– Це зараз я вже знаю, що реальність настільки ж нереальна, як отой міраж посеред розпеченої дороги: бо то є лише відображення, проекція істини на розжареному повітрі. Ця істина єдина для усіх, від найбільшої системи астероїдів у всесвіті, до найдрібнішої часточки яка формує атоми, але поряд з тим є ми – люди, де правда у кожного своя: бо вона є відображенням, проекцією істини.

Дівчина поглянула на адміністратора. Він поправив свій саткат[1] та, приязно усміхнувшись, долив їй зеленого чаю.

– Туман невдовзі розсіється, я відчуваю. Знаєш, мені буде дуже печально залишати це місце, я б воліла забрати спогади з собою також.

– Ти візьмеш щось набагато вагоміше, – відповів співрозмовник та сьорбнув з піали.

***

Я Марина, студентка Вінницького педину. Чому саме педину, запитаєте ви? Бо була досить лінивою, аби здати ЗНО на пристойний бал та вступити до академії мистецтв імені Чубинського, про яку мріяла змалечку. Цей життєвий урок мав би мене хоч чогось навчити, та ж ні! Навіть тут я примудрилась вилетіти з державного, але дякуючи корупційній складові та зв'язкам мого батька, мене перевели на контракт.

І ви скажете, скільки тобі ще треба набити гуль на лобі, щоб зрозуміти істину? Достобіса багато, бо й цього уроку виявилось недостатньо. Якимось чином у мене вийшло завалити іспити, не здавши їх навіть на довбаний трояк, і це в педині, куди набирають студентів по залишковому принципу. Мій тато вперше в житті пив валеріанку, матінка стояла поруч, біла мов крейда і чатувала його, щоб в разі чого стримати та дати мені можливість дременути геть, або викликати йому швидку. Він був мудрою людиною і лише промовив: «Маринко, доцю, бачить Бог, я докладав усіх можливих і неможливих зусиль, але видно таки щось проґавив. Раз вже така справа, збирай лахи та їдь додому, роботу прибиральницею чи касиром знайдеш, але грошей на перездачу я не дам, мама також не зможе їх виклянчити. Я все сказав».

І знаєте, що я зробила? Фиркнула, грюкнула дверима та поїхала назад до Вінниці. Але не для того, щоб засісти за книжку та набрати хоч мінімальний бал на додатковій сесії – ні. Моє его вимагало більшого, воно порадило мені, стати вебкам моделлю, назбирати грошей та купити іспит. Треба ж довести всім, що моя правда найправдивіша. Одна знайома давненько таким промишляла і казала, що в тому нема нічого зазорного, це просто шоу. Я повелась. Віка допомогла зареєструватись і стала, якби це його правильно назвати – ментором. Мої викрутаси в спідній білизні (це ж не шалавство якесь там) перед молодими дрочерами чи старими імпатентними пердунами повнили рахунок на трохи токенів, але до омріяної суми цього було замало. Я запитала поради у свого коуча і Віка вивалила з шовкового мішечка інтимні іграшки, від яких у мене волосся стало дибки.

– Так, мала, а шо ти хотіла? Треба спочатку набити підписоти, вразити їх чимось, а тоді вже бабосіки самі потечуть рікою.

Моє здоровецьке его раптом наштовхнулось на деякі перепони, а точніше моральні запобіжники, вклепані в довбешку титанічними зусиллями батьків. І отака вся збентежена я пішла до поки ще своєї кімнати. Вечір в білизні перед камерою, чергова чат-сесія зі збоченцями та малолітками, і раптом на моєму рахунку зарезервували суму з чотирма нулями.

Той вечір я провела в обіймах сумнівів, спокус та жадоби. Мої переговори з аватаром під вигадливим ніком ЛітлСофокл були чимось схожим на теревені Єви зі змієм поруч дерева пізнання. По-перше, він хотів за досить спокусливу плату отримати ажурні трусики, обов'язково одягнені зранку, а зняті перед приїздом, по-друге, я мала станцювати в білизні перед ним вживу. Голос розуму різко протестував, але він і, як всі інші мешканці моєї тонкої натури здались перед цею жирною пропозицією. Зранку я зв'язалась зі своїм адміном і той підтвердив, що така послуга існує, платформа сприяє в організації, але все ж не бере на себе ніякої відповідальності, окрім гарної комісії від клієнта.

