Така незвична тиша навколо здавалася дивною. Голосно співали птахи, легенько лопотіло листя на деревах від вітру. Мабуть абсолютна відсутність ознак життя дивною не була. А тиша, так. Дивна.
Смішок від абсурдності цієї думки вирвався з горла, але одразу ж стих. Некомфортно було видавати хоч якісь звуки. Складалося враження, що зараз прокотиться відлуння. Але відлуння не прокотилося.
Алекс перестав тупитися в далечінь і знову оглянувся. Центральна вулиця міста була абсолютно пустою. Світлофори підморгували, змінюючи кольори, але на них ніхто не зважав. Автівки стояли, акуратно припарковані на дорогах, та в них нікого не було. Чисті прибрані вулиці, якими ніхто не ходив. Це точно не було схоже на пост-апокаліптичні світи, які він бачив у фільмах. Ніяких навстіж відкритих дверей будинків, машин, магазинів, звідки люди поспіхом втікали. Чи розтрощених шибок, де мародери розтягували чужі нажитки. Все акуратне, закрите. Судячи зі світлофорів, електрика є. А, може, поки він спав, тут оголосили надзвичайну ситуацію? Місто терміново евакуювали? Та ні, все одно б залишилися сліди поспішного виїзду, а це він вже обдумав.
Хлопець безуспішно спробував заправити волосся, яке падало на чоло, за вухо і замислився. Що могло трапитися після того, як він заснув вчора на вечірці? Так, останні кілька годин Алекс пам’ятав дуже погано. Прокинувся в кріслі клубу, коли вже стало світло. Всередині нікого не було. Це непогано так вразило хлопця - його що, могли не помітити і забути там? А хоча хто його знає – він все одно десь в закутку заснув… Мало як там все це відбувається – в його житті ще ніколи такого не траплялося. Все було замкнено, через двері він вийти не міг, тож довелось скористатися вікном у холі. Спершу розгубленість від нерозуміння, де він і що відбувається змінилася на притлумлене відчуття страху, бо йому треба ж якось покинути порожнє приміщення, а потім – сорому. Бо, судячи зі всього, доведеться лізти у вікно. І як на нього дивитимуться люди? Раптом хтось ще в поліцію зателефонує? Але ніхто в поліцію не телефонував і ніхто на нього ніяк не дивився. Бо людей на вулиці не виявилося. Отоді вже відчуття сорому замінив справді сильний переляк.
Алекс повільно йшов вулицею, від болю розколювалася голова після вчорашніх веселощів. Організм не планував зараз сприймати бодай якусь інформацію, переварювати її і намагатися зрозуміти, що відбувається. Але обставини навколо змушували це робити, хотілося йому чи ні. Хлопець зазирав у вітрини магазинів, у вікна кафе та ресторанів, намагаючись розгледіти хоч одну живу душу. Ні. Нікого. Лише кіт сидів на одному з відкритих підвіконь, мружачись на сонці і мляво спостерігаючи за Алексом.
Треба було спробувати повернутися додому. Транспорт не їздив – бо нікого не було за кермом. Машини замкнені, та й навіть якби ні, – Алекс зазирав – ключів запалення він там все одно не бачив. А як в серіалах завести двигун шляхом прикладення якихось дротиків один до одного – таких навиків хоч би приблизно в хлопця не було. З годину Алекс брів пустими дорогами до вулиці, на якій був розташований його дім, голова боліла вже нещадно, наче її стиснуло металевими пластинами з усіх сторін. Кілька разів він торсав за ручки двері аптек, які попадалися на шляху, але всі вони були замкнені. Перед останнім поворотом йому посміхнулася удача – аптека виявилась відкритою. Алекс трохи посумнівався, а потім все ж зайшов за прилавок в пошуку знеболювального. Від кількості препаратів, баночок, пластинок розбігалися очі. Через кілька хвилин перечитування назв і пошуку хоча б чогось знайомого він вже відчував втому. А потім таки натрапив на таблетки, назву яких знав. Оглянувся ще раз, а тоді відкрив упаковку і насилу проковтнув пару штук, ледь не подавившись від сухості в роті. Воду відкривати не хотілося принципово, від розпакованих таблеток було і так вже некомфортно. По факту це була крадіжка.
