Акіна тяжко зітхнула, потягнулася й наприкінці із задоволенням хряснула шиєю. Її погляд заблукав по стіні із мідних пластів, абияк спаяних між собою. З вентиляції вибіг вусатий, здоровецький тарган. На диво, він одразу зупинився, ніби помітив, що за ним стежать. Посмикавши вусами та прийнявши розумне рішення, тарган розвернувся й хутко побіг звідки прибув.

“Та-а-ак, це не найгірше, що нам могли лишити. Дякую, хоч обсерваторія має потрібне обладнання.”

- Відчуваю себе як на “Горизонті подій”, - долинуло з кухонного коридору. Голос мав виразні металічні нотки й шуми, як ото трохи глючне радіо або помітний, та не дратівливий фоновий шум на відеозаписах.

- Якщо ти про чорну діру, Озілазе, то я повністю згодна з тобою.

- Та ні, я про кіно. Недавно вийшло. Невже ти ще не глянула?

В кімнату зайшов робот, а точніше, андроїд. Його голова була химерно подібна до додекаедра, від чого таке могло когось розсмішити; очі подеколи моргали об’єктивами, геть як фотоапарат; інші частини тіла були від більш пізнаваних геометричних фігур: тулуб прямокутний, ноги такі ж самі, тільки замість ступнів конусоподібна основа. При кожному кроці стики видавали тихе бряцання.

Бряц-бряц... Бряц-бряц...

Єдине, що здавалося найбільш пластичним та... хм-м, елегантним в цьому роботі, це його руки. Однак, не тому що в інженерів-дизайнерів раптом проснулося відчуття естетики, а від того, що Озілаз мав колись тимчасово походити з новими руками, поки прилетять поштою ті що треба. Ті що треба не прилетіли. Доволі очевидно, еге ж?

- Я приніс бутери. Будеш?

- Давай. Дякую, пане, вельмишановний, превелебний наш шеф-кухар Озілаз!

- Та досить-досить, - робот хитнув головою, що по його мові тіла означало закочування очей. Віддавши їжу дівчині, він порушив паузу: - Мені тут подобається.

- Це тому що ти не чуєш запахів.

- Заради теорії струн!..

- Та не чіпаю я твого почуття прекрасного, - засміялася Акіна, з неймовірною швидкістю поїдаючи два бутерброди з майосевим соусом (“Відчуй смак насолоди перебуття на Місяці!” - жахливий слоган. Навіть на риму не розстаралися).

Озілаз підійшов до панелі вікна, поклацав на пульті збоку, й та від’їхала в сторону, даючи помилуватися на червоно-жовту пустелю й чорно-синє небо, всіяне дуже-дуже яскравими зорями.

Акіна вдруге тяжко зітхнула. А потім втретє. На четвертий раз Озілаз, не витримавши, відволікся від споглядання неба, не “моргаючи” втупившись в колегу та найкращу подругу:

- Ну?

Акіна помовчала, вкотре спробувала зітхнути, однак була вимушена перерватися на позіхання. Врешті-решт вона спромоглася відповісти на німе запитання:

- Сил ні на що нема. Я просто хочу лягти й вмерти. Здохнути.

- Ну Акіна, це пройде.

Робот підійшов до дівчини й заспокійливо поплескав ту по плечу. За тим по голові, за що миттю й поплатився - його тонка й елегантна, абсолютно непідхожа до тіла рука аж заскрипіла у хватці колеги.

- Боляче-боляче! Відірвеш!

- Не жартуй, в тебе немає нервів, - усміхнулась Акіна й відпустивши руку, дала їй “п’ять”. Вийшло трохи незграбно, тому довелося повторити. Через секунду вони вже плескалися на швидкість, хором приспівуючи:

“Ладки-ладусі, де були в бабусі,

А шо їли – кашку, а шо пили – бражку,

Кашку поїли, бражку попили, гей-гей, полетіли,

На головку сіли.”

- Тепер коси знову намагнітилися. Озі, не забувай більше про свої руки.

- Я ж ненавмисне, - прогудів робот, в ту ж мить спеціально клацнувши два рази масивною щелепою. Це означало сміх, а точніше, єхидний смішок.

Спокійно поїсти бутерброди Акіна так і не змогла, оскільки вечір був витрачений на забавлянки з Озілазем.

Довгі місяці потягнулися розміреною роботою. Людина і робот слідкували за зірками, записували зміни в циклічності буревіїв та загалом намагалися не вмерти від нудьги.