Я переспала з тією інформацією, а зранку глянула на календар і здалась. Вовтузячись у ліжку, я думала, що маю просто станцювати за гроші. Тільки глядач буде сидіти навпроти мене, а не з того боку екрана. І оплата покриє половину від потрібної суми. Здалась, короче. День почався з душу і вибору трусиків (найкращі одягла, чорні, мереживні), а вечір – зборами й поїздкою на убері.

Клубний дім в Кореї[2], вміщав просторі апартаменти. На вході мене зустрів неофіційний працівник з мого сайту, дав вказівки та трохи часу підготуватись, а потім провів у напівтемний хол. Єдиний глядач сидів у дальньому куті, я не могла бачити його. Він попрохав, ні – наказав (його м'який баритон чомусь змушував коритись) покласти пакунок на барну стійку. Увімкнулась легка музика, я мала б розпочати вихилятись, але натомість заклякла, як статуя з білого мармуру. Він клацнув пальцями й за мить з'явився сутенер, тобто той помічник.

Молодий чоловік шось говорив про важливість цього клієнта, про мої зобов'язання, але ступор нікуди не зникав. Тоді він насипав собі на ніготь білий порошок і притис до моєї ніздрі. Я навіть не встигла зреагувати, вдихнула і голосно чхнула. Мене скоро відпустило, звідкись взявся кураж та сміливість. Танцювати почала, достобіса спокусливо, аж самій сподобалось, а той чоловік задовольняв свою хіть власноруч. Він справився досить швидко, а я лише виходила на оптимальні обороти. Мене гребло та плющило так сильно, що і кров з носа не особливо збентежила. Уривчасто пам'ятаю, як той клятий пімп загорнув мене в куртку та впхнув до авта. А потім ліхтарі, чорні дерева, пітьма... і я прокинулась.

Навкруги туман, навіть не туман а суцільне молоко, водія ніде нема. В горлянці пересохло мов у Сахарі, а ще клята спека прибивала, мабуть, бісів водій спеціально накрутив обігрів на максимум, примітивши мій наряд під пуховиком. Я вилізла назовні й ледь не зомліла – яскраво світило літнє сонечко, а той туман був зовсім не туманом, а лишень запотілим склом. Та це все дрібниці, вчора ввечері надворі була зима. Де довбаний, брудний, вінницький сніг?!

– Доброго ранку, панночко.

Я обернулась на звук і присіла, обхопивши живіт руками, завжди так роблю в моменти найвищої нервової напруги. Зі мною щойно привіталась біла панда одягнута в саткат та античну туніку з подільською вишивкою по краях.

– Ого вштирило, треба якось розчихлитись.

– Тобі зле? – приязно запитав звір.

– Згинь, мара-а!

– Та навіщо ж так репетувати, – панда скривив писок і почесав вухо лапою, – нікуди я не згину, заспокойся. На, випий, – він подав мені пластикову пляшку з водою.

Пити мені хотілось більше, ніж репетувати. Вода у пляшці булькала, сповнюючи моє стражденне тіло вологою. Напившись досхочу, я зачепилась оком за етикетку, смачна водичка називалась «З живого джерела» розлита ТОВ «Безмежний Всесвіт» за адресою вул. Донтплей візмеднес 21 И, м. Дрімфог.

– Краще? – запитав ведмідь, я кивнула. – Ну і ОК, вітаю тебе в Дрімфозі, давай допоможу...

– Ти – панда, і розмовляєш.

– Ти – Марина і також розмовляєш.

– А ще знаєш моє ім'я, лиш попробуй зараз мені сказати, що в цьому нема нічого дивного.

– Можливо, там звідки ти прибула — це могло підійти під визначення «дивно», але тут звичайна собі річ.

– Де я можу купити квиток до Вінниці?

– Поки що ніде, розумієш тут така штукенція – в нас не ходять гроші у тому значенні в якому ти їх знаєш.

Сонечко припікало, мій пуховик парив, а цей панда підкумарював.

– Гей, дякую за воду і все таке, але мені потрібно додому, – гаркунла я та звелась на ноги в один рух, – цей розіграш затягнувся, давай знімай цю шкірку, сідай за руль і поїхали.

– Пересування таким транспортним засобом в Дрімфог суворо заборонено, він не відповідає екостандарту.

– А насрати, сама доїду.