Він якраз переступив поріг, все ще оглядаючись навколо, коли повз нього промчав собака, навіть не звертаючи уваги. Хлопець смикнувся від неочікуваності, але як тільки собака зник за одним з будинків, навколо знову запанувала порожнеча й тиша.
Коли Алекс дістався додому, першим ділом він увімкнув комп’ютер. Ну от зараз і мають бути відповіді на всі запитання. Хлопець відкрив першу сторінку за запитом «останні новини» і втупився в екран, наче не міг розібрати символів.
Остання новина була опублікована о 03:37 ранку. Зараз, як підказував комп’ютер, було 01:45 дня. Алекс повернувся до пошуку і одну за одною відкривав сторінки новин. Наступна, наступна, наступна. Спина покрилася сиротами. Найпізніша новина, яку він зміг знайти була опублікована о 03:49. Далі нічого. На жодному з десятка сайтів, які він оглянув. Треба зайти в соцмережі, подумав він, там точно не могло бути пусто. Відкрив Фейсбук. Чергове нічого після четвертої ранку. І нікого немає онлайн. Оце вже було куди більш лячно. Він написав Гансу, другу, з яким відривався в тому клубі вчора ввечері: «привіт, слухай, ти де? тре поговорити». Не хотілося писати про відсутність людей навколо, це вже здавалося аж занадто чимось нереальним. Спроба номер два – Інстаграм. За звичкою Алекс засунув руку в кишеню, а тоді згадав, що телефона вранці не знайшов. Бог з ним, відкрив через браузер. Всі дописи не пізніше за десять четвертої ранку. Всі історії не пізніше за десять четвертої ранку. Серце билося вже куди швидше. Йому одночасно було холодно і спекотно. Що за чортівня відбувається? На всякий випадок, написав в Інстаграмі Карі, новій недавній знайомій: «привіт, може, зустрінемося. я чув, ти шукаєш хлопця на вечір. я б теж не проти, ти нічого така». Повна дурня, ще й неправда про пошуки хлопця – принаймні, він такого дійсно не чув. Вона мала б його послати до чорта або куди й далі. Або обкласти лайкою. Або заблокувати. Зробити що завгодно. Лиш би зробила. Ця думка здалася такою необхідною, як живильна вода серед пустелі. Він раптом згадав про дику сухість в горлі і пішов на кухню. Вода в крані була. Вода, світло – все є, все працює. Хто і навіщо тоді постачає ресурси? Алекс повернувся за комп’ютер і настрочив ще декілька повідомлень друзям і знайомим, які мали б точно викликати якусь реакцію: «я помираю», «позич грошей», «в мене виявили снід», «я вчора п’яний займався сексом з собакою, собака померла, що мені робити», «здається, я випадково вбив людину». Він писав і писав цілковиту єресь ще і ще, цьому і тій, щоб хоч одна єдина душа йому хоч що-небудь відписала.
І став чекати.
Ще пара годин в інтернеті і хлопець переконався точно – ніякого контенту після 03:49 ніхто не публікував. Офіційні ЗМІ, звичайні користувачі, блогери, журналісти, знайомі. Паралельно раз за разом він перевіряв наявність повідомлень, але і там нічого не було.
А, може, він спить? Стоп, дійсно. Чому ця думка не приходила до нього раніше? Це ж просто сон. Скоро він прокинеться, і все повернеться на свої місця. Тільки надто вже сильна реалістичність не давала йому розслабитися – він йшов додому, відчував втому, спрагу, головний біль. Хіба так буває у снах?
