Славко озирнувся на новенькі металопластикові двері, що пасували старовинній будівлі шпиталю, як корові сідло зі срібними трензелями, скривився й побрів до батьківського авта. Вдома мати накинулась на нього зі сльозами та молитвами, саме тому він вблагав її не приходити на виписку. Лагідні жіночі руки притисли сина до грудей, пучки мимовільно пройшлись по короткостриженій маківці, обмацуючи свіжі рубці на рідній кровиночці. Батько лише мовчки споглядав те дійство: некерований вибух несамовитої ніжності та материнської любові.
-Петя, ну шо ти там встал как істуканам, возьмі у рєбьйонка сумку, он жє...
-Все добре мам...
-Оп’ять поругалісь!?
-Пусте.
-Давай мится, я прігатовіла твої любімиє біточкі с тюлєчкі, сєрий хлєбушек...
-Я ненадовго, тільки речі візьму...
-Что? — у жінки за п’ятдесяти затрусилась нижня губа, а зелені очі пробили солоні краплини суму.
-Сказав — буде жити в тещиній квартирі! — відрубав батько.
-Синочка, как же...
-Так краще для всіх! Мам, я приходитиму на обід щодня...
-Слава!
-От саме тому — не хочу бачити тебе сумною, ви з папою ше молоді та заслуговуєте на щастя, а втрьох нам його не бачити, як свіжої риби п'ятничного вечора на Привозі.
Під тихе материнське голосіння молодий чоловік набив свій армійський рюкзак найнеобхіднішим, нашвидку зжував биток, насильницьким методом всунутий в його рот, поцілував батьків та вийшов у весняні сутінки. Трамвайчик неспішно довіз Славка на Старопоротофранківську, а там кілька хвилин і він був у своєму новому притулку. Старенька бельгійка котра вища, ніж довша, дісталась у спадок від бабусі Міли. Слава дуже любив цей район старої Одеси з його неспішним ритмом, Новим Базаром, універами за кожним рогом. А ще йому дуже подобався пейзаж незайманий фалічними новобудами.
Молодий чоловік увійшов у стару квартирку, кинув наплічник на диван, роззирнувся та пішов у ванну. Він ненароком поглянув на брудне дзеркало, звідти визирнув незнайомий чоловік чи то лиш йому так здалось: небритий, неохайно пострижений, зі здоровенними рожевими шрамами по всій ліві частині голови. Але не це його вразило, найбільш чужими були очі, колись блакитні, зараз вони вицвіли аж до сивини, як у сторічного старця, що змандурував увесь світ. Славку стрікнуло у скроні, зачесалась титанова пластина, що прикривала дірку в його черепі, він відкрутив кран та хлюпнув на дзеркало водою, розмазуючи те відображення. АГВ працював паршиво, але це навіть трохи збадьорило чоловіка, холодний душ, навіяв спомини про бідні у своєму загоні. Перестеливши постіль на скрипучому ліжку, Слава спробував заснути — не вийшло. Він пішов до найближчого нічного магазинчика, на півдорозі зупинився, не схотів зустрічатись зі знайомою продавчинею тьотьою Раєю, довелось йти через весь квартал до супермаркету. Пачка цигарок, пляшка, дешевого коньяку та кілька яблук, от і всі покупки. Повернувшись, Слава перехилив пляшку, вона булькнула, він відірвав фільтр від цигарки, відкрив кватирку і чиркнув запальничку. Колись бабуня Міла добряче накрутила йому вуха, заставши отак за палінням моднявого “Captain Black”, він тихо посміхнувся приємному спогаду і знову перехилив пляшку. Зранку проснувся від холоду, бо так і заснув біля того вікна з відкритою кватиркою, в роті творився хаос із сушняку, а в голові дзвеніло так, наче дзвонар калатав об його титанову пластину. Наступний день повторив попередній і той що мав прийти йому на зміну мав усі шанси скопіювати їх, але подзвонила мати. Слава не любив бачити її засмученою, тому вимився, поголився, з’їв якихось таблеток від голови і, трохи проспавшись, пішов до батьків. За таким розкладом минув місяць: він пиячив п’ять днів з семи, один відсипався та приводив себе до ладу, щоб наступного піти до рідних.
