Небом повільно пропливали сіруваті хмари, час від часу випускаючи сонце, яке все ще непогано сліпило та й пригрівало, як для жовтня. Марк глянув на дисплей смартфону – всього лиш пів на восьму і в ту ж мить закотив очі від злості, бо на зап'ястку ідеально розташувався новенький розкішний годинник з чорний ремінцем, який йому подарували друзі на день народження. Так, звички – це страшна річ, а це вже навіть не звичка, а ціла залежність від технологій.

Проте як би там не було, тут і зараз, у лісі, залежність від телефона знижувалася до мінімуму. Паскудний зв'язок ледь виживав ще в самому селі, куди Марк приїхав суто кинути в хату речі. Справжня його ціль знаходилась за вісімсот метрів від будинку. І саме тут, в цих густих темно-зелених хащах, вже з де-не-де жовтувато-коричневим забарвленням, телефон остаточно припинив ловити хоч якийсь сигнал. Десять років минуло з того часу, як Марк востаннє був тут, а нічого не змінилось. Все ще клята глухомань.

Пристрасть гуляти лісами збереглася в нього ще з юнацьких часів, а гриби позбирати – це так, більше привід. Хоча й теж цікаво. А тут, у селі, де жили колись його дідусь з бабусею, ліс був таким, що дай боже. Великий, густий, але з просвітками та галявинками і навіть з маленькою печеркою, утвореною між каменюками одного за пагорбів, яка вела в нікуди, пропускаючи зацікавлених на метри три максимум в глибину. Ще й протягувався ліс по невеликих горах. Часом гуляти ним було непросто і вельми втомливо, але що цікаво – так це в житті б ніхто не заперечив. Скучив він все ж за цими чагарниками, бо ходив давно, ще з дідом. Ех, ностальгія. Хоча й нюанси пам'ятав усі достеменно.

Зморений навчанням та роботою, Марк нарешті зміг виділити цілий день на те, щоб вдосталь нагулятися улюбленою місциною, відпочити від зовнішніх проблем і просто розслабитися в тиші та спокої.

Близько до обіду половина корзинки була наповнена. Негусто, але й біс із ним. Більше Марка турбувало те, що темно-сірі хмари якось аж надто активно збиралися в небі. Стало сиро. Хоча ще вчора прогноз погоди показував «мінливу хмарність». І без опадів.

Марк витяг смартфон, щоб перевірити останній збережений прогноз погоди. Так, все, як і він пам'ятає – сухо, часом хмарно. Оновити погоду він не міг – клятий оператор, представники якого щодня шкіряться з реклами і розповідають про покриття в кожному куточку країни, вірогідно не в курсі, що крупні міста і відносно немалі селища, це, трясця йому, не кожен куточок.

Нехай, грець із ним. Схоже, збирається на дощ, тож варто потихенько прямувати в сторону дому.

Марк, наблукавшись у юнацтві з дідом по гриби та малину, прекрасно, та що там, досконало знав ліс, всі його стежечки, хащі й чагарники. Знав, куди можна піти, щоб вийти з іншої сторони лісу, куди краще не ходити, бо там шастають вужі, з якого боку б'є крихітне джерело і тихенько чути дзюркотіння води, а де великі ями і в періоди багнюки там може бути небезпечно. Тож впевнено попростував по, здавалося, навіки вшитій внутрішній карті по необхідному напрямку, вслухаючись у шелестіння листя під ногами.

Минувши метрів сто, хлопець зупинився і тупо витріщився вперед, усвідомивши, що не розуміє, де він. Виникло дежавю. Таке бувало в нього зо три рази, але ще, коли він був малим та дурним і прагнув САМ оглядати ліс, не слухаючи діда. Зараз же кожну свою вилазку до лісу Марк планував вкрай ретельно, адже попри несамовитий потяг до чагарників, головним його кредо було "безпека понад усе". А зараз такого відчуття не виникало… Йому стало не по собі.

Та попри все, хлопець швидше відчув роздратування, аніж якийсь натяк на страх. Бо як таке взагалі може бути? Він знає цей ліс, як свої п'ять пальців.