Нехай. Спроба номер один – біль. Алекс ущипнув себе за шкіру на руці. Нічого. Ущипнув сильніше. Тепер вже боліло, але ні про яке прокидання не йшло і мови. Ще раз і ще раз. Шкіра почервоніла і злегка набрякла, але нічого не відбувалося. Спробою номер два було заснути і прокинутися в реальності. Але спати не хотілося зовсім. Тривога заполонила його повністю, і тільки лігши на ліжко і заплющивши очі, Алекс зрозумів, що провалитися в сон йому не вдасться. Спроба номер три – випити снодійне. Але в нього вдома навряд чи було знеболювальне, то про яке снодійне можна було думати? Знову грабувати аптеку не хотілося. Навіть після всіх своїх відкриттів. Він повернувся до соцмереж. Пусто. Жодного повідомлення, жодної реакції. Тепер в нього починалася паніка.
Все працює, все доступне, але при тому люди наче лягли спати і зникли повністю з Землі. Хто ж тоді подає електрику? Воду? Забезпечує зв’язок?
Точно, зв’язок. Треба негайно роздобути телефон і спробувати подзвонити. З новою ідеєю та новою надією Алекс повернувся на вулицю. Телефони очевидно були у кишенях, сумках, рюкзаках людей. А людей не було. Чергова ідея – пройтися, пробуючи відкрити двері усіх помешкань, які йому попадуться. А що, як десь все ще є люди. Ну серйозно, не міг же він один єдиний отак залишитись. Звісно, все ще є надія, що то просто сон і нічого більше. Усі будинки та квартири на його шляху виявились закриті, окрім одного. Всередині було неприбрано, всюди лежали розкидані речі та брудний посуд. Але на мародерство це схоже не було. Більше на стиль життя. Та й телефона хлопець там все одно не знайшов.
На виході з будинку засмучений Алекс продовжив тинятися вулицею, поки не помітив велику вивіску магазину з технікою. Йому все ще не хотілося вламуватися куди б то не було в закриті приміщення, але паніка, страх і тотальна розгубленість самі підштовхували до дій. Тим більше, зараз хлопець був близьким до стану, коли він зміг би жбурнути камінь у скляну вітрину, тільки аби привернути хоч чиюсь увагу, аби на це зреагував хоч хтось.
Скляні двері, як і здавалося, були замкнені. Алекс оглянув замок, самі двері і, зрозумівши, що зовсім нічого в цьому не тямить, прийняв рішення і почав шукати, чим пробити скло. За хвилину незвично гучний дзенькіт пронизав тишу вулиці і різонув по його слуху. У небо зграєю здійнялися перелякані птахи. Ще за декілька хвилин він намагався зателефонувати з робочого телефону, картаючи себе, що не додумався до цього раніше біля будь-якого ближчого кафе чи магазину. Та це все одно не мало ніякого результату – гудки йшли, але ніхто не відповідав. Служба допомоги, гарячі лінії, які він знав напам’ять, що найстрашніше – мовчав і набраний номер мами.
Цього разу Алекс йшов швидко, прямував додому, попутно вдруге зайшовши у аптеку. Шукати снодійне було куди важче, адже у ньому він не розумів нічого абсолютно. Минуло не менше півгодини, перш ніж він розібрався у назвах та інструкціях і знайшов потрібний препарат. Тоді його вперше осяяла ця думка – тепер багато чому доведеться вчитися, аби жити у цій реальності. І тоді вона розгнівила його. Все це ніхріна не схоже на правду, навіть приблизно. Це схоже на сон, на галюцинації, на те, що в нього міг поїхати дах, але точно не на реальність. Хіба одна з безкінечних реальностей з квантової механіки – таке він чув у «Футурамі» - що теж не надто вселяло довіру.
Всю дорогу додому хлопець думав про це, а прийшовши, ще раз перевірив повідомлення, де так і залишалося пусто, пробігся очима по інструкції снодійного і випив необхідну дозу.