-Синочка ти савсєм нє покушал, я завєрну сінєньких с собой і тєфтєлєк полажу.
-Добре.
-Я вчєра случайна встрєтіла тьотю Раю...
-Отак випадково, а шо ж вона робила тут, у неї дочка на Слободці живе?
-Ну-у так дєла какієта, — він помітив як ненька стримує нервовий тік своєї нижньої губи, — ти випіваєш?
-Інколи.
-Зачєм врьош мамє???
-Мені вже час!
-Слава, ти же єщьо савсєм юний, — вона таки не втрималась і заплакала, — вся жізнь впереді, Пєтя ну скажі же єму.
-Сину, давай підв’язуй з цим і не роби мені нєрви, а мамі давлєніє, чи ти хочеш нас чимдуж на той світ відправити?
-Папа...
-Шо папа, коли ти покинув Вишку — я тебе зрозумів, не чіпав тебе, навіть, коли ти пішов у армію, я вгамував матір, коли ти підписав контракт і подався у те пекло. Та майже ж совість кінець кінцем, пожалій нашу старість, ти випробував долю і повернувся, тепер візьми себе в руки та живи далі. Лізи не вернути, для нас це ше більша втрата, бо заразом втрачаємо сина! — батько бахнув кулаком об стіл, що аж прозвучав тужливий дзенькіт кришталю.
-Нє крічі на ребьонка! — сполохалась жінка.
-Тут впору вовком вити — це все твоє виховання! Даю тобі місяць зупинитись, інакше, — батько втупився у синові вицвілі очі, — зашию!
-Тату, я вже не хлопчик, твого суворого погляду та погроз не боюсь.
-Це не погроза, а попередження дорослому чоловіку!
-А якшо відмовлюсь?
-А мені байдуже, доведеться скрутити та завести силоміць.
-Он як.
-А ти шо думав, я дам своєму сину занапастити життя!
Слава неспішно піднявся з-за столу, поцілував матір на прощання й промовив:
-Мабуть, там на небі трохи помились, пославши мене до таких гарних людей, — він швидко втер сльозу і вибіг з квартири.
Слава безцільно блукав містом до самісінької ночі, куплений дешевий коньяк підступно муляв спину крізь рюкзак. Непомітно для себе він опинився там де життя одного вечора розпочалось наново, а солодке минуле поблякло без права на згадку. Слава спустився з Дюківської на верхню площадку Курсантських східців та присів на парапет, рука безвладно дістала пляшку з рюкзака, він відпив, наморщившись.
-К-хе, — пролунав іржавий голос позаду, — добрий вєчер, будьтє любєзни угостіть папіроской?
-На, — Славко протягнув одноокому бомжу цілу пачку.
-Прімітє, мою широчайшую благодарность.
В останній момент чолвік дістав зі своєї пачки цигарку, звичним рухом відірвав фільтр та прикурив, запальничка освітила його темне від туги обличчя.
-А ето ви, всє нікак нє забудєтє...
Слова бомжа вкололи Славу прямо в мозочок, відточені рефлекси розвідника запустились автоматично. Він сильно шарпнув чоловіка на себе, заступ, заламав рука за спину та натиснув ногою під коліно, щоб той звалився.
-Розповідай! — в ньому заговорив сержант розвідзагону на псевдо Шило.
-Ви шо малохольний, руку сломаєтє?
-Не тільки руку, розповідай!
-Про шо разпавідать?
-Про все шо бачив.
У Славка запульсували скроні від напруги, на мить здалось, що голова ось-ось вибухне, він відпустив бомжа і присів.
-Вибач, я не хотів.