Заплющивши очі, Марк зробив глибокий вдих, видих, потім розплющив очі і повільно глянув довкола.

Зараз навколо нього берези, по ліву сторону – пара сосен. Він недалеко від краю лісу, бо там, далі ростуть лише хвойні, розбавлені поодинокими кленами та дубами. Якщо піти вправо – хвилин через десять він добреде до печери, якщо прямо – ліс почне проріджуватися і він вийде на галявину, через яку дійде додому. Все так. Адже так?..

В голові закралися сумніви. Здавалося, що хлопець щось забув чи переплутав, і нікуди він не вийде цією дорогою. Марк ніколи не губився в лісах. І заблукати тепер, вже у дорослому віці, ще й у знайомому місці, було б для нього справжнім соромом перед самим собою.

Тож він просто пішов прямо, покладаючись на пам'ять та логіку. Хвилин через п'ять Марк почав підозрювати, що щось не так, бо берези рідшали, а їхні місця займали сосни. Виходить, що він йде навпаки, в глибину лісу. Але як таке може бути? Чи не вперше йому закортіло увімкнути GPS-навігатор і просто йти за ним. Або хоча б глянути, де саме він, наскільки далеко від краю лісу. Але жоден варіант не працював – зв'язку немає. Марк коротко вилаявся і спересердя плюнув собі під ноги. Що ж, нічого, він не маленький хлопчик, розбереться.

Пройшовши сотню метрів назад, хлопець вирішив підійти до печери, аби мати її за орієнтир. Він пам'ятав, якщо стояти обличчям до входу, то по ліву сторону – напрямок додому. Цим і вирішив скористатися. Начебто все почало йти своїм шляхом – печера, стежка, дерева. Все гаразд. Марк витягнув телефон, щоб глянути котра година, вкотре забуваючи про механічний годинник на руці, і, натиснувши на кнопку блокування, від ступору зашпортався об гілку, не подивившись під ноги.

Десять хвилин по четвертій.

Він зовсім недавно дивився годину, там була половина першої. Від того часу минула година, максимум – півтори. Він просто не міг стільки непомітно ходити. Нарешті Марк згадав про наручний годинник і, відкотивши рукав куртки, глянув на циферблат. Те саме, десять хвилин по четвертій.

Хмари в небі лиш згущувались й темнішали, над головою все сильніше шелестіло листя, ставало холодно. Все вказувало на те, що насувається негода. Пришвидшивши ходу, Марк прискіпливо вдивлявся в кожну дрібницю на своєму шляху. Начебто, все було гаразд, він впізнавав стежину, якою йшов, впізнавав потрощені дерева, але все одно максимально уважно вивчав все навколо, як уперше.

Знайома дорога виводила його все далі, дерева почали рідшати, зрідка навіть з'являлися липи, що свідчило про те, що вихід зовсім-зовсім близько. Марк почав заспокоюватися. Те, що було з ним недавно, було чимось дивним і незрозумілим, так. Але зараз хлопець майже вибрів з лісу. І цілком встигне чкурнути в хатину до настання дощу.

Його думки поступово заполонювали плани на прийдешній вечір: дорога додому, до рідного міста, де затишок, комфорт, гарячий душ і новий сезон улюбленого серіалу. Або ж він залишиться тут, відпочине, переночує і вже вранці спокійно поїде додому в майже порожньому автобусі.

Розслаблений потік думок був різко перерваний. Марк витріщався вперед і відчував себе повним ідіотом і дятлом, вдивляючись в темне провалля печери. Якимось чином, йдучи абсолютно прямо, по давно відомій стежці, він примудрився зробити коло. Це шалено роздратувало хлопця, і він знову звернув ліворуч, знову ступивши на ту саму стежку. Стежку, яка все життя виводила його з цього лісу. Рухаючись як ніколи швидко, Марк, як божевільний, вдивлявся собі під ноги. То йому здавалося, що він впізнає власні сліди, і вдруге звертає кудись не туди, то здавалося, що ця стежина абсолютно така ж, як і всі інші – прибите дощем та важкими чоботами місцевих грибників листя не відрізнялося від будь-якого іншого. В голові крутилися думки від напруженого мислення і порівняння, аж поки Марк не побачив крупну гілку, яка валялася поруч і слід від її возіння по землі. Хлопець зупинився і з силою потер ребром долоні очі, ніби намагаючись змусити себе зібратись. Це ж та сама гілляка, об яку він спіткнувся, коли побачив годину. До речі…

Двадцять по п'ятій.

