупинились на околиці кичери60, де осторонь інших стояла халупка, в ній жив старезний сивий дід, весь продутий гірськими вітрами й висушений часом. У нього залишились до наступного ранку й там залишили й коней. Ждан наказав вийняти все зайве, власноруч допоміг перебрати речі й перепакувати наплічники. Потім нагодував їх і влаштував спати, а сам вийшов з дідом, і вдвох вони подались у невідомому напрямку.

— Шось не йму я віри до цього нашого провідника, — промовив Гуннар, влаштовуючись біля теплої печі та поклавши собі на живіт кошеня.

— Боюсь, не маємо іншого виходу, — ченець закрив свого молитовника.

— Отче, я після їду до Туз-Куяна, якшо є хоч малесенька надія...

— Зробимо все можливе, лише владнаємо справи тут.

— Даромир відпустить вас?

—Я допомагаю йому, а не служу, — Гуннар поглянув на наставника. — Всевишній дав Зо дар і послав те видіння, це все неспроста!

Чорнолюд кивнув у відповідь, позіхнув і закутався в ковдру, та сон ще довго не брав його.

Кіготь розбудив їх ще затемна, й мандрівники вирушили гірською стежкою вгору, а вдалині в сірості ранку виднілась засніжена Чорногора. Вони дерлись нагору, петляючи за своїм провідником, потім вкрутили в підошви ікла й дряпались слід-вслід за Жданом крутим схилом. Заночували на невеликому виступі просто неба. Нагрібши стіну зі снігу, щоб захиститись від вітру, розклали ватру й отак, закутавшись в козлячі шкури, поснули. Наступного ранку йшли дуже повільно, Ждан крутив головою на всі боки, наче щось видивлявся. Коли вони вийшли на полонину, він зупинився й промовив:

— Вони тут, десь зовсім поруч, я відчуваю їх.

З неба падав лапатий сніжок. Так компанія прокрутились до обіду, але ніхто не з’являвся. Гуннар занервував, його кошеня також копошилося за пазухою, видно, відчувало, що хазяїну було незручно в цьому місці. Тоді вони розпалили ватру та взялись готувати кашу та відігрівати солонину. Чорнолюд тільки-но доїв свою пайку, коли поряд з’явився білосніжний вовчур, кіготь посміхнувся. Сіроманець дивився на гостей своїми пильними очиськами, а потім завив натужно. За мить отець Марко вловив краєм ока рух тіней, їх було майже не видно. Він відмітив про себе майстерність, з якою мисливці рухались. Кільце з десяти воїнів, які наче виросли з білої пустки, оточило їх: усі в кобеняках з лізардової шкіри, тримали луки напоготові. Старший підійшов до Ждана, привітався мовою массарі, швидко переговорив і зав’язав очі гостям цупкою тканиною, кігтю також. Валка пішла вгору, петляючи, поки не стемніло. Поспавши в шалаші кілька годин, продовжили сходження в темряві. Небо було затягнуте хмарами, тож зірок не було видно, й визначити напрям було майже неможливо. До того ж вони постійно змінювали напрям руху, й отцю Марку здалось, що це робиться навмисне, щоб збити їх з пантелику. Перед самісіньким ранком, коли небо ледь посіріло, кавалькада зайшла до печери, де на них вже чекав супровід. Варта повела їх тим проходом до міста. Перше, що впало в око, коли вони вийшли з невеличкої брами, — багато смерек поряд зі стрункими кам’яними будиночками, й від цього здавалось, що ти радше у лісі, ніж у граді. На деревах щось виднілось, але в сірості туманного ранку не можна було добре його розгледіти. Ченцю здалось, що то якісь помешкання, збудовані на кількох деревах одразу. Варта не зронила жодного слова, отець Марко вертів головою на всі сторони, роздивляючись досі небачену архітектуру. Їх вивели на великий майдан по віддаль красувався палац з тендітними, майже помережаними, баштами та дахами, колонадами й балюстрадами. Інші замки які йому доводилось бачити, були створені для захисту — грубі у простоті своїх форм з товстелезними мурами та стінами. Цей же здавався напрочуд легким і повітряним, він прямо радував око, кожна лінія гармонійно поєднувалась з іншою, одна форма перетікала в другу. Вони споглядали з відкритими ротами, аж поки вартові не показали жестом, що вже прийшли. Їх завели у будинок напроти палацу, Ждан вже був там. Ченець запитально глянув на кобзаря:

— Може, сьогодні, може, й завтра, а може, взагалі ніколи. Превелебна знає про вас, і якщо викаже ласку прийняти, ви дізнаєтесь!

— А якшо ні? — пирхнув Гуннар.

— Вам дадуть знати й про це! А зараз вимийтесь та вкладайтесь спати. Якщо голодні, на столі є їдло, воно тут трошки своєрідне, та загалом смачне!

— А ви? — Чорнолюд пильнував.

— У мене справи!

— Тут є смоуги?

— Найбільші, яких тільки я бачив!

— Чорні?

— Чотирикрилі!

— Вас тут навчали полювати на них? — Ждан аж реготнув.

— Здобич не полює на хижака!

— Але ж ваша гільдія торгує такими панцирами!

— Це рідкісний і дорогий товар, інколи можна знайти й такі дари! Ну, мені час. Приводьте себе до ладу й відпочивайте — маєте бути свіжими, якщо вас запросять!

Кіготь подався геть, Гуннар першим заскочив у діжку з гарячою водою, поплескав себе й вже хотів вилазити, та отець Марко зупинив його й кинув брусок зеленого мила та щітку з ніжним ворсом. Він понюхав мило — пахло яблуком. Чорнолюд не втримався та з цікавості лизнув, одразу скривився, спльовуючи:

— Так смачно пахло… — він виправдовувався під добродушний сміх наставника.

— Я й сам такого ще не бачив!

Викупавшись та зодягнувшись у свіже, вони сіли за стіл. Отець Марко налив молока з керамічного глечика, взяв свіжого, духмяного коржика й щось схоже на мед. Вмочив, скуштував — виявилось солонуватим з присмаком якоїсь незнайомої приправи, відпив молока — воно ж було солодкувате, зі смаком ягід.

— Смачно, але незвично, — промовив він до чорнолюда, — скуштуй!

— Все у них тут якось не так… Ви той замок бачили? Який височезний!

— Бачив — дуже гарно!

— Але ж там такі вікна, як у такому оборонятись?

— Певно, він для іншого потрібен, вони дуже добре сховані в горах. Видно, не бояться нападу, тут все місто — неприступна фортеця!

— Це ви, панотче, правильно підмітили: шоб напасти, спочатку треба знайти їх! Перш ніж завести сюди, нас добряче кругалями поповодили…

— Поводили, тепер би ще зустрітись з превелебною, щоб хоч недарма ж водили, — він посміхнувся. — Давай відсипатись!

Гуннар позіхнув від цих слів і поліз на лежанку біля каміна — після безсонної ночі втома брала своє. Отець Марко дістав свій псалтир і також втаковився на іншу лежанку, трохи почитав і заснув.

Чорнолюд прокинувся першим, йому здалось, що хтось прискіпливо й вже досить довго дивиться на нього. Він протер очі, добряче потягнувся й завмер — у дальньому куті кімнати стояла струнка дівчина й стежила за ним пильним оком. Була вона зодягнута у вовняне плаття небесного кольору з легеньким гаптуванням, тканина сукенки закінчувалась трошки нижче колін і біліла сорочкою. Стан її перетягував неширокий шовковий пояс роботи гарного майстра з вишуканою клямрою, що мерехтів розшитим візерунком. Частина світло-русого волосся була зібрана в хвіст на маківці, відкриваючи вуха. Вони були, майже як у людей, тільки трішки гостріші на кінчиках. Її виразні очі враз змінили колір з карого на сірий, коли Гуннар глянув на нею.

— Доброго, — чорнолюд глянув у сірість вікна, — це вже вечір чи ше день?

— До вечірньої зорі залишилось зовсім трішки, — стримано відповіла дівчина майже без акценту, продовжуючи пильно розглядати його.

На сусідні лежанці кашлянув ченець, прокидаючись. Вона продовжувала дивитись прямо на чорнолюда, йому стало аж ніяково. Ченець піднявся й з виразом приємного здивування також помітив господиню помешкання.

— Благослови тебе Всевишній, і дякуємо вам за гостинність!

— Радо приймаю ваші побажання та вдячність, — промовила незнайомка, її вуста торкнула легенька посмішка. — А це справжній чорнолюд?

Вона звернулась до отця Марка.

— Справжнішого не буває!

— Я про них тільки в книгах читала, вибачте мою цікавість, — дівчина нарешті опустила свій погляд і трішки навіть почервоніла, — і ви, пане чорнолюд!

— Я отець Марко, а то Гуннар!

— Гуннар Блакфортський! — він аж груди напнув.

— Називайте мене Саяна ді, буду вашим провідником.

— Ді — значить учениця–мисливець? — запитав ченець.

— Ку — учень-мисливець, я вже ходжу сама на полювання, але ще не пройшла випробування!

— Тоді дозволь запитати, Саяна ді, коли нам випаде честь зустрітись з превелебною Асірою?

— Превелебна друга мати Асіра вже чекає на вас, я проведу!

— Може, нам хоч одягнутись, холодно ж на дворі? — пирхнув чорнолюд.

— Я чекатиму на ґанку.

Дівчина хутко натягнула легкий кожушок, вхопила сагайдак з луком і зникла за дверима.

— Вона витріщилась на мене, наче на звірину небачену! — гаркнув Гуннар.

— Ти б краще брав усе гарне від нашого старця, поганого вже й так торбу маєш. Чого розбурчався? — посміхнувся ченець. — Дівчатко юне, може й не бачила!

Вони вийшли на ґанок, та Саї ніде не було, навіть слідів. Гуннар вертів головою на всі боки, потім переглянувся з отцем Марком і вже було хотів щось ляпнути гиденьке, але ченець вчасно цикнув на нього. Він уловив рух краєм ока — Сая стояла обабіч, її кожух злився з білим снігом так, що дівчину майже неможливо було розгледіти.

— Панно Саяно, ми готові й чекаємо, — вона поворухнулась, і лише тоді Гуннар помітив її силует.

— Я трішки захопилась — спостерігала за білкою, вона живе на тому дереві. Ходімте!

— Файний у вас кожушок!

— Нічогенький, батьків подарунок на повноліття!

Дівчина з грацією сарни прудко повела їх через майдан до колонади. Було не так, щоб пізно, та геть порожньо, їхня трійка — ото й весь рух, куди не кинь оком. На Гуннара, звиклого до гамірного Блакфорта, це справило гнітюче враження — трохи по-іншому він уявляв собі казковий Баруксім-Дайрі!

— А де всі? — не втримавшись, запитав він дівчину. — А то враження, наче попали на кладовисько…

— В горах, у казуї-шахан шлюбний період!

— У смоугів? — перепитав ченець, вона кивнула у відповідь.

— У граді зараз тільки варта та ті, хто ще не пройшов випробування!

Вони промайнули колонадою і повернули в бічний прохід. Гуннар усвідомив тільки за десяток кроків, що статуї, припорошені снігом, ледь помітно дихають!

— Гляньте, — він пхнув легенько ченця ліктем, — то ж варта, кам’яні одоробла!