-А мнє такі показалась, чіто даже очень, — проскимів той і підібрав пачку з цигарками накарячках.
-Будеш? — Шило протягнув чоловіку коньяк.
-Попрошу в етот раз, без рук!
-ОК, я віддам тобі всю пляшку і дам ше на кілька, якщо розповіси, все шо тоді бачив.
І бомж розповідав, а Слава нервово курив та беззвучно плакав.
***
Того злощасного вечора Ліза, кохана дівчина, зустріла його біля Екіпажу після великого прибирання і вони вирушили до її дому, що був за кілька кварталів звідти. Курсантські східці мали погану славу після заходу сонця, але там нещодавно встановили освітлення і вони ж були удвох. Славко під ручку з коханою весело ступав по лаві нижніх маршів, сталевий місток на екваторі підступно задзеленчав під їхніми ногами, а наступної миті, як по сигналу, з’явились оті двоє. Життя дівчини оцінили в айфон непершої свіжості, біжутерію та гаманець. Слава, помітивши битку в одного та кастет в іншого, попрохав Лізу віддати все вищеперелічене майно. Але ж вона була з Молдованки, віддавши гаманець з сережками та браслетом, навідріз відмовилась розлучатись зі своїм гаджетом: то був перший подарунок від коханого після семимісячної розлуки на час його практики. Лєший дав її ляпаса, другого не встиг, Слава зніс його з ніг і, можливо, якби не той злощасний кастет відправив би поца в реанімацію. Натомість отримав у скроню металом і затих, а Лізин янгол-охоронець взагалі забув про неї того вечора. Вона кинулась на допомогу коханому, зацідивши Юрону в пах. Але ефект на який розраховувала дівчина, не був досягнутий в силу злоїбучої випадковості. Той мерзенний чоловік дістав розкладний ніж і вдарив її під ліву лопатку з єхидною посмішкою. Його задоволення змінилось панічним приступом страху, коли усвідомлення скоєного потроху почало проступати крізь усі ті збочені емоції.
***
-Міліціонер! Там був мєнт?
-Бил, когда девушка перестала дишать, он в скорості і прієхал, сказал етім шо дєлать і удалілся.
-Знаєш де їх знайти?
-Сначала дєньгі!
Славко вишкріб все, що було у гаманці й втиснув у брудну долоню співрозмовника.
-Лєший возлє Староконкі частєнько крутітся, а Юрон — етот халаміднік несколько лєт гдето пропадал...
Молодий чоловік аж зубами заскреготів від розпуки.
-Но вот совсєм нєдавно, дня трі тому, ліжу я у сєбя на трубах і тут чтото мерзко-знакомоє послишалось. Со скукі поглядел — а то Лєший с Юроном оп’ять какгото студєнтіка гопнулі.
-Гопнулі?
-Та так, снялі мобілу, бумажнік, цацкі-блястєлкі, далі лящя і отпустілі.
-Пощастило, — тихо прохрипів Слава і на ватних ногах побрів додому.
Він купив ще одну пляшку коньяку, вірніше записався у тьоті Раї. Вдома довго стояв під холодним душем, потім хотів напитись, його знудило від першого ж ковтка. Спав тривожно, цілу ніч мучило жахіття того злощасного вечора, а зранку прокинувся з повним розуміння, як бути далі. Слава поснідав і метнувся на радіоринок, прикупити деякого обладнання, після обіду зустрівся з бойовим побратимом, щоб дістати те чого не було на радіобазарі. Тієї ж ночі сержант Шило встановив на Курсантських східцях дешевенький аналог говпрошки у потрібному місці та полагодив ліхтар, додавши туди невеличкий апгрейд, тепер він міг увімкнути його через вайфай. А зранку відбулась розмова з однооким бомжем.
-Тримай телефон, в ньому один номер.
-Мой інтєрєс?
-Отримати кількасот єнотів за вчасно надісланий плюсик.