Тепер вже не було фантастичного, за якого відчуттями, скачку в часі, але все одно Марку здавалось, що хвилини минають якось аж надто швидко. Він явно пройшов весь цей шлях за набагато коротший час.

В будь-якому разі, не це зараз було найголовніше. Марк йшов далі, радше за інерцією, бо й так знав, що зараз постане перед його очима. Те, до чого ніяк не могла призвести ця стежка.

Вхід у печеру.

Якимось магічним чином він робив кола, незважаючи на те, що щоразу йшов прямо. І тільки прямо. Почало здаватись, що він сходить з розуму, йому ніяк не вдавалось оговтатись і приборкати хвилювання, яке наростало все більше. Мозок відмовлявся працювати, здоровий ґлузд терпів краху.

Як таке може бути?

Обдумуючи подальші дії, Марк вловив новий звук. Це все ще був шелест листя, але цього разу якось уривисто і зрідка, то там, то сям.

"Дощ", - подумалось йому, як в цю ж секунду холодна осіння краплина потрапила за комір. Хлопець зіщулився, сильніше закутався в куртку і пішов по праву сторону від печери. Якщо йти цим шляхом, то можна вийти на дорогу, хоч це буде в рази довше. Але вибирати не доводилось.

Зелена густа крона непогано рятувала його від дощу, що хоч трохи тішило хлопця. Тим часом навколо почало темнішати, ліс ледь помітно застеляв легкий туман, а настрій зіпсувався геть чисто.

В якийсь момент Марку здалося, що він йде занадто довго. Що дорога, навіть не збирається закінчуватися, що навколо нічого не міняється. Невже він знову ходить колами? Тепер вже хвилювання почало переростати в паніку. Просвітку не було ніякого, навпаки, на ліс насідали сутінки.

Вперше в житті у Марка з'явилася думка, що він не може вийти з лісу.

Пройшовши ще метрів двісті, хлопець зупинився. Все, він насправді не розуміє, куди йому йти, він ходить колами, він не може знайти вихід з чагарників, він… Марк присів під деревом з думкою перевести подих. Страх захопив його майже повністю, але він все одно намагався тримати себе в руках. Хоч трохи. Навколо темніло, він заблукав у рідному лісі і навіть не міг нікому подзвонити чи бодай подивитися, в якому напрямку йому рухатися. Схоже, доведеться ночувати просто тут, бо в темряві шукати шлях буде взагалі неможливо. Хоча й спати в лісі було теж не найкращою ідеєю – ночі тепер були куди холодніші. Як-не-як, середина жовтня.

Раптом десь неподалік хлопець почув тріскіт гілки і легкий шерех листя на землі. Вовк? Дикий кабан? Що? Тільки цього ще бракувало… Марк прислухався, але окрім лопотіння крапель дощу на листочках, нічого не чув.

- Е-ей!

Марк аж смикнувся від несподіванки. Голос молодий, дівочий. Але що вона могла тут забути о такій порі? Невже теж заблукала?

- Е-ей!

Відлуння розійшлося навколо хлопця і той не знав, звідки йде звук. Холод і злість змусили його об'єднатися з неочікуваною товаришкою по нещастю:

- Де ви?

Але окрім свого власного відлуння не почув нічого. Невже таки сходить з розуму?..

- Е-е-ей!

Знову! Марк підхопився, розвернувся і пішов, як йому здавалось, в тому напрямку, в якому голос було чути найчіткіше.

- Можеш щось ще сказати? Чи крикнути? Я не можу зрозуміти, де ти! – Якомога ясніше гукав він, але у відповідь чув тільки відлуння дівочого "Е-е-й!".

