Ти заплющуєш очі, а відкриваєш зовсім в іншому місці. Тут дуже тепло та затишно. Ти прогулюєшся по зеленому гаю і відчуваєш небувале щастя. Сонячне проміння пестить твоє тіло і не обпалює очі. Небо здається так близько, що зелені колони пишної рослинності тримають його. А коли настає ніч, ти лежиш на землі та дивишся у фантастичні зорі, що склалися у неймовірні сузір'я. Вони зібралися навколо величезного місяця і посміхаються тобі, натякаючи на щось казкове. Вдень і вночі ти дихаєш цим легким повітрям і забуваєш про дурний світ. Про дурних людей у дибільних масках. Серед тих хто з'являється навколо тебе, їх немає. Ви разом, ви на березі лазурного моря. За вами високі гори, в білих шапках. Ви радієте, танцює і не рахуєте час. Вас наповнює любов та щастя. Як в дитинстві, коли ніщо не заважає.
Я хочу сказати тобі, що там був. Я знаю. Там просто. Рухатися, бігати, думати. Солнце таке цiкаве, воно було немов в моїх руках. Я уникав своє минуле життя і розчиняв себе у заграві сяйва. Я злився в єдине, що довкола. Це не складно. Головне – забути страх! Спробуй, в тебе теж получиться. Потрапляючи туди, ти ніколи не схочеш повертатися. Бо тут немає зради та бруду людського. Воно все так… так далеко. Ти всім прощаєш. Не залишилося жодних образ. Немає жодного сенсу тримати в собі це. Навіщо думати про старе, коли тебе гріють хвилі, тобі гріють мрії всіх зраджених ідей. Ти як і Я більше не захочеш знати про те, що десь існує злий світ дурних людей.
Дурних людей…
Але... Рано чи пізно ти почуєш... Ти вже чуєш цей звук. Немов хтось хоче відчинити твої двері. Ти благаєш не робіть, цього. Ти кричиш:
- Не робіть цього! Будь ласка!
Ты не хочешь прокидатися...
- Не змушуйте мене!
Тебе ніхто не чує. Твої мрії, твій сон, все стирается и блекнет. Твоя власна казка більше не існує. Ти не залишишся тут. Нажаль нікуди не дітися від сірості буття... Але ми разом будемо тримати в руці пісок надії – що і є життя!