Вона чекала на цю зустріч.

Мало статися щось таке, на що вона вже давно сподівалася.

Не розуміючи куди йде, для чого, до кого, вона просто йшла. По незнайомих місцях, вулицях, двориках в надії на те, що ось-ось має трапитися диво. Те диво, завдяки якому зрозуміє хто вона і для чого живе на цьому світі.

Вже вечоріє, а літня спека змінюється на прохолоду з запахом осені. На набережній Дніпра на диво не було нікого.

А ні. Он якийсь рибалка забув, що вдома його чекає готова вечеря і кілька радісних посмішок, які вже виглядають з вікна, чекаючи на татка.

Слухати музику не хотілось.

Але так хотілось просидіти тут до ранку. Можливо хоча б вітер, який не дає спочити натомленій сонцем воді, зглянеться наді мною і нашепче якусь мудрість. Хоча б так.

За сутінками вже не видно, що діється на тому кінці берега.

І ніби прочитавши мої думки починають загорятися ліхтарі.

- Чекаєте на диво?

Ой, а це ж той рибалка. Невже прийшов до тями і йде на зустріч до коханого родинного затишку?

- Я не вперше вже бачу Вас тут. На яке запитання шукаєте відповіді? – говорив він, примощуючись поряд.

- Мені б саме питання знайти…

- Це чай із липою, мені дружина його приготувала. Незрівнянний чай. Бажаєте?

- Не відмовлюсь, дякую… - я взяла теплий термос, який зігрів мені руки. А цей запашний чай дійсно був наповнений любов’ю. відчулося це з першим же ковтком, який зігрів мені і душу.

Рибалка почав говорити.

- Не знаю, чи доречні будуть мої поради, але якщо ви вже не вперше приходите сюди, шукаючи дива, то думаю Вам схочеться мене послухати

Дивлячись на нього захопленими очима, я лиш слухняно кивнула, дійсно чекаючи почути щось важливе.

- Не шукайте складного. Та й взагалі, нічого не шукайте. Все набагато простіше, ніж Вам здається. Саме так. Щастя. Воно таке. Воно в дрібницях.. цінуйте і насолоджуйтесь тим, що Ви маєте, віддавайтесь повністю тому, що Ви любите. Все має свою природу і своє призначення.

- Чекайте.. про призначення. Ось воно… Мабуть це і є те, що я шукаю. Свого призначення…

Мій погляд чомусь прикипів до трійки мурах, які несли залишок цукрової вати, розміром більшим, ніж вони троє. Але й відчула в цю мить на собі погляд рибалки. Він дивився на мене з якоюсь батьківською любов’ю і посміхався.

- Думаю моїх слів вже достатньо. Ви все зрозуміли.

Відірвавши погляд від мурах, я розгублено на нього глянула.

- Нічогісінько я не зрозуміла!

- Немає чого боятись, - продовжив він, - Ви прийшли за запитанням? Ви його знайшли.

- Але ж…

- Відповідь? – запитав рибалка, не знімаючи посмішку з обличчя.

Надто він вже мудрий як для звичайного рибалку.

- Відповідь в тому, до чого мить тому прикипів Ваш погляд.

- В мурахах?

- А що дивного? По-Вашому не менш дивно просити якоїсь мудрості у вітру?

- Ви чули?

- Деколи, дівчинко, думки виходять з-під контролю. Не страшно.

Піднявся густий туман.

Коли я прийшла до тями, силует рибалки вже лиш виднівся в далині, пронизаній темрявою цього ж густого туману.

Ця добра людина… чи дивна. Я вже не знаю. Але лишив мені ковдру і термос із цілющим чаєм.

Я просиділа тут до ранку.

Мурахи… Що в них? Вони живуть все життя заради однієї цілі, переносячи і поборюючи те, що здавалося б набагато сильніше них самих.

І тут ранкову тишу розвіяв мій радісний сміх.

- Авжеж! Ось воно!

Ті мої невдачі тому такі і великі, і як здавалось мені, дуже важкі.

А якщо це так, то мій шлях правильний…

Інші слова вже були зайвими. Залишалось тільки жити, радіти і не нажимати на гальма. А головне – цінувати. Абсолютно все.

Вже давно прокинулось сонечко. Та й стрілки годинника нестримно пробігли повз шосту ранку.

Запрацювало метро і де-не-де вже проходили деколи сонними кроками люди. Здавалось, йдучи, вони ще переглядали свій незавершений сон.

А я? я сиділа в напівпустому вагоні Щаслива. Тримаючи в руках ще трішки теплий термос і ковдру від мудрого рибалки.

10 сепрня 2014 рік