Гринвіч. Англія. 1895 р.

- Як всім нам відомо, Королівську обсерваторію у Гринвічі заснував Карл II. Метою створення обсерваторії було вивчення розташування зірок та нанесення їх на карти для мореплавців… - міс Емма Доултон тихенько вела свою лекцію на одному з приватних уроків у резиденції Сапперів – власників декількох суден, котрі забезпечували перевезенням саму Королеву.

Дональд Саппер був заможним чоловіком й у Гринвічі вважався чи не найвпливовішим бізнесменом останнього десятиліття. Зв’язки з королівською сім’єю закріпили його владу у місті та навколишніх штатах. Еммі Доултон припала велика честь навчати дітей сімейства Сапперів як приватна вчителька, після того, як вона втратила роботу у школі.

Життя в маєтку здавалось їй бочкою меду, котрий виблискував в ранковому сонці. Втім, якщо придивитись детальніше, можна було побачити гірку чорну краплину дьогтю, котра щоразу вривалась на заняття й змушувала тріпотіти серце від страху.

- Емма, Емма, Ем-м-м-а-а-а, - протягнув дзвінкий голос, нечітко вимовляючи слова, - наша маленька, старенька Емма, знову пудриш мозок моїм братам та сестрам?

Їдкий запах алкоголю й тютюну вдарив вчительці в носа. Вона підняла очі на юнака, котрий нахабно сів на її вчительський стіл та розкидавши книги й пера по підлозі, наблизив до неї своє розпашіле обличчя.

Ендрю Саппер, - спадкоємець активів Сапперів й достобіса нахабний та нестриманий молодик, котрий декілька разів доводив Емму до сліз.

- Містере Ендрю, я прошу вас, - тремтячим голосом мовила жінка, - я проводжу заняття, вашій матері не сподобається, що ви знову зриваєте навчальний процес.

- А ти що, вирішила жалітись, стара вішалко! – хлопець був сильно напідпитку й очевидно не мав настрою на погрози у свою сторону, - Я твій цар та бог, стара хвойдо, я все для тебе! Ти працюєш тут за мої гроші і як я захочу, так і буде, ти мене зрозуміла?

Емма втиснулась в дерев’яний стілець й лиш судомно кивнула головою.

Про поведінку юного спадкоємця знала вся округа. Саппер старший не мав часу присаджувати сина, а мати надто турбувалась, аби чоловік не відволікався від важливих справ. Сама ж жінка більше плекала молодших дітей, та Емма підозрювала, що господиня будинку просто боїться власного неконтрольованого сина.

Він дійсно поводив себе як цар, жоден не смів сказати щось чи заперечити, жоден не мав права торкатись хлопця перш ніж він дозволить. Необмежений бюджет, котрий батько люб’язно виділив синові робив того шаленим у власних бажаннях та розвагах. Еммі здавалось, що якби той вбив її випадково, от так, на очах у дітей та прислуги, ніхто б й слова не сказав і жінка так би й згнила за своїм столом, забута й покинута.

На відмінно від Емми, Ендрю власних гріхів не бачив. Навпаки, він гордився тим, що природа наділила його неймовірно гострим розумом, красою та шармом, котрий дозволяв мати будь-яку жінку, забезпечував хороші зв’язки у вищому суспільстві й можливості уникати будь-яких проблем із законом. Того вечора він перебрав лишнього й в пабі хотів отримати юну Мері Мауер, котра давненько верне від нього носа. Те дівчисько верещало як свиня на забої, коли він зачинився з нею у спальні нагорі пабу. Ледь не придушив стерво та через її істерику все бажання пропало, тому лишилось лиш напитись бренді й повернутись додому.

Вчительку власних братів та сестер він терпіти не міг. Жінка видавалась йому вкрай жалюгідною: огидні великі окуляри, сірий джемпер та тонкий голос, наче вона от-от випустить дух. Вона була тою, кого він переступав на вулиці, бо такі люди гідні лише цілувати його нові шкіряні черевики.

Ендрю кинув останній грізний погляд на вчительку й махнувши рукою малечі, вилетів з будинку.

На великому подвір’ї, просто перед входом стояв його автомобіль, в якому смиренно сидів незмінний водій.

- Едварде, вези мене за місто! – наказав Саппер й важко сів на заднє сидіння.

- Куди саме, пане? - рівним тоном запитав Едвард. Двигун мотору тихенько загуркотів.

- Не знаю, - буркнув господар й відкинувся на спинку сидіння, - їдь в сторону порту, хочу хильнути абсенту в «Домі Лавлес».

Ендрю знав, що шлях до порту від його дому пролягає по приміській дорозі. Батько навмисне побудував резиденцію віддалік від міста аби мати можливість сховатись від можливих заздрісників та ворогів. Між будинком та портом протягало три милі чистого поля з однієї сторони та густого лісу з іншої. Щоразу Саппер засинав, коли їздив цим шляхом, бо не вважав за потрібне звертати увагу на таку бідну місцевість.