Той лише посміхнувся у відповідь. Далі були палати різних форм, по-різному оздоблені, небачені до сьогодні. Чорнолюд тільки йі встигав рота роззявляти від подиву. Отець Марко також перебував під неймовірним враженням, та життєвий досвід дозволив йому реагувати на цю красу більш стримано. Саяна йшла попереду, граційно крокуючи. Одразу стало зрозуміло, що дівчина тут частий гість, якщо не більше. Вона відкрила масивні двері своєю тендітною рукою, і чернець аж затамував подих. З дверей на них дивилось літо з усіма його кольорами, звуками та запахами. Шовково-зелена трава буяла, пташки співали, коники сюрчали, а вдалині шумів струмок. А той запах свіжого лугу з його різнотрав’ям!.. Він солодко лоскотнув ніс і сп’янив розум, наче від молодого вина. З цього зачудованого стану ченця з чорнолюдом вивів звичайний дитячий галас, такий знайомий і рідний — діти пустують та граються будь-де, навіть посеред літа зимового вечора.

— Превелебна чекає на вас біля озерця на волошковій поляні, нам по кам’яній доріжці.

— Літо! —тільки й сказав Гуннар, переступивши поріг.

— Зимою і не пахне… — відповів замислено отець Марко.

Саяна пішла вперед, показуючи дорогу, ченець зупинив погляд на небосхилі. Він був геть іншим: пурпур в одній частині та хмари — рожеві, сиві та зеленувато-жовті. Отець Марко розглядав те небо, й чомусь в голові крутилась думка, як нав’язлива муха, що це не з їхнього світу, таким чужим воно йому видавалось! Дівчина вела їх між струнких, незнаних плодових дерев, стежина петлянула, й вони вийшли на луг. Він мерехтів усіма кольорами веселки й пах, наче після вранішнього дощику — свіжістю, теплом і вологою. А ген вдалині синіло на шовково-зеленому ціле волошкове поле з єдиним могутнім дубом. Ченець помітив струнку постать, що стояла неподалік від дерева. Превелебна також справила враження, підійшовши ближче. Вони розгледіли її краще. Шкіра блакитного кольору відливала рожевинкою, струнка, та не худорлява, з приємними рисами обличчя й виразними мигдалевидними очима. Волосся світло-русе, майже срібне, прикрите мережаним каптуром, який нависав над високим чолом. Жінка, як і ченець, тримала в руці посох витонченої роботи з чудернацькими візерунками. Монах опустив голову в привітанні, чорнолюд повторив за ним.

— Шановне панство, вітаю вас у Баруксім-Дайрі.

—Велика честь, превелебна, — ченець ще раз уклонив голову, — бути запрошеними на розмову з вами!

— Надіюсь на взаємність! Сая ді, покажи шановному Гуннару все тут, — Асіра промовила більш прохання, аніж наказ.

— Так, превелебна.

Чорнолюд пішов за дівчиною.

— Я бачу, вам сподобався мій сад!

—І здивував, — чесно відповів Марко. — Це місце, наче з іншого, райського світу!

— Хіба трохи. Моя мати, превелебна Сіоніс, говорила, він дуже схожий на її далеку батьківщину.

— Сіоніс — перша превелебна мати, мати народу Дел-й-Массарі, — більше для себе промовив ченець. — Я гадав, то лише стародавня й гарна легенда!

— Кожна історія з чогось розпочинається, ви знайшли початок цієї.

— Можна запитати?

— Звісно, отче Марко!

— За легендою, ваша мати бачила прадавній світ і те, як він загинув?.. — ченець притих.

— Бачила й навіть ту руїну, яка залишилась після.

— Прадавні зробили щось дуже зле, раз отримали ту кару?

— Покарання було непомірно жорстоким, хоч вони й вчинили зле, та так вже заведено в тому світі, звідки вони викрали мою мати.

Отець Марко ловив кожне її слово. Превелебна задумалась на хвильку, потім глянула йому прямо в вічі та продовжила:

— Ви подолали довгий шлях не тільки з цікавості до легенд!

— Ваша правда, та я навіть не знаю, як підступитись до того, з чим прийшов.

— Відвертість дає ясність і породжує взаємність!

— Так-так, превелебна, я б попрохав того ж, — він вдихнув, на лівій скроні жилка пульсувала від напруження. — Ви, певно, чули про суперечку між князівствами Дол і Віллія.

— Чула!

— Лісний Край визнав право за Даромиром і прийняв його за свого князем, та Анангаст Сивокрил хоче зазіхнути на це!

— Ви хочете поговорити про Тіктука, я гадаю?

— Я хочу запобігти кровопролиттю й не допустити непотрібної війни напередодні війни ще більшої!

— Що ж пропонує ваш князь Даромир?

— Допомогти напоумити Анангаста. Настав час об’єднуватись, а не пригадувати старі образи!

—Це непросто… — Асіра зосередилась. — Мій правнук вважає свій народ обраним і хоче повести його шляхом, відмінним від того, яким його бачу я як провідник для всіх Массарі!

— Лісний Край вже якось спробував це в минулому — пролилось багато невинної крові з обох сторін!

— Лісний народ вийшов з Баруксім-Дайрі. Той, за ким вони пішли, є натхненником для мого онука.

— А що думаєте ви про все це?

— Ми — єдине ціле: люди, чорнолюди, массарі, ба навіть ті дикі племена з дощових лісів чи з окраїн крижаної пустелі. Одне світило дає нам життя, і одна земля носить. Ви мудрий муж, Марко Сівер, ви ж могли просто найняти якогось асассина61, та замість того прийшли сюди!

— Смертовбивство приводить лише до ще більшого смертовбивства.

— Ви довго йшли до цього розуміння, скуштувавши зла, але таки віднайшли світло в собі.

Отець Марко відчув, як превелебна проникла йому в голову, всього на коротесеньку мить.

— Це далось мені нелегко й дуже великою ціною, яку ще доведеться сплатити, — його погляд полинув кудись далеко за горизонт.

—У кожного своя чаша, й наповнена вона відповідно до вчинків, платити доводиться всім!

— Схожі слова я маю і в своєму псалтирі, але буває, життя ставить перед таким вибором, що доводиться наповнювати ту чашу злом і гіркотою.

— Інколи й справді стоїть вибір з двох зол, та моя порада — не обирати жодного.

— Як? — він глянув пильніше.

— Мій онук одурманив князя й не має наміру спинятись. Це погубить його й ще багато невинних навколо, — сумно промовили Асіра, так, наче знала це як звершений факт. — Ви правильно обрали, приїхавши сюди. Я власноруч владнаю цю справу. Це моя кров і відповідальність моя!

— Маю ще запитання!

— Говоріть, отче Марко!

— Я хочу запитати вас від імені Даромира Лютого, що буде робити народ Дел-й-Массарі у випадку великої війни?

— Ми намагались жити мирно, не втручаючись у справи зовнішніх князівств, і в нас виходило більше як півтисячі літ, — вона впіймала його пильний погляд. — Я подумаю над цим. Звістки з-за Темного моря й справді не радують… А зараз я хочу запросити вас відвечеряти разом!

— Велика честь для мене! — він схилив голову на знак пошани.

— Навзаєм, Сая ді допоможе вам з усім.

Позаду вже стояв ескорт з двох молодих мисливців. Асіра зігнулась, поправила кілька квіток спочатку на одному курганці, потім на іншому і в повній тиші пішла з почтом у напрямку, протилежному тому, з якого прийшло посольство. За мить нагодився й Гуннар з Саяною. Він виглядав захоплено, а дівчина щебетала навколо нього, рада такому вдячному слухачеві.

— Отче, тут такий простір, за день ледь обійдеш! А то вгорі купол з магічного скла! — він тицьнув пальцем в небо.

— А-а, — ченець нарешті побачив їх, — ти щось говорив?

— Кажу, шо вдома ніхто не повірить і обізвуть нас брехунами! — чорнолюд реготнув від задоволення.

— Може, й так, мій хлопчику… А ви, панно, — він звернувся до Саї ді, — чи були ви за межами Баруксім-Дайрі?

— Ні, тільки в горах на полюванні, — отець Марко, розмірено крокуючи за дівчиною, знову поринув у свої роздуми.

А молодь щебетала весняними пташками, обмінюючись враженнями та історіями — кожному з них було однаково цікаво дізнатись про незвідане. Сая привела їх до того самого будинку з сірого каменю, що весь був вкритий мохом і від того здалеку здавався смарагдовим. Всередині було вже натоплено, на столі чекала приготована їжа, а його кошеня мирно дрімало біля мисочки з молоком. Гуннар одразу кинув свій погляд на їхні речі.

— Це мій будиночок, то, мабуть, сестра тут трохи похазяйнувала, ви не хвилюйтесь. Баруксім-Дайрі — гостинний град, особливо якщо ви гості превелебної.

— Звичка, — промовив він, виправдовуючись, — у заїжджих дворах компанія різна збирається, часто-густо доводиться спати пузом донизу на цінних речах, шоб не поцупили! Так ти кажеш, ми гостюємо в тебе з сестрою?

— Ні, тільки в мене, сестра ще при батьках.

Чорнолюд кинув здивований погляд.

— То в тебе, певно, й чоловік має бути?

Саяна трохи знітилась від того запитання й відповіла по хвилі, зашарівшись:

— За мірками Массарі, я вже не дитина, але свого судженого не знайшла, — і додала за мить, — ще!

Гуннар наморщив лоб, обдумуючи сказане, в нього аж жилки заграли на шиї та скронях. Юнак поправив ще рідкі по чорно людським міркам вуса:

— І ніхто не дивиться косо на тебе, ніхто тим не штрикає?

— Чому б це? — відповіла дівчина здивовано.

— Ого-о, ти точно не була в зовнішньому світі, там трохи інші уклади!

— Які? — її очі спалахнули цікавістю.

— Ну, молода дівчина без чоловіка з власним будинком — всі позаочі називали б її блудницею.

Сая нахилила голову трішки вліво.

— Блудниця — це мандрівниця?

— Е-е-е, — запнувся чорнолюд, — ну-у, це коли...

— Одна з вад зовнішнього світу, — промовив ченець. — У вас майже нема різниці між чоловіком та жінкою, а за горами вона є, і досить суттєва. Жінка, перш за все, мати й господиня, потім все інше.

— То що ж значить тоді блудниця? — вона виглядала спантеличеною.

— Так називають жінок, які живуть у гріху з іншими чоловіками за гроші!

— А якщо ті чоловіки не проти?

— Саме з ними якраз проблем нема, проблеми з їхніми дружинами, — вставив чорнолюд з посмішкою.

— А-а-а, — Саяна все одно виглядала розгубленою, — дивний звичай!

— А у вас як же заведено?

— Кожен сам собі володар, хто ж зна, коли доля подарує стріти другу половину!

Ченець у цей час роздивлявся краєвид за вікном. Його бентежила й водночас тішила можливість ще раз зустрітись і поговорити з Асірою — можна ж стільки всього розпитати й дізнатись!

— Отче, ви вирішили справи з превелебною?

— Здається, ми порозумілись!

— То коли нам збиратись назад?

— Ще не знаю.

— То буде не зовсім швидко, — вставила Сая, Гуннар глянув на неї запитально, — ваш кіготь пішов добувати панцирі, тож повернеться днів за сім чи вісім.

— А може, хтось інший нас виведе?

— Він наразі єдиний, хто може відвести вас назад.

— Чорти б його вхопили за м’яке гузно... — ледь чутно промовив він.

— Що за нагальність така?

—Маю вирушати на Південь, і чим скоріше, тим краще, доки гостинці не розкисли!

Сая поглянула на нього з розумінням і мовила:

— На жаль, я нічим вам з цим не зараджу, доведеться чекати, без Ждана вас не виведуть. З вашого дозволу.

Дівчина піднялась на горішній поверх, чорнолюд упав на лежанку й свердлив очима балку в стелі.

— Ці кілька днів не зарадять тому лиху, що вже сталось, — повів ченець, — а в нас з тобою є можливість краще роздивитись массарі в їхньому домі, тож тримай очі розплющеними, а ум ясним.

— Але ж, отче, Убийвовк десь там скніє...

— Я не менш за тебе хочу знайти його й молюсь про це кожного ранку й вечора. Та не забувай, що це поки що лише віщування Зо!