Чекати припливу сонливості було непросто, йому треба було чимось зайняти свою голову, аби витіснити клубок страшних думок. Алекс таки відкрив сторінки вікіпедії про Мультивсесвіт, про багатосвітову інтерпретацію, паралельні всесвіти. Через кілька абзаців Алекс позіхнув, подумавши, чи то таблетки почали діяти, чи то йому так цікаво було читати про квантову механіку.
***
Прокидання давалося непросто, здається, сну було забагато для організму. Алекс потер очі, сильно тиснучи на очні яблука і намагаючись прийти до тями.
Годинник на комп’ютері показував 05:58 дня 07 липня. Він проспав майже добу і почувався аж ніяк не добре. Нічого нового з позаминулої ночі в Інтернеті так і не з’явилося.
Наступні кілька днів Алекс провів за комп’ютером. На вулицю потикатися не хотілося, особливо щоб вкотре наштовхнутися на порожнечу. Іноді з вікон долинав гавкіт собак, іноді вони тихо пробігали повз, чим лякали хлопця в неочікуваній тиші. Йому все ще здавалося, що це – якесь непорозуміння і одного дня він прокинеться і побачить, як все повернулося на місця. Та з кожним ранком ця надія помалу вмирала.
День, коли їжа вдома закінчилася підкрався майже непомітно. Він так і не хотів нікуди йти – сидів голодний, допиваючи саму каву. Але, переночувавши на голодний шлунок, зрозумів, що доведеться таки йти за харчами.
І ця необхідність дратувала його.
В супермаркет, що був біля його дому, йти не хотілося зовсім. Якось занадто близьким і рідним було те місце для нього, щоб просто вломитися всередину. А от інший, метрів за сімсот, підходив куди краще для тих цілей.
Трохи повагавшись, хлопець розбив вітрину і проник всередину. Там було пусто, напівтемно, витав неприємний запах продуктів, які вже почали гнити й псуватися. Навколо літали дрібні комашки. Треба було обрати ті харчі, які швидко псуються, але ще придатні до вживання. Алекс увімкнув світло для кращого орієнтування, переконався, що холодильники працюють. У відділі з господарськими товарами взяв чотири відра для запасу води, туди ж набрав овочів, фруктів, випічки, крупи, вафель, заморожених напівфабрикатів та упаковку соусу.
А вдома його пройняла ейфорія від того, що він вміє і може виживати, і тут не пропаде. Врешті-решт, продуктових магазинів було хоч греблю гати, як і крамниць з будь-якими іншими потрібними речами, будь то одяг чи батарейки. А ще електрика, вода були на місці. І Інтернет. Ну звісно. Так, нічого нового там не випускалося, але все людське надбання у вигляді фільмів, серіалів, відео було йому доступне. Ну і гігабайти порнографії. Звучало, як далеко не найгірший варіант.
Проте до ранку наступного дня піднесення почало згасати; злість заповнювала хлопця. Звикання до нових реалій давалося морально куди важче, ніж фізично.
Ще за декілька днів Алекс прийняв рішення знову відправитися в той супермаркет. В першу чергу він хотів поновити запаси продуктів, а от прихованим бажанням було хоч трішечки змінити обстановку, а безцільно тинятися вулицями не було зовсім ніякого бажання.
Цього разу вже без остраху й хвилювання хлопець ходив між рядами, оглядав стелажі і прикидав, чого б такого шкідливого, забороненого всіма-дієтологами-й-лікарями, але смачного йому б хотілося.
Чіпси? Так, чому б і ні.
Морозиво? Та-ак, дуже так.
Навіщо ж собі відмовляти?
І ще трохи солодкої газованки. Карієс йому зараз точно ніхто не полікує, але… Ну його.
Тягнучи колу з верхньої полиці, поруч, мабуть, зачепилися й інші, і град з наповнених пляшок, як доміно, посипався на хлопця. Він відчув, як закипає.