Я пирхнула, гримнула дверима і з єхидно-переможною посмішкою провернула ключ запалення. Щойно автівка буркнула двигуном, як в секунду розсипалась на міріяди піщинок, гупнувши мене задом на ту купку, яка ще мить тому була румунським виробом з металу та пластику.

– Я ж попереджав, – відповів з батьківським співчуттям біло-чорний. – На, – він протягнув туніку та крислатий солом'яний бриль, – переодягнись, а то ця спека, мабуть, погано на тебе впливає.

– Це лишень дурне сновидіння, скоро прокинусь і все буде норм! – прошепотіла сама собі під ніс.

Панда відвернувся, а я мусила визнати, що він має рацію, хоч вся ця картинка ще не вкладалась у мою голівоньку. Ведмідь повів мене вуличками з будинками найрізноманітніших стилів та епох: від міні-фортець до хат мазанок впереміш з африканськими бунгало. На невеличкій площі я примітила палю до якої був прив'язаний чоловічок з маленькими вусами та круглими окулярами, а поруч купка дітлахів кидалась в нього старомодними фотоапаратами та всіляким слюсарським причандаллям.

– Це що за середньовіччя?

– Нічого подібного, – відповів панда, – ця інсталяція демонструє деякі методи виховання, котрі себе не виправдали. Ходімо, Маринко, тут вже недалечко.

– А як мені тебе називати?

– Можеш Тарасом Вергілійовичом.

– Після сьогоднішнього ранку мене таким не здивуєш.

Панда посміхнувся та поправив саткат. Ми ще трохи прогулялись різнобарвними вуличками і зупинились поруч тину, за ним виднілась здоровенна будівля під стріхою.

– Тут буде твоє місце роботи.

– Якої ще такої роботи?

– Звичайнісінької, ти ж хочеш отримати квиток додому?

– Хочу, але я скоро прокинусь і буду вдома.

– Ніт, це так не працює, ти потрапила в Дрімфог не крізь сон, тож і залишити його так не зможеш.

– Вергільович, де ще окрім сну, панди з отаким ім'ям можуть розмовляти, машини розпадатись прямо під тобою, а той Макаренко – сон і зараз я прокинусь. Ущипни мене!

– Буде боляче.

– Байдуже – це всього лише сон.

– Як знаєш.

Він ліниво протягнув свою лапу та стиснув шкіру на моєму передпліччі поміж двох кігтів. Я підскочила на метр вгору, навіть не думала, що вмію так гучно волати. Ведмідь швиденько полив мою руку прохолодною водичкою та промимрив щось собі під ніс, біль потроху почав відпускати.

– Ти ледь руку мені не відчикрижив, довбаний садист.

Я розізлилась, як чортяка, хоча розуміла, що сама попрохала про ту послугу. До того ж, мене попередили.

– Мені тебе шкода, – промовив ведмідь, без єдиної нотки фальші в голосі.

І тут мене прорвало, сльози потекли рікою, я притулила своє чоло до м'якого хутра і ридала, аж до схлипу. До мене потроху почало приходити розуміння тої нереальної дупи в яку потрапила. Вже вкотре. Тарас Вергілійович дав час виплакатись і лише ніжно гладив мене по маківці.

– Я що, застрягла тут до скону?

– Ти можеш полишити Дрімфог, та спочатку маєш зрозуміти, чому сюди прийшла.

– Я не приходила, воно само вийшло.

– Це відповідь дівчинки з садочка. Давай так, за цим тином є деяка робота. Гадаю, вона допоможе тобі розібратись в собі та дасть можливість забезпечити достойне існування на час перебування тут.

– Що за робота?

– Здається, ти за фахом майбутній педагог. Робота відповідна, треба наглядати за панденятами.

– Я тільки вчусь і то недуже.

– Не хвилюйся, я буду страхувати.

Лиш ми увійшли крізь хвіртку, як на Вергілійовича налетіло біло-чорне торнадо з малюків, вони обліпили його мов бджілки щільник. Він так легко і вправно з ними порався та грався, я аж задивилась. А тоді він раптом каже:

– Малюки, знайомтесь – це панна Марина, вона за страшу, – і пішов.

Короче, то був найдовший та найважчий день у моєму житті. Ці паненята, чи краще сказати – чортенята, тягали мене за туніку, заплітались в ногах (я падала безліч разів), репетували, галасували – одним словом робили все, тільки не те, що прохала. Коли нарешті не надто задоволені батьки позабирали їх додому, я звалилась від втоми. Вергілійович знайшов мене, лежачою на траві, зайнятою спогляданням різнокольорового заходу сонця.