Машина незвично хитнулась від чого важкий сон Ендрю перервався. Голова почала трохи гудіти від похмілля й без того кепський настрій впав на саме дно.

- Едварде, чорти б тебе забрали, ти не трупів возиш!

Водій навіть не сіпнувся.

- Я до тебе звертаюсь! – гримнув юнак й гепнув ногою в переднє сидіння. Едвард повільно повернув голову вбік й подивився у бокове вікно. Машина стояла поряд із невеличкою табличкою Дрімфог, котра непомітно сховалась за розлогим деревом. Ендрю хотів було заперечити та у вікно машини хтось постукав.

- Чого ти сів? Піди прожени невігласа, котрий посмів торкатись моєї машини.

Водій повільно відчинив двері й вийшов з авто. Ззовні не було чути жодного звуку, наче всесвіт за межами автівки просто не існував. Затемнене скло не давало можливості роздивитись де зник майбутній звільнений прислужник, а роздратування переливало наповнений по вінця внутрішній казан, розливаючись по всьому єству. Щось таки штовхнуло господаря вийти з машини.

Гучна музика та шум врізались в вуха гострими ножами, від чого бажання повернутись в автівку не змусило себе чекати, та перш ніж Ендрю вхопився за дверну ручку, хтось смикнув його під лікоть і потягнув у вир шуму, криків та галасу.

Це був ярмарок чи фестиваль. Чи будь-який інший вид свята, що витягнуло на вулиці незнайомого провінційного містечка чи не всіх жителів. Всі гучно вигукували й радісно пищали. Хтось танцював, а хтось просто кружляв навколо себе. Ряди музикантів по дві сторони натовпу змагались в тому, хто гучніше гратиме на інструментах.

- Який гарний юнак! – прохрипів хтось біля вуха.

Ендрю озирнувся й зустрівся з рядом гнилих зубів, котрі прикрашали посмішку літньої жінки. Та вчепилась в вичищений велюровий піджак Саппера мертвою хваткою й тягнула того кудись углиб натовпу.

- Відпусти мене, стара! – проревів хлопець, щосили штовхаючи жінку. Та з диким реготом впала на землю, збиваючи з ніг декілька людей.

Абсолютно всі навколо виглядали як обідрані голодранці. Старий запраний одяг висів не по розміру, а взуття щедро світило дірами й оголювало брудні пальці. Раз по раз на очі потрапляли ці гнилі посмішки, а сморід від хлорованих засобів різав ніздрі.

До того, ці злидні намагались втягнути сина самого Саппера у свої дикі танці, торкались своїми брудними руками його ніжної шкіри й дихали на його ідеально голене обличчя смородом з огидних пельок.

- Не підходьте до мене, обірванці! - пищав хлопець, намагаючись продертись крізь натовп у просвіти, котрі встигав вловлювати в дикому русі, - Ви не смієте мене торкатись, ви хоч знаєте хто я такий? Та я вас всіх одним пальцем розчавлю…лиш виберусь звідси.

Груди пекло від шаленого серцебиття й нудоти, котру викликали ці люди.

Нарешті натовп випустив Ендрю з тісних обіймів і густою річкою покотився далі широкою вулицею, котра здавалась єдиною в цьому містечку. Машина лишилась десь далеко позаду, навколо не було ні душі, нічні ліхтарі де-не-де освітлювали різко стихлий світ цього невідомого міста.

- Агов, красунчику, - прошелестів голос.

Ендрю сіпнуло назад. Хлопець навіть руки виставив перед собою аби відбиватись від чіпких брудних пальців. Навпроти стояла невимовно гарна красуня в строгій чорній сукні та капелюшку з вуаллю. Яскраві червоні вуста плавали в посмішці й хапали у свої обійми тоненький жіночий мундштук, котрий виблискував золотом у світлі ліхтаря.

Ендрю лукаво посміхнувся й випростався, натягуючи на обличчя свою найзвабливішу посмішку.

- Міс…

- Місис, - перебила незнайомка.

- Місис, я Ендрю Саппер, син Стенлі Саппера та спадкоємець династії Сапперів. Та ви, певно, знаєте хто я, - Ендрю самовдоволено всміхнувся. Не буває тих, кому він невідомий. – Мені потрібен телефон. Я повинен зателефонувати у резиденцію аби мені вислали іншого водія. Нинішній не заслуговує навіть на те аби його називав на ім’я, - хлопець зневажливо махнув рукою в сторону ймовірного напрямку власного авто.

- Любчику, це Дрімфог, тут є все, чого Ви лише забажаєте, - красуня зробила декілька кроків на зустріч Ендрю.