-Ето грех!
-Гріх відмовити чоловіку у правосудді.
-Я такі віжу, вас нє пєрєубєдіть!
-Ні.
-Будбтє любєзни видать ванс!
-Резонно, — Шило дістав з гаманця доларову п’ятдесятку, — вистачить?
-Одєская валюта, а шо с остальним дєлать, вас такі могут і покалєчіть?
-Я відповім на твою смс-ку, знайдеш все як домовились, або ж попередиш моїх візаві.
-А єслі етіх два поца собіруться покалєчіть мєня?
Слава дістав ще сотку.
-Етот від сбоку мнє уже нравітся, прємного благодарствую.
-Тоді порукам.
Бомж потис жилаву руку співрозмовника своєю, не менш жилавою та міцною, лишень брудною, як у сажотруса.
Пройшло два тижні, Славкову горлянку не змочила жодна краплина алкоголю. Перші кілька днів пішли на приготування та перевірку спорядження, решта часу проходили досить монотонно: ранкова перевірка заряду телефона, пробіжка, спортмайданчик, потім обід разом з батьками. Другу половину дня він проводив на Староконному ринку, влаштувався вантажником, намагався випасти Лєшого.
В той день довелось розвантажити фуру з гіпсокартоном, закінчивши, Слава ще раз перевірив телефон, переодягнувся і вже збирався йти. Він аж сіпнувся від вібрації та сигналу прийнятого повідомлення, у голові гучно зашуміло, тремтячими пальцями він дістав гаджет та відкрив нове повідомлення:
-Ху-у-у, ну нарешті, — тихо промовив сам до себе, витерши рукавом холодний піт з чола.
Славко набрав відповідь, кулею сів на велосипед і подався до сховку зі спорядженням. Подорож зайняла якихось п’ять хвилин, ще п’ять він переодягався. Його тепловізор одразу вихватив два силуети у весняних сутінках, двоє чоловіків стояли поруч мертвого ліхтаря з обох сторін східців. Як і минулого разу, Слава прогримів металевим перехідним містком. Вони б вискочили, як чортик з табакерки, для будь-кого іншого, та сьогодні був не їхній день. Лєший саме хотів ударити фуцина кийком по потилиці, несподівано загорівся ліхтар, збивши гопників з ритму. Слава блискавично махнув кулаком в голову Лєшого. Юрону поталанило більше, він ухилився від джеба і навіть спромігся відповісти кастетом по ребрах, але жертва навіть бровою не повела, збоку захарчав його товариш по нещастю. Шило відскочив від чергового підступного удару та влупив нападника в живіт, пробивши діафрагму, той застогнав склавшись навпіл. Боковий зір зловив Лєшого з кийком, Слава пригнувся і металева, телескопічна битка тільки ковзнула по маківці, а от гопнику знову не поталанило і цього разу вже остаточно. У загоні Шила був один невеличкий чоловік з надзвичайними здібностями, деяким він навчив тоді ще рядового В’ячеслава Котляренка. У Лєшого хруснув кадик, він захарчав, судомно ловлячи повітря і навіжено блимаючи ошалілими очима. Слава застиг на якийсь час, спостерігаючи це дійство, він закляк. Це вперше йому довелось забрати життя не на війні, хоч він і вважав цих людей ворогами. В цьому була якась неправильність, так — спочатку він планував їх убити болісним і повільним способом, але досвід набутий на сході та розповідь одноокого дала розуміння, що ці двоє лише пішаки, його Лізу убила наскрізь корумпована система. Саме вона дала можливість Юрону і Лєшому уникнути покарання, а їхньому даху в поліції і далі собі спокійненько наживати добра за допомогою отаких цуциків. У Славка страшенно заболіло у правому боці, він напружився і в карколомному оберті зумів вибити ніж з Юронової правиці. Далі був удар лівиці з кастетом, ковзнуло над вухом, Слава оступився та упав, нападник заходився гамселити лежачого ногами. Шило міг спіймати гопника за ногу, міг кинути на землю, міг забрати життя багатьма способами, котрі війна йому відкрила. Але коли та недолюдина з тваринною жагою намагалась убити живе створіння, Слава побачив на вершині маршу у білому ореолі жіночу постать, він і миті не сумнівався — прийшла його Ліза, а все інше вже не мало будь-якого сенсу. Слава упізнав поставу, тендітний стан. У нього затуманився зір від удару в голову, а потім почувся гаркіт, периферійним зором він уловив темну тінь, котра налетіла на недолюдину, то був грифон — звір рвав грішну плоть своїми іклами...
