Він приходив до неї кожної ночі. Кожної ночі Він дарував їй себе. Це були пристрасні ночі палких обіймів і поцілунків. І кохання. Так, саме того кохання, яке описували у своїх віршах поети всіх часів, і про яке мріють всі дівчата. Ну, майже всі. Різні дівчата бувають.
Вона, напевне, вірила в кохання. Як би ми ще могли пояснити Його існування? Вона була улюбленицею долі. Їй завжди щастило. Улюбленицею долі. Улюбленицею сім’ї. Улюбленицею вчителів. Його улюбленицею.
Він щоразу проводжав її і обіймав у світлі ліхтарів. А вона мружила очі і по-дитячому щиро сміялася.
Він не дарував їй квіти. Не присвячував їй вірші. Не малював її портрети. Він її просто кохав.
Але хіба можна сказати “просто кохав” ? Як можна НЕ ПРОСТО кохати? Або кохають, або ні. Крапка. Так, вона полюбляла замислюватись над словами та виразами. І думала про них, думала, розмірковуючи.
За вікном випадав сніг, розквітали квіти, червоніло сонце і йшли дощі. Мінялися часи і люди навколо неї. Вона почала звикати до Нього. Звикати – це найгірше. Він став її звичкою. Вона вже раділа Йому не так щиро, як раніше. Не з таким захватом чекала наступної ночі заради нової зустрічі.
Він, звісно, помічав ці зміни. Але не подавав виду.
І ось одного дня Він зник. Точніше вона Його забула. Ніби нічого й не було.
Свої ночі вона почала ділити з іншими. Тепер він був не Він, а просто забутий він.
Він, як і раніше, був поруч, але вона не відчувала його присутності. А він лише тихо споглядав за нею, розуміючи лише одне. Вона подорослішала.
08/12/2010