- Мені не знайоме це місто, я не пам’ятаю, щоб на карті бачив його. Воно належить до…

- Такий статний юнак складе мені компанію за келихом бренді? – практично прошепотіла незнайомка біля самого вуха Ендрю. – Сьогодні у місті свято, ми його називаємо: «День королів», лиш одиниці заслуговують аби їх шанували й схилялись перед їх величчю. Решта створена лиш славити й бути біля ніг обранців долі.

Слова незнайомки лилися в душі, розбиваючи накопичену злість на друзки. Натомість всередині розгоралась гординя й бажання доєднатись до цього свята з іншого боку. З правильної сторони, з якої й належить бути такому як він – королю.

Ендрю кивнув й пішов за дівчиною повз маленькі крамнички, котрі дивились на нього темними вітринами й навіть не згадував бажаний телефон й авто.

Красуня підвела Ендрю до закладу, звідки лунала така ж дзвінка музика, котру він чув на святі серед вулиці.

- Такому як ти підійде більш витончене місце, ніж вуличний Фестиваль, - видихнувши клубок диму, мовила незнайомка.

Вдоволений таким шанобливим відношенням, Ендрю увійшов в приміщення.

Це була невеличка пекарня, на вигляд абсолютно нічим особливим не вирізнялась. Маленькі столики мирно пустували вздовж стін, а радіо награвало якусь одноманітну мелодію. Музики, котру було чути знадвору тут не було. Ендрю здивовано поглянув на супутницю.

- Пані, у нас гість, - гукнула та комусь за прилавок й звідти вигулькнула спершу дивна зачіска у вигляді раковини, а за нею і її власниця. Це була стара жіночка, доволі мила й привітна, як про себе відмітив Ендрю. Вона широко посміхнулась й запитально поглянула на хлопця.

- Ви по пироги чи на свято?

- На свято, - повторив хлопець, трохи ніяково звівши плечі.

- Прошу, - жінка коротко кивнула у двері біля одного зі столиків, котрих спершу там не було, принаймні Ендрю так здалось.

Він схвильовано ступив у вказаному напрямі. Весь цей час його супроводжувала незнайомка незмінно викурюючи цигарку, котра наче й не зменшувалась.

Заповітний шум музики знову врізався у вуха, а в очі вдарило яскраве світло.

Ошатні гості владно потягували напої з позолочених келихів. Жінки з діамантами та сапфірами на оголених тоненьких шиях та чоловіки з золотими годинниками гучно сміялись, дивлячись на слуг, котрі втомлено бігали між численними столиками. Ендрю озирнувся. Його супутниці вже не було поряд, він кинув погляд на сцену. Ось вона крокує по сходах, граційно ступаючи стрункими ногами. Червоні вуста розтягнулись в широку посмішку. Та раптом на її місті стоїть юнак, приблизно віку Ендрю. З такою ж широкою посмішкою він бере золотий мундштук до рота, елегантно втягує в себе дим. Чорний костюм гарно сидіть на фігурі, а червона краватка, нагадує про пухкі вуста красуні. Ендрю потрусив головою. Певно, здалося.

- Шановні королі та королеви, прошу привітати новенького на нашому святі, - його голос видавав небувалу самовпевненість, юнак скрипнув шкіряними черевиками по сцені й щез з-під світла прожектора.

Погляди метнулись в сторону Ендрю, а за ними й оплески та радісні вигуки. Гордо піднявши голову, він пройшов в центр зали, втопаючи в оваціях та вигуках.

- Так, я цар, я бог, - шепотів вдоволений голос хлопця.

- Ти подивись, який він обідраний, - у вуха увірвались голоси. Ендрю метнув погляд на їх володарок. Дві жінки, шепотілись й сміялись, прикриваючись пухнатими віялами

«Почулось» - впевнив внутрішній голос.

- Хей, новенький, принеси мені віскі! – з іншого боку хтось кинув в Ендрю серветку.

- Що, пробачте? – хлопець кинув вбивчий погляд на незнайомця.

- Обідранцю, принеси мені віскі чи ти глухий?

- Та як ти смієш! Чи ти знаєш хто я такий? – проричав Ендрю. Злість повернулась на своє місце.

- Так і мені принеси, - кинула дівчина за сусіднім столиком, - Але тримай ніжку келиха в серветці. Не хочу аби ти своїми брудними руками подавав королеві бокал.

- Тут я король! – істерика переходила будь-які межі, мозок зривався від кожного колючого та зневажливого слова, - Я син…

- Та хоч сама Королева Англії, - глузливо кинув новий голос, - це не заважає тобі прислужити нам. Давай, злидень, хутчіше, ми прагнемо нових поклонінь.

До Ендрю підійшов один зі слуг і втомлено всунув тому тацю з напоями.