Він все йшов і йшов, але примарна співрозмовниця не відповідала, лише відлуння її голосу огортало його з усіх боків, не дозволяючи зрозуміти, звідки ж йде звук.

Марк згадав бабусю, яка йому маленькому розповідала, про те, як в лісах мара чіпляється до поодиноких грибників. Або ще блудом називають. Водить тебе колами, манівцями та й вийти ніяк не дає, поки не знесилишся зовсім. А ще те, що блуд може приймати різну форму: птаха, променя світла, людини, кота…

Його почало нудити. Але голос навколо стих. Марк вирішив, що витрачати час більше не можна – всю ніч він не зможе так ходити, треба хоча б спробувати розвести вогонь. На благо, дощ не встиг розігратися настільки, щоб залити весь ліс, тож шанси знайти суху землю, як і сухе осіннє листя, були.

Після того, як Марк розпалив вогнище, він раптом збагнув, що за весь день нічого не їв. Час в його розумінні йшов надто швидко, навколо відбувалися воістину дивні речі, абсолютно непритаманні місцю, яке він знає вздовж і впоперек з самого дитинства. Але протягом всього дня він навіть не відчув ні голоду, ні спраги. В мить цього усвідомлення хлопець зрозумів, що в горлі дико пересохло, а він сам голодний, як собака.

Швиденько витягши з рюкзака канапки з ковбасою та сиром і пляшку води, він втамував голод та спрагу, за лічені хвилини жадібно запихаючи в себе бутерброди і запиваючи їх водою.

На відміну від дня, ніч тягнулася дуже повільно. Дуже. Марк не знав, чим зайнятися, поки чекатиме світанку – він прийняв рішення залишитися тут поки не стане світло, зігріваючись вогнищем. Якщо він серед білого дня не знайшов дорогу додому, то в темряві не зможе зробити цього й поготів. До того ж, вогонь відлякуватиме диких тварин.

Щоб вбити час, Марк трохи складав пасьянси і грав у "змійку" на телефоні – у відсутності зв'язку був один беззаперечний плюс – батарея сідала в рази повільніше. Але потім і це йому набридло. Він намагався скласти план дій на завтра, та думки губилися, бо все, що було в списку «як вийти з лісу і повернутися додому», він, здавалося, вже робив. І всі його спроби, не піддаючись ніяким логічним правилам, зазнавали фіаско.

В нічній тиші хлопець згадав історію, як був зовсім малим і приїхав на село до бабусі та дідуся погостювати. Його дід, заядлий грибник, одного разу пішов по гриби і до вечора так і не повернувся. Бабуся тоді все село на вуха підняла.

Він повернувся серед ночі знесилений, без грибів, без корзинки, весь у багнюці.

- Мара пристала, - казав він тоді, - ходив колами по лісу, а вийти не міг ніяк.

Маленький Марко розпитував тоді бабусю, вражений не на жарт тими подіями:

- А що воно таке, та мара? Як це пристала? А як дідусь відчепився від неї?

Бабуся м'яко всміхалася і відповідала на запитання, лиш би внук якомога швидше втамував інтерес і влігся спати.

- От коли ти зайшов, куди завгодно, будь то ліс, чи галявина, чи степ який, і не можеш раптом зрозуміти, де ти, от не можеш і все, як причинний, то це блуд чіпляється.

Малий слухав з відкритим ротом, не зроняючи ні звуку. Для нього це було чистою фантастикою, і не книжки, не передачі, не кіно – ось прямо тут містика робиться.

-  І що тоді?

- Треба молитву промовити. Або одяг вдягти навиворіт, тоді мара тебе не знайде.

В голові зринало все більше спогадів про дитинство та вже покійних татових батьків, і Марк відчув, як його огортає тепло і хилить в сон. Та воно й добре, цю ніч треба ж якось минути. Завбачливо поставивши будильник, щоб максимально рано встати і продуктивно використати світлу частину доби, Марк сильніше закутався в куртку і провалився в сон.

Прокидався він не особливо охоче, особливо, коли побачив, що все ще сіро. До активації будильника ще залишалося трохи часу, але відчував себе Марк цілком виспаним і відносно бадьорим. Вогнище вже давно погасло, з рота з кожним видихом виривалися маленькі клубки пару. Було холодно.

