"У порожнечі" 

Похмурий день вересня. Холод, старість та пожовкле листя. Маю декілька годин до прийому у лікаря, тож треба шукати чим зайнятися аби не вмерти від нудьги. В шлунку неприємно відгукуються болем залишки сніданку. Можливо найближчим часом відбудеться сеанс "спустошення". Хоч я і розумію звідки насправді береться моя нудота, проте кінець завжди однаковий. Коридор, двері, унітаз. Не переймайтеся, це лише звичка. Психологічна язва. І це не найгірше, що зі мною трапиться. 

Дозвольте по порядку. Зараз мені вісімнадцять, а лікарня вже як другий рік підряд, мій дім. Я не знаю для чого ці люди піклуються про мене, якщо знають про діагноз. Цілковита показуха і нічого більше. Лікарня як зала судового засідання, а кожен її кабінет, це стіл з присяжними та адвокатами. Усі говорять про своє, захищає або ж висуває обвинувачення. І лише рішення судді завжди незмінне. Однакове. Раз у раз б'є по голові, наче кувалдою. 

Так, це дивно, проте в образі судді я уявляю свого терапевта. Вона смілива і холодна, адже правду легше казати, коли вона тебе не торкається. Лікар не мала власних дітей, проте у лікарні працювала лише з ними, ніби намагаючись таким чином відкупитися за щось. Її усмішка була скупою, одяг старого фасону, а очі обережно підведені темним олівцем. Вона доросліше за мою мати на років сім, і це змушувало нас почуватися в її кабінеті дітьми, якщо брати в рахунок всю її строгість. 

- Пані Марто, які в нас новини ? - м'яко спитала мати та прихопила мене за руку. Я відчувала її хвилювання , проте ніяк не виказувала це продовжуючи сидіти спокійно. 

Моя суддя зітхнула та опустила очі в папку з паперами, серед яких мали бути мої нещодавні аналізи.

Вона перегорнула пару сторінок і знайшла потрібні записи. Діставши ті з файла, простягнула мамі. 

- Я не розумію,- схвильовано видала мати. Я мовчала,- Як таке може бути? Жодного... покращення на відсоток ? 

Суддя прокашлялась, а після спробувала набрати в груди якомога більше повітря, та врешті решт почала говорити. 

Бо вдарити дерев'яною кувалдою по столу звісно добре, але вирок такі хочеться почути словами, а не подумки. 

- Ми вже казали, що зробили все можливе, проте її організм ніяк не бореться. Ми шановна, лікарі, а не чарівники. Других на наше горе, не існує зовсім.. Здається, що це остання стадія,- ледве вичавила з себе Марта і закрила папку. 

Пані суддя своїми словами прорізала наші вуха. Серце стало битися швидше. Зараз мене знудить, якщо не заспокоюсь. Вікно було відчинене, і як на почуті молитви, в кабінет задуло багато холодного повітря. 

Але серце досі калатає, з цим закладає вуха. Нудити перестало, однак моє тіло ніби усіма способами намагалося змусити мене вийти з зали судового засідання. Або вже просто впасти непритомною. 

М'язи на ногах напружилися. Я повільно підвелася з крісла, і десь як у снах люди чують віддалені голоси, покрокувала вперед до дверей не звертаючи на них уваги. Слідом рука потяглася до ручки. Я вийшла в коридор та на останок гучно хлопнула дверима. Голоси затихли, ритм серця повернувся до норми, вирівнялося дихання. Затхлий запах лікарні наповнив собою мої легені. Відчувши на собі численні погляди, я озирнулась. Люди, що чекали на свою чергу просто заклякло дивилися на мене.

Як.Же.Мені.Похуй. 

Не проронивши і слова, я вийшла на двір, аби тільки не бути під наглядом, щоб ніхто не нагадував про сніданок, ліки та аналізи, що вдягти, які пігулки пити. Тільки спокій мені потрібен. Без нікого. Навіть мами.

Ступивши на бруківку, знову озернулась. Навколо майже немає людей. 

- Чудово,- сказала сама до себе і покрокувала до другого корпусу лікарні, знаючи, що нікому буде сказати, куди я пішла. Саме там в мене було місце. Сховок, в якому ще жоден лікар чи охоронець не здогадався мене шукати. То тільки на карще, повірте. Зараз нікому не можна мене чіпати. 

Піднявшись вузькими металевими сходами, зазирнула за прочинені двері. Рука потяглася в темряву. Намацавши потрібну річ, я витягла її на світло. Це була стара коробка з дерева, на якій висів маленький металевий замочок, що легко відкривався від натиску пальців. Ось кришка відхилилась, а разом із цим я відчула полегшення, бо побачила такі бажані повсякчас речі. Моя запальничка жовтого кольору, книга та пачка цигарок, якій вже приблизно місяць. 

Дим від цигарки здійнявся над моєю головою і перегортаючи пальцями сторінки, відкрила наступний розділ. Близько години пройшло з того моменту, як я опинилась тут. На цей час світ забув про мене. Нарешті спокійно. Раніше одна така пачка в мене трималась в мене близько двох днів. Тепер все геть інакше, і від того психологічне задоволення сягнув свого максимуму. Другий корпус, мій сховок. Сходи, цигарка, книга. І весь світ забуває про мене. Мабуть раніше я мала схоже місце, просто вже забуваю про нього. Два роки в лікарні відчуваються як вічність, що разом з часом розчиняє мої спогади. Вони злилися в один безкінечно повторюючийся день "судового засідання", серед таких однаково сумних облич різного віку і статі та білих стін, з яких вийти можна тільки ногами вперед. 

Не певна, що вже хочу щось змінювати. Я цілком змирилася зі своєю долею. Черговий клубок диму спускається в легені. Вдихаючи той з абсолютною насолодою, перегортаю наступну сторінку. В очі трапляють якісь цитати, однак вони ніяк не відгукуються мені. Важко навіть повірити, що це колись була моя улюблена книга.

- Чорт забирай, як же холодно,- проговорила сама до себе і слідом закашлялась, бо дим обдер собою горло, підкріпившись холодом. 

Хоч як би не хотілося побути тут довше, за цей час ноги жах як змерзли. Тому діставши дві подушечки солодкої жуйки, заховала коробку і встала зі сходів. 

Прикривши двері свого сховку, задоволена проведеним на одинці часом рушила до першого корпусу лікарні. Дорогою туди моє брудне волосся колихав вітер, наче в кліпі. Здається я навіть посміхнулась. Хочеться знову жити звичайне життя, без думок про медикаменти та стан здоровя. Але це власне і є моя рутина. З часом і ви звикнете до цього. 

Щойно мої змерзлі ноги почали підводити мене першого корпусу, відчулась сильна пульсація у скронях. Здається друга цигарка була зайвою. Навколо все завмерло, коліна підкошуються і я безсило лечу вниз по сходах, чуючи здалеку у відлунні голос судді.