Чесно хочу вам сказати, я ніколи не був схожий на психа. Швидше просто іноді бикував. Я ніколи не психував, не збивав кулаки, не кричав до стіни та інше. Часто пив каву і не знав що таке валеріанка. В школі завжди був прикладом для інших, вчителі дуже любили. Потім поступив в універ і побачив її. Я не називатиму її ім'я. Я не хочу вас повністю навантажувати цим. Це може й трохи дивно. Але ж.
Познайомились, мало спілкувались, але я зрозумів - закохався по вуха.
Сама вона маленького зросту, приблизно 1,60. Не більше, але  більше мені і не потрібно було. Довге русе волосся, запах якого я вдихав під час обіймів, наче наркотик вищого класу. Така худенька і очі...карі... Я завжди без тями кохав карі очі. Ті очі завжди якось по-дитячому дивилися на мене, наче з якоюсь образою. Але я їх любив. Ті очі, наче й трохи примружені, але чимось нагадують очі того рудого кота з " Шрека ".
Ми не так і багато говорили... Але після однієї дискотеки на другому курсі поцілувались. Її губи. Хм, тільки вона може так ніжно покусувати мої губи, ставши навшпиньки. Тільки вона може так ніжно проводити своїм язиком по моєму піднебінню, що аж мурашки по шкірі. Тільки вона може так обіймати так, що все всередині стає гарячим від її обіймів. Тільки вона може так кусати мої шию, підборіддя і плечі. Хм, вона ідеальна.
Але потім я закинув це все. Ні, не розлюбив. Просто повністю присвятив себе навчанню і забував навіть як себе звати. Смішно?
Не раз заставляв мокнути її під дощем, хоча обіцяв приїхати до неї. Часто забував про її повідомлення і дзвінки. Вона не ображалась.
Але потім я зробив якусь чортівню. Написав, що потрібно перестати спілкуватися, бо з цього нічого не буде.
Вона плакала.
Вона не виривалась з обіймів, навпаки - притискалась до мене і, вткнувшись носом мені в шию, плакала.
Через тиждень я почав божеволіти. Почалась якась ломка від нестачі її повідомлень. Наркотично-вбивча нестача. Я ненаситний до її повідомлень. Наші погляди вже не зустрічалися при зустрічі. Посмішка її кудись зникла. І я бив стіни кулаком. Пив каву, від якої бикував всю ніч. Я рвав наші фото на частини, а потім клеїв їх побитими руками. Я спалився.
На мене нап'ялили білу сорочку, почепили наручники і все.
Я опинився тут. В психлікарні. Камера з м'якими стінами. Сказали, що це швидко пройде і я буду нормальним. Не було ніяких процедур. Просто заходили в камеру і давали якусь штуку, яку в психлікарні називали їжею.
Я пробув тут  місяць і ось нарешті сказали, що ще трохи, 7 днів і мене, психа ненормального, випустять на люди.
Через 7 днів її День Народження.
Я рахував ці дні так, як тільки міг. Я думав що от прийду і скажу:
- Мені погано без тебе. Ти мій наркотик. Кофеїн, марихуана, крек.Чуєш, я тебе нікому не віддам, нікому, мала, чуєш?
І обійняв би. 
Знову мурашки.
Знову починаю бикувати.
ДЕНЬ 1
Моя дічайша ностальгія просто вбивала мене цього ранку. За нею. Я розумів що ще 7 днів і  це було вбивчим числом, хоча то і було так мало.
Пройшов місяць з того часу як я не бачив її. Все хотілося покинути і просто впитися їй в губи. Все хотілося покинути. І бути біля неї.
Двері моєї камери відчинилися і зайшов комендант цього дому психів.
- Сьогодні ти вільний. - і віддає мені в руки одяг і телефон. - Але завтра ти маєш бути тут. Подякуєш Ані.
Якій ще до біса Ані? Але спасибі. Один день для прогулянки по волі, на  якій я не був місяць. Ця прогулянка не була необхідною, але: ми колись дивимось на необхідність? Навіть в необхідності наркотичних повідомлень з присмаком кави. Ми завжди намагались і будемо намагатися стати кращими для всіх, але народ різний. Кожен бачить нас по-своєму. Хоча ті, які справді являються нам необхідними, плюють на нас з високих, наче дзвонарні Києво-печерської лаври,  вершин свого самолюбства. А імена необхідних, так я тепер називатиму їх, викарбовані на наших спогадах, як імена героїв на меморіальних дошках. Але іноді просто заливати все алкоголем вдається. Особисто моя порада: якщо ви захоче погасити біль душі алкоголем, то намагайтеся пити до втрати пам'яті, а не просто до фонтану з рота. Від того фонтану кайфу немає та і гидко. І спогади ще більше наближаються до ще непротрезвівшої голови. Тому краще взагалі не пийте. Якщо страждати, то будьте людиною, а не синім від алкоголю ідіотом. Ніколи й не міг подумати, що так відкрито буду про це писати.
