Вулиці Києва незвично тихі та пусті, немов це місто зовсім не справжнє, а – лялькове, і усіх ляльок чиясь могутня рука узяла та й забрала. Та ба, не всіх: у затінку старезної будівлі Подолу, яка на своєму віку повидала і не таке, просто на асфальті сидить чоловік. Сидить понуро, голова похилилася, немов шия уже не витримує її ваги, руки опущенні, а очі нічого не бачать, наче пеленою закриті. Волосся чоловіка неприродно синє, ніби шматочок неба взяв і впав йому просто на голову.

- Хто ти? І чого це тут розсівся? – грубий хриплуватий голос вирвав чоловіка із сумної задуми.

Він нервово зіп’явся на ноги й підвів зажурені очі. Перед ним стояв сивезний дід, який, попри свій вік, ще не втратив ані могутньої статури, ані суворості на обличчі. На плечі у діда звисала гвинтівка, хоча й без неї він мав би вигляд не менш страшний.

- Я – Андрій, Андрій Килинець, - тонесеньким голосочком відповів чоловік. – Сиджу я тут, бо загубив її – скарб усього мого життя.

Андрій не втримався, його щокою прокотилася сльоза така солона, ніби сіль з усіх океанів та морів перейшла до неї.

- Що ж сталося, синку? – голос діда значно подобрів, та й обличчя стало добродушніше.

- Ет, діду, я вам зараз як розповім, то ви й не повірите. Як вас, до речі?

- Михайло, - зовсім розгублено прохрипів дід і приставив гвинтівку до стіни.

- Так от, діду Михайле, я ж, розумієте, полюбив її ще з першого погляду, - Андрій відступив подалі та так змахнув руками, що дід аж оступився. – Ще тоді вона мені сподобалась, як я її в живу не бачив. Яка ж вона була…

Андрій так емоційно розказував історію на вуличці Подолу, що й найкращі актори на сцені найзнаменитішого театру не могли його тоді переплюнути. Навколо дивної пари – старезного діда та синьоволосого чоловіка – поступово збирався натовп. Одна бабулька в кофтинці такого насиченого рожевого кольору, що аж очі виїдало, та зі здоровенними пакетами, повними найнеймовірніших об’єктів, про справжню природу яких можна було лише здогадуватися, слухала надзвичайно уважно, навіть не помітила, як рудий, ніби лис, чолов’яга потягнув руку до її кишені.

- А вона шо ж?! Яка вона?! – несподівано крикнула бабулька, аж чоловік-лис підскочив і, нервово зиркаючи, відійшов подалі.

- Ет, а вона як зайшла у моє життя, так осяяла його, ніби ясне сонечко, дала мені ковтнути чистої джерельної води у цьому місті пилу та поспіху.

- А ти шо ж?!

- А я, я ж чекав її довше, ніж книжки з «Книгарні Є», я ж веселим став, ніби що не день, то – свято. Та пішов додому. І от уже й мій дім майорить на видноті й так тепло та добре на серці, аж дивлюсь, а її нема, - скрушно закінчив Андрій.

- І шо ж? Ти її не знайшов?

- Ет, та мені тут, на місці, ноги й відняло.

- Цур вам, пек вам! – плюнула бабулька і розлючено пошкандибала геть, розштовхуючи своїми пакетами натовп.

- Синку, - вперше озвався дід Михайло, - про мене, може воно й на краще, що ти її загубив. Ти ще молодий, зустрінеш гарну дівчину.

- Ет, та яку дівчину? Я марку втратив. Розумієте, марку? Ту, що з російським воєнним кораблем!

Обличчя у натовпі від засмучених змінилися на здивовані, а потім звідусіль посипався сміх.

- Ет, смійтеся далі, смійтеся з мене, дурня, - залився гіркими сльозами Андрій.

Дід Михайло утер сльози, що були йому виступили від такого радісного, щирого сміху, та й мовив:

- Синку, ти не сумуй. Чом же зразу не сказав що втратив? Знаю я як зарадити твоїй біді, - і витягнув із кишені ту саму марку. – Йду оце по вулиці, та й бачу добро валяється.

Андрій схопився за марку та й розсипався в подяці. Натовп ще добродушно посміявся і розійшовся. Знов на вулицях Києва стало тихо, лише десь вдалині відлунювало:

«А він, він же так любив. А вона, знаєш, шо? Вона…»