Коли нарешті стало зовсім світло, хлопець вирішив вилізти на якесь міцне дерево з купою гілляк і подивитися, наскільки далеко йому від краю лісу, і в яку сторону рухатися. Та ця ідея зазнала краху, бо, піднявшись на пару метрів у висоту, гілка хруснула, і Марк гепнувся додолу, підвернувши ліву ногу так сильно, що ледве зміг йти далі.

- Е-е-ей!

Хлопець сіпнувся, різко вдихаючи холодне повітря. Знову той дівочий голос. Ну ні, він більше не купиться і йти нікуди не збирається. Досить. Та й що це, вона ночувала тут, як і він? Маячня. Чи…

Голос продовжив взивати до невидимого супутника, а Марк насторожився, бо зрозумів, що він навіть уявлення не має, чий це голос, що це за власниця така, яка то з'являється, то зникає. Блукає по лісі.

Та якщо минулого разу хлопець хотів знайти бідолашну, але не міг, бо голос йшов звідусіль, то тепер він зовсім не хотів допомагати, хоча й мав таку можливість, не рахуючи забиту ногу. Бо голос йшов просто у спину, в одному напрямку. В якийсь момент Марк подумав, що людина, ким би вона не була, наближається – звук поволі дужчав, але чіткіше не ставав. Здавалось, наче відлуння просто ставало голоснішим.

Серце від цього загупало частіше. Хлопець шукав палку, якою зміг би оборонятися (від кого це? Від солодкоголосої молодиці, дурню?), паралельно згадуючи всі міфи, про які читав у школі. Мавки, німфи, русалки… Але їх же не існує. Не існує ж?

А тим часом дівочий клич наближався. Вона й досі лише гукала, так і не зронивши жодного людського слова. Долаючи сильний страх, який розростався, Марк, попри своє бажання, не міг швидко рухатися, бо заважала щиколотка, яка пульсувала болем. Він навмання рискав поміж кущами, шукаючи достатньо міцну гілку, щоб нею можна було завдати удар в разі необхідності. Розгортаючи кущі і розгрібаючи тонкі нещасні гілочки, його погляд раптом вловив хорошу товсту палицю. Він потягнув до неї руку і в наступну мить відсахнувся так, що, забувши, оперся на хвору ногу, від чого скрикнув і повалився назад. В півметрі від нього заворушилася змія.

Ніколи ще Марк не думав, що елементарне виживання в лісі виявиться настільки складним та нервовим. Хоча, все ж до елементарного виживання докидалися незвичайні обставини. Боковий зір запримітив тінь, яка шугонула від дерева до дерева. Дівочий клич зараз більше скидався на мелодію: протяжний, дзвінкий та милозвучний. Але це не розслабляло, а лише додавало тремтіння рукам. По спині прокотився холодний піт, з рота виходили пари повітря від важкого гарячого дихання.

"Треба молитву промовити", - так казала бабуся.

Чуючи подібну історію від когось іншого, Марк би, напевне, перевів усе в жарт, аби не говорити різкого й образливого "не вірю". Але зараз він був здатен лише відчувати, як гупає кров у його скронях. Йому хотілося заплющити очі і не хотілося бути в невідомості водночас. Бо побачити, як до тебе наближається та сама мара, було шалено страшно, але сидіти в темряві, чуючи, що навколо тебе діється щось моторошне, а потім акуратно підняти повіки і побачити диявольську неприродну посмішку на чужому потворному обличчі в сантиметрі від твого власного – це, вибачте, ще гірше. Принаймні, так він собі це уявляв. Марк дивився прямо, стараючись більше зосередитися на звуках, затиснув у руці першу кращу гілляку, яку намацав рукою і прошепотів: "Отче наш, ти що єси на небесах…". Дівочий силует майнув між деревами з іншого боку, не насмілюючись наближатися. Хлопець замовк, закрутив головою то вправо, то вліво, не знаючи, звідки чекати атаки. В голові аж дзвеніло від страху, руки тремтіли, аж пальці судомило, але він так і сидів на сирій землі, абсолютно нерухомо, тільки погляд його неспокійно снував то вправо, то вліво. Мара продовжувала наспівувати лиш їй одній відомий мотив, снуючи навколо хлопця, наближаючись, як змія до кролика. Нерви хлопця не витримували, всі його м'язи були напружені так, наче готові були луснути. Хотілося блювати.