Воля. Скоріше б уже. Я хотів побачити оточення, яке витіснив давно. Ми постійно ворогували. З оточенням. То я витісняв його з своїх спогадів і думок, то воно витісняло, ні, навіть не так, воно виганяло мене з барів і місцевих кав'ярень. Але зараз не про це. Зараз я не так хотів бачити оточення, як хотів бачити її. І не те, що просто хотів побачити, більше - з однієї сторони навіть хотів її. А от інша, схоже ще хвора на всю катушку, намагалась витіснити її з спогадів в оточення.
Знімаю з себе білу рубаху і штани. Одягаю мою випрану синю футболку з написом "blackstar" і коричневі джинси з підкатами. Кросівки...Як же я за вами сумував! Я сумував за звичним кольоровим одягом, який мені замінив якийсь білий гарнітур психушки. Життя, воно всюди має бути кольоровим, навіть одяг і, що є найголовнішим, - спогадами і думками.
Беру телефон і шукаю її номер. Дзвонити чи писати повідомлення? Але в повідомленнях я був більш відкритим, точніше був відкритий повністю. В повідомленнях ми всі сміливі, а от потім, розмовляючи, ми закриваємось - боїмося ляпнути щось зайве.
Пишу:
"Привіт,
Давай сьогодні о шостій на площі біля фонтану?"
І відправити. Повідомлення відправленно.
Виходжу з камери і спускаюсь на перший поверх. А за дверима сонце. Воно теж було необхідністю цього дня, хоча я без пам'яті кохав дощ. Дощ, він змиває всі спогади і весь бруд, але схоже, бруд змили з мене в психлікарні, адже я ніколи так не потребував сонця.
Уже була перша година дня. Сходив додому і вирішив походити по квітковим. Ромашки. Чорт, як же вона любить ромашки. Куплю їй букет ромашок. Вона ж їх любить. А я люблю коли приємно їй. Ну а як можна не любити цю усмішку і ці ямочки...і ці дитячі карі очі.
Оточення дивилось на мене з якоюсь цікавістю і острахом. Моє замучене обличчя, на якому красувалась усмішка від вуха до вуха, трохи лякало оточуючих. Так, схоже мій світ поділився на три частини: психушка, оточення і вона.
Психушка була формальною частиною оточення, а оточення було матеріальною частиною всього нейтрального.
Уже п'ята година. Саме виходжу з кав'ярні і бачу її - стоїть біля фонтану і дивиться в іншу сторону. Підходжу ззаду і обіймаю. Злякалась...Вручаю їй букет ромашок і знову обіймаю... Вона не хоче обіймати мене і це мене не дивує. Дивно, що вона взагалі сюди прийшла. Я б на її місці не прийшов. Я б не хотів бачити людину, яка зрадила необхідність і якій зрадило оточення. А от вона прийшла. Це було може й добре, але я не психолог, щоб бачити людей наскрізь. Хоча, це, звичайно, моя особиста думка, для того, щоб бачити людину наскрізь потрібно бути Людиною.
- Чому кликав мене?
Карі очі наче сердиті і налиті сльозами. Беру її за руку і веду в кав'ярню. Руки її холодні наче батереї в психушці і наче погляди оточення.
- Пішли до тебе...
Це вона сказала...Дивно, іноді ця пропозиція трохи лякала мене, але я погодився. Головне погоджуватися і йти на зустріч. Це  є взаємністю. А взаємність - це єдине, що робить нас людьми. Робить нас добрими. Робить нас кращими.
Уже була восьма, а ми сиділи на сходах біля мого під'їзду і дивились в темряву. Ми не обіймаємось. Ми просто сидим мовчки уже годину і дивимось як запалюються зорі. Я мріяв про зорі. Я не знав що там. Але я мріяв про них. Може хоч там все добре. Мовчанка переривається.
- Чуєш? - питає вона мене і встає.
Не продовжуй. Встаю. Підходжу до неї і обіймаю за талію. Відчуваю що її носик торкається мого. Відчуваю її дихання. Закриваю очі і шукаю її вуста. Вона ж кладе руки мені на плечі і...поцілунок. Її губи гарячі, а сама вона тремтить, як осиковий листочок від вітру. Все блище притискаю її до себе. І тут на мене нападає планета.
-Пішли до мене. - шепочу їй на вушко і починаю кусати її.