- Як. Як можна було так розкладати товар? Людину могло прибити! Мене могло прибити! – Вперше за останній тиждень, на весь голос, не соромлячись нікого й нічого, не переживаючи, що десь таки хтось за ним слідкує, горланив Алекс: – Чому я взагалі повинен цим займатися?! Чому, блядь, я?! Чому у всьому цьому блядському світі залишився тільки я?! Хто це зробив?! Як це сталося?! Та пішло воно все! Пішло воно нахуй! Я не хочу!
Втомлений криком, хлопець опустився на плитку, сперши лікті об схилені коліна і сховавши обличчя в долонях. Він втратив відчуття часу і не розумів, скільки так просидів, та й не особливо цим цікавився, коли почув тихий шурхіт зі сторони службового приміщення. Холодок пробігся спиною, він піднявся і пішов в сторону дверей, взявши дорогою скляну пляшку якогось соусу для оборони.
Логіка підказувала, що там міг бути кіт чи собака, що в пошуках їжі забрели сюди крізь розтрощені двері. Але страх невідомого все одно не відпускав.
Двері були привідкриті, за ними – темрява. Алекс акуратно, намагаючись не видати жодного звуку, підійшов до них впритул. Серце несамовито калатало, коли різким рухом хлопець штовхнув двері вперед, заливаючи маленьку підсобку світлом.
Очі його округлилися, рот відкрився в німому шоці. В кутку маленької вузької кімнатки зіщулившись, наче перелякана лань, сиділо дівча.
Не здатен ні сказати що-небудь, ні хоча б ворухнутися, хлопець дивився на неочікувану знахідку. Вичекавши з півхвилини, дівчина тихо попросила:
- Тільки не роби мені нічого.
Алексу знадобилося ще трохи часу, щоб сприйняти почуте, коли вона, трохи сміливіше, продовжила:
- В мене нічого немає.
Після цієї фрази він подумав, що варто таки щось відповісти і промовив, відчуваючи гостре бажання прочистити горло:
- Я… я не збирався тобі шкодити.
Хлопець відчув, як оціпеніння повільно відпускає його, а незнайомка тим часом повільно піднялася, випросталася і ступила крок на світло, ближче до дверей.
Тепер її можна було роздивитися – довге пшеничне волосся сягало попереку, світлі очі, маленький ніс і рот, ледь помітно виражені вилиці. І тепер вона виглядала старшою, ніж здавалася в перші миті, мабуть десь його ровесницею – років двадцяти. Короткі джинсові шорти й бежева майка чудово пасували їй, ідеально сидячи на стрункій фігурі. Срібний кулон у формі гранату з багряними крапельками виблискував на грудях. Здавалося, вони досі підбирає одяг і чепуриться перед виходом, на відміну від нього, котрий за останній тиждень чистив зуби рази чотири. Йому стало соромно.
Алекс впіймав її погляд і зрозумів, що вона зашарілася. Його наче по голові вдарило, коли він усвідомив, що безсоромно розглядає співрозмовницю. Тепер черга червоніти настала його. В одну мить хлопець відскочив від дверей, даючи їй дорогу.
- Енні, - мовила незнайомка, руйнуючи мовчанку.
- Алекс, - відповів хлопець. Енні посміхнулася і продовжила:
- Я не знаю, чи є тут тепер якісь закони і правила… Я просто роблю вилазки в місто щодня, досліджую територію, вивчаю місцерозташування всього необхідного для життя, але за цей час жодного разу не зустріла нікого живого, крім тварин. Бачила розтрощену вітрину в магазині з компами, але подумала, мало що, раптом, може, щось впало… Бо ніяких слідів не було. А тепер це… Тут я вже помітила, що хтось бував. Поки розглядала все, почула кроки, сховалася в підсобку. В якийсь момент вже хотіла виглянути, а тоді почула, як ти кричав і… злякалася.
