Старий Карпо сидів над Богом і тягав з річки карася, та ще одного деруна мілкого, а краснопірка утекла. Коли ген там на тому березі крутому піднялась курява чорнява, невдовзі й дим у небо повалив.

– Кого там ще лихий пригнав проти ночі? – промовив дід собі під ніс.

Та він рибалити продовжив далі, а спогади важкі невдалі нахлинули бігом.

Вже сонце золотаве краєчком обрію торкнуло, і вечір, пан-гасподар добродушний, його спочити відпустив. Коли біжить хлоп’я швиденько, що аж під ним горить. До діда в хвіртку залітає, а на подвір’ї тільки коник вороненький доглянутий фурчить та бриль солом’яний біля дверей висить. Маля гукало і кричало, на поміч діда призивало. А ззаду на плече легенько опустилась рука кремезненька:

– Чого плачеш, що там у вас вже трапилось?

– Попалили все, табун украли, батьків побили, сусідів покалічили...

– Знову ці бусурмани, щоб в них лихий всю сіль покрав та завше борщ несмачним був, – промовив сусідський дядько, що саме надійшов.

– Бусурмани, – дід запитально дивився на хлопчика та пальцями розтягнув кутики повік, – отакі очі мали?

– Ніт, звичайними були, лишень злі дуже та узброєні ладно.

– Нема гіршого бусурманина, Захаре, від того що поряд живе і душу чорну, наче ніч має. А тебе ж як звати?

– Мирон, – тихо промовив хлопчик і втер обличчя рукавом.

– Чоботаренків менший, – додав сусід.

– Діду, то ви допоможете добро врятувати, а то прийде зима і згинемо всі від голоду?

Старий сивого вуса підкрутив, поправив чуб і шапку надів смушевеньку зі шликом чорненьким та й каже:

– Захаре, готуй воликів поїдемо на ранок до торгу.

– А за конокрадами, гаманами[1] потворними не підеш?

– Піду! Де ж би їм коней та начиння, як не на ярмарку спродувати!

– А малий?

– З собою візьмемо, свою худобину впізнає!

Ще вдосвіта Захар волів у ярма спорядив, оглянув маточини та дьогтем їх змастив. Його ж дружина молоденька наготувала їсти все добренько: там шинку, сало, солонину, бочівку меду і хлібину. А тут і сам Карпо прийшов швиденько, ту фіру борошном вантажили разом вправненько. Наш дід збудив хлоп’я, почастував сніданком, пістоля зарядив і шаблюку вірну на камені гострив. А потім всі на воза разом посідали й вороного ззаду до борту прив’язали. Благословення у молитві перед брамою попрохали, махнули батогом і далі спати полягали. Миронко на кожусі калачиком скрутився, а Карпо з кульбакою під головою збоку притулився.

Ідуть воли, рогами виляють, хвостами надокучливих мух від себе ганяють, а сонечко кругленьке на них із неба поглядає, своїм промінням золотавим боки припікає. Попрокидались мандрівник та й нуте собі співанки співати, як там колись у них було: походи, чайка, кошовий та вірний коник молодий.

– Діду, а як то вашого коня зовуть, таких у нас не бачив?

– Тенгел.

– Дивне ім’я.

– З ногайської – Нічний, його мені подарував один кримець – товариш вірний. Цей коник нетутешній у ньому тече гаряча, пустельна кров.

– По ньому одразу видно, батько розповідали про скакунів з отакою довгою головою.

– Малий-малий, а вже щось собі там тямить, – посміхнувся Захар, а дід підморгнув.

Тим часом сонечко вже й за полудень перевалило, а волики ідуть собі рогами мотиляють, бо ж Гордіївський шлях напам’ять знають. Так їхали не день, не два, аж цілих три, й до Немирова під вечір добрели. Цей град здавна був файненький, на горі храм стоїть чепурненький і синагога за кутом, а ще млини, броварні, винокурні та ціла торба бурсаків. Проїхали городи і хатки, корчму, будинки величенькі, а на майдані зупинились. Захар одразу до волів, а дід до ратуші побрів про конокрадів розпитать. Був старостою тут Панас. Карпа він страшно не любив, бо там колись йому чимось завинив. Сплатити таки не сплатив, а от образу небораку затаїв.

– Доброго дня тобі, Панасе-брате, як сам, як діти та дружина!?

– Привіт, Карпо, ти легкий на помині, згадував недавно старі часи.

– Я у справі невідкладній прийшов до тебе за порадою: у нас над Богом є маленький хутір, і там якась зараза покрала всю худобу і табунець привласнила. Чи може чув що про таке?

– Немирів городець простий, тут все спокійно, як в болоті – нічого про таке не знаю.

– Так через вас усі на Вінницю ідуть, на торг скотину женуть! — Карпо насупив лоб і вуса підкрутив, Панаса добре знав і хитрість уловив.

– Та може все ж щось пригадаєш, по старій дружбі підсобиш?

– Сам я ні сном, ні духом, а кухарка моя якихось гаманів зустріла, коли на полі ріпу і бурачки червоні підгортала. А ще казала – там коней було багато і кілька возів з начинням.

– Куди пішли і як давно оте було?

– Чекай, Карпо, ти може пам’ятаєш, я винен трохи тобі!?

– Я вже забув – най собі буде!

– Тоді, товариш-закадика, іди до диких яблунь, а там на північ поверни, старим шляхом небитим пряменько до Вінниці попадеш. А якщо тобі удача посміхнеться, то до неділі доженеш конокрадів.