— Але ж у неї дар!

— Не буду заперечувати, та дівчина дуже ніжно ставиться до вас, а надто до Чіро, тож будемо вірити в краще, та все ж…

— Отче, він живий, і крапка, ну не міг він віддати Всевишньому душу!

— Хлопчику мій… — лише посміхнувся сумними очима ченець.

***

Герші сидів у своєму покої в ратуші. З самого ранку нила кукса, й від цього настрій був відповідний, ото тільки сміх дочок порадував за сніданком. Він кілька годин продивлявся папери по солеварнях. Виходило не дуже, град ще не оговтався від того лиха: людей не вистачало, грошей також, та й чумаки боялись приїжджати по сіль. Перші галери з прянощами прийдуть (якщо прийдуть), то лише за кілька місяців. Градмайстер потер напружене чоло.

— Дозвольте? — до нього прийшов Златоус. — Тут за останні місяці.

Чоловік обережно поклав книжку на стіл.

— Радий тебе бачити, а то ці кислі пики моїх підмайстрів зранку... Може, чогось гарячого?

— Радо пригощусь з вами, пане градмайстре, якраз і про нові території та обов’язки вирішимо.

— Так-так, скоро має прийти ше один караван з Верхнього Долу, привезуть дерево й будівельників.

— Я кілька днів тому був біля табору на Хаджінському лимані, то княжі вої там?

— Так, наш загін вирушив у дозор на Схід.

— Побоюєтесь хеттів? — запитав Златоус.

Герші віддав розпорядження принести теплого вина.

— Море штормить всю зиму, а от з гуляй-поля можна чекати будь-чого, особливо в нашому теперішньому стані.

— Ви знаєте моє ставлення до князя, — той кивнув, — але мушу визнати, його підтримка дуже доречна.

— Час жити й думати про майбутнє, Златоусе!

— Важко це, пане Герші!

— Знаю, сам колись розпочинав життя заново, а зараз, видно, сплатив за гріхи тодішні, — в його очах заграла туга.

— Сум наодинці не блукає, поряд завжди якась радість бродить.

— Моя радість — мої дівчат...

На цих словах до світлиці влетіла Богданка, що вся аж пашіла, так неслась.

— Батьку, давайте шліть за дідом друїдом! — вона важко відсапувалась.

— Шо там вже сталось? — він аж підскочив від її раптової появи.

— Дзв’інці погано, матінка Агнешка послали мене одразу до вас, вони бояться за дитя!

— О, Всевишній! — він гупнув кулаком об стіл він. — Тільки цього ше не вистачало.

— Я знайду всечеснійшого й відвезу до вас додому, — Златоус зірвався з місця, вхопив дівчину за руку й потяг за собою.

— Богдано, там на задньому дворі мої сани, покажи це, — він зняв свій перстень. — Хай подадуть до входу.

Вона кивнула, міцно стиснула його й прожогом помчала на двір. Злотоус вже біг східцями вежі, нарізаючи круги.

— А шоб тобі...

Він перечепився перед самим дверима й увалився до друїдової світлиці клубком, піднімаючи вікову пилюку з її насидженого місця. Шмига прокаркав замість привітання, чоловік швидко піднявся на ноги.

— Каро-о, всечеснійши-и-й, де ви є, обізвіться, — відповіла лише тиша. — Де він лазить, коли його конче треба!

— Де лазить? — гортанно повторив птах, Златоус від несподіванки аж наморщився.

— А ти, гаспидська душа, часом не знаєш?

— Знає, — прозвучало звідкись згори. — Тут я, зараз спущусь!

— Давайте мерщій, там Гершевій донці зле!

— Та знаю, знаю, вже йду, ти поки що візьми мою торбу на столі й посох.

Друїд зліз з горішнього поверху під дахом так швидко, як тільки міг, і почовгав за нетерплячим митником. Крук несподівано сів тому на плече.

— Не брикайся, він не клюне, — промовив Каро, — сильно!

Богдані здалось, що минула ціла вічність, перш ніж вона їх побачила. Сани рвучко понеслись вулицями. Агнешка плеснула в долоні й промовила молитву, забачивши усіх на порозі дому.

— Де? — запитав Каро.

— У своїй опочивальні, в неї болить низ живота та нудить постійно, майже нічого не їсть кілька днів поспіль!

— Зараз глянемо, — він пройшов до кімнати, скинув кожуха та одразу підступив до змарнілої дівчини, поклавши руку на чоло. — Вийдіть всі геть!

Нервова напруга застигла в повітрі, особливо було помітно по жінці. Агнешка ходила з кута в кут, не в силі стримати сльози, Тамарка підбігла й ніжно обійняла матусю.

— Все буде добре, Богданка знову привела того старого діда, тоді ж допомогло!

— Ой, дитино, твої слова та й Всевишньому в самісіньке вухо!

— А в нього є вуха? — дівчинка зиркнула своїми допитливими оченятами.

— Богдано, зайди! — крикнув Каро крізь двері. — А ти, Агнешко, зроби окропу!

Дівчина боязко увійшла й глянула спочатку на сестру, потім на друїда, той якраз накривав її ковдрою.

— Бери того бистроногого з Долу й блискавкою до старої відьмачки Шуні, хай дасть своєї бурої настоянки для вагітних!

— З Дзвінкою все ж буде добре? — вона задавила в собі сльози й погладила ніжно сестру по чолу, лоб був гарячий.

— Богданко, — прошепотіла та, зачувши її голос, — він знову мені снився…

Її щоку прокреслила сльоза. Старий натужно вдихнув і поліз у свою торбу, жестом наказав поспішити.

— Пане Златоусе, — митник одразу підійшов, — треба в рибацьку гавань до старої відьмачки!

— Авжеж, ходім скоріш!

Вони зіштовхнулись з Герші в дверях, той ледь не впав.

— Дід вже в неї, — відповіла дочка на його німе запитання, — ми до баби Шуні, треба настоянку привезти!

Дівчина викрикувала на ходу, заскакуючи в сани. Златоус відмітив поміж іншим, як вона подорослішала й розквітла. Вся зосереджена, зібрана, рум’яна, чоловік мимоволі зловив себе на думці, яка б не мала зараз крутитись в голові, та вдарив віжками коней, ті жваво понесли їх у бік моря.

— Панно Богдано, — вона трохи знітилась від такого звернення, — ти ж знаєш, де саме живе та відьма?

— Майже в самому кінці гавані у величезному старому піфосі!

— Піфос?..

— Ну, глек такий, — вона прикрилась хусткою від холодного вологого вітру з моря, — в них ще олію возять.

— Ця вже ваша говірка… Я коли сюди лишень приїхав, половини слів не розбирав.

Дівчина навіть усміхнулась, а попереду вже й рибний ринок виднівся й митні ворота. Море трохи штормило — звична справа наприкінці зими, білі буруни перевалювались через насипи, колихали пришвартовані шаланди й байдаки з галерами. Їм довелось спішитись одразу біля брами — солона вода розтопила сніг. Богданка побігла легко й граційно, Златоус аж задивився.

— Бабо, бабо, де ви є? — вона відхекувалась. — Ба...

— Чого розверещалась, наче на пожежу, чи мо когось ріжуть! — гримнула стара. — Шо треба?

— Мене друїд Каро прислав...

— Шо той пройдисвіт вже утворив?

— Та нє, то для сестри, Дзв’інки, треба тої вашої бурої настоянки!

— Бурої… — стара примружила око. — Ти Гершева середущенька, то ж кажи: тої, шо для вагітних, а то б дала зараз!

Ззаду став Златоус і сторожко глянув на відьмачку.

— Будеш в лупанарі на дівок так зиркати! Чом встав, наче засватаний? На, бери, — вона вручила йому глек.

Раптом баба посерйознішала, нахилила голову трохи вбік, роздивляючисьсь його своїми підсліпуватими очима.

— Добре, добре, — промовила стара, — багато від матері взяв, добре. І вона нічогенька, хоч батько ше тим гхарцизякою був по молодості глупій!

Вони переглянулись, баба Шуня ж розвернулась і мовчки зникла у своєму піфосі. Дівчина знизала плечима й швиденько задріботіла скоріш назад.

— Бісова відьма! — пирхнув Златоус вже біля саней.

— Та вони добрі взагалі, то інколи тако кричать, мабуть, знудились на самоті взимку!

Друїд стояв на ґанку й гладив свою густу молочну бороду. Він пильно глянув на молодих людей:

— Знову лаялась? — Богданка легенько усміхнулась.

— Зовсім трішки!

— Давай те вариво сюди скоріш, не будемо марнувати часу, — дівчина на ці слова стривожилась.

— Ви ж допоможете їй? Вона...

Богданці підступила нудота під горло й стало млосно, та чиясь міцна рука лягла їй на плече, й голос тихо промовив.

— Всечеснійший зробить, шо зможе, а ми будемо вірити та підтримувати твою сестру молитвою!

Наступного дня Дзв’інці справді стало краще, вона нарешті поїла. Побачивши те, Каро мовчки зібрався й пішов. Ніхто навіть не помітив, коли. Богданка дуже хотіла подякувати йому, та друїд зник, як вранішній туман на сонці. Дівчина зітхнула на ґанку й пішла до кухні, біля печі спав на лаві Златоус. Вона глянула на нього й відмітила приємні риси обличчя, прямий ніс, хіба з маленькою горбинкою, яка тільки робила його трохи зухвалішим, густе, попілясте волосся й руки — здоровенні та повні сили. Богданці стало трохи соромно від цих думок, він бо ж був дорослим чоловіком.

— А я просто сцикуха, мала та немічна, нерівня тим паннам, які ходять майданом недільного ранку… — тихо прошепотіла вона.

Він щось промугикав, потягнувся й рвучко сів на лавці. Помітивши її схвильоване лице, обережно запитав:

— Шось сталось, як сестра?

— Краще, але ше слабка, а дід-друїд вже зник, матінка Агнешка кажуть, все наладиться!

— От бач! — він підбадьорливо усміхнувся.

— Ви, певно, голодні ше звечора, зовсім з голови вилетіло...

— Я звичний, не хвилюйся про те!

— Та я зараз, швидко!

Митник аж рота роззявив. Її тендітні руки так вправно й легко обходились із ножем і всім кухонним начинням, аж в очах рябіло. Дівча ще й встигало мугикати якусь мелодійну пісеньку. Златоус не встиг навіть змигнути, як на столі вже парував запашний чай, сир, випічка й мед, а на пательні шкварились духмяні млинці. Він вийшов до вітру, вмився, поправився. Коли зайшов, сніданок був вже готовий.

— Прошу, пане Златоус, відснідайте!

Він тихо сів, намастив млинця сонячного кольору медом і відкусив шмат. Чоловік так і застиг з куснем роті, смакуючи.

— Недосмажені? — вона витріщила на нього перелякані очиська.

—Що ти, та я зроду такої смакоти не куштував! — вона видихнула з полегшенням, коли Златоус посміхнувся й відсьорбнув з кухля. — Це ж хто тебе так навчив?

— Дзв’інка, у неї ше смачніше виходить.

— Не знаю, що там виходить у твоєї сеструні, та можна мені ще трішки твоїх?

Дівчина розцвіла від тих слів — він помітив це, але його прохання було цілком щире, він справді не куштував смачніших млинців від тих, якими його сьогодні пригостило це дівча.

— Шо тут у нас так смачно пахне? — голова сімейства прийшов на запах. — Доброго дня, Златоусе!

— Доброго, пане градмайстер! Ваша дочка годує такою смакотою, що звідсіля і йти не хочеться!

— Знову мудруєш! — батько легенько скуйовдив її волосся.