Кров бахнула до обличчя, і Алексу знову стало соромно.
- Вибач, - невпевнено сказав він, - я зовсім не хотів тебе налякати. Я знати не знав, що хтось ще взагалі може бути тут.
- Не вибачайся, - Енні легко посміхнулася, закинувши волосся за плече, і хлопець мимоволі простежив за цим жестом, - я тебе прекрасно розумію. Теж іноді вовком хотілося вити від всього цього.
Він не знав, що говорити далі, а в серці зажевріла надія: якщо в цьому світі окрім нього існує Енні, то, мабуть, має бути хтось іще? Нова знайома, наче прочитала його думки, і мовила:
- Я була дуже здивована, що тут хтось ще є, крім мене. Я прочісувала Інтернет вздовж і впоперек, щоб знайти хоч якісь сліди існування хоч когось. Ти можеш сміятися, але я оплатила рекламу в усіх соцмережах, до яких добралася, щоб розповсюдити мій допис-заклик з питанням, чи ще мене хтось чує. Але ніхто так і не відгукнувся.
- А давно ти це розповсюдила? – Спитав хлопець, намагаючись зрозуміти, чому він не бачив того допису.
- Позавчора, - цієї відповіді було достатньо. Він вже кілька днів як не заходив у соцмережі.
- Далеко ти звідси живеш? – Спитала Енні, розсіюючи його думки.
- Не знаю, - задумався він, - десь метрів сімсот звідси на відчуття. А ти?
- П’ять з половиною кілометрів.
Мабуть, його рот розкрився надто широко від здивування, бо Енні засміялася.
- Нічого такого, я стараюся робити рейди по місту. От сьогодні моя ціль була південь. І тут ти.
«То це південь?», - подумав Алекс, але вчасно прикусив язика, аби не виглядати зовсім ідіотом. Енні продовжувала:
- А відстань відміряє крокомір, - вона ледь помітно смикнула рукою, і тільки зараз хлопець звернув увагу на чорний ремінець на зап’ястку, - дуже корисна штука, до речі. Взяла в перший же день. Рекомендую.
Алекс раптом згадав усі свої попередньо прожиті дні, і йому знову стало соромно. Його нова знайома не розгубилася, взяла себе в руки з першого ж дня. Вона мала план, знала, що їй робити, що їй необхідно, і робила це. А що робив він? Лежав на ліжку, поперемінно сидячи за комп’ютером, трохи страждав і плакався, трохи ненавидів цілий світ і жалів себе. Та, чорт забирай, він навіть не перевдягав сірі спортивні штани і замурзану коричневу футболку, в яких ходив вже дні чотири, не менше! Про немите масне волосся навіть не хотілося згадувати. З’явилося бажання себе вдарити.
- Слухай, - непевно почала Енні, - може, я переберусь якось ближче до тебе? Об’єднаємось. Як ти на це дивишся?
На секунду оторопівши, він прочистив горло і відказав:
- Так, це хороша ідея, - то була правда. Самотність добивала його, - А ти готова… ну, покинути свій дім?
- А в чому проблема? – Вона здивовано закліпала очима. – Мене там нічого не тримає. Яка різниця, де мешкати?
- Ну… - думки закрутилися навколо звичок, умов, з якими тобі вже давно зручно і відсутності бажання переучуватися… але в цьому не було ніякого сенсу. – Та ні, мабуть, немає.
Його нова супутниця виявилася куди жвавішою, ніж він очікував, - того ж дня поселилася у квартирі поверхом нижче в його домі. Хлопець допоміг їй перевезти речі – їх було небагато, а вони скористалися автівкою, яка відкрита стояла коло дому Енні на околиці міста.
