Видалити публікацію?
J 131
2020-04-09 23:27:22
Цікаве, Різне, Особисте
Я скрізь своя, і я ніде не вдома... Слова Ліни Костенко, які я уже кілька років пробую зрозуміти. Та все ніяк не могла дійти до витоку цих рядків. А зараз. Ви знаєте , саме в цей момент щось змінилося. Лише сьогодні я осягнула всю глибину рядків . Та й відчула їх.. Не люблю писати пости , але в такий важкий для усіх час хотілося б їх зберегти саме тут . Ну що ж, спробуємо познайомитися ще раз . Мені 19. Мене звуть ... Та це не важливо , як звучить моє ім'я. Головне хто я . Ви б сказали, що ще зовсім маленька дівчинка, яка зовсім нічого не знає про це життя та не читала його правил. І це Ваша перша помилка . Дівчина в цьому віці, можливо , не є дорослою , але вона і не дитина , як усі вважають. Саме цей період мого життя, як і моїх ровесників, є найбільш важливим . Ви, мабуть, загубили в глибині пам'яті, що означає бути на цій межі . У вас уже досить таки сформоване ваше "Я". Але.. Ви зовсім забули, що означає бути самотнім.. Навколишні, весь цей світ проти Вас. Він не залишає спроби вбити Вас , знищити, змішати зі всім найгіршим злом , яке лише існує. А найбільш трагічним в цьому всьому є те, що лише одиниці йдуть проти цього закону. А всі інші лише змінюють напрямок , летять разом з тим вітром , який ще більше їх наближає до прірви. І в цей момент ми їх втрачаємо. Можливо, 1/10 з них зможе зрозуміти свою помилку та піти проти "системи", а інші якийсь час летять , а потім падають вниз і зникають. Їх уже не врятувати .... А що ж з іншими? З тими , кому вистачило відваги піти проти вітру . Повірити в себе , в те, що саме вони можуть щось змінити .. їх будуть вбивати . Кожного дня.. по частинах, без краплі жалю та милосердя. Адже вони "інші".. вони пішли в серце урагану . Навіщо ж їм допомагати, це ж їх вибір, нехай заплатять за нього.. так Ви вважаєте? Це Ваша "правильна" думка.. Що ж , може це і так. Та Ви не взяли під увагу, що між них є ті , хто врятує Вас. Допоможе саме Вам. Ви вб'єте їх ,а отже і себе... Чому я почала про це писати ? Що ж , я лише хочу розповісти вам про себе. Мої знайомі не раз мені говорили , що про моє життя можна писати книги . Не впевнена, що це дійсно варте уваги, але все ж хочу спробувати розповісти мою історію. Одразу скажу, моя найбільша мрія здійснилася. Я стала тією , про яку мріяла усе своє життя... А сьогодні я це усе втратила. Можливо , у мене ще все під контролем, але це теж змінне. Та все ж таки не такий прекрасний кінець історії, як її перебіг. Ця "казка" написана на основі реальних подій, без жодних перебільшень та таємниць. Вона вам розкаже про те, як вижити , повірити в себе , злетіти до самого неба і як боляче подати саме з такої висоти. Серпень 2016. Зовсім малою , я уже навчилася жити самостійним життям. Саме в той момент у мене було багато друзів, ніхто з яких навіть не підозрював, що тиха дівчинка з бідної сім'ї, яка живе в маленькому селищі може чогось добитися. Кожного дня я чула нові плітки про себе. "Вона нікуди не поступить, нічого не зможе добитися. Ось побачите ,буде вона кожного дня ходити до сусіднього села в 10 клас . Це тільки в школі кожен думає, що вона така розумна. Ви ж не знаєте,її тато вчитель, тому у неї такі оцінки". - "Не забувай, вона президент учнівського самоврядування". -"Так , з шостого класу . Ти в це віриш ? Думаєш, без її батьків не обійшлося? Мусить ж хтось бути відмінником, ось і вибрали дочку вчителя ". Ці розмови я чула кожного дня. Саме тому , бажання виїхати звідти було з кожною хвилиною все більшим . І мені це вдалася . Досі пам'ятаю день , коли до мене подзвонили з інформацією, що мене прийняли в школу в Польщі. Мене, ще таку дитину . Місяць на зрозуміння. Лише місяць . З 1 вересня я уже мала б жити в іншій країні, зовсім сама . Без жодного друга , без можливості в будь який момент приїхати додому. До сьогодні, вірю , що вихід завжди є,що завжди можна повернутися назад . Та нажаль, це досить таки помилкове твердження. Назад дороги уже немає . Друзі, ніби розділяли мої відчуття. Та це слово "ніби" назавжди прорізало прірву між нами . Саме тоді все і закінчилося. Тоді , перший раз мені довелося спустити рожеві окуляри. На міліметр, котрий став в майбутньому точкою відліку. Після цього змінилося все . Щирі розмови перетворилися в спектаклі. Якби хтось їх знімав , посипалися б Оскари . Та це лише початок ....
2
80