Богданка зашарілась від тієї похвали й ще нижче схилилась над пічкою, щоб часом ніхто не помітив. Поснідавши, чоловіки вийшли на ґанок, матінка Агнешка пильно глянула на доньку, стиснула губи в пряму лінію і суворо поглянула.

— Я віднесу Дзв’інці?

— Сьогодні ше не треба, може, завтра, — її погляд пом'якшав. — Ой ти, горе моє, липове!

Дівчина усміхнулась: знала, коли матінка так кажуть, значить не сердяться, й пішла до сестри.

— Богданко, — промовила вона, — я такого натворила!

— Все минулось, дід-друїд пішов, значить, все наладнається!

— Дарма, його все одно не повернеш, і від цього й життя не миле!

— Може, але ж частина Чіро зараз у тобі, — вона ніжно провела рукою по її кругленькому животику.

— Як подумаю, шо воно ніколи не знатиме його… — вона тихо схлипнула.

— Ми розповімо!

— Ти якась сполохана сьогодні, — раптом промовила сестра свої колишнім голосом, лише тихо. — Дівчино?

Богдана блимнула на неї карими очиськами, бо сестра знала її, як облуплену.

— Я чула тільки голос того митника, більш нікого чужого не було. Ах ти ж, чортеня мале!

Дівча враз почервоніло, наче варений рак. Вона хотіла відповісти, та слова застрягли в горлі, аж подих збився.

— Він зрілий, — промовила Дзв’інка в роздумі, — але статний такий, як там його звуть?

— Пан Златоус, — прошепотіла Богданка неслухняними губами.

— Справи так справи!

— Матінці не треба того говорити, — вона благально підскочила до сестри, зазирнула прямо в вічі, Дзв’інка відповіла посмішкою.

На ґанку Златоус саме розмовляв з Герші, димлячи люлькою в морозне повітря.

— Вчора тут був гонець, та я не став вас турбувати!

— Шо там вже скоїлось?

— Бачили валку заргів в гуляй-полі, десь зо тридцятеро, — він одразу заспокоїв градмайстра, — поїхали на схід до Маріуйської затоки. Я відіслав гінця до сотника й передав від вашого імені, шоб пластуни залишались на зирці.

— Це все добре, — він замислився й промовив за мить. — Шо вони тут роблять, нашо зайшли так далеко на Південь?

— Я теж про це міркував, цілу ніч заснути не міг!

— От зараз тільки набігу від них не вистачало!

— Для набігу на град їх малувато, хіба на хутір чи село. Це ж вони пройшли непоміченими весь Самаркан чи Дол, — він не повірив сам у сказане.

— Якось таки примудрились!

— Златоусе, потрібні гроші, — Герші промовив тоном, який не приймав жодних заперечень.

— Скільки?

— Трохи треба, я вже давненько задумав одну затію. Якшо ми це розпочнемо, то, може, тоді й княжа казна підсобить, зрозумівши вигоду.

— Шо за підприємство?

— Збудуємо байдаків весел на десять, можна ше й одну щоглу з прямим парусом, такі, шоб неглибоко сиділи!

— Байдаки?.. — перепитав митник.

— Ними можна ходити по Либідю, тільки подумай: один такий за декаду перевезе більше, ніж десяток караванів за місяць.

— Там же пороги та бистра течія!

— Лише в одному місці. Треба також знайти людей і навчити лоцманській справі. Навіть якшо пороги не пройти, можна там організувати перевалку суходолом, і все одно буде швидше та безпечніше!

— А Живий міст?

— Притоплювати при проході, розбирати — то дрібниця, — Герші випустив клуб сизого диму.

— І коли ви хочете розпочати?

— Вчора, до наступної осені потрібно збудувати десяток!

— У нас нема дерева, навіть якщо я й знайду гроші.

— Є… — замислено відповів співрозмовник.

— То ж княже на фортеці!

— Нам потрібний ліс, а Даромиру укріплення, так? — Златоус кивнув. — Тут мало доброго дерева, зате багато дикого ракушняку, піску та глини, от з нього й будемо будувати!

— А люди?

— Шукай гроші, а то в скарбниці миші хазяйнують, а я доки зберу всіх охочих — волоцюг, ледацюг, шибеників...

— Я так бачу, ви добре на тому розумієтесь!

— Доведеться пригадати молоді роки, — з дивним поглядом промовив градмайстер.

Герші взявся до справ ще того самого дня, переконавшись, що дочка пішла на поправку. Спочатку він обійшов усіх рибалок і моряків, яких тільки знав і зміг згадати, потім усіх корабельних справ майстрів і теслярів. Під вечір видав розпорядження привезти весь ліс, який приїхав з Долу, до верфі на Солоному лимані. За декаду градмайстру вдалось знайти потрібну кількість людей і розпочати їхнє навчання більш досвідченими, старими майстрами, а його гінці вже нишпорили округами, збираючи каменярів та будівельників для видобутку дикого ракушняку та заготівлі матеріалів на княжі форти. Все розпочалось досить жваво, от тільки грошей у скарбниці як не було, так і не з’явилось, час йшов, а людям потрібно було платити.

Одного суботнього ранку градмайстер зібрав усіх багатих людей граду в ратуші й запропонував доєднатись до підприємства, розповідаючи про майбутній зиск. Вони уважно вислухали його в цілковиті тиші, а в кінці до Герші вийшов один знатний чоловік, великий друг старого градмайстра Вульфа. Люди говорили, багато справ вони разом провернули. Вын з неприхованим єхидством мовив:

— Світлійший пан градмайстер хоче нам запропонувати свару з князем, якого ж сам нам нав’язав, — людьми пішов шепіт, — хоче, щоб ми позбулись ы статків, і голови! То ви, мабуть, пане Герші, трохи розумом ослабли через ту вашу приблуду...

В мить ока, наче від удару важкого ковальського молота, з його пащеки вилетіла слина, кров і, здається, кутній зуб. Чоловік скрикнув, захарчав, схопившись за обличчя. Герші ухватив бідолаху за чуприну однією рукою і кілька разів ударив об колону. Запанувала така тиша, що було чутно навіть, як хрустнули кістки, коли зламався ніс. Градмайстер відкинув його, як щось гидке в бік, чоловік скрутився й натужно заскиглив. У Герші сіпався шрам на щоці та нервово тремтіла рука, він продовжив рівним, спокійним голосом:

— Всевишній подарував мені три дитини, й хай хтось спробує заперечити, я навіть з однією рукою випатраю його та розірву на малесенькі шматочки, а те, шо залишиться, спалю й попіл розвію за вітром.

— Пане Герші, — з місця встав сотник, — ви скоїли злочин!

— Я сплачу за завдану шкоду, згідно з нашими законами, але тільки коли оце бісове кодло вибачиться привселюдно.

Він розвернувся і вийшов геть.

Златоус знайшов його годиною пізніше в ратуші, він сидів у своєму кріслі лютіший за пораненого віпера.

— Пане градмайстер, — промовив спокійно митник, — здається, про гроші від тих панів можна забути!

Він нічого не відповів, лише скривився з відразою при згадці про ту пригоду.

— У солеварів зараз також в кишенях вітер гуляє, ткачі самі б раді позичити в скарбниці, а про торговців з рибалками навіть згадувати не буду.

— То знайди деінде, я сподіваюсь, мені непотрібно тобі пояснювати важливість цього починання.

— Я, може, й не так, як ви, тямлю в човнах, але трохи порахувавши числа, зрозумів ваш задум. Доправка товарів і навіть княжого війська нам обійдеться принаймні вдесятеро дешевше!

— Це тільки один бік монети.

— Який же інший

— У разі облоги, як думаєш, скільки часу пройде, доки Даромирова дружина буде тут?

—Зібрати обоз, потім самих дружинників, марш — зо дві декади в кращому випадку!

— Ми стільки не протримаємось, а Либідем це займе якихось п’ять днів.

— Гроші будуть, тільки не питайте, звідки вони й від кого, — Златоус енергійно вийшов і додав уже з дверей, — мене не буде десь з декаду!

***

Гуннар щойно виліз із балії, обтерся та вкинув до неї кошеня. Воно враз вискочило з шипінням і також стало обтрушуватись.

— Там все добре? — пролунало крізь двері від Саї ді.

— Так, а чому запитуєш?

— Зачула якусь метушню, — він тихо вилаявся.

— То моє кошеня свариться за купіль! — промовив Гуннар.

— То ж воно зовсім маленьке! — скрикнула вона.

— Маленьке, але смерділо вже, наче доросле, — відповів чорнолюд і знову вкинув його в купіль, воно знову зашипіло.

— Прошу, не муч його більше, а то мені доведеться зайти, — Гуннар підняв його за шкірку й понюхав. — Вже не смердить, більше не буду!

Ченець задля цієї вечері цілий день штопав свою сутану, критично глянув і одягнув. Гуннар натягнув на себе чисті штани, нову конопляну сорочку й простенький синій жупан, який нещодавно придбала йому Боженка. Десь за годину Сая ді спустилась до них у оксамитовій сукні, гаптованій чудернацькими візерунками дерев, квітів та звірів, з-під якої визирала тонка мереживна сорочка, а з прикрас дівчина мала тільки тонюсінький ланцюжок на шиї з перлинкою і такі самі у вухах та блискучу брошку майстерної роботи у вигляді смоуга.

— Я все, — промовив чорнолюд, закінчивши натирати до блиску свої низькі чобітки з волячої шкіри.

— То ходімте, превелебна, певно, вже очікує на нас, — Саяна граційно напнула свій кожушок, зав’язала шарф і накинула каптур.

Отець Марко вийшов слідом за ними, глянув на сніжок, що сіявся з неба, поправив кобеняка й рушив слідом.

Асіра стояла перед вогнищем в чудному каміні посеред кімнати, помітивши гостей, привіталась, як то було заведено в князівствах, і запросила гостей до столу, а сама відійшла. Превелебна повернулась за мить з вертелом. Вона підійшла до вогнища, яке палахкотіло скаженим вихором, неначе в пеклі, простягнула свою руку й повільно опустила. Разом з тим рухом руки пригасало й полум’я, в кінці залишився лише червоний жар, виблискуючи іскорками. Асіра наладнала вертіль, поки стіл заставляли наїдками.

— Присідайте, вибачаюсь наперед, але ці гриби мають бути неодмінно щойно з жару, інакше все дарма, — промовила вона й посміхнулась.

— Дякую за вашу турботу й гостинність, — відповів на це ченець.

Гуннар присів за стіл і вертів у пальцях маленьку, тендітну виделку, розглядаючи.

— Сая ді, налий гостям теплого вина, — дівчина чемно виконала прохання.

— Я не часто буваю на бенкетах і всіляких княжих забавах, — промовив отець Марко, — але ця мені вже до смаку.

— Дозвольте поцікавитись, чому? — промовила Саяна.

— Я не бачу тут цілої купи навмисно-удаваної гостинності та непотрібного марнославства.

— Ця хвороба звела не одного володаря в могилу, — промовила зі знанням в очах превелебна, — отче, я б запропонувала спочатку повечеряти. Ми з кухарем сьогодні гарно постарались, а потім і на справи знайдемо час.

Гуннар аж попирхнувся слиною від почутого.

— Як превелебна забажає!

— Пригощайтесь, гості дорогі, — приязно промовила Асіра.

Таких наїдків вони ще не куштували: мариновані солодкі сливи з горіхами, дивний пліснявий сир, що був, наче кисіль, салати з літніх трав та овочів з фруктами, а потім Саяна принесла вертіль, що ще димів та стікав ароматним соком. Превелебна власноруч розклала ту страву всім по тарелях і полила сметанно-гірчичною поливкою, поки Сая розливала кожному по маленькій чарочці журавлиної настоянки. Було дуже смачно, гриби смакували, точно м'ясо перепела, й танули на язиці — соковиті й ніжні.

— А зараз буде солоденьке, — промовила хазяйка, коли з основною стравою було покінчено.

