Під час навчання на юридичному факультеті мені дуже сподобалась латинь. Сперше я не розуміна навіщо мені її вчити, якщо вона і так не прогодиться в роботі. Так і сталось, в моїй роботі потрібна тільки "холодна" голова та стійка психіка, яких в мене на жаль не було.
Ще на другому курсі, я зрозуміла, що ця професія мені не по душі, але продовжувала вчитись заради батьків, які вірили, що з мене вийдуть люди. Я підвела всіх, коли вирішила закінчити останні два роки навчання в заочній формі. На мене посипалось море гніву, від якого прийшлось тікати.
Сказати, що я пішла із дому добровільно - збрехати. Мене поставили перед фактом або навчання або йти по житті сама, як Ви вже зрозуміли, я обрала другий варіант. Після цього моє життя пішло шкереберть...
17 березня 2017 рік
Ніч 00:48
Мене заштовхнули в чорний, старенький BMW у якому вже сидів водій. Того дня для мене час йшов надто повільно. Я сиділа на задньому сидінні машини і рахувала ліхтарі... 115,116,117 ... 258, далі я збилась з рахунку. Моя подорож тривала близько години, я їхала невідомими вуличками, час від часу бачила людей, молодь, закохані парочки,які йшли за ручку і були такі щасливі, а потім тільки дорогу та ліс.
Зрозумівши, що я вже далеко за містом я згадувала всі моменти в яких була нещасна та щаслива. Перші кроки своєї маленької сестрички, сімейні прогулянки в парку, перше кохання та перша зрада з цим усім я вже прощалась. На думці були лиш питання: -"Як скоро до мене хтось подзвонить? Хтось протягне мені руку допомоги? Можливо, так для мене буде легше і краще?". Я згадала мамині теплі обійми та поцілунки, захотіла знову їх відчути. Зі слізьми на очах, я так само чекала тата зараз, як і колись маленькою після роботи, але надіятись було марно.
-"Можна мені вийти з машини на декілька хвилин?"- попросила я чоловіка, що сидів біля мене.
На моє здивування від погодився і водій зупинився.
-"Як мені Вас називати?"- спитала я.
-"Ден. Нам ще не довго їхати, тому давайте швидко і без дурниць"- відповів мені таким ж грубим але ніжним голосом, як і раніше.
Я вийшла з машини. На дорозі нікого, жодкої цивілізації, тільки гуркіт нашої машини та шум лісу. Мене нахлинули емоції, я не могла це все тримати у собі. Впавши на коліна та схиливши голову, я плакала гіркими слізьми, не подаючи жодного звуку. В ті декілька хвилин я була цілком одна, чула тільки стукіт свого серця та відчувала каплі сліз, що скочувались по моєму обличчю.
Я згадала про смерть, яка сьогодні дожене мене. Я так часто думал про неї, так часто бажала її для себе, а зараз вона близько і я не готова до зустрічі з нею...
Ден допоміг мені підвестись на ноги та обійняв. Для мене це було щось неймовірне, я не розуміла, навіщо він це зробив, але мені стало ще важче. Сівши у машину, я не контролювала своїх сліз, вони один на одною капали з моїх очей.
У дорозі ми ще провели пів години, а далі я не бачила нічого. Мені одягнули пов'язку на очі та зав'язали руки за спиною. Я відчувала траву під ногами, запах того ж лісу і почула шум музики. В голові була каша, я не розуміла, що відбувається, але перше що спало на думку:-"Це все розіграш" . Музику одразу виключили, як тільки я відчула підногами чи то бетонну доріжку чи резиновий коврик.
-"Це вже не смішно"- думки в голос, які почув Ден.
-"А ти і не маєш сміятись"-вже зовсім без ніжності сказав Ден.
-"На що ти натякаєш?Що ви зі мною зробите? Навіщо я вам?"-беземоційно питала я.
-"Я так і не зрозумів чому саме ти, але все побачимо. Я ще сам добре не знаю, що буде далі..."- голос Дена, ніби насміхався над мною.
Я все ще залишалась із зав'язанити руками та пов'язкою на очах. Далі Ден так легко закинув мене на своє плече. Спершу я злякалась, а потім зрозуміла, що це всього лиш сходи. Нарахувала 13 сходинок і почала дико реготати.
-"Ден, ти мене до його величності Диявола несеш?"- страх вперемішку зі сміхом говорили за мене.
У відповідь мовчання...
Одразу я не помітила цього, але вдихнувши сильніше, я все зрозуміла. Це не парфуми Дена, я добре запам'ятала їх ще, коли він мене обійняв посеред лісу. Це точно не він...