-Очнітєсь пожалуйста, я визвала скорою. Азалі, рядом! Гдє боліт?
Дотик теплої Лізиної руки до його щоки вивів Славка з марення, він витріщив свої очі на дівчину.
-Так не буває!
Від нервового перенапруження чоловік відключився.
Слава опритомнів на лікарняному ліжку, він одразу зрозумів де знаходитись, дався взнаки попередній досвід. Скрипнули двері, увійшов лікар:
-Як почуваєшся?
-Дихати важко.
-Звісно важко, у тебе зламано ребро, але той бундес-жилет врятував тобі печінку.
-Не вперше! — прохрипів він у відповідь, — бачити привидів — це нормально?
-Галюцинації у твоєму стані звична річ.
-Галюцинації, вона була реальна, — вигукнув Слава.
-Заспокойся, бо розмови не вийде, опиши своє видіння!
-Дівчина — Ліза, вона була вся осяяна світлом, а поруч неї грифон...
Славко переповів все, лікар посміхнувся на ту оповідку.
-Тебе справді врятувала дівчина, вона випадково вигулювала свою вівчарку саме там і саме в той час.
Далі були слідчі, допити, процедури. Через кілька днів завітав один зі слуг закону.
-Ми нашлі вашу камєру, картінка болєє-мєнєє сложилась, свідєтєль также подтвєрждаєт ваші слова.
Він дістав телефон і запустив відео, у Слави стався нервовий зрив, він знову побачив свою кохану Лізу на екрані. Терміново прибіг лікар із заспокійливим і перервав допит.
Шило прокинувся наступного ранку весь розбитий у непевному настрої, вчора він упевнився в тому, що бачив чудо — свою Лізу. За кілька днів його виписали з лікарні й він одразу побіг у відділок, щоб ще раз на тверезу голову прояснити ситуацію.
-А ето ви!
-Вибачте, я трохи погарячкував, але ж на записі було дещо дивне — моя дівчина.
-Что же в етом странного, щаслівоє совпадєніє.
-Її убили шість років тому якраз на тому місці.
-Ета девушка виглядєла даже очень сєбє живой, когда я опрашівал єйо!
-Тобто вона проходить свідком у справі?
-Главним і єдінствєнним, гражданка Антіпєнко...
Славка ніби током вдарило — це була фамілія його Лізи.
-Антіпенко? — повторив він тремтячими губами.
-Я же гаварю, гаржданка Надєжда Антіпєнко будєт в судє...
Слідчий продовжив говорити, але він вже нічого не чув, нарешті в його голові потроху склалась картинка того вечора: Надія Аніпєнко — менша сестра Лізи, вона навчалась у спортивному інтернаті Львова на шпажистку, в Одесі з’являлась вкрай рідко: постійні тренування, змагання і навіть олімпійські. За ці шість років дівчинка розквітла і стала майже копією сестри. Це було єдиним логічним поясненням.
-С вамі всьо хорошо, может води?
-Та ні, дякую, нарешті все прояснилось, а то вже думав — трохи тю-тю.
-Рад помочь і даже за бесплатно і єто, хочу прєдупрєдіть — Юрона випустілі.
-Як так?
-Іногда такоє случаєтся, дєло трудноє. Єслі чєсно, то слєдствіє імєт большє вопросов к вам, нєжелі...