У Саяни аж очі загорілись, хоч дівчина намагалась виглядати спокійною та врівноваженою.

— Якби мені хтось сказав, що для мене буде готувати сама володарка Баруксім-Дайрі, — промовив доброзичливо отець Марко, — я б добряче посміявся ще якусь декаду тому.

— Вас це дивує?

— Навіть більше за те, що ви зробили з вогнищем, — промовив вже серйозніше ченець.

— Зараз я здивую вас ще більше, — мовила вона, й служка вніс тацю з маленькими кришталевими чашами.

— Цим солодощам більше тисячі літ, маленьке вітання від прадавніх, — Сая ді допомогла розкласти частування.

Ченець із вогником цікавості взяв чашу. Вона була холодна, мов крига, й заповнена чимось схожим на замерзле молоко навпіл з багнюкою.

— Холодне! — промовив Гуннар.

— Так і має бути, береш трішки на ложку й смакуєш, — промовила Саяна й показала.

Дівчина їла десерт з виразом блаженства на обличчі, як маленька дитина, яка не боїться виглядати смішно чи замаститись. Ченець також спробував і дуже здивувався тому смаку. Солодка вершкова маса танула на язиці й піднебінні, розливаючись незвіданим, солодким, терпкуватим смаком з легесенькою ноткою гіркоти.

— Що це? — запитав по хвилі отець Марко.

— Моя матінка називала це морозивом! Говорила, то перша справжня їжа, яку вона спробувала в цьому світі.

— Смакота, і ви кажете, воно таке старе й не зіпсувалось? — запитав чорнолюд із сумнівом у голосі.

— У прадавніх був цілий океан знань та умінь, вони могли так багато, що це вкупі з жадобою погубило їх.

— Погубило, знання?

— Отче, знання — то така сама зброя, як добра стріла, а то й грізніша, чи ж вам не знати! Якби зараз котромусь з володарів довірити хоч маленьку часточку того, що знали й могли прадавні, він би знищив рештки цього світу за декаду, ну, може, за дві.

— Ви так говорите, наче в тій стародавній легенді про кінець часів, коли з темного океану-неба спустились чорно-пекельні воїни й знищили всі міста, залишивши смоугів охороняти згарища, — промовив Гуннар.

— Десь так все й було, — відповіла превелебна, — ту легенду навіть не потрібно прикрашати!

Ченець уважно стежив за її поглядом, Гуннар продовжив:

— Ви їх бачили? — Асіра глянула на нього.

— Так!

— Сподіватимемось, що то був останній раз, коли вони сюди навідались, — тихо промовив ченець в роздумі.

— Сподіватимемось, — підтримала його превелебна, — але давайте все ж про більш земні справи. Я уважно обдумала ваше запитання отче.

Вона дивилась прямо на нього.

— Що ж вирішили?

— Баруксім-Дайрі зможе себе захистити від будь-чого, але ж... Моя мати, коли відходила, заповіла мені берегти секрети прадавніх, а з того, що я чула, аракінські тімаги відкрили один з них і таки хочуть підкорити все навколо та винищити всіх, хто буде чинити спротив.

— Про яку таємницю йдеться, задурманювання? — запитав ченець, вона кивнула у відповідь.

— Коли ми згадали про це, хотів би запитати превелебну про її онука?

—Тіктук більше не потурбує князя Анангаста, — вона якось дивно глянула на отця Марка.

— Ви ж бо могли б з легкістю володарювати звідсіля й аж до Турукешу, — дуже серйозно промовив він. — Що вас спиняє?

— Чим би я тоді відрізнялась від аракінців?

— Усім, дали б людям краще життя!

— Отче, ви ще не знаєте багатьох речей, все повинно бути урівноваженим, особливо знання, — наголосила Асіра. — Ми ще з вами неодмінно поговоримо про це. Я також маю прохання й до вас.

— Звісно, превелебна!

— Хочу попрохати супроводити Саяну ді з посольством до князя Даромира.

— Прабабусю, це честь, — Гуннар переглянувся з ченцем, — а як же моє випробування?

— Це воно й буде!

— Але ж казуї-шахан? — дівчина перейшла на мову массарі та щось запитала.

— Маєш нагоду зробити це завтра, — Асіра поглянула на отця Марка. — У Саяни ді трохи гонорова вдача, як на массарі, це в неї від діда!

Дівчина виструнчилась і покірно дивилась на превелебну з крихтою сорому в погляді.

— Надіюсь на вашу допомогу й підтримку з цим посольством.

— Превелебна, дякую за довіру! Мене тішить можливість прислужитись у такій справі! Даромир здивується — ви застанете князя зненацька.

Вона усміхнулась йому.

— Я чула про затію Даромира об’єднатись перед обличчям ворога, й мені подобається те, як він намагається це зробити.

— Князь подорослішав і помудрішав.

— Ви добряче доклали рук.

— Я лише звичайний ченець, який намагається донести голос істини та розуму до нього!

— Отче, ваша скромність мені також подобається — ви справді вірите в те, що кажете.

— Не умію інакше, Всевишній мені свідок.

— Хочу зробити й вам подарунок, — з цими словами до їдальні ввійшли дві стрункі дівчини при луках, одягнуті, як мисливиці, й принесли спочатку одну скриньку, а за мить маленьку різьблену коробочку.

— Це вам, Гуннар! Знаю, у вас хист до ковальської справи!

Чорнолюд зі здивуванням малої дитини відкрив кришку і лише акнув, заклякши з роззявленим ротом. Гуннар спромігся заговорити тільки за кілька хвилин, Саяна з посмішкою спостерігала за ним.

— Це ж з панцир гаджугського смоуга та ше й з черева, — його очі блиснули вогником радості.— Дякую, превелебна.

Він провів пальцем по матовій, злегка опуклій поверхні й забув про все на світі на мить.

— Ше б трактат «Чорного алхіміка» знайти!

— Трактат шанованого Яремії Кабара? — запитала Асіра.

— Так, ви чули й про такий? — ще більше здивувався чорнолюд.

— Я мала приємність бути знайомою з Яремією, він бував у Баруксім-Дайрі. У моїй бібліотеці немає цієї роботи, але дещо про панцирі там є, Сая ді проведи шановного Гуннара до бібліотеки.

Дівчина покірно виконала прохання, й за хвилину отець Марко залишився наодинці з превелебною.

— Ви ж знаєтесь на травах?

— Довелось, справжній травник наш старець Шаміль.

— В цій коробочці гриби й рецепт настоянки — вона допомагає від лихоманки та навіть від поганої крові.

— Ми не сподівались на таку гостинність і щедрість, тож не маємо навіть чим відповісти… — промовив він присоромлено. — Дякую вам, цьому дарунку ціни нема!

— Вам ще випаде нагода віддячити. Ясний розум князя Анагаста так довго перебував у тумані дурману, що там і залишиться.

— Хм-м, тож смертовбивства не уникнути… — повільно промовив отець Марко.

— Його діти ще малі, але якщо вони виростуть з правильним опікуном… — превелебна затихла.

— Хто ж буде правити Віллією до повноліття юного князевича, й куди подінеться його батько?

— Це запитання має важку відповідь. Я боюсь спокуситись правити князівством, бо це приведе массарі до загибелі, моє місце тут.

— Чесного та достойного опікуна знайти важко, — він наморщив лоба.

— Майже неможливо! Дол хоче союзу з Віллією, цього ніколи не станеться при Анангасті.

— Я не радитиму князю його вбивати...

— Знаю, тому Анангаста потрібно доставити на лікування сюди, а княжих дітей до вас у Блакфорт.

— Це погана думка.

— Маєте іншу?

—Так, до Почайного, Румата з Татлибалу справиться краще, — отець Марко раптом пригадав Убийвовка й ледве стримав сльозу.

— Це слушно, народ Віллії знатиме, що законний володар в князівстві — так можна уникнути багатьох бунтів.

— Кого ж ви бачите регентом? — тихо промовив ченець.

— Борогаста, дядька по батьківській лінії, він уже в поважному віці та не має дітей.

— Анангаст залишиться тут назавжди?

— Так, — м’яко відповіла Асіра, — кігті згодяться допомогти вашим людям з князем та доставлять його сюди. Я думаю, Борогаст прислухається до голосу розуму, коли Даромир запропонує Віллії підтримку в складний час замість війни!

Ченець теребив свою бороду в роздумі, за якийсь час промовив:

— І все-таки на терезах завжди буде якесь зло!

— Рішення важке, та в ньому нема й крихти злого умислу, — вона продовжила за мить. — Ще хочу, щоб ви передали попередження: у Святогорі вже давно є люди, які спокусились аракінськими дарами!

Отець Марко схилив чоло в жесті подяки.

— Одна жінка, її кличуть «Химера» або ж «Столика», вона заправляє цими справами! Щоб пояснити, наскільки небезпечна вона є, скажу лише: то вона підкупила знать й організувала вбивства незгодних у Галісдарі!

Отець Марко глянув на превелебну, ловлячи кожне слово.

— Он воно як… І в мене були думки, що все якось аж занадто гладко склалось, дуже швидко Турукеш програє цю війну.

— Бачу, вам є над чим подумати!

— Так! — промовив він.

Зачекавши трохи на Гуннара з Саєю ді, вони подякували, відкланялись, і дівчина відвела їх назад до свого дому.

***

Убийвовк сидів у кімнаті біля відкритої шибки вікна, додлубуючи решітку, Куміко саме заснула після чергового приступу. Чіро почув кроки й швиденько заховав швайку, яку вже встиг зробити з гвіздка і прибрав усі сліди. Коли до кімнати увійшов башар Саїд, він прикинувся, що дрімає. Чоловік підійшов до доньки, став на коліна біля ліжка й з усією ніжністю, яку тільки мало його серце, став роздивлятися її обличчя та гладити волосся. Скупа його сльоза впала на доччину руку, вона сіпнулась, башар майже блискавичним рухом втерся, щоб бодай на мить не потривожити мирний вираз її обличчя. В ту мить Куміко здавалась йому гарнішою за янгола й такою спокійною, як море в повний штиль. Його дитина просто спить, як усі звичайні діти, а зранку прокинеться й щебетатиме до сонечка, радіючи його світлу та теплу.

— Моро, — тихо промовив він до юнака, — як вона?

—Погано, пане башар, — Чіро вдав, ніби щойно прокинувся й жмуриться на світло каганця.

Він встав та підійшов, Убийвовк піднявся назустріч і глянув на Саїда. Йому здалось, наче той постарів літ на десять за ці кілька хвилин. Юнак вперше бачив розпач і немічність в тих сталевих очах, погляд яких породжував містичний жах в усіх моряків від Маріуської затоки й аж до аракінкських берегів.

— Пані Азалія не бажає скористатись тими порадами, які я дав, а самому мені не впоратись.

— Вона любить Куміко!

Йому здалось, що Саїд намагається переконати самого себе в цьому, він також відзначив глибинну зміну в ньому. Раніше башар рідко заходив до дочки, приділяючи більше уваги її матері, та з початком весни він використовував кожну хвилину, мить, лише б провести час біля Куміко в передчутті швидкої розлуки.

— Море заспокоюється, — промовив Саїд зі смутком в голосі.

— Весна, пане Башар!

Той лише натужно зітхнув у відповідь, стиснув зуби до скреготу й вийшов геть з гнітючими думами.

Убийвовк прислухався до кроків, які затихали, й знову взявся до своєї справи. Під ранок решітка здалась остаточно, Чіро натиснув усім тілом, вона рипнула, з підвіконня посипались шматочки стіни, юнак тихо вилаявся. Він підшкрябав швайкою проблемні місця, пішло краще. Убийвовк знову вперся, решітка вилетіла так раптово, що він ледь втримав її в руках, гучно дихаючи, й одразу вклав на місце. З-за хмарки визирнув ріг молодика, він з надією поглянув на нього, спробував знайти Чумацьку зірку, усміхнувся сам до себе, побачивши її мерехтіння там, де й завжди. Убийвовк відчув запах волі — терпко-п’янкий. Він ледь втримався, щоб не вискочити й побігти прямо зараз. Чіро вдихнув морозне повітря з вікна, капнув олією з каганця на завіси, обережно закрив і прибрав усе. Невдовзі зайшла Ба — вона завжди приходила перед пробудженням Куміко. Жінка принесла йому мамалиги, теплого молока й шмат свіжоспеченого хліба. Убийвовк, швидко вправившись, витер губи рукавом і вийшов. Варта повела його до келії в підземеллі. Юнак закутався в стару потерту ковдру і швидко заснув, стомлений довгою та тривожною ніччю. Його розбудили ввечері й повели назад до Куміко, миска з ще теплою гороховою юшкою та шматком качки, окраєць темного хліба й теплий чай стояли в куті біля дверей. Юнак потягнувся й вже хотів взятись до вечері, як раптом почув натужне завивання. Дівчина знову забилась у припадку, кидалась в різні боки, плакала, скиглила з піною з рота, потім упала на підлогу. Убийвовк вхопив свою торбу, швидким рухом дістав готову заспокійливу настоянку й спробував напоїти її. Куміко роздерла йому руку, сорочку й шию, зламавши собі кілька нігтів. А вже за мить трави дали ефект, її дихання сповільнилось, з обличчя спав звірячий оскал. Чіро змочив у мисці шмат м’якої тканини та протер дівоче обличчя, що знову прийняло умиротворений, майже ангельський вираз, ніби вона замріялась.

— А ти красуня, — промовив Убийвовк тихо, — ну, не така, як моя Дзв’інка, та все ж.. Лише би ше перестала дертись.

У Чіро за тими клопотами забурчало в животі — голод нагадував про себе. Він подумав, що все вже вихолонуло, глянув у кут і реготнув. Мале щуреня їло його хліб, тримаючи шматочок лапками, майже як хлоп. Убийвовк тихо підкрався й схопив його за хвоста, воно запищало, скрутилось, намагаючись гризнути кривдника за палець. Чіро дав щигля по голові, пацюк здригнувся й повис у ньогов пальцях. Раптом він зрозумів, що Куміко вже якийсь час тихо плаче й щось шепче, він глянув на неї.

— Не треба, мамо, ні, не кривдьте, ні-ні-ні!

Гарячі сльози стікали червоною щокою, дівчина продовжувала нашіптувати свою мантру.

Убийвовк відзначив її погляд на безпомічній тваринці та акуратно поклав щуреня собі на долоню, вона прямо прикріпила поглядом до маленького сірого тільця. Юнак повільно підійшов до неї, присів навпочіпки й вперше побачив ясність у її погляді, вона була зараз тут з ним.

— Куміко, — Убийвовк повільно простягнув руку зі щуриком до ліжка, — я не скривджу його.

Він провів пальцем по загривку, пацюк стрепенувся, дівчина також.

— Ні-ні-ні, не треба різати!

Безмежний біль упереміш зі страхом промайнув у її погляді. Все її тіло покрив холодний, липкий піт. Убийвовк одразу відчув цей запах страху на дівчині, а її руки аж побіліли, вхопившись за м’яку пухову ковдру, вона вся трусилась.

— Глянь, — він поклав тваринку біля неї, — все добре, живе та здорове!

Щуреня, відчувши свободу, спробувало дременути. Юнак вхопив його за хвоста, воно пискнуло, дівчину так тіпнуло, аж зуби клацнули, на губах виступила кров.

— Я не скривджу його, вір мені, воно у безпеці. Дай свою руку!

Куміко повільно й боязко спробувала протягнути тремтячу долоню. Чіро аж сам спітнів, розуміючи, яких зусиль це коштує їй. Дівчина намагалася подолати якийсь внутрішній бар'єр, якусь велетенську стіну чи, може, борола якогось свого демона. Відлуння тієї битви виднілось у її карих, набряклих від сліз, очах. Нарешті Куміко остаточно зважилась, погляд прояснився, її пальці лагідно пройшлись по сірому хутру на хребті.

— Я дуже боюсь! — промовила вона.

— Не варто, ти у безпеці.

— Я боюсь побачити його завтра розпанаханим, — тихо мовила дівчина, облизнувши кров з губ.

— Ми захистимо його від усілякого зла, відпусти, і він сховається у своїй нірці!

— І я більше ніколи не побачу його…

— Треба лише залишати трохи смачненького в тому куті, й він обов’язково повернеться!

— Ні, я знаю!!!

Убийвовк відчув, що вона знову віддаляється, знову тоне у вирі своїх страхів.

—Слухай мій голос, Куміко, — він промовив трохи гучніше, — ми зараз погодуємо його разом, і завтра він знову прийде до тебе. Потримай, я зараз.

Її очі знову сконцентрувались на тваринці, дівчина легенько погладжувала щуряче тільце. Чіро відійшов на кілька кроків, взяв хліб і повернувся. Щуреня обнюхувало долоню, трусячи своїми вусиками, Куміко дивилась на цей клубочок життя з такою ніжністю, наче для неї то була єдина рідна істота. Убийвовк перебирав у пам’яті сторінки товсетенних трактатів, які давав читати Шаміль, щоб хоч якось закріпити цей успіх. Та зрозумівши, що нічого подібного не читав, вирішив діяти інтуїтивно. Він ще трохи почекав, потім зайшов з іншого боку ліжка й вклав маленький шмат в її вільну долоню. Куміко стисла хліб надто сильно, він розкришився. Юнак обережно вклав інший кавалок, дівчина боязко протягнула, тримаючи біля писка. Щуреня обнюхало й без вагань заходилось гризти смаколик. Вперше за той час, відколи вона перебувала в такому стані, її губи торкнула подоба посмішки. Щуреня з’їло все й перелізло через її тіло по ковдрі в пошуках добавки.

— Тепер він обов’язково повернеться, ти віриш мені?

Вона майже непомітно кивнула у відповідь.

— Спи, моя люба Куміко, хай Всевишній пошле тобі хороших снів.

Вона відключилась миттєво, мирно засопівши, він навіть сам здивувався тому.

— Це ж який тягар вона щойно скинула… — прошепотів юнак і потер долонею скроню.

А щуреня тим часом скрутилось клубком, блиснувши краплинками оніксу проти світла, й також зачаїлось біля її стегна. Убийвовк з подивом споглядав цю картину, поринувши у власні роздуми. А думи були про одне: як залишити її зараз, коли здається, вдалось намацати ниточку до одужання, як уберегти Куміко від її ж матері. Він вже не сумнівався, що причиною її стану були дуже близькі люди — батьки, Чіро відчував це якимось своїм внутрішнім чуттям. Він точно знав, що зараз потрібно не підпускати пані Азалію до доньки, не зовсім розумів, звідкіля, але знав це, як і те, що сонце завтра з’явиться на Сході.

Ба зранку, як завжди, принесла снідання для хлопця й взялася наводити лад, наспівуючи якусь лише нею знану співаночку. Убийвовк спокійно й розмірено махав ложкою, як раптом почув натужний жіночий писк, покоївка помітила пацюка на ковдрі. Юнак скочив, наче вжалений, і якраз вчасно, щоб вхопити її руку. Жінка схопила перше, що було поряд, і з лютою рішучістю в погляді намірилась позбавити свою Куміко від цієї мерзоти.

— Чш-ш-ш-ш, — він вилаявся про себе за необачність, — Ба, ні! Не смій цього робити!

Варта давно звикла, що в кімнаті коїться бозна що, тож криком менше, криком більше, але Чіро добряче спітнів. Жінка дивилась на нього з подивом.

— Щур, — прошепотіла вона, з огидою тицьнувши в тваринку пальцем.

— Мг-г, маленьке цілюще щуренятко!

Лоб жінки наморщився, брови вигнулись дугою, Ба з недовірою дивилась на юнака.

— Ти, любиш Куміко?

— Як власну дитину.

— Ба, ти знаєш всі секрети в цьому домі, скажи, пані зарізала свого чоловіка?

В її очах промайнув жах, вона аж зіщулилась та здригнулась на коротку мить. Убийвовк відпустив її руку:

— Я боюсь пані більше од шайтана, і ти мусиш.

— Чого б це?

— Ти не перший, хто намагався допомогти Куміко, — жінка з острахом глянула на двері, — я ніколи нічого не бачу — харам62!

— А Куміко бачила й зараз страждає!

— Щур?..

— Він лікує її. Ба, якшо справді бажаєш їй добра, не смій кривдити його.

Дівчина прокинулась і вже кілька хвилин дивилась на них пустим поглядом. Убийвовк відпустив покоївку й підійшов ближче до ліжка, роздивляючись її обличчя. Щуреня заворушилось біля, вона не звернула ніякої уваги. Чіро відламав шматочок хліба й вклав до її пальців, Куміко піднесла кавальчик до пацюка, але її погляд не змінився.

— Ба, слухай мене уважно, якшо раптом Куміко повністю прокинеться, збуди мене, та в жодному разі не смій кликати пані.

Покоївку знову струснуло при згадці про хазяйку, вона глипнула на нього так жалібно.

— Якшо, звісно, бажаєш їй добра!

Він поглянув на жінку й помітив лише безмежний страх на її сухому, гострому обличчі й не був певен, чи вона послухає його. Варта повела Убийвовка назад до підземелля.

Наступного вечора, коли Чіро повернувся, щуреняти вже не знайшов, Куміко сиділа тихо й спокійно. Юнак нашвидку повечеряв, залишивши ламтик сиру в куті, а тоді роззирнувся в пошуках цупкої тканини. Все, що було навколо, виглядало багато й неміцно. Він понишпорив у скринях — самі шовки та оксамити, а донизу було зо п’ять сажнів. Убийвовк сів біля ліжка, натужно зітхнув і раптом відчув її руку на своєму волоссі.

— Ти хочеш залишити мене?

— Ні, — він зморщив чоло й натужно видихнув, — мені треба... Як тобі спалось?

— Добре, я бачила сон про батька.

— Як його звали?

— Севран, — Чіро відчув знайомий запах.

Він втягнув ніздрями повітря й посміхнувся до себе.

— Тепер ти не сама, твій друг знову прийшов у гості.

Убийвовк пішов у кут і підняв щуреня за хвіст — воно навіть не злякалось. Очі дівчини враз ожили.

— Куміко, ти готова одужувати! — ствердно промовив він.

— Я боюсь.

— Всі чогось бояться.

— Навіть ти?

— І я також.

— Я не бачила страху в твоїх очах, коли ти розмовляв з моєю матір'ю.

Вона годувала щурика, Чіро ж задумався на мить, не знайшовшись з відповіддю.

— Куміко, — дівчина підняла на нього свій задоволений погляд, — розповіси, що ти тоді бачила?

— Ні! — вона покарбувала те слово, як удар канчуком.

— Я справді піду, але згодом, не зараз!

Пройшла десь декада, дівчина потроху йшла на поправку, їхні нічні розмови ставали довшими, відвертішими, Куміко все більше відкривалась, та Убийвовк дуже боявся, щоб цей крихкий місток не зламався. На щастя, пані Азалія кудись поїхала, й удень до дівчини навідувався лише башар Саїд.

— Куміко, — промовив Чіро однієї ночі, — тобі вже набагато краще.

Вона з сумом в очах та легенькою посмішкою на губах відповіла, пестячи щуреня:

— Маєш йти?

— Скоро! Але зараз не про це, той чоловік, шо часто навідує тебе, ти знаєш його?

— Він приходить майже кожного дня, сидить поруч, плаче інколи, називає мене донькою, але він не мій батько!