Вона бере мене за руку і...вона ще й досі знає шлях до моєї квартири. Відчиняю двері і відразу притискаю її до стіни у своїй квартирі. Вона ж відштовхує мене і впивається мені в губи, проводить пальцем по моїх щоках і дивиться в мої очі.
-Мені холодно, - шепоче вона мені.
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Моїй малій холодно...
Беру її на руки і переношу в кімнату. Вона сідає мені на коліна і починає кусати мене. Починає стягувати з мене футболку. Ні, досить. Обіймаю її за талію і шепочу :
-Не треба гнати час вперед, мала... Не треба...
Вона заспокоюється.
- Вибач, просто...
- Не пояснюй, -  і відчуваю її мурашки .
-Я в душ...- каже вона мені і встає тримаючи мене за руку.
- Тікаєш значить? Ах ти ж така, - І починаю сміятися
- Засранець малий, - і починає сміятися у відповідь.
ДЕНЬ 2
Я прокидаюсь в 7:40 і дивлюся по бокам. З правого боку, на моїй руці, втнувшись носом мені в груди, лежить вона - моя мала. Сьогодні четверте  листопада . Малій потрібно в універ. Повертають і починаю її лоскотати. А вона ж відразу починає пручатися і сміятися. Потім відштовхує мене і дивиться на годинник. В розпачі встає і біжить в душ. Чую її мати в душі і кричу:
- Не матюкайся!
- А то що?
- Недовго думаючи кричу:
- А то получиш...
- Я такого не боюсь. - перебиває вона мене.
Через хвилин 15 виходить в джинсах і в сорочці в клітинку. Аа, просто тащусь від таких сорочок.
Заварюю їй каву. Чорт, вона обожнює каву так само, як і дощ. З кавою до неї приходять спогади і спокій. А якщо людина дорожить спогадами, значить в неї є почуття, значить вона вразлива. Вона щось відчуває. Запах кави наповнує квартиру.
- Латте? - шепоче вона ставши навшпиньки.
Від її голосу і теплого дихання в мою шию в мене мурашки. Вони пробігають по моєму тілу, найбільше на спині.
Вона наче це відчуває...Бере за лице і цілує. Впивається нігтиками мені в шию. Опускається і вже цілує мені колюче підборіддя. Їй дуже подобається моя легенька небритість.
Я спираюсь ззаду на стіл і обіймаю її трохи нище талії. Вона починає розтібати мені гудзики на сорочці і притискається до мого тіла. Трохи штовхає і щось гаряче обпікає мені руку.
Кава.
Вона штовхнула мене і я перевернув на себе чашку кави. Вона відривається і дивиться на мене. Кава була досить таки гаряча. Відчуваю наче якесь поколювання. Мала швидко бере мою  руку і під холодну воду.
- Вибаааач - тремтить її голос.
Моя рука трохи пече, але це не привід ображатись.
- Іди вдягайся.
- Тобі боляче?
Я посміхаюсь і витираю руки рушником. Ну як можна ображатись на неї? І на ці карі очі...
Вона ж цілує мене в щоку і іде взувати конверси. Її шкіряна курточка ідеально сидить на ній.
Вдягаю свою вітровку і кросівки. Мала відчиняє двері квартири. Закриваю квартиру зовні і починаю гнатися за малою по сходах. Вона з криком біжить з мого п'ятого поверху на третій, де я її наздоганяю і уже вона мене намагається наздогнати. Вибігаю на вулицю і уповільнюю біг. Чую її приближення. Повертаюсь. І вона влітає в мої обійми.
- Ти засранець. - шепоче вона мені. Беру її за руку і веду, наче малу дитину, в універ. Щож, цілуватися з малою на очах у всього студентства доволі таки приємно. Відпускаю її і іду на маршрутку.
08:43
Уже сиджу на маршрутці. Оточення, яке було непотребом цього дня, не звертало на мене увагу. Воно поспішало. Оскільки всюди боялися запізнитися. І правильно. Не можна нікуди запізнюватись. Та і не те, що нікуди, а з усим не можна запізнюватись. Особливо з словами і висновками. Але поспішати з ними теж не потрібно. З ними потрібно бути обережними так, як ніколи.
09:01
Я вже був у психушці. Комендант дивився на мене трохи сердито, хоча нічого такого я не зробив.
Я не звикав до таких поглядів - не було потреби. 
Сьогодні я думав тільки про неї. А от на інших мені було все одно. Все одно. Абсолютно. Сьогодні оточення не тисне на мене. І це я міг назвати початком нового життя. Чи вдалим закінченням старого. Ні, це точно був початок. А я любив гарні початки.
Кінець цього дня я провів у своїй камері з телефоном в руках. Пишу їй:
- Як ти, маленька?
А вона:
- Здала атестацію з літератури на 4 з 5. То радію. А ти як, здоровий?)
І ці дужечки. Значить вона радіє.
- Та нічого. Тебе згадую саме. Може завтра вирвусь звідси.
- Ми йдемо до тебе...-майже відразу.
- Без питань. Все, котику, я спати йду. Добраніч.
А вона мені:
- Добраніч)
Із зірочками...Обожнюю їх... Обожнюю... Кайфую... Просто від цього мені зносить голову, наче після пляшки найдорожчого вина з АТБ в торговому центрі.
Щож, з семи днів залишилось лише п'ять. Це було добре. Через п'ять днів я зможу знову жити так добре, що можете відразу заздрити. Я буду з нею. Ми будемо бігти від оточення, або ж намагатимемося вступити з оточенням в нормальний контакт. Хоча, якщо вона буде зі мною, то навіщо мені оточення? Кажуть, що на помилках оточуючух вчаться. Та я вже й на своїх навчився добряче. Чи не надто помпезно? Вибачте, захопився трохи).
ДЕНЬ 3
Цей день почався досить таки непогано. Почався з чашки американо і вітання коменданта. Айбо, я й забув. Ну, друзі, я постарів аж на один рік. Тепер оце мені 19. Ні, це мало. Розмах моїх планів на життя годі й уявити. Тому хочу ще пожити в три рази більше і це мінімум.
Встаю і відразу бачу повідомлення від брата.
" Малий,
Сьогодні тобі вже 19. Це достатньо таки важливий вік. Скоро ти почнеш доросле життя. Я не хочу бажати різних банальностей,просто будь щасливий і думай головою, бо я ж тебе знаю. І бережи її. Я ввечері подзвоню і дещо скажу. Батьки б пишались тобою.
Андрій  "
Спасибі, брате. Батьки. Вони загинули в автокатастрофі ще 15 років тому. Тоді опіку наді мною і чотирнадцятирічним Андрієм взяла бабуся. І так наше життя крутило нас, немов білку в колесі. Потім Андрій вивчився, побував і в армії. А потім його забрали на Схід.
Мої б думки були б вічними, але хтось дзвонить. Мала .
- Киця, вітаю тебе. Давай сьогодні в парку о шостій.
І кидає слухавку. Дивно. Та від неї я не чекаю подарунку. Ні від кого я не чекаю подарунку. Бо найкращий подарунок для мене - це воля на сьогодні. І я її добився. Комендант пригостив мене чаєм з домашнім печевом і відпустив до завтра.
Іду перевдягатися. На вулиці сьогодні прохолодно. Вдягаю джимпер і джинси. І мої кросівки. Іду вже по вулицях додому. До шостої ще далеко. Ще майже три години. А це довго. Оточення трохи бісить мене. Воно тисне всюди. З боку кафешок і барів, з боку клубів і салонів, з боку пресси і навіть з боку автостради. Тому воно так бісить мене.
Заходжу в квартиру і чую її голос.
- Мала?! - кричу з коридору.
Вона вибігає з кухні і обіймає мене. Проводить пальцем по моїм губам і цілує мене. Потім бере за руку і веде на кухню.
Пляшка вина не здивувала мене. Хоч я не очікував цього. Підходить до столу і наливає вина.
- За тебе, - і, цілуючи мене, випиває вино залпом. Дивлюся на неї і випиваю своє.
Мускат з персиком. Після нього в мене починається планета. Мала веде мене в кімнату, де ми допиваємо цю пляшку і ще одну. Через годину починає розносити. Фух, жарко. Мій джимпер вже мокрий. Намагаюсь зняти його, але мала підходить до мене і знімає його з мене сама. Розпускає волосся і сідає мені на коліна. Хвилина - і починається планета. Цілую її шию. Зупиняє мене. Бере за лице і цілує. Смак вина залишився на її губах. Сам я вже п'яний. І вже не знаю що творю. Мої руки опускаються по її тілу і просто зтягують з тіла малої футболку. Штовхає мене не ліжко і кусає мої плечі. Планета почалась не за розкладом...
ДЕНЬ 4 
Майже п'ята ранку. Прокинувся і вже встиг трохи протрезвіти. В кімнаті несе перегаром так, наче тут пило не дві людини, а чоловік сім. Біля ліжка стоїть дві пустих пляшки з-під вина.
Повертаю голову і вона... Спить, закинувши ноги на мене. Від неї теж несе перегаром. Фуу. Починаю згадувати залишок вчорашнього вечора. Вечір. Що ж було вечором. Вечіііір. Що ж було після того, як ми випили? Чорт. Не пам'ятаю. Схоже я випив добряче. До втрати пам'яті. От вам і приклад того, як потрібно правильно пити. До втрати пам'яті.