А далі життя набуло певної рутини. І, як виявилось, це було саме те, що було так необхідно Алексу. Щодня-через день вони робили вилазки в місто, вивчали територію, відзначали на карті важливі місця, які могли б їм згодитися. Час від часу заходили в крамниці, найближчі до їхнього дому, і запасалися продуктами на наступні кілька днів. Роздобули телефони, щоб бути на зв’язку і мати в постійному доступі онлайн-карти. А між тим всім влаштовували посиденьки за серіалами й фільмами та їжею, знову і знову радіючи, що Інтернет все ще працює. На заклик Енні так ніхто і не відгукнувся.
Алекс навіть спершу не помітив, як знову почав регулярно голитися, зачісувати волосся і підбирати одяг. А потім запевняв себе, що все це робиться для того, щоб не виглядати недоладно на фоні Енні.
Думка, яка крутилася в голові: «та ти хочеш сподобатися їй, довбню!» відганялася настільки швидко, наскільки це можливо попри пришвидшене серцебиття.
Та і ні. І нічого він не старається. Просто ж не буде він постійно ходити немитим і зарослим? Правильно, ні. Справа зовсім не в Енні.
- Як думаєш, - спитала дівчина одного разу, коли вони сиділи надворі ввечері, мружачись у променях сонця, яке заходило, - ми зможемо колись повністю звикнути до всього цього?
Алекс здивовано глянув на неї. Весь цей час Енні була такою впевненою в собі і своїх діях, що йому навіть в голову не приходило, що вона може задаватися цим питанням. Чи питатиметься риба, звикне вона з часом жити у водоймі чи ні?
- Я думав, ти звикла, - випалив він, привертаючи дівочий погляд. Зчитати емоцію на її обличчі хлопцю не вдалося, і він продовжив: - Я маю на увазі, ти така… Ну, знаєш… Загартована, чи що. Ну типу, з першої секунди ти знала, куди йти і що робити, в тебе чіткий план, як виживати, і…
Дзвінкий сміх збив його з думки. Енні весело захихотіла і з теплом в очах глянула на нього, перебираючи руками поділ короткої білосніжної сукні у дрібну червону вишеньку.
Неподалік
- В мене не було плану. Жодного. Просто треба було якось існувати, треба було не зійти з розуму. А виживати… А це слово підходить? Хіба в нас є якісь проблеми? Харчів тут на кожному кроці. Принаймні, поки що. А далі… Залишаться тонни продуктів, які можуть зберігатися ще хто зна скільки часу. А там можна буде й до якоїсь ферми поближче перебратися. Збирати ягоди, фрукти, вирощувати щось самотужки…
- А це не план? – Добродушно перебив її Алекс, посміхаючись.
Вона знову розсміялася.
- Не знаю. Ну, може, план. Коротше… Я хотіла сказати, що конкретних цілей в мене не було. Просто якось воно одразу почало генеруватися, що мені потрібно і що можна зробити. Не на ліжку лежати ж цілими днями, їй богу.
- Чиста правда, - відповів хлопець, а в наступну мить Енні неочікувано швидко потягнулася до його обличчя і поцілувала. Жити стало складніше і простіше одночасно.
Тієї ночі вони кохалися, а на ранок вирішили перенести її речі у його квартиру.
А потім Алекс замислився. Вона ж мала рацію. Чи зможуть вони повністю звикнути до такого світу? Але чому б і ні? Так, він регулярно сумує за своїми друзями, за одногрупниками та навіть за викладачами. Бракує все-таки цього міського гулу, вечірок, компаній… А найдужче – його мами. При спогаді про неї все ще стискалося серце.
А, може, він таки звикнеться? Їсти є що, робити є що… в кінці-кінців, вони навіть можуть подорожувати світом, і ніхто їх не зупинить, не заверне на кордоні, не вимагатиме гроші. Напевне. Звикання – це ж справа часу, так? Скільки йому треба буде того часу, щоб почати сприймати всю цю нову реальність, як належне?
І все було б до непогано. Добре навіть. Якби не той дивