Ранкова тиша була порушена скрипом дверей з під’їзду.

Нетерпляче, допомагаючи дверям відчинятися швидше, виривалася на свіже повітря Лада, моя граціозна німецька вівчарка. А за нею, ледь адекватною ходою вийшла, власне, і я.

Аби моя воля, то лежала б ще в своєму ліжку і додивлялася  свій дивний сон.. Доречі, до чого був цей сон? 

Але наполегливість Лади взяла верх.

Мій коханий чоловік завжди прокидається ще вдосвіту. Вмудряється й деколи прокинутись раніше Лади. Це в той час, коли моє обличчя ще міцно зливається з подушкою.

Буває, що в перервах між своїми улюбленими снами я відкриваю очі і бачу Олеся. Ніколи його не буває вранці зі мною в ліжку. Частіше за все, привідкривчи очі, я зазвичай спостерігаю картину як він на балконі вивчає цей невичерпний світ. Так тихо, так спокійно, так врівноважено.

Колись давно, будучи ще трохи з феміністичними замашками, я й повірити не могла, що такі чоловіки існують.

Дуже часто він розповідає мені якісь мудрусті. Вчить любити цей світ. З ним поганому настрою ніколи не вдається пробратися в середину душі. Всі придумані мною проблеми зникають кудись у невідомість лиш від перших його слів. А деколи достатньо і його самого тільки погляду.

І я не помилилась, сказавши «придумані МНОЮ проблеми»

Це він мене навчив.

Пам’ятаю, прийшовши одного разу додому дуже розлюченою від несправедливого ставлення до мене. А й справді, дуже несправедливо зазіхати на мої роботи та ідеї спочатку критикуючи їх в попіл, а потім наматись привласнити.

Так от. На увесь цей шум з мого боку Олесь відреагував лише доброю посмішкою.

Погодьтесь, така реакція вводить в ступор. От і я окам’янілою стала дивитися на нього, чекаючи якогось адекватного пояснення на незрозумілу мені спокійність.

І ось що я отримала у відповідь.

Взявши мене за руку, Олесь повів до кухні. Там із холодильника він дістав яйце і розбив його.

- Бачиш, - каже він, - здавалось би міцна шкарлупа, а при перших же несприятливих умовах від повноцінного яйця залишається лиш, власне кажучи, сама назва.

А що я? Я стояла в ще більшому ступорі, чекаючи продовження. Бо, м’ яко кажучи, нічогісінько не розуміла.

- А тепер, - продовжив, - дивись що станеться, коли ми на кілька хвилин опустимо таке ж яйце в окріп.

- Досить переводити продукти, я знаю що станеться! – з неабияким обуренням відповідала я. Тому що, як здавалось, чоловік вирішив з мене покепкувати.

- Невже? І що ж? – знову він посміхається… Звідки ж ти такий добрий взявся…

- Воно звариться.

- Звичайно. І ось дивись. - бачили б ви скільки захоплення було в його очах у той момент!. Він кинув зварене яйце так само як і сире. І, о диво! Воно не розбилось (прошу вибачення за мій сарказм)

- І що це означає? – запитав знову мене. Звичайно не дочекавшись моєї відповіді, продовжив. – А означає це те, що окріп – це наше середовище. Навоколишнє. Саме ті наші неприємності. Неприємності, які нас роблять сильнішими. Без них ми були б м’якими і безпорадними. І якщо нам все ж вдасться, скоріше за все чудом, видертися на вершину успіху без перешкод, то при першій же неприємності є небезпека злетіти звідти і розбитися вщент. І добре, якщо потім вистачить сил хоч на те, щоб до купи зібратися.

Так що, кохана моя, цінуй всі свої проблеми. Гірше вони тобі точно не зроблять, при умові, що будеш сильною. А ти така. Я знаю.

Ось так. Ну а зараз, поки моє коханнячко десь у далекій мудрій Європі ділиться своїм баченням щодо дизайну якоїсь там чергово-нової будівлі, я встаю ще вдосвіту, щоб подарувати трохи радості Ладі зранку і вдихаю запах свого коханого, кутаючись у його такий теплий і такий затишний шарф.

15 вересня 2014 рік.