— Саїд може ним стати, й він той, хто зможе тобі допомогти, захистити. Я знаю, ти єдине, шо він любить, у цьому світі!

— У нього жорстокі очі, а в мого батька був лагідний погляд.

— Ні-ні, ти помиляєшся, в нього був жорстокий погляд, так вже воно йому склалось, але не зараз — ти змінила його, зрушила шось всередині. Коли я піду, відкрийся йому, як мені.

Дівчина нічого не відповіла й знову заглибилась в себе.

За кілька днів повернулась хазяйка. Чіро помітив, що вона якось підозріло дивиться на нього, ніби все знає. Та якби знала, давно вже б щось заподіяла, на крайній випадок, просто вдавила б на горло. Також пригадались слова Ба: «Ти не перший, хто пробував допомогти Куміко! Харам!» Убийвовк ясно уявив її обличчя, коли покоївка промовила ті слова! А ще ця клята мотузка… Навкруги стільки гарної тканини, та тільки не там, де він міг її поцупити. Юнак вже надер трохи зі своєї ковдри, подумав про сорочку, та то була єдина одежина, яку мав на собі, а за вікном лише почав танути сніг.

На наступний повний місяць у Чіро було вже майже все готово: мотузка, сухарі, навіть баклажка з водою. Він заховав це все у кімнаті Куміко, залишилось знайти лише хоч якийсь теплий одяг, і можна було тікати. Того вечора варта, як завжди, збудила його, спутала руки й повела до дочки хазяйки. Перед дверима його розв’язали та впхали до кімнати. Убийвовк саме доїв вечерю, коли з’явився щурик. Він добряче підріс за цей час, і вони удвох пішли до Куміко. Дівчина дивилась замиленим поглядом у вікно, пацюк лазив у неї по ногах, та сьогодні вона чомусь не реагувала на це. Убийвовка трохи спантеличив її стан, вона знову була десь у своєму примарному світі. Чіро просидів біля неї далеко за північ, аж раптом вона прошепотіла:

— Вона знає, прошу тебе, мовчи, ані звуку, — Убийвовк ошелешено втупився в її обличчя. — Цей будинок скрізь має вуха. Вдень заходив її харцизяка й обнишпорив ті схованки, в яких ти все сховав.

Убийвовк лише спромігся на те видати стогін з очима, повними розпачу.

— Не бідкайся так, я встигла переховати. Ми проведемо її, не допущу, щоб вона зашкодила тобі, як тоді батьку, — обличчям дівчини тихо покотились гарячі сльози.

— Дякую, ти мій янгол-охоронець, — юнак видихнув з полегшенням.

— А ти мій і Горан!!!

— Горан?

— Він, — дівчина погладила щурика, — я так назвала його.

— Ну, шо ж, Горан, оберігай її!

Куміко припала до юнака з прощальними обіймами, довго не хотіла відпускати, та зрештою довелось. Потім дівчина понишпорила в ліжку, дістала його сумку та мотузку. Убийвовк взяв ті речі, відчуваючи тепло її тіла, яким вона приховала та зігріла їх. Куміко витягнула ще свою вовняну свитку з-під подушок і простягнула.

— Візьми, надворі добряче холодно.

Чіро посміхнувся, спробувавши вдітися — свитка була замала. Після галери він висох, але плечі стали майже вдвічі ширшими, а руки жилавішими.

— Накинеш, другого нічого не маю.

— Дякую за турботу, вже, напевно, час, — вона кивнула.

Юнак дуже обережно відчинив вікно, затушивши каганець заздалегідь, вийняв грати, закріпив мотузку за ту ж таки решітку й приготувався. Куміко навшпиньки підбігла, поцілувала його в щоку й одягла на нього сумку. З вікна тягнуло холодом, місяць відблискував на купах брудного снігу. Чіро встав на підвіконня, підхопив решітку, впер у стіну повздовж, Куміко притримала, і так за хвилину вперше торкнувся вільної землі своїми босими ногами. В юнака зашуміло в голові від свіжого морозного повітря та адреналіну. Він навшпиньки, по-злодійськи намірився йти до стайні й викрасти якусь конячку. Та не встиг ступити й двадцяти кроків, як побачив тінь попереду, рука рефлекторно дістала швайку. Убийвовк упізнав чоловіка — то був Ману.

— Відступи, бо пущу тобі кров! — гаркнув він, рука поправила хват швайки.

— Ні!

— Прошу тебе, чоловіче, ти ж бачив, на шо я здатний!

— Бачив, Моро! Та я також бачив, на шо здатна столика пані, я не можу тебе відпустити! — він тримав у руці шпичастого кия.

Убийвовк помітив, як здіймається його грудна клітина, й горло от-от розродиться криком. Він з усієї сили штовхнув Ману ногою в груди, в тому щось аж кевкнуло зсередини. Наступної миті швайка вже дірявила печінку. Кров фонтаном бризнула вбік, Чіро тримав його вже ззаду під праву руку.

— Дякую, — прохрипів чоловік, — нарешті я вільний, вони чекають на тебе в стайні.

Ці слова ударом грому вибухнули в його свідомості, Убийвовк закляк, ошелешений, не розуміючи, що його робити далі.

— Йди до вхідних воріт, там тільки двоє, — промовив Ману ледь чутно й навіки замовк.

Юнак опустився на коліна, до горла підступила нудота, а Ману зі спокійним виглядом дивився своїми пустими очима кудись у небо. «Шо ж це за трикляте місце», — шулікою промайнула в його голові думка, а десь знизу підіймалась дика й скажена, неосяжна лють. Він сидів так якийсь час, точно не пам’ятав, скільки пройшло. Єдине, що закарбувалось в голові, як підклав Ману шапку під голову й закрив очі.

— Спи спокійно!

Другий спалах був, як дерся по огорожі зі швайкою в зубах, солоною від крові, й каменюкою за пазухою. Він побачив перед собою тих двох, вони явно на когось чекали, але не тут. Шептались, хихотіли, тупцювали від холоду, потім нишком лаялись на той же холод. Убийвовк поцілив камінням одному прямо в голову, й поки той, ошелешений, намагався прийти до тями, не втрачаючи ані миті, скочив зверху на іншого. Швайка увійшла разів з десять в шию і ще стільки ж ковзнула лускатою кольчугою. Перший вже оклигав настільки, що сів на сраку й протирав очі, залиті кров’ю. Чіро барсом кинувся та повалив його, колов в обличчя, шию, доки той не перестав сіпатись під вагою його тіла. Запах свіжої крові вдарив у ніс — п’янив, лютив, хотілось завити, він заледве стримувався. Юнак набрав у пригоршню снігу й протер обличчя, в голові трохи прояснилось. Чіро одразу відчув, як цокотять зуби від холоду, й наскільки задубіли босі ноги. Він швидко стягнув кожуха, чоботи, рукавиці — одягнувся. Шапку викинув одразу — була вся липка від крові. Наостанок зняв сокиру, сагайдак з луком і побіг за вітром вниз. Затаївся під ялиною. Тим часом у дворі вже зчинилась метушня. Убийвовк розумів, що без коня далеко не втече. Він спробував тятиву, оглянув накінечник стріли та приготувався. Погоня не забарилась — вершники роз'їжджались віялом по двоє на всі боки, підсвічуючи дорогу скіпками, гучно лаяли хорти. Чіро спробував принюхатись — свіжа кров на одязі заважала, тож він міцніше стис лівицею руків’я лука зі стрілою, права лежала напоготові на тятиві. Перша двійка з собаками промчала чвалом вперед. Чіро вибіг назустріч іншій та блискавично пустив стрілу й знову нап’яв тятиву. Перший кінь потягнув свого вершника вбік, другий переслідувач, виставивши списа, нісся прямо на нього разом із собацюрою. Убийвовк затамував подих і розтис пальці, почувши дзенькіт тятиви, упав набік. Він встиг відкотитись якраз вчасно, щоб не потрапити під гострі кінські копита, але пес вже гриз кожуха на руці. Юнак вихопив сокиру й рубанув, хорт натужно завив. Чіро вдарив ще раз, одразу здійнявся на ноги й побіг до конячки в поле. Вершник зі зламаною стрілою в боці був ще живий, кректав та намагався виплутати ногу зі стремена. Убийвовк ударив згори, той лише скрикнув і одразу затих. Він вивільнив таки його ногу, нашвидкоруч поправив упряж і щодух пришпорив кобилу. Ззаду знову донісся хортячий гавкіт і лайка переслідувачів. Кобилка неслась кар’єром в темряві ранку майже наосліп. Чіро гнав її, не шкодуючи. Погоня трохи відстала, та він розумів, що це ненадовго. За кілька годин шаленого чвалу:

— Ну, маленька, давай ше трішки, — йому довелось стишити хід, бо з рота кобили вже летіла піна, — шо там зараз робить мій Люка?.. Але й ти теж молодець, давай-давай, лише не впади!

Чіро втиснувся в спину, сокиру викинув ще на початку, залишивши тільки лук із сагайдаком. Кобилка несла його вперед, з кожним ударом копит наближаючи до волі. Це відчуття п’янило й додавало наснаги. Але там, десь позаду, в сутінках вітер доносив гавкіт собак, погоня йшла назирці. Вони берегли своїх коней, щоб мати силу в потрібний момент зробити ривок і загнати виснаженого звіра. Без якоїсь річки, долини, чого-небудь він пропаде, вони неодмінно наздоженуть його. Юнак тривожно прислухався до своєї тварини, вона ще неслась клусом, але вже була на межі. То були скажені перегони наввипередки зі смертю, він ясно усвідомлював це — столика також жене його десь там ззаду, а гавкіт ставав все чіткішим. Убийвовк помітив на горизонті з Півдня щось, якусь темну смугу. Якщо то ліс, у нього принаймні з’явиться примарна надія. Юнак без вагань потягнув повід і направив кобилу туди. Гавкіт все наростав, вітер вже навіть доносив їхні голоси. Чіро не зважав і мчав вперед — тільки б встигнути дістатися узлісся. Смужка наближалась і буріла, зростала громаддям. Раптом він усвідомив, що то не якийсь байрак, а справжнісінький лабіринтовий ліс. Якесь непевне відчуття охопило його, в голові промайнув той перший раз, коли він з Урсулом побував у подібному місці. Та все ж краще спробувати, ніж отак за крок від омріяної свободи здатись, опустити руки й чекати різника, як віл на бійні! Цей дикий гін продовжувався ще десь з годину, нарешті Чіро в’їхав у підлісок. Його гніда вже ледве перебирала копитами, між стегнами стікало мило. Він таки загнав її, і вона звалилась наступної миті. Убийвовк зіскочив якраз вчасно, щоб кобила не придавила його. В юнака навіть не було часу полегшити її страждання. Тварина гребла по землі копитами й натужно ржала, храпаючи. Він поправив сумку на бігу, дістав лук і ще швидше помчав у бік до рятівної гущавини. Добре, хоч зняті чоботи були завеликі й не тисли. А по його сліду вже йшли хорти. Чіро намагався петляти поміж кущами, але з кожною хвилиною вони наближались. Його рука потягнулась за стрілою, щойно він почув близький стукіт копит. Вони обходили з флангів, заганяючи юнака, як якогось лося чи віпера. Він крутнувся на місці й одразу дзенькнула тятива, вершник заквилив, та втримався в кульбаці. Убийвовк миттю кинувся далі, бурі стіни були вже так близько — шапкою докинути. Чіро піддав з останніх сил, гучно сапаючи, майже як та кобила, яку він загнав. В грудях навіжено калатало серце, в роті з’явився прісний присмак, здавалось, що ноги зараз повилітають з суглобів. Дерева густішали, вершникам позаду довелось стишити хід, та не хортам. Собаки майже хапали його за п’яти, норовлячи повалити, а розвернутись та прикінчити кількох означало б вірну смерть, треба було бігти далі. Раптом гавкіт віддалився, та Убийвовк не зважав —стіна була майже поруч, це єдине, що важило хоч щось у цей момент. Він мигцем таки озирнувся — переслідувачі чомусь зупинились, скупчившись біля пагорба. Попереду всіх стояла Столика. Убийвовк лише встиг вихопити думку, що вони чогось бояться, як під ногами захрустіло. Він спробував зупинитись, але відчув, як падає кудись вниз, за десяток кроків від того, що ще секунду тому здавалось йому порятунком. Пальці шкрябались у марному намаганні вхопитись бодай за щось, стираючись до м’яса. Юнак стрімко летів униз ногами, разом зі снігом, шматками мерзлої землі й чимось іншим, б'ючись об якесь коріння, ґрунт та бадилля. Те падіння здалось йому цілою вічністю, наче він падає в найглибше пекло прямісінько в обійми самого шайтана. А потім був спалах скаженого білю, й усе згасло. Зникли будь-які відчуття, наче пірнув в ополонку з крижаною водою.