Голова розколюється. Встаю і йду в коридор. Випадково зачіплюю куртку малої і звідти випадають цигарки. LM. З капсулою. Ого. Мала курить. Беру пачку в руки і витягую звідти одну цигарку. Йду на балкон і починаю курити.
Моя квартира була в самому центрі мого великого міста. А місто вже трохи починає ворушитися. Ні, рух його постійний, просто вночі він особливий - уповільнений оточенням. Тяга. Втягую дим в свої легені і навіть не хочу його випускати. Але в роті стає трохи гірко. Видихаю. Місто дуже прекрасне в таку пору. Дуже хочу зробити екскурсію. Кількість їх просто зашкалювала. Але кожна наступна була наче першою. Очі наче самі по собі злипались. Кава. Ні, робити каву було лінь. Хочу екскурсію.
Тихо вдягаюсь і виходжу з квартири. Запах прокуреного під'їзду відразу пробиває ніздрі. Спускаюсь і із скрипом відкриваю двері на вулицю. Холодно...Відразу моє тіло покривають мурашки. Навушники. Без них не починались мої прогулянки.
- Give me your Іove, I need.
Ця пісня є моєю улюбленою. Я не знаю про що там співається, бо тупий як Сибірська рукавичка. Але ж.
В шість годин місто починає набирати пульс. З'являється оточення. Воно вже поспішає. Але куди? Сьогодні субота. А воно вже набирає темп і кудись летить, наче тий лайнер. Тихо, наче боїться когось розбудити. Я іду навпроти цього руху - назустріч оточенню. Люблю іти наперекір усьому.
Звінок від Андрія. Підіймаю слухавку.
- Привіт, брате.
Кажу це радісно.
-  Це брат Андрія Гордієнка? - голос звучить грубо і не так, як голос Андрія.
- Так. - натомість мій голос тремтить.
- Вашого брата Андрія убив снайпер. Приносимо своє співчуття.
І все. Дзвінок переривається.
Хвилин п'ять нічого не розумів.
Найцінніша людина в моєму житті загинула.
З
А
Г
И
Н
У
Л
А
.
Андрій...Брат...Найцінніша людина наче лелекою вирвалась з реальності. Покинула її. Я не хотів в це вірити, але я завжди всім вірив. Навіть, якщо бачив в зрадливих очах брехню.
Андрій...
Я шатався по місту вже п'яний, як чіп. Я забув про все. Навіть про малу. Я випив майже два літра пива і мене вже розносило. Мій контекст уже чуло все оточення. Воно не зупиняло мене. Нафіга їм хворий на всю голову п'яний псих, який уже говорить сам з собою.
Мій резонанс з оточенням не зміг налагодитись. Я йшов на автостраду під машини, бив стіни кав'ярень і ходив по мосту думаючи покінчити з життям, оточенням і думками. Єдине, що тримало мене - це думки. Про малу.
Купую ще одну пляшку пива і іду. Іду по поверхах свого будинку і пропускаю свій п'ятий. Іду на дах. Дахи багатоповерхівок були моєю манією і пристрастю.  Я навіть писав про них. Це круто. Вперше опинився на даху в 14 років. Не з тією компанією. Але опинився. Спочатку страшно. Але те відчуття відкритого простору, коли все місто в тебе мов на долоні. Все це нижче тебе. Нище...Це все твоє... Лиш...
Відкриваю пляшку пива і роблю відразу п'ять ковтків.
Уже наступав вечір, а я сидів на даху і дивився на небо. Починався дощ. Беру свою курточку і іду додому. Відкриваю двері і чую її плач. Знімаю кросівки і іду на звук. Сидить моя мала на дивані і плаче. В руках вона тримає мою сорочку. Підходжу.
- Ти?
Дивиться на мене. Її дихання схвильоване. Очі заплакані. Карі очі...
Хвилина і я потрапляю в її обійми. Обійми її дуже теплі. 
- Андрій загинув.
- Вона дивиться на мене.
- Блиск в її очах.
Сльози.
Вона достатньо таки добре знала Андрія.
Добре тому, хто ніколи не втрачав людей. Вони і є необхідністю. Найнеобхіднішою необхідністю. І завжди нею будуть. Через місяць, рік, та хай навіть десять!!! Необхідні. Кажуть, що коли людина помирає...то на небі...там, на небі...з'являється ще одна зірочка, яка завжди буде тільки твоя. Її бачитимеш тільки ти, хоч вона яскравіша за інші. Таких зірочок в мене багато. Тому я так люблю дивитись на зорі. Адже там, на тих найяскравіших зірках, живуть ті, хто є необхідними найбільше. А ті зорі, які падають...Певно то знак, що там, на тих зорях, пам'ятають про нас і просять загадати бажання. Певно так...
Вечір вривався в мою квартиру. Стукав дверима під'їзду. Запалювався зорями. Серед них я шукав мамину. Потім татову. Дідову. Бабусину. І знайшов найяскравішу з усіх. Андрієву.
Малій подзвонили. З божевільні. Питали за мене. Мала повідомила про Андрія і мене простили. Але завтра я мав бути там.
Була вже перша. Мала спала. І тихо сопіла носиком. Я мріяв про зорі. Мріяв довго.
ДЕНЬ 5
Прокидаюсь з однією думкою. Якою? Андрій...
Малої біля мене вже не було.
Біля мене була написана на маленькому аркуші записка:
" Коханий, доброго ранку.
Сьогодні вже неділя. Я поїхала на один день в село до бабусі. Завтра повернусь. Гарного дня. Люблю тебе. "
Встаю з ліжка і іду на кухню. Чищу картоплю і нарізаю її. Через годину уже потрібно бути в божевільні, а я саме їв смажену картоплю і думав про життя. Розумні думки про це уже приходили - певно уже зміг наробити достатньо помилок. Чи достатньо дурниць. Завжди хотів просто сісти і нічого не робити. Але вже краще робити помилки і дурниці. Так життя цікавішим буде. Напевно.
Робити каву я вже не маю бажання. Я її потребую. Але час уже не дозволяє. Тому швидко одягаюсь і мчу на зупинку. Йти до неї недалеко - перейти на наступну вулицю. Моя маршрутка ходить через кожні п'ять хвилин, але сьогодні була неділя. Довелося чекати більше. Повз мене проходило оточення і розглядало мене з цікавістю. Моє лице було бліде, наче в мертвого. В очах був відблиск скорботи. А самого мене трусило, наче під час землетрусу будинки.
Нарешті сів в маршрутку. Оточуючих мало. Але воно ніколи не чекає зупинки " Психлікарня ". Виходить переважно біля парку чи ресторанів. В навушниках грає пісня Pop Dollarz, назви якої я не пам'ятаю. Але мені просто подобається ця пісня і те, що вона робить зі мною. Заспокоює. Дарує спогади. Дарує почуття.
Психушка знову вітає мене звичними пластиковими білими дверима. Знову сходи на четвертий поверх. Сходи ті, як каліки - то сходинка,  то пів,  то взагалі немає. Повертаю направо і друга кімната справа - моя. Відкриваю і відразу падаю на ліжко. Я не виспався. Сон сам закриває мені повіки. Я не хочу йти йому наперекір. Знімаю кросівки і все, сон, я твій.
Прокидаюсь весь в холодному поту. Снилися відразу всі ті, які є найнеобхіднішими. Мама, батько, бабуся, дідусь і Андрій. На очах моїх сльози. Беруть нерви. Просто беруть нерви. Вибігаю на коридор і б'ю кулаком стіну. Один раз, потім другий, десятий. Сповзаю по стіні. Чую кроки коменданта.
- Щоо?
Голос його здивований. Підходить до мене і допомагає мені встати. Придивляється і помічає кров на моїй руці.
- Що це?
Мовчу. Він заводить мене в кімнату і сам іде. Повертається вже з бинтом, зеленькою і заспокійливим.
Протирає мені руки. Бинтує. Дає заспокійливе.
- Припини дуріти. Скоро стане краще.
- Пусті обіцянки, дядьку. Ви казали мені це ще місяць тому. Андрія немає. Все. Моє життя втратило сенс. Немає сенсу. - очі мої злипаються від заспокійливого і комендант виходить.
Голова стає порожня, наче від релаксу. Думки зникають. Сон, я знову твій.
ДЕНЬ 6
Ранок уже стукав у вікно сонячним промінням. Я довго лежав і дивився в стелю. Намагався нічого не думати, так думки самі ж насильно лізли в мою голову. Намагався згадати сон. Але інші думки придавлювали думки про сон,  наче...Навіть не знаю з чим це порівняти. І чи можна це зробити взагалі. Не знаю. Кидаю подушку в стіну разом з думками, так думки наче приклеєні до мене жувальною гумкою.
Встаю. Взуваю капці. Головний біль розколював все на маленькі частини. Все, окрім думок.
На столі уже стоїть тарілочка з їжею. Уха. Ненавиджу уху. Я просто перевертаю тарілочку з ухою і вміст тарілочки перевертається на стіну. Нерви. Мене просто беруть нерви. Від чого? Та чорт його знає, якийсь дифіцит. Я б бив стіну. Ні. Це банально і все. Мене все бісить. Я навіть забув про малу. Думки про необхідних не полишали мене. З психушки мене не випускали . Немає сенсу - завтра на волю. Нарешті. Просто день і все.