- Я не буду прислужувати будь-кому, я спадкоємець імперії я…

- А я герцог, - байдуже мовив слуга. – та їм байдуже хто ти. Бо тут ти ніхто.

«Я цар, я бог»

«Я цар, я бог»

«Я цар, я бог»

Думка пропікала скроню й боляче стукала в кожній часточці мозку.

Юнак з нахабною посмішкою в червоній краватці курив цигарку в золотому мундштуку. Він низько вклонився Ендрю, зробивши реверанс, а за мить натовп гарно вбраних чоловіків та жінок втопили його у вимогах, глузуваннях та цькуваннях.

Скільки часу минуло й скільки келихів з напоями він розніс господарям та господиням? З якого моменту він почав називати їх саме так? З якого моменту великий Ендрю Саппер схилив голову й дозволяв собі піднімати очі лиш задля того, щоб побачити, чий голос вимагає чергового підношення?

Здавалось, що ніч тривала вічність. Його штовхали та витирали об нього ноги, йому в лице виливали пійло й плювали, а потім закидали наїдками. Він вимагав поваги, нагадував свій статус, погрожував та залякував та вони лише повторювали:

- Ми для тебе царі та боги, ми для тебе все. Ти тут вдихаєш аромат наших грошей та нашої влади, ти ніхто.

Чому він дозволив їм говорити його ж репліками, дивитись його ж поглядами, розпливатись в його ж посмішках? Що за сила тримала його в цьому пекельному місці, де всі були як він та ніхто не давав йому бути собою?

Ендрю рахував секунди щоразу, коли його хапали за руки, кидали на підлогу, роздягали на очах у решти й глумилися над його честю, а тоді змушували вдягатись й нести чергову порцію наїдків та напоїв. Це нагадувало офіціантку з «Дому Лавлес», котра відмовилась прислужитись лиш йому. Тоді він так само роздягнув її силою перед купою чоловіків й покинув саму. Що з нею сталось після того?

Саппер молив бога й усіх святих, коли йому силою заливали в горлянку горілку, так, що він не міг дихати, а потім розкручували навколо себе й коли він відригував те все на землю, змушували вичищати паркет власним одягом. Того хлопчака звали Тонні, він просто прийшов до Сапперів, щоб привезти газету, бо його батько поштар не встигав за графіком. Скільки йому було? Дванадцять чи на рік-два більше? В той день Ендрю хотів пригостити малого випивкою, але той відмовився й Саппер разом з його ліпшим другом схопили малого й силоміць напоїли бренді. В хлопця відкрилась виразка, виявилось, що він мав слабкий шлунок.

Коли свято дійшло свого апогею, а гості злигались один з одним без розбору, змушуючи слуг стояти на колінах, тісно тулячись один до одного утворюючи своїми спинами живі столи, Ендрю відчув власну мізерність, відчув, наскільки він незначущий в цьому місці…Наскільки він незначущий у Всесвіті. Ця думка змусила його похитнутись і він впав долілиць на брудну липку підлогу, чим перервав втіху парі королів. Від цього отримав ногами по ребрах, та йому було байдуже.

Він повернув голову на своїх карателів та замість людських тіл побачив щось, що зовсім не вкладалось в мозок: блискучі, півпрозорі кінцівки, наче скло, гамселили його щодуху й здавалось, що від кожного удару тріскають його кістки. Розум поволі плив геть від кошмару, котрий поглинув його, він зробив останнє зусилля й подивився в обличчя скляних королів. Чорні бездонні очі приховували в собі його ж злість й жадобу владарювати над іншими. В тих очах він бачив своє відображення. На останньому подиху він прошепотів:

- Я просто істота, я – ніхто.

Щось легенько сіпнуло за плече, Ендрю невпевнено розплющив очі, наче боявся, що побачене ним налякає його до півсмерті.

- Пане Саппер.

Хлопець схопився з місця й вдарився рукою в задні дверцята машини.

- Едварде? Що? Де я? – в горлі пересохло, а очі пекли так, наче він щойно ридав.

- Ви заснули, задрімали в дорозі, а я вимушений був зупинитись, мені здалось наче я на щось наїхав. Та ми спинились на схилі й машина сама покотилась вперед. Я вчасно встиг. Прошу пробачення.

Рівний тон Едварда діяв заспокійливо. На диво заспокійливо, хоча Ендрю міг заприсягнутися, що раніше звільнив би водія просто посеред дороги, або ж змусив би того бігти поряд з машиною. Чомусь сильно боліло все тіло, хотілось терміново прийняти гарячу ванну, хотілось змити з себе…

- Дякую, Едварде, - прохрипів хлопець. Очі водія здивовано округлились. Невже Ендрю вперше подякував водієві? - Повернімося додому. Я повинен поговорити з міс Еммою. Повинен вибачитись.