Мені 8 і сьогодні я вперше побачив ЇЇ. Вона їхала на велосипеді, погляд був спрямований у небо, а вуста розпливлися у мрійливій усмішці. Аж до вечора Її образ майорів перед очами. Наступного дня я та двоє моїх братів вирішили прогулятись. Так ми випадково (або не дуже) дізналися, де Вона живе.

З того самого дня пройшло вже 10 років. Я досі не можу відвести погляд від Дівчини. Вона приїжджає до села лише влітку і з 17 до 19 години катається на велосипеді. Багато що змінювалось: одяг, погода, навіть Вона та я, але дещо завжди було незмінним. Я спеціально виходив на двір в той самий час, що і Вона, аби лишень побачити Її квітучу красу. Через це брати часто і жорстоко жартували наді мною, але я не зважав.

Згодом мені здавалось що я дізнався про Неї все, що можна, крім одного. Куди Вона їздить? Кілька разів я слідкував за Нею, але завжди губив Її. Здавалось, сама природа захищає Дівчину від сторонніх поглядів. Не один раз Вона віталась зі мною, усміхалась і зникала… а потім поверталась нізвідки.

Цього літа я повинен з Нею заговорити! Я так багато хотів запитати: звідки Вона, куди їде, про що думає, чому Її погляд завжди такий мрійливий, що Вона бачить перед собою…

Я стою на узбіччі та чекаю на Неї. Сонце світить прямо в око і я жмурюсь, але не заплющую очі – не хочу проґавити Її. Дівчина з’являється переді мною як сонячний зайчик: чарівна, усміхнена, замріяна. Я намагаюсь запхати страх якнайдалі:

- Привіт. Не хочеш зі мною проїхатись?

Вона здивувалась, втратила пильність, нога зіслизнула з педалі. Неземна Дівчина зовсім по-земному зараз зариє носом землю. Але стається чудо: Вона відновлює рівновагу і нарешті зупиняється поруч.

- Привіт. Думаю, твої брати будуть проти. Я зовсім не вписуюсь у вашу галасливу компанію, - її усмішка розквітає на обличчі і я мушу дивитись куди завгодно, аби лишень не на її вуста.

- Але ж ти завжди одна. Зі мною буде весело і братів зовсім не обов’язково кликати.

- Ти знаєш у чому плюс велосипеда?

Я не зміг стримати посмішку. Саме чогось подібного я й очікував від Неземної Дівчини.

- Ну?

- Коли я їду, я зайнята фізично, але думки повністю вільні. Вони можуть літати там, де хочуть. Саме на велосипеді у голову не лізе нічого дурного.

- Але про що ти тоді думаєш? Хіба ж можливо зовсім не думати? – цей діалог захоплював мене все більше і більше.

- Звісно ні, - вона розсміялась. – Я думаю про квіти, про небо. Поглянь на нього. Хіба ж воно не чудове?

Я підвів голову. Звичайне синє небо з маленькою смужкою червоного на горизонті. Поки я думав, що такого розумного можна відповісти, Вона продовжила:

- Подумай: це небо унікальне. Таке ти більше ніколи не побачиш. Навіть через хвилину воно буде зовсім іншим. А тепер уяви: небо – величезне поле квітів. Коли одні квіти закривають пелюстки, інші їх моментально відкривають. Як думаєш, на землі вистачить кольорів, щоб розфарбувати небо? Ні! Ці квіти точно не наші. Вони занадто чарівні та казкові, щоб бути земними. А хмари… хмари – це крони величезних дерев. Там все унікальне! Квіти та дерева можуть світитися будь-яким кольором!

Ця думка здалась мені ну зовсім дивною, навіть абсурдною:

- Ти хоч уявляєш скільки там бджіл?

- Ні-ні, ніяких бджіл. Вони занадто земні, та й куди дівати стільки меду? Ні, бджіл там точно немає.

- І хто ж доглядає за цим «садом»? Бог? Диявол? Хтось інший?

- Яка різниця? В будь-якому разі це хтось чудовий? Можливо…Садівник? Так, це підходить. За садом доглядає Садівник. А в кожній людині є маленьке зерно і лише нам вирішувати чи виросте з нього квітка. Я впевнена, що люди з квітковими душами гуляють садом і допомагають Садівнику. Як думаєш, у мене квіткова душа?

- Звичайно, ти ж така мила, - після її монологу я не зміг вичавити із себе щось більше.

- Ти також. Ми обов’язково зустрінемось у саду і будемо гуляти разом, - вона яскраво усміхнулась і поїхала, залишивши мене розбиратись зі сказаним.

Пройшло багато років, але більше я не зустрічав Ту Дівчину. Все пішло шкереберть: я не вирвався із села, як хотів, не почав успішну кар’єру і не заволодів Її серцем. Утомлений їду на тому самому велосипеді з нудної роботи в холодний дім. Навколишній світ для мене не існує. Мрію про вечерю і сон. Раптом разом з промінчиком сонця у мій світ вривається маленька дівчинка. Те саме обличчя, та ж усмішка і мрійливий погляд. Неземна дівчинка… Я слідкую за нею, відштовхую совість, яка кричить що я схожий на маніяка. Той самий будинок. Тепер я точно побачу Ту Дівчину.

Нерішуче стукаю у двері. Мені відчиняє стара жінка. Її погляд байдуже ковзає моїм обличчям, а потім в очах відбивається впізнання і сум. Вона запрошує мене у будинок, де я дізнаюсь про все. Моя кохана Дівчина вийшла заміж і народила донечку. По життю Вона усміхалась і несла добро. Чоловік зрадив і кинув з малою дитиною - Вона усміхалась. Страшно хвороба почала жерти Її зсередини - Вона усміхалась. Посадила доньку на ліжко, розповіла про небо у квітах, про маленьке зернятко і відвезла до бабусі, а сама усміхаючись стрибнула з мосту. Квіткова душа Дівчини нарешті потрапила до небесного саду.

Дочекайся мене, люба…

Маленький спойлер: я помер за кілька років. Коли моє серце зробило останній удар, я побачив Її в легенькій сукні, заквітчану. Вона відчинила для мене нічим не примітні двері. А там! Надзвичайні неземні квіти, величезні дерева і Садівник. На Її обличчі зухвала усмішка. Звісно, ти мала рацію: небо – неосяжний сад. Десь далеко я ще чув плач своєї матері. Зробив крок - і він затих. Дівчина взяла мене за руку. Нарешті наші квіткові душі можуть гуляти разом по небесному саду.