– Бувай, Панасе-панебрате, хай буде тобі всього багато, як ти сьогодні ближнім набажав.

Карпо, наш дід вусатий, очима блиснув і пішов, аж староста присів з недолі, бо набажав сьогодні всім уволю: чортів, три тачки злиднів і байстрюків.

Захар купив їм провіанту і воликів від пуза напоїв; Карпові сильно він зрадів, бо стало трохи вже темненько, – десь треба друзям ночувать. Поїхали за місто в тиху балку, де рибу дід колись ловив удало, там озерце лежить маленьке, а ночі ще були тепленькі, отак і полягали спать. Удосвіта у дальню путь зібрались, в дорозі зорям дивувались; над балкою висів густий туман. На п’ятий день знайшли слідів багато, то видно вражі конокради учора кашу тут варили та з радощів хмільної пили, увірувавши в благодать. Карпо слідочки пильно роздивлявся, до травок низько нахилявся і з вітром ніби гомонів. А потім каже, наче дітям тато:

– Їх тут було не так багато: десь два десятки розбійників і отаман.

Захар зрадів отій новині й гаківницю[2] з-під міхів дістав, а гуфниці[3], з бортів порозставлявши, напхав їх дробовою сіллю та зареготав. Наш дід широким пасом обв’язався і темний кобеняк натяг, лице він дьогтем вправно мазав і сітку до сідла приклав.

Весь шостий день ішли по сліду справно, не зупинялись, навіть разу волам не дали постоять. Під вечір дід у лопухах сховав Миронка, а сам Тенгела осідлав, шаблюкою махнув Захару і в ніч кудись почвалав. Воли за ним неспішною ходою пішли в ту сторону горою, а опівнічною порою до конокрадів добрели. Ті вражі діти знову веселились, забувши геть про всякий страх. Захар влупив по них з гармати, а гаківницею поверх додав. Вчинив він шуму там тоді багато й оцим їх страшно налякав, а потім як почне свистати та всяких там пісень співати, яких співали козаки. Ті вражі діти затрусились, неначе блекоти об’їлись, навтьоки бігли в розсипну. А тут і дід, як чорт із-під землі з’явився, лупив по спинах батогом. Багато в сітку їх йому попалось, а тим кому втекти удалось Захар із гуфниці догнав.

– Кого-кого чекав зустріти, та тільки не тебе, пане-брате, – промовив діду отаман банькатий.

– Що, Лиховію, так обридла воля, кіш і Гуляйполе, що ти з вогнем прийшов сюди?

– Нема там більше правди, та й я уже не той.

– Це ж як тебе життя зламало, що ти пішов у беззбройних красти?

– Тебе зі мною отоді не було, як нас вогнем пекельним осадили...

– Собі такого отамана самі обрали, я вам казав із ним біда буде всім.

– Напризволяще нас кинув! Тепер тримайся, вражий сину, я відплачу тобі мечем!

І Лиховій, очима запалавши, дістав шаблюку і завив. Він песиголовцем перебрався і вовчу зграю призивав. На діда кинулись усі юрбою, хотіли нахрапом узять. А він з пістоля вправно влучив і шабелькою безкінечність крутить та пильно по бокам глядить. Захар же спину прикриває і по всякому гаківницею стріляє, що іскри аж у ніч летять. Так билися аж доки сонце спало, а потім як світліше стало, почали вовки відступать. Наш дід утнув котромусь лапу, до Лиховія ближче підібравсь, махнув він з силою такою, що той не витримав недолі, а ще ж і сонечка зловив. Осліп на мить і тонко розпочав так вити, що аж всі коні заіржали, та стало холодно кругом. А дід Карпо був лицар незвичайний, йому шаблюкою у бік так кілька раз колов він вправно, аж доки той на ногах стоїть. Та Лиховій також не ликом шитий. Він в хуртовину закрутився, на діда кинувся, бо злився, що той отак посік його. І може б довше бились небораки, та сонце уже геть зійшло, забрало сили у лихого, цим дуже друзям помогло.

– Захаре, давай пістоля, лиш того срібного, щоб брата упокоїти змогли!

Він кинув дідові ту зброю, а Лиховій на них пургою, що ледь не повідморожував носи. Карпо добренько так приклався, довгенько гада видивлявся, а потім встрілив і затих. Луна пішла над полем з житом, і стогін тихий прокотився, неначе грім, десь там далеко до хмарки в гості попросився. А дід давай копати яму, щоб друга в путь отой останній відправити змогти. Його поклали під вербою, укрили свиткою старою і каменюку зверху приволокли.

Мирон, коней усіх перелічивши, в’язати допоміг злодюг. І побрели вони по полю у Вінницю по свою долю. Щоб суд над ними учинили, щоб більше лиха не робили та дідові подякувать змогли. Бо тих затятих конокрадів шукали вже давно і там. Сам соцький видавав накази та обіцяв усім одразу за це озолотить.

Отак над Бог приїхали всі разом: Захар, Мирон і дід Карпо. Увесь табун додому повернули і Хутір відновити помогли.

1. Гаман – крадій, злодій.

2. Гаківни́ця – довга і важка рушниця великого калібру, з гаком на цівці, вживана у XVI-XVII ст. Була на озброєнні запорізьких козаків. Під час стріляння кріпилася до землі гаком.

3. Гуфниця (нім. Haufiz) – коротка гармата, більшого калібру, служила до стрілянння під більшим кутом нахилу, наприклад, на ворога, захованого за муром, чи валами.