Місто невідоме
Але в ньому знаходиться моя скромна художня майстерня. Яскраві промені сонця або ж сірі та грізні хмари, блакитне чи темне нічне усіяне зорями та освітлене безжальним місяцем небо — просторе та велике вікно цього закладу завжди радо вітати гостей надихаючих. Я надав свободу йому — людському створінню, адже воно без запорошених ганчірок та без прекрасних дамських штор. Всередині кімнатки доволі прохолодно. Попри це я полюбляю холод, бо він живе у кожному кутку нашої душі, слів, планети… Він приємний та ввічливий, а тепло ж лицемірне та саркастичне. По середині простої кімнатки стоїть полотно, майже у мій зріст, навколо нього розкидані відра та склянки з фарбою, олівці та чорні лайнери. Стіни мого куточка світу бежеві та такі ж вільні, підлога чорна, стеля — біла. Навколо завжди хаос, що у домі, що у думках. Не хочу порушувати традицію звичайної людини.
Зранку мене привітала найприємніша погода — зимне повітря, крихітна та м’яка вата, що оточувала байдужих душ. Я обожаю подібні миті, вони заставляють мої почуття співати, а серце завмирає, неначе… Ні, зовсім не любов. Ця сука лише вбиває нещасних володарів дум та мучить міркування. Тоді що ж це? На мою думку, ніби секс. Неначе стогін безвинної дівчини, що так спрагло схватилася за спину свого дилера, її тяжке дихання… Це безперечно саме це відчуття. До речі, про дівчат.
Йду своєю путтю щоденною, але сьогодні побачив її. Незнайомка стояла по середині проходу та, не звертаючи уваги ні на кого, її погляд був направлений догори, звідки падала морозна вата. На вулиці було досить людно, адже всі ці особистості поспішали на роботу або по інших справах. Індивідам доводилося обходити її. Сіре ж небо не пропускало яскравих променів, які через усі свої сили намагалися прорватися. Я б не назвав цю дівицю міс Всесвіт, звичайна. Проте в ній було щось незвичайне, таке, що заціпило мою душу, а таке буває зрідка. Її чорне волосся прикривало усю спину, до самого попереку, пухкі й рожеві вуста, голубо-смарагдові очі, а чоло від заморозків прикривали декілька густих локонів. Одна з небагатьох, котра показувала лице без сором’язливості. На її милому обличчі не було й жодної краплинки косметики, через що щічки прикрасили червоно-крапочні сузір’я. Така зовнішність підкорила моє серце художника. Я не зміг встояти.
— Пробачте, міс, чи не могли б ви пройти зі мною? — без зайвих слів одразу запитав я.
Проте вона як і раніше дивилася на небо, тому моя особистість все ще залишалася для неї загадкою.
— Хочете напоїти? Посоромтеся, ще ж так рано, — ніжний голос незнайомки пролунав неначе цвітіння сакури.
— Ні, я всього на всього бажаю зобразити ваш портрет на полотні. Ви доторкнулися до мого піаніно та вже встигли зіграти етюд Шопена, — я почав йти вперед, адже розумів, що не потрібно змушувати.
— Та чого ви? Я взагалі не вмію грати на піаніно, а тим паче Шопена, — вона перевела погляд та пішла слідом за мною.
Решту дороги ми мовчазно йшли. Кожен поглинений своїми думками та баченням цієї ситуації. Не хочу, тому і не буду, витрачати час на розповідь міркувань, які виникали по дорозі. Незабаром ми змінили свою локацію з вулиці на мою студію. Отож, у майстерні.
Я впустив її до свого світу. Але чи захоче залишитися?
Зняв своє сіре пальто, я звернувся до міс.
— Роздягайтеся, — у цей час я виставляв полотно біля вікна та готував пензлі, закочувавши рукава просторого чорного светру. — Повністю.
— Невже до голу? — посміхнулася незнайомка.
— Вірно, — я не міг відірвати погляду від космосу на її обличчі, чогось настільки заворожливого давно не бачив.
Вона без сумніву почала знімати темно-фіолетове пальто та іншу одежу, на якій я не загострив уваги. Проте тут мій погляд зловив неймовірну картину: знімаючи з себе останній елемент одягу, вона взяла пальто, напевно аби перемістити її. Але її оголена спина з прикритою нижньою частиною пальтом…
— Завмри! — я почав писати свою музу, де перший раз намалював фоном свою майстерню.
