Тая повільно просувалась у сірому морі людей. Метро в час пік ще те пекло, але вона зараз як ніколи вдячна, що воно є. Он людям з Теремків уже довелось познайомитися з його відсутністю, що вже говорити про багатостраждальну Троєщину. Тож Тая не скаржиться. Вона лиш нижче опускає обтяжену думками голову і старанно переступає величезні болота з напіврозталим снігом.

До дому залишалось йти ще хвилин десять, коли розпочалась хурделиця. Ще й так несподівано: спочатку лиш кілька сніжинок, ніби випадково впали з неба, а потім за ними полетіли наступні і ще, і ще. Щоб не збитися з дороги Тая орієнтувалась на жовте світло ліхтарів, що, мов вірні охоронці, стояли по обидва боки алеї. На щастя, в Києві вони світять, а от на область, кажуть, електрики не завжди вистачає.

- Та що там область, хоч би самій дожити до весни, - тужливо думала Тая. – Ні, ця зима мене таки доконає. Минула не змогла блекаутами, так нинішня погодою візьме. Зараз сніг, а завтра…

Та не встигла дівчина думу додумати, аж врізалась в чиюсь постать, не помітивши її в завірюсі.

- Хіба ж не прекрасно? – озвалась постать низьким голосом.

Хлопець стояв, розкинувши руки в сторони і направивши обличчя у бік ліхтаря, його очі світились захватом.

- Ви це мені? – шарахнулась Тая.

- Так-так, подивіться на цей сніг, як він летить, кружляє, як танцює зі світлом. Це справжнє диво. Уявляєте, кожна сніжинка із тисяч, які ми зараз бачимо, унікальна, неповторна…

Дівчина скептично гмикнула і теж підняла голову до ліхтаря. Але в його світлі вона бачила лише прийдешні проблеми:

- Ага, а завтра усі ці «унікальні» та «неповторні» сніжинки перетворяться в цілком звичайні калюжі із домішками болота.

- Можливо. Але хіба ж вам не хочеться зовсім трошки доторкнутися до різдвяного дива?

- Немає настрою, - буркнула Тая і поспішила відійти від явно пришелепкуватого хлопця. Їй терміново треба додому.

Однак хлопець перестав витріщатися на сніг і поплентався за співрозмовницею.

- Та ви що? Як то, немає настрою? А сім’я, друзі? Ви не разом святкуєте?

- Не маю друзів, принаймні тих, з ким хотілось би святкувати. А із сім’ї лише бабуся з дідусем, та й ті десь в глухому селі.

- Невже ви сама-самісінька залишитеся на Різдво?! – аж зупинився від подиву хлопець.

- Ага, - вчергове буркнула Тая і пришвидшила крок – у снігу уже виднілись обриси рідного під’їзду. Аж раптом на її руці зімкнулась міцна хватка.

- Я Власій, - сяйнув усмішкою хлопець. – Відсвяткуєте зі мною Різдво?

Це була погана ідея, жахлива, одна з найгірших. Гірше було лише сісти в машину незнайомця і дати вивезти себе кудись за місто.

Тая дивилась як за вікном машини пролітав сніг, за яким ледь виднілися обриси чергової лісопосадки, такої характерної для заміських доріг. Видимість була майже нульова, і дівчина відверто дивувалася як Власій хоч щось бачить на дорозі. Ось, вони звернули із основної траси на пощерблену бічну дорогу.

- Все ж таки сісти до тебе в машину було не найкращим рішенням, - Тая зиркнула на водія.

Власій розтягнув вуста в посмішку, кілька секунд помовчав, а потім не втримався і все ж пожартував:

- Що, боїшся опинитися десь в темному лісі? Не хвилюйся, вовкам тебе не віддам.

Тая подумала, що не за вовків вона переживає, але уже було байдуже, навряд вона зараз може щось змінити. У машині запала незручна тиша, і Власій, щоб її розбавити, почав намугикувати Ласт Крісмас. Хлопець явно не потрапляв у ноти, але його це мало хвилювало. Вони проминули дорожній знак і Тая встигла прочитати «Коленці». Дівчина аж підскочила і перелякано спробувала відсунутися від супутника:

- Звідки ти знаєш? Ти слідкував за мною?

Власій на секунду скосив погляд на дівчину, а потім нервово пересмикнув плечима:

- Що я маю знати? І з чого б то мені слідкувати за тобою?

Він виглядав щиро, тож Тая трохи заспокоїлась:

- Саме тут живуть мої бабуся з дідусем.

- О, то ми земляки, - сердечно зрадів хлопець. – Може ти й мою бабусю знаєш? А як ні, то зараз познайомлю.

Вони саме під’їхали до темного двору. Власій вискочив із машини і галантно відчинив двері для Таї. Дівчина нервово роззиралася. Село їй видавалось занадто тихим, занадто темним і взагалі якимось незатишним, зовсім не таким, як у дитинстві. Після окупації електрику так до кінця і не відновили.

Несподівано із хвіртки вибігла маленька постать і з криком «Уласику!» кинулась до хлопця. Після теплих обіймів, жіночка обернулась до Таї. Дівчина із подивом вглядалась в пооране зморшками обличчя, на якому світилися іскристі молоді очі. Бабуся Власія виявилась справжньою дитиною в старечому тілі.

Такого теплого прийому Тая, мабуть, ще ніколи не мала. Спочатку бабуся припрошувала гостей до натопленої хати, але, як дізналась, що у дівчини в цьому селі є родичі, загорілась ідеєю обов’язково познайомитися із ними.

- Ходімо-ходімо. Зараз як заколядуємо їм. Але ж, дитино, - сплеснула руками старенька і уважно окинула поглядом дівчину, - в такому одязі в наших краях ти точно замерзнеш.

І справді, той сніг, який в Києві швидко бруднився і танув, у селі лежав красивими чистими кучугурами, а морозець весело пощіпував за щічки і уже пробирався крізь легку куртку Таї. Але бабуся швидко взяла ситуацію в свої руки. Вона накинула на плечі дівчини овечого кожуха, а голову замотала теплою хустиною.

- Ну от, тепер ти до всього готова, - зраділа старенька і потягла Таю з Уласиком прямо по вулиці.

Йдучи бабуся все розпитувала дівчину про її життя, сміялася на веселих моментах і сумно кивала головою там, де було потрібно, тож дорога минула непомітно і скоро вони дійшли до такого рідного, але незвичного через стільки років будинку.

Несподівано бабуся завела чистим голосом:

- Добрий вечір тобі, пане господарю…

Власій підхопив:

- Радуйся! Ой радуйся, земле,

Тая пройнялась цим настроєм і вони уже втрьох продовжили:

- Син Божий народився!

Захоплені зненацька бабуся Таї разом з дідусем здивовано глипали з-за хвіртки, в їх очах стояли сльози. На звуки пісні зі своїх домівок виходили сусіди, хто з ліхтариком, хто зі свічкою, а один дідок взагалі десь знайшов гасову лампу.

Наступну колядку співали уже всім селом. Люди все підтягувалися і підтягувалися. Хазяйновиті господарі уже витягали на вулицю столи, господині несли страви. І якось так вийшло, що кожна не планувала святкувати пишно, але наготувала стільки, що вистачило б нагодувати усіх. Ось так посеред найтемнішої найхолоднішої ночі відбулося найтепліше святкування просто неба.