Ніби важкий камінь придавив її серце. Воно повільно розривається, й з нього витікає в'язка жижа болотяного кольору, і розповзається по всьому тілу. Вона просочується в кожну щилину і затьмярює розум. Пара яка йде від цієї бридоти схожа на туман який розмиває чіткість зору. Серце нарешті помічає що щось не так. Воно починає прискорюватися гупаючи все сильніше, проте це лише швидше розносить болотяну жижу по крові. Розум остаточно посірів, задня ділянка мозоку повільно відключалася, вона не зможе ветримати це. Туман окутав усю глибину свідомості і повів за собою у небуття. Потім повернувся і обволік очі роблячи картику перед ними просто набором фактів.
Окам'яніле тільце скоцюбившись лежало посеред клітини. Колись руда й пухнаста шерстка, звисала тьмяним лахміттям. Навколо маленького ротика який ще тиждень тому, завзято гриз насіння, застигла чорна піна. Скляні червоні очі були широко відкриьі, а навколо них зібрався білий слиз. Тільце лежала на боці неприродно виввернувши маленька лапку.
Дівчина відвела затьмарений погляд. Вона зробить вигляд що нічого не сталося. Її рука просунулася в клітину і закрила хом'яку очі. Серце розривалося від болю, проте туман притупляв його все більше. Потім обережно поклала тваринку в зелений  будиночок. Він буде лежати тут поки хтось інший не помітить що він не просто спить.
Дівчина зробила декілька кроків що б вийти з кімнати, туман все плотніше й плотніше, а сум охоплює її в свої м'які обійми. Ноги підкошуються і вона повільно осідає на підлогу, у куточку ока збирається сльозинка і повільно стікає по обличчу. Дівчина широко посміхається намагаючись стримати її, але вже й друга наздоганяє її, третя... Вона закриває очі руками. Треба більше туману, інакше вона зрозуміє що відбулося і зламається. Розум оізко окутала темрява. Повільно почали вимальовуватися риси вродливої жінки. Її обличча сьогодні було сірого кольору, а очі темні як ніч. Бардові вуста були стиснуті в тонку лінію. Одягнута вона буда в кращих традиціях у чорнтй каптур. В руках жінка тримада клітину, у якій весело бігав рудий хом'ячок.
— Мелс, - у голосі дівчини забринів відчай, — Куди ти йдеш Мелс? - сльози більше не намагалися стриматися й градом полидися з карих очей.
Жінка подивилася спочатку на тваринку, а потім на людину яка сиділа перед нею. — Сумно коли я прихожу, так?
— Поверни його, - дівчина стисла зуби. — Заради всесвіту, поклади моє де взяла.
Жінка похитала головою, — Із самого народження він був приречений, спадкова хвороба.
Дівчина ще ширше ростягнула свої губи в посмішці. — Тоді допоможи мені з болем.
— Я не зможу його прибрати, проте я здатна притупити твою чутливість. - жінка послала дівчині повітряний поцілунок і зникла.
Вона сиділа на підлозі абсолюдно спустошена, ніякого болю, ніяких почуттів, тільки поверхневі емоції. Дівчина витерла сліди від сдіз і підвелася. Туман зробив свою справу. Так, здається вона трохи засумувала, їй не можна сумувати усе завжди має бути чудово. Дівчина потягнулася і насвистуюючи якусь симфонію Вівальді попрямувада готувати сніданок.