Беру телефон. Її повідомлення.
- Привіт, ти як?
Чесно, я не знаю як писати. Я нормально. А коли я нормально, то мені погано. І ти це знаєш. Тому сенс тобі бачити моє нормально? Нормального ж нічого не має... Певно... Пишу, що все добре і все.
А ти:
- Що робиш?
Чорт, що я можу робити? Дихати чи кліпати очима? Отож.
- Сиджу. Ти що?
А мала майже відразу:
- Каву п'ю.
- Латте?
- Так...
Це мене трохи заспокоює. Латте. Кава. Хочу кави. Від неї в мене теж мурашки. І від її повідомлень в мене мурашки. Я потребую її повідомлень.
Я не мав особливого бажання довго сидіти вк.
Я хотів спати. Та і все по цьому. Але я не міг заснути. Чи не хотів. А ніч уже стукала дверима психушки. На вулиці починалась злива. Потихеньку починаю засинати, так знову відвідувачі інших психів гахкали дверима і це мене безбежно бісило.
Заснув...
ДЕНЬ 7
Ура. День сьомий. Як я тебе чекав. Ранок уже вривався в камеру і сонячне проміння лоскотало мені щоку. Лоскотало довго і насильно вимагало посмішку. Потім проміння втікло з моєї щоки і перейшло на ніс. Потім - губи. Врешті-решт ця гра мені надоїла - не люблю довгі ігри. Встаю наче й з посмішкою на вустах. І ніяких думок.
Я просто радів і все. Сьогодні нарешті можу знову повернутись в оточення.
Але я не хотів. Я його боявся. Воно мене бісило. Завжди. Краще б я провів цей тиждень в психушці. А воля мене зламала. Навіть мої побачення з малою. Воно теж трохи зламало мене. Чи зміцнило. Я не можу поки це зрозуміти. Голова без думок. Пуста і дурна, як Сибірська рукавичка. Чи то мені так лише здавалось. Іду на перший поверх. 
Комендант провів мене поглядом і сказав що я вільний. Все. Речей в мене не було. Ото тільки мій буденний одяг і все. Одягаюсь і все. Прощай камера. Прощайте м'які стіни. Прощайте психи. Я ж один із вас. Як кажуть:
- Всі ми психи, але в психушці ті, хто спалився.
Я спалився. І це добре. Якби я залишився на волі...То б я покінчив з життям...Але думки про малу мене б врятували. Я б не зміг. Навіть зараз я б покінчив з життям, але думки про малу мене рятують. А так. Я б зробив це. Хоча за ці дні я ледве не зробив це. На автостраді. Але тоді мої п'яні мізки нічого не розуміли. Та хоч вони й тверезі...то нічого не розуміють...
Виходжу з божевільні і іду на маршрутку. Чекаю її. Схоже записки цього дня будуть найкоротшими. Маршрутка під'їжає. Людей немає. Це добре. Їду я до самого дому. Мала повернеться з села сьогодні ввечері. Піду зустріну.
Я не хочу писати про звичайну буденність. Ми й так звикли до неї.
Виходжу з маршрутки і годинник на площі саме пробив дванадцяту. За моє перебування в психушці я повністю втратив відчуття часу і тому звикати до нього буду трохи довго. А що? В психушці моїм часом були: час снідати, обідати і вечеряти. Ну і спати, звичайно. Але я не знав коли засинав. Я про час. Годинник був тільки біля центрального входу. Такий великий, круглий, з римським циферблатом. Ну і на руці коменданта. Чорний, великий з золотими стрілочками. Але я ніколи не приділяв часу, щоб туди глянути - не хотілось знати коли закінчиться доба і почнеться наступна.
Була уже шоста вечора. Одягаю мої найковські кросівки і іду в центр на зупинку. Та сьогодні головна подія в моєму житті - її День Народження. Я заздалегідь сходив в квітковий і купив величезний букет ромашок. В тому букеті було аж 33 квітки, а вона так любить ромашки. Втім, хочу вам сказати, привітайте мене. Сьогодні я добряче побігав по ювелірних і купив їй обручку. Саме так. Я хочу їй зробити пропозицію. Тому сьогоднішній день є таким важливим і хвилюючим. Для мене особисто.
Я вже бачу її на зупинці. Мої ноги промокли. Калюжі від вчорашньої зливи наче спеціально були в мене на шляху. Було досить таки темно і холодно. А я їду такий з букетом ромашок і тримаю обручку в кишені.