                              ***
— Ви талановитий. Це прекрасна картина, — дівчина з накинутим на плечі пальтом підійшла подивитися.
Частину її волосся не було видно на картині, адже при позуванні вони спадали на груди. Намальована її майже смаглява спина, яка показувала усю свою естетичність. Вже від попереку до ніг прикривало пальто дівчини.
— Мені подобається вона — картина, яку створили ви, — вона вже дивилася на мене з посмішкою.
Моє чорне нічне кучеряве волосся та трішки довгувате розпатлане. Вилиці, ніби маленька западина, а вуста рожеві та доволі пухкі, очі — карі. Я був худорлявим. У цей час вдягнутий у сіро-чорні джинси та, як згадувалося раніше, чорний светр.
— Хочу продовжити писати. Попрошу тебе прикрити трішки груди та повернутися до мене у профіль, — я почав творити нову історію в розділі «мистецтво».
Знову жіноче тіло. Її ключиці так випирали та це гарно. Її маленькі, але пружні груди, що ледь-ледь прикрита ніжними та тонкими долонями  це гарно. Її маленька талія дитини, а ближче до найпрекраснішого випирали дві кістки, але це гарно. Сам же низ був лише злегка оповитий білосніжним волоссям, він був світло-рожевим та наче пелюстка, яка так і манила погладити. Її маленькі стегна та довгі худорляві ніжки, це заворожує.
                              Незнайомка — картина
Дівчину неначе створив талановитий письменник фантастичних книжок чи жебрак-мрійник. Я малював її у зовсім різних місцях та ракурсах. Навіть є картина, де вона сидить у ванній. Вона стала моєю музею, яка вкрала та одночасно подарувала спокій, натхнення.
Художня діяльність — це мій заробіток. Тому нові картини вже перебувала у місцевій галереї. Аби подивитися на мої нові роботи, до неї завітало сотні людей. Не обійшлося і без інтерв’ю.
— Як звати вашу музу? Вона є сьогодні на відкритті? Як на це відреагувала ваша жінка? — питання сипалися від журналістів, а камери майже засліпили мої очі.
— Моя муза — моя дружина. Її руде волосся та витончена фігура спонукають мене писати та творити. Такої гарної дівчини, що зображена на моїх картинах ви не знайдете, її не існує.
                         ***
Пізно ввечері я вирішив відправитися до свого світу. Там на мене чекала вона.
— Як я вас не пізнала раніше? Ви ж Роберт, відомий художник.
— Видатний художний, ідеальний чоловік. Хто може бути кращим?
— Проте ви самотній. Настільки, що вночі пишете свою музу, а не жінку.
— Я її терпіти не можу! Моя музу, я так люблю твої картини. Я в них закоханий без пам’яті. Ця краса підкорює з першого погляду. Розпочнімо швидше!
Дівчина лише слабо посміхнулася та притиснулася до стіни, повністю показуючи своє тіло художнику. На полотні це тіло оповило тисячі різнокольорових візерунків.
— Наче повія, проте тільки моя.
— Ох художник, вас зрозумію тільки я.
Закінчивши роботу, він попрямував зі світу радості до соціального каламутного життя.
                        ***
— Я готовий вас малювати і день, і ніч. Ви милі та прекрасні, без нагороди усілякої так полюбляєте мене. А у відповідь чи полюбив я вас? Картини… — малюючи, здавалося, останній портрет незнайомки, художник додав червоної фарби.
Нова картина була створена неначе не у стилі художника: дівчина трохи задерла свою голову назад, а волосся зібране зверху оповито жовтогарячими тюльпанами. Бордових троянд, де долонями повила шию, на якій зображені гострі шипи. Все це змішалося у зовсім різних та яскравих фарбах, але на білому простому полотні. Біля губ стікала червона фарба крові, як і на пальцях.
— Роберт, ви в порядку? Картина прекрасна без сумнівів, але вона схожа на хворобу.
— Я малюю почуттями, сьогодні вони такі.
Через декілька днів музу художника знайшли у ванній сповненій крові. Її знайшов рідний брат. Картини, заздалегідь написані з її зображенням, продовжують виходити та розпродаватися. Кожен перехожий знову і знову задають одне й те саме питання:
— Хто ця дівчина?
— Моя муза — моя дружина. Таких дівчат немає, на жаль, — художник відповідав кожного разу однаково, ніби з гіркотою у роті.
                              ***
— Фарб мені! Фарб! Я буду творити свій світ. Я буду їм жити. А ти просто спостерігай.
           ©. Художник