– Не найкращий початок, та не варто вішати ніс, трохи зусиль і в тебе все вийде.

Так день за днем я доглядала тих маленьких бісенят. Спочатку мені хотілось їх повбивати, а шкіру повісити над каміном, як трофей. Ще було кілька разів коли я намагалась утекти, але завжди потрапляла у непроглядний туман. Невдовзі приходив Тарас Вергілійович з ліхтариком, по-батьківськи посміхався і ми йшли назад. Трохи та добренько згодом я помітила, що вже чекаю ранку, щоб розпочати новий день та зустріти малечу. Змінилось і ставлення батьків до мене, коли вони забирають малюків, то вже не гарчать.

В один з таких приємних вечорів я згадала своїх тата з матінкою і мені стало гірко. Скільки сала залила я їм за шкіру через свою пиху, надмінність, впертість, у поганому значенні цього слова. І не то, щоб робила це навмисне, воно якось саме виходило.

– Отак я завжди себе виправдовувала, – тихо промовила до Вергілійовича, що саме підійшов.

– Сумуєш за ними?

– Так, я дуже завинила, мені стільки хочеться сказати, перепросити.

– Це гарний початок.

Кожен наступний день був кращим за попередній, ми водили хороводи, грались у всілякі розвивайки з нахилом для панденят. Якось Тарас навіть пригнав автобус, чи краще сказати бика-автобуса і ми понеслись на озеро в бамбуковому лісі.

***

– Доброго ранку, малята.

– Доброго, панно Марина, – прокричала дітвора хором, – а сьогодні буде не пандемонікум, а відгадайки?

Я розповіла програму, задала ранкові завдання і розпочали готувати свіжі паростки бамбука дітлашні, як з'явився Вергілійович.

– Привіт, о, як тихо, а чим це вони так завзято бавляться?

– Пробують свої сили в орігамі, по-нашому витинанки з паперу.

– Хто б міг подумати – промовив ведмідь з подивом, – зайдеш увечері за зарплатнею, – промовив панда поміж іншим та заходився допомагати.

***

Туман справді розсіявся, Тарас Вергілійович провів мене до залізничного вокзалу і я купила квиток у касі, розрахувавшись листочком папороті. Невдовзі прибув потяг з єдиним вагоном.

– Сподіваюсь, Маринко, твоє перебування в Дрімфозі допоможе тобі орієнтуватись у відображеннях і дасть силу знаходити істину.

– І я сподіваюсь, шкода тільки, що більше не зустрінемось.

– Хтозна, ти ж у нас стала почесним вихователем.

Він посміхнувся, а на перон вибігли мої дітлахи, аж в очах зарябило. В отой момент я була готова наплювати на все і назавжди залишитись в Дрімфозі, але як сказав Вергілійович раніше: «Це гарний початок».

В своєму купе я ще довго плакала і втирала сльози хустинкою, але то були сльози радості з маленькою краплинкою смутку. А тоді заснула.

***

– Ти що за хрін! – гаркнула я до чоловіка, котрий нишпорив у пазусі.

Моє коліно з усієї сили заїхало йому в пах, таксист завив, я кулею вискочила з автівки і мала план гамселити дверцятами його ноги, а краще голову. Та раптом глянула на рекламний білборд, звідти на мене дивився панда у саткаті. Клишоногий рекламував черговий ресторан пан-азійської їжі. Ті очі видались на диво знайомі.

– Довбане дежавю, але я тебе точно знаю.

Мені нічого не залишалось, як викликати інше таксі та негайно їхати в гуртожиток. Я просиділа в душі, ледь не пів ночі у намаганні змити з себе ту пригоду включно зі спогадами. Зранку надійшло повідомлення – сайт перерахував гроші. Мені й так було бридко від себе, а тут стало взагалі нестерпно. Такого відчуття приниження у мене ще ніколи не було – використали, як дешевий шмат непотребу і викинули. По заслугам!

Не знаю чи вийде в мене здати ту психологію, але я вирішила докласти максимум зусиль і спробувати. А ще мені наснилась панда. Ведмідь посміхнувся і промовив: «Все вийде, ми віримо в тебе».

[1] Саткат — корейський різновид конічного бриля, носять здебільшого буддистські монахи.

[2] Корея — район Вінниці де проживає досить заможна частина міщан.