-Але ж запис!
-Ви убілі чєловєка!
-То був самозахист.
-Он говоріт, ви спровоціровалі, — слідчий наморщився, — законодатєльство в етіх вопросах жідінькоє, как суп у тьоті Цилі.
-Зрозуміло, — Славко блиснув очима.
-І рас уж ви тут, хотєл уточніть одін момєнт, прі вас бил тока воєннік на фамілію Шило, а люді коториє прєдаставілісь вашімі родітєлямі, утверждают, что ви В’ячеслав Петровіч Котлярєнко.
-Так і є, мій білет — то справи військові.
-Ми послалі запрос на вашу часть, но оні там как рачкі на Прівозє, будьтє такі любєзни і прінісітє свой паспорт завтра.
-Спробую.
Славко залишив відділок і пішов, ні побіг до квартири, адресу якої знав на пам’ять, а шлях знайшов би із закритими очима.
-Станіслав Маркович, доброго дня, — важкі двері відчинив чоловік похилого віку і такого ж стану душі.
-Слава, Славка, мальчік мой, ето ти?
-Я!
Чоловік обійняв його і несподівано розплакався.
-Что ж она сдєлала с тобой
-Ви про що?
-Я про утрату, я би тєбя на уліце нє узнал.
-Надя в Одесі?
-Чтото случілось?
-Можливо.
-Только прієхала послє созтєзаній.
-Її викликали до відділку?
-А ти откуда знаєш?
-Значить, то була вона.
-Слава, мнє опять піть валєр’янку, ілі ти такі об’ясніш в чьом дєло, єщо одін раз я ужє нє видєржу?
-Надя і ваша Азалі врятували мене, трохи плутана історія, а де вона зараз?
-Та гдєто псіну і вигулєваєт.
-Дайте її номер...
Раптом його мобільник завібрував, Слава аж підскочив від несподіванки, він відкрив повідомлення “+”! Як вжалений, Шило кинувся униз східцями.
-А номєр...
Та він вже не чув, вилетівши на вулицю, сів на свій велосипед і помчав. Дорога до Курсантських східців зайняла нескінченні сім хвилин, кілька разів його ледь не збили на світлофорах. Шило спромігся на ходу тричі набрати одноокого, але той не відповідав. Слава стрімголов з’їхав східцями в парк верхньої площадки Курсантських східців, його взір одразу привернула знайома вівчарка, тварина жалібно скавчала. Шило злетів з велосипеда і кинувся у дику гущавину, правиця машинально дістала розкладний ніж. Славко прислухався, десь недалеко хтось пискнув, він хотів кинутись туди, та розвідник в ньому стримав наляканого хлопа. Сержант Шило зробив дихальну гімнастику та одночасно вслухався: десь тридцять кроків, південно-східний напрям, двоє, можливо троє. А далі були одні рефлекси, війна навчила його бути смертоносною машиною, Юрон навіть пискнути не встиг, тільки захрипів і опав, чоловік під сорок в цивільному вихопив свій табельний ПМ і закричав. Його вказівний палець зламався в пістолетній скобі, Шило рефлекторним рухом перевірив патрон в патроннику і направив зброю на ворога.
-Нє стрєляй, прошу! — завив той.
Він глянув на Надію, дівчина, трохи відсапуючись, заперечно мотнула головою.
-Сцуко, ти знаєш за шо!
І він вистрелив два рази, той продажний коп забився у конвульсіях, схопившись за прострелені коліна. Шило підхопив Надію і пригорнув до себе.
-Славка! Славка — це ти!
-Тебе не скривдили?
-Мабуть, ні! — відповіла дівчина невпевнено.
-Шо ти тут робила? — тихо прошепотів він її на вухо.
-Ліза сказала, шо я тут маю знайти, те шо вона не втримала.
-Ліза?
-Так, отакий дивний сон наснився під ранок.