- Ти всього лиш у моїй голові, - заговорив Марк спершу тихо, а потім все голосніше, - ти всього лиш у моїй уяві. Тебе не існує!!!

Останню фразу він заволав так, що в горлі почало дерти. Та це було останнім, на що він зараз міг звернути увагу. Попри те силует зник. Разом з наспівуванням. Тільки Марку здалося, що десь вдалині він почув ледь вловимий сміх.

Хлопець розпачливо закрив обличчя руками. Це так виглядає божевілля? Чи ця мара таки дійсно існує?

Бабуся казала, що треба вивернути одяг. Це вже зовсім здавалося хлопцю верхом неадекватності, але, порівняно з тим, що він бачив (чи то думав, що бачив), вивернутий одяг виглядав всього-на-всього кумедною дитячою вигадкою.

Він стягнув з себе штани, намагаючись не займати пошкоджену щиколотку, вивернув їх і так само акуратно одягнув назад. Потім зробив теж саме з кофтиною та курткою. Тепер Марку ввижалося, що все те, що він пережив кілька хвилин тому – гра його хворої свідомості. Але вдруге бачити все це не хотілося, тож він, опираючись на палицю, пошкандибав геть, плюнувши на рюкзак та корзину з грибами, які так і лишив коло дерева, з якого гепнувся.

Відчуття, наче хтось невпинно стежить за ним, не покидали голову. Від цього він ніяк не міг заспокоїтися, хоча знав, що мусить. Розуміючи, що може не вибратися звідси, Марк прийняв шалене рішення – довести до пуття ідею з підніманням на дерево, щоб роздивитися шлях. Хвора нога знатно ускладнювала весь процес, але здаватися не можна було. Марк витяг з кишені штанів складний ніж, відрізав рукав куртки, щоб перекидати його через гілки і підтягувати себе, знайшов дерево з купою товстих розлогих гілок і почав поволі видиратися вгору. Він робив це дуже повільно й обережно, переносячи вагу на здорову ногу. Будучи вже майже на верхівці, хлопець опустив погляд і побачив знайомий силует дівчини в білій сорочці до п'ят з довгим русим волоссям, що неспішно проходилась під деревом. На нього вона не дивилась.

"Воно мене шукає", - подумалось йому, і серце забилось так сильно й голосно, що, здавалось, примара внизу почує і знайде його.

Попри все Марк продовжив рухатися вгору, та тепер старався робити це набагато тихіше та обережніше. Вибравшись достатньо високо, він оглянув крони дерев і ледь не заплакав від щастя: від краю його відділяло буквально якихось метрів сто п'ятдесят. Це не була сторона його села, ліс там межував з дорогою, але зараз то було чи не найкращою новиною. Єдине, за що хлопець хвилювався, це те, що коли він спуститься, мара знову причепиться, і всі блукання повторяться. Або ж і гірше що – і про це думати не хотілося зовсім. Але ж не верхівками дерев йому пересуватись, в кінці-кінців. Тож Марк вирішив забиратися на дерева ще зо два рази впродовж шляху. Шпортаючись у кишені куртки, щоб витягти телефон і глянути, чи немає тут, на висоті, зв'язку, Марк поглядав донизу. Дівчини не було. Хлопець перевів погляд на екран, клацнувши на кнопку. Зв'язок з'явився, але був слабеньким. Та тепер він хоча б знає, що робити, якщо план "А" не спрацює. Запихаючи телефон назад у кишеню, Марк придивися крізь хащі жовто-зеленого листя, шукаючи переслідувачку, і не одразу помітив, як телефон, який мав впасти в кишеню, полетів додолу. В першу секунду хлопець просто витріщився поміж гілки донизу, не до кінця розуміючи, що трапилося, а через секунди дві досадно закинув голову назад:

- Сука.