— О-о-о, — ледве простогнав Чіро. Йому здавалось, що нема жодної частини тіла, яка б не боліла, особливо голова. — Дякую, Всевишній, шо врятував! Може, й воно б не варто, та все одно дякую!

Убийвовк спробував розплющити очі — нічого не змінилось, навкруги як було, так і залишилось темно. Він ворухнув рукою — заболіло, й так з усім. Навіть дихати було боляче, юнак лише й міг, що лежати й стогнати. Трішки згодом він спробував лівою рукою обмацати себе, вона слухалась найкраще й боліла не так, як всі інші частини. За кілька хвилин він промовив сам до себе:

— Весь правий бік здертий до м’яса, ноги забиті, але наче не зламані, розбита довбешка та щось з очима…

Це лякало його найбільше. Чіро здалось, що він лежить серед якогось чорного ніщо — пустки, пекельної темряви. Але в пеклі ж не має хотітись до вітру, пити та їсти, а йому хотілось всього й одразу. Убийвовк спробував підвестись, рипнувся, й тілом пішла шалена хвиля болю. Пересиливши себе, він всівся, обіпершись спиною об щось. Юнак ще раз все обмацав себе — кожух був обідраний на шмаття, видно, це й врятувало його. Він згадав про сумку, спробував пошукати кругом себе — даремно. З усіх речей, які були в нього, на ньому залишилось лише кресало на шиї та швайка при боці. Отак він і сидів: то дрімав, то стогнав, хтозна скільки часу пройшло. Але якоїсь миті Убийвовк усвідомив, що розрізняє обриси в пітьмі. Він пошарудів руками навколо — все було вогке, спробував насмикати трохи шмаття з одягу, взяв до рук кресало, вибив кілька іскор. В очі наче розжареною шпицею хто штрикнув.

— Шоб тобі повилазило й назад не упхалось! — гаркнув сам до себе юнак і застогнав.

Ніс вловив дим, він спробував роздути віхоть, той ліниво взявся легеньким пломінчиком, підсвітивши навкруги, та розвести багаття й зігрітись так і не вдалось. Пітьма потроху змінилась мороком, в ньому проступили химерні контури — нагорі, напевно, вже був полудень. Убийвовк став навкарачки й по спіралі нишпорив у пошуках сумки. Спочатку знайшов одну стрілу, потім розтрощений лук, але сумки ніде не було, як він не намагався її віднайти. Спрагу вгамував снігом та шматочками криги, та від цього розболілись зуби й голова. Дуже швидко стемніло, й він знову опинився в повній пітьмі. Вона здалась йому такою густою, що її можна було навіть відчути, помацати пальцями. Спробував заснути, але голод і холод поганий помічник у цьому. Наступного дня, коли знову посіріло — Чіро вже думав, що не дочекається цієї митті — юнак спромігся звестись на ноги. Убийвовк знову спробував обнишпорити все навколо місця свого падіння, та так нічого більше й не знайшов. Тут не було жодних звуків, крім його власних, і повітря також майже не рухалось. Чіро спробував йти, та куди ж? Все було однаково химерним!

— З вогню та й в полум’я, навіть не знаю, шо краще — одразу б скрутити в’язи чи отак ше трохи помучитись, — промовив він сам до себе. — А в сумці були ж такі смачні сухарики та й з житнього хліба, а ще б їх смальцем примастити — смакота!

Убийвовк шкутильгав кудись проходами й розповідав собі вголос про всі наїдки, які б йому хотілось зараз з’їсти, потім про ті, якими його частувала Дзв’інка у батьківському домі. Отак він і йшов, розмовляючи сам до себе, без жодного зрозумілого напряму, поки пітьма остаточно його не оповила. І знову спати голодним, холодним, без зірок та місяця ясного над головою...

Він перестав лічити дні, коли від голоду почало тьмаритись у голові, тоді юнак спробував гризти шкіру з чобіт, личинки та якісь корені. Голод трохи гамувало, та сил від такого частування не додавалось. Щоб втамувати спрагу, лизав кригу, стіни, смоктав камінь, де проступала вода. Смак був такий, що хотілось блювати, та вибирати не доводилось. Бувало так, що він просто втрачав свідомість від голоду, коли знову приходив до тями, навіть не міг уявити, скільки часу минуло. Інколи просто сидів і молився, щоб скоріш зустріти того міфічного титана чи хоч звіра якого, щоб нарешті скінчити його скніння. Ще бувало, навіть молитися не міг, тоді Убийвовк переставав осмислювати себе як особистість та нісся в потоці свідомості. Йому здавалось, що він маленька біла сніжинка, яку крутить скажена завірюха, кидаючи з боку на бік, а внизу кипить пекельна лава, норовлячи проковтнути, розтопити її.

1 Проксима Центавра b — екзопланета в системі червоного карлика Проксима Центавра, найближчої до Сонця зірки. Розташована на відстані близько 4,25 світлових років.

2 Εντάξει (Entáxei) — добре в перекладі з грецької мови.

3 Клятва Гіппократа — присяга, авторство якої приписують «батькові медицини» Гіппократу.

4 Матріархи-даскали — даскалос з грецької «наставник».

5 Boston Dynamics — американо-японська інженерна компанія, що працює в галузі HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/Робототехніка" робототехніки. Відома своїми розробками для військових потреб на замовлення HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/DARPA" DARPA. 

6 Голем — (від авт.) персонаж з міфології, істота, штучно створена за допомогою магії чи чогось подібного.

7 Рамабай — столиця Самаркану.

8 Гаджуга — смереки, вид ялинок.

9 Галісдар — столиця Турукешу, Галіс — антична назва річки Кизил-Ірмак.

10 Божиця — (староукраїнське) знахарка.

11 Пояс Оріона — астеризм південної півкулі небесної сфери, розташований біля небесного екватора. Складається з трьох зірок (блакитних надгігантів) сузір'я Оріон: Альнітак (ζ Оріона), Альнілам (ε Ориона), Мінтака (δ Оріона).

12 Ясир — полонені в значенні раби.

13 Лобань — морська риба родини кефалевих.

14 Баруксім-Дайрі — (від авт.) місто-держава в Гаджугських горах, що належить народу массарі.

15 Моргенштерн — буквально «ранкова зірка», «Венера» — різновид холодної зброї, що складається з залізної кулі, спорядженої шипами й насадженої на держак, або прикріплений цепом до обушка.

16 Гвізарма — вид алебарди з довгим вузьким злегка вигнутим наконечником, що має пряме загострене на кінці відгалуження. Перший клинок, прямий та довгий, служив для ураження ворога, а другим викривленим клинком перерізали сухожилля в коня противника або стягували його з коня.

17 Альбашар (від авт.) — капітан на галері.

18 Башар (від авт.) — старший офіцер на галерному флоті, завідує абордажною партією.

19 Шиурма

20 Коміт (від авт.) — старший офіцерський чин.

21 Рамбад — надбудова для абордажної партії на носовій палубі.

22Каторга — галера.

23 Альбашарова дочка (від авт.) — канчук, аналогія з капітанською дочкою.

24 Аргузин — безпосередній начальник галерної команди, а саме гребців.

25 Абордажна кішка — це пристрій з кількома гачками (відомі як лапи), які прикріплені до мотузки; її кидають, спускають, топлять, вистрілюють або кріплять напряму руками для того, щоб хоча б одна лапа зачепилася й трималась.

26 Майстра — грот-щогла на французьких галерах 16-18 ст.

27 Дика олива — сира нафта.

28Піфос — давньогрецький глиняний глек яйцюватої або кулястої форми, зазвичай, із широким горлом, яке накривали цегляною чи кам'яною лядою

29 Діабаз — палеотипний аналог основних магматичних гірських порід (базальту, долериту).Складається з плагіоклазу (найчастіше лабрадору), по якому розвиваються альбіт, преніт, епідот, цоїзит, карбонати.

30 Картьє — половина команди гребців, зазвичай на галерах біло носове та кормове картьє.

31 Аргузин і підаргузин -

32 Коміт -

33 Філарет — нижній і верхній брус(планшир) вздовж усього борта галери.

34 Куршея — поздовжній настил на верхні палубі поміж банками.

35 Аман — снасті на блоках для спуску та підйому реї.

36 Сарти — (галерний термін)снасті стоячого суднового такелажу, що слугують для кріплення щогл і піднімання по них.

37 Гальюн – туалет на судні.

38 Шиурма — команда на французьких галерах 16-17 ст.

39Бушприт — носове дерево для постановки вітрила з текілажем.

40Кар — нижня частина антени реї.

41Piqu'a banc — форсований режим греблі з ударом об сусідню банку.

42Габба — корзина для спостереження на топі щогли.

43Avant tout — режим греблі коли задіяні всі гребці, але гребуть у зручному для себе темпі.

44 Шпигат — отвір на головні палубі чи в фальшборті для видалення води, котра попала на борт судна під час шторму чи брижі.

45 Клевант — дерев’яний циліндричний брусок з проточкою, використовується для швидкого роз’єднання вантів (блок з фалом, яким кріпиться щогла).

46 Майна (морський термін) — наказ на спуск.

47 Vogue vitt — з французької «дай хід», форсований режим греблі.

48 Шихта — суміш вихідних матеріалів у заданому кількісному співвідношенні, наприклад, суміш матеріалів (руди, шлаку, коксу, вугілля тощо).

49 Колошник — верхній технологічний отвір доменної печі для завантаження матеріалів під час процесу виплавки.

50 Паланка – адміністративна одиниця, як повіт чи район.

51 Вольна грамота (від. авт.) давала право на самоврядування — аналог магдебурзького права.

52 Марабутен (з франц.) — вітрило середнього розміру на галерах.

53 Шпангоути — набір поперечних ребер жорсткості.

54 Банкет — брус-підставка для ніг гребця.

55 Рангоут — загальна назва надпалубних дерев'яних частин спорядження судна, які служать для піднімання й напинання вітрил, що забезпечує їх встановлення й утримання у робочому положенні.

56 Такелаж — загальна назва всіх снастей на судні (тросів, канатів, линв тощо). Розрізняють стоячий і рухомий такелаж.

57 Елінг — споруда, призначена для побудови, зберігання та ремонту суден.

58 Кураре — загальна названа рослинного екстракту алкалоїдних отрут, що походять з Центральної та Південної Америки. Виготовляється з кори рослини Strychnos toxifera (стрихнос отруйний).

59 Лотр — лотир (негідник, розбійник, від нім. Lotter).

60 Кичера — діалектизм південно-західного наріччя української мови, що означає гору, яка вся вкрита лісом, окрім вершини.

61 Асассин — (від авт.) найманий вбивця.

62 Харам — (від авт.) заборона.