- Слухай, а ти часом не можеш бачити в чотиривимірному просторі?

- Акіно, мій 2D зір навіть гірший, чим в тебе.

Розмови не про роботу - ось що стало чи не найбільшим спасінням, їй-бо! Зазвичай вони не сильно блищали філософією, однак самої науки та дурненьких жартів було вдосталь.

- От значить є у нас абсолютний нуль, ага?

- Ага.

Андроїд відклав циркуляр й повернувся, показуючи свою увагу.

- А де ж тоді абсолютна спека? Ну, типу, як називати найвижчу можливу температуру, якщо вона взагалі коли-небудь визначиться?

Озілаз блимнув об’єктивами й застиг на довгу-предовгу мить.

- Абсолютний... не нуль? Мінус, плюс, безконечність? Через тебе мої мікросхеми почали грітися.

- Але ж це справді важливо!

- Логічно буде зробити висновок що найбільш гаряча температура за всю історію Всесвіту була в момент Великого Вибуху.

- Хм, то може й так, однак мене цікавить сучасний світ.

- За скільки світлових років від нас?

Акіна розчаровано гепнулась на єдиний диван в робочому кабінеті.

- Чорт забирай, я буду до останнього вірити що ми знайдемо спосіб нормально й швидко подорожувати між Сонячними системами!

Робот поблажливо всміхнувся, тобто клацнув щелепою один раз.

- В такому разі мені доведеться за твоїм останнім бажанням жити вічність. Хоча хтозна...

- Хочу бутер.

- З майосевим соусом?

- Так.

Дні йшли та йшли, робота виконувалася за графіком, а нудьга розбавлялася розмовами, жартами й фільмами, наперед записаними в інфокейс.

І ось нарешті до них дібрався супутник з новинами.

- Є хороша новина! Нам підвищили гонорар!

Озілаз, стримано-радісно влетів в обсерваторію. Його колега, котра сумлінно протирала лінзи невеличкого шестиметрового в висоту телескопу з колекції “Б-2, малі й середні”, зацікавлено підняла голову:

- А за шо?

- А це вже не дуже хороша новина... Нам... Вжзх-взж! Нам змінили термін кінця відрядження. Тепер ми тут будемо сидіти ще всього лише... Вжзх-взж!..

- Та кажи вже, я відреагую спокійно, чесне слово, клянуся камінням у нирках.

- Шість місяців.

- Шш-шо-о-о-о!!?

Робот ледве встиг зловити казенне майно у вигляді лінзи. Вона була врятована, та хто міг врятувати металічного стільчика, на якого з виразом обличчя суміші злого гризлі й бабуїна вскочила Акіна? Ніхто. От стільчик і прогнувся. Повністю.

- Я! Сиджу тут! Десять місяців! А вони сміють нас затримувати ще на шість?!

- Взагалі-то дев’ять. З половиною.

- Десять.

- Дев’ять.

- Десять. Все, я тебе не чую. Так от... А, на скільки нам підвищили зарплатню?

- Втричі.

Акіна схопилась за серце й полегшено видихнула:

- Ну то це все міняє.

Вона повністю змовкла, і саме тоді Озілаз клацнув щелепою. Потім ще раз. І ще. Він почав несамовито клацати-сміятися, його навіть затрусило від веселощів, тому згодом до клацання добавився звук бряцання його стиків на ногах:

Бряц-бряц!.. Бряц-бряц!..

Від такого видовища й акомпанементу дівчина згодом теж почала хихотіти, від чого сама ж більше заводилася.

- Ну все, хух, все, - Акіна стерла виступившу сльозу, - я жива.

- Я теж. Хоча злякався що заглючу.

- Не заглючив же.

Робот з приємним й таким рідним скреготом відкрив купол обсерваторії, захищений трьома шарами спеціального скла.

- Чудові зорі, друже.

Акіна злізла з погнутого стільця й підійшла до колеги. Той дивився в небо. Зірки палали яскраво, як і завжди.

- І знаєш що?

Озілаз повернув голову до співрозмовниці.

- Що?

- Я навіть рада що ми разом пропрацюємо ще так довго. Дуже рада. Хтозна чи буде в нас час бачитися часто вдома. Тим більше коли нас відправлять на нові відрядження.

- Я теж, Акіно.

- Я люблю тебе, Озі.

- Я теж, Акіно, - знову повторив робот, лагідно блимнувши об’єктивами.

Вони продовжили стояти під відкритим куполом обсерваторії. Взявшись за руки й дивлячись на яскраві, однак все такі ж однакові зорі.