Часу злитися теж не було, тож Марк, зціпивши зуби, продовжив спускатися, зупиняючись час від часу, щоб прислухатися, чи не прибігло створіння на звук.

Нарешті опинившись на землі, він взяв мобільник в руку. Екран повністю вкрився павутинкою тріщин, а задня кришка трималася хіба на чесному слові. На будь-які натискання на кнопку живлення пристрій не реагував.

Чим далі він йшов, тим менше плутався. Долаючи біль, хлопець забрався на ще одне дерево і полегшено видихнув, побачивши, що знаходиться практично на краю. Через кілька хвилин він помітив просвіток між деревами, а потім і зовсім розгледів дорогу.

Весь у листі, пилюці й багнюці, з вивернутим одягом та без одного рукава, шкандибаючи, Марк вибрався на дорогу і, виснажений, повалився на краю. Тільки зараз він відчув, як сильно хоче пити, як нещадно ниють м'язи і як страшенно болить ліва щиколотка.

За його планом він мав би хвильку відпочити, а вже тоді пересуватися дорогою далі, до свого села, але зробивши першу спробу підняти хоча б тулуб, відключився.

Хлопець прийшов до тями, коли його легенько штурхав чоловік років п'ятдесяти, відкрита автівка якого стояла позаду на дорозі.

Чоловік дав Марку води, допоміг встати, дійти до машини і сісти в неї. І тоді вже рушив з місця, якось підозріло поглядаючи на нового знайомого.

- Ти як тут опинився-то?

Хлопець підняв на нього замилений погляд.

- Пішов по гриби і заблукав.

- Заблукав? Ти шо, перший раз в ліс пішов? Сам ше й?

- Та не перший, - втомлено відповів Марк, - просто так вийшло якось.

- Ага, вийшло якось, - докірливо кинув йому рятівник, - ти шо, думаєш, ти перший, кого я отак під лісом найшов?

Марк здивовано подивився на попутника, але не бажаючи продовжувати цю розмову, промовчав. Десь, на периферії думок, йому було цікаво, що це було в лісі, хто ще отак лежав знесилений під лісом, як він, і що ще знає цей дивний дядько. Але зараз він просто шалено хотів опинитися в хаті, поїсти, помитися, випити купу знеболювального і лягти спати. І, по можливості, поїхати звідси якомога швидше і цього разу, напевне, назавжди.

- Бачив її? – Спитав дід, коли Марк подумав, що розмова закінчена.

- Кого? – На всякий випадок перепитав хлопець, відчуваючи, як повертається тривога.

- Ну, доньку мою. З довгим волоссям русим. В білій сорочці. Там, в лісі. Ти ж бачив.

Марку стало зовсім не по собі, він хотів попросити зупинити машину, але слова ніби застрягли в горлі.

- Бідолашна дівчинка… - з болем у голосі продовжував водій. – У сімнадцять років повісилася через одного довбня, який їй голову морочив… А така ж молода була, красуня, ще жити і жити б їй…

Автівка їхала прямо, але погані думки закрадалися в голову хлопця. Те саме покручене дерево праворуч. І бачить його він вже третє. Той самий пагорб. А ще та груда каміння. А ще…

Господи.

Марк різко смикнувся на сидінні, вдарившись головою об бічне скло.

- Ей, шо то з тобою?

Хлопець перелякано витріщився на діда:

- Я що, заснув?

- Та, прикімарив троха. Я не хтів тебе будити, але ти почав шось говорити, дьоргатися. Кошмари? – І не дочекавшись відповіді, продовжив. – Воно пройде. Тре троха часу, але воно пройде. Точно тобі кажу. Ти вчасно вибрався звідтам.

Не знаючи, що сказати, Марк кивнув, чи то в подяці, чи то погоджуючись зі сказаним, і подивися на дорогу крізь лобове скло. Рельєф дороги змінився, лінія лісу стала нижчою – вони від’їжджали все далі. Хлопець полегшено видихнув. Так сильно додому йому ще ніколи не хотілося.