Ступаю на дорогу і дивлюсь на світлофор. Час на циферблаті світлофору майже закінчується, а машин немає.
Десять.
Дев'ять.
Вісім.
Ще залишилось сім чи шість кроків. Он, моя мала побачила мене. Але світло незрозумілого мені об'єкта засліплює мені очі і...удар...
Я чую крик малої і оточення. Відчуваю біль в руці і нозі. Відчуваю головний біль. Та наче сокирою вдарили. Моя реальність розпливається і я вже нічого не розумію. Бачу над собою злякане лице малої. Очі... Карі очі...Карі очі моєї малої залиті сльозами. І я відчуваю чиєсь дихання в спину. Дивно, я впав на спину і дихати туди ніхто не міг. Наче крізь сон чую крики " Швидку! Викличте швидку ". І все. Букет відлетів далеко, аж на тротуар. Зжимаючи обручку я закриваю очі. Вони самі закриваються. Я намагаюсь протистояти і сказати бодай слово. Уже не виходить.
Схоже моє життя закінчилось на майже хорошій і важливій ноті. Мала, будь щаслива. А я?  Я й так був щасливий поруч з тобою. А там, на небі, там сьогодні з'явиться ще одна зірочка. Твоя і тільки твоя.
Час відліку вийшов, на мій погляд.
Бувайте.
ІНТЕРЛЮДІЯ
Чесно, болі я вже не відчував. Схоже - опинився на небі. Що хочу сказати - то на небі трохи прохолодно. Трохи. Так, схоже я на небі, бо в пеклі було б жарко. Відкривати очі я не хочу - зберігаю стан спокою. Аай, ніс чухається. Завжди думав що на небі нічого не відчуватиму. Так довго з закритими очима лежати не хочу. Давай на рахунок.
Три.
Два.
Один.
Відкриваю і бачу зверху над собою білу стелю. Тобто? Повертаю голову і бачу лікаря і малу. Але як? Я ж добре пам'ятаю вечір. Я ж помер.
Лікар підходить до мене.
- Як ти себе почуваєш?
- Краще всіх.
Мала киває йому і він виходить. Я дивлюся в її очі. Карі очі.
Очі кольору землі, меду і багато чого іншого. А вони, ті карі очі, налиті сльозами. Хоча сама вона усміхається. Ямочки...
- Де я? Що сталось, маленька?
Вона ковтає сльози.
- Ти... - починає говорити і відразу плаче. - Ти в лікарні. Пам'ятаєш вечір, коли я повернулась з села? Тебе... - знову ковтає сльозу. - Тебе збила машина. Я вже думала...
- Я сам так думав... Не плач...
- Ти пролежав в комі місяць. Ти обійшовся просто переломом руки і ноги. І струсом головного мозку. Я...Вже зняли гіпс...І ще...
- Поцілуй мене...-шепочу їй.
Ця пропозиція їй була дуже близька. Вона не сперечається. Витирає сльози на щоках і цілує. Відчуваю її мурашки. Припиняє цілувати мене...
- Виходь за мене...
І дивлюсь в її очі. Певно не краща обстановка для таких слів. Все одно, я це зробив.
- Я... Згодна... Але... Хочу тобі сказати...Як це дивно не звучало... Я вагітна...
На моєму лиці з'являється посмішка. Мала вагітна. Це ж прекрасно. Обіймаю її і цілую в волосся. Пахне волосся трояндами.
Заходить лікар з тарілкою в руках. А я такий голодний, що навіть уху можу їсти.
- Час відвідувачів вийшов. Прийдете завтра?
Мала дивиться в мої очі.
- Прийду...
І, цілуючи мене, виходить з кімнати.
5 РОКІВ ПОТОМУ
-Та він весь в тата! Андрій, зупинись!
Ми з малою гуляємо по парку і доганяємо сина. Пройшло п'ять років. Тепер оце мені 24. А малій?
- Мамочка, з Днем Народження. Ми з татом тебе ну дуже любим.
І Андрійко вручає мамі, тобто моїй дружині величезний букет ромашок. А саме - 33 квітки. Мала цілує нашого сина і потім мене.
Чесно кажучи, я ніколи не думав про те, що зі мною буде через рік, два і в крайньому випадку - п'ять. Моє відношення до оточення змінилось - тепер я був його частиною. Відчуття часу повернулось. А біль душі залікувався.  Я навчився відпускати необхідних, але ніколи їх не забуватиму. Я завжди думав про моє подорослішання. Коли це станеться?
Уже сталось. Той відлік часу, ті випробовування і були частиною подорослішання. Формальною його частиною. А ті перешкоди були для того, щоб зрозуміти на що справді я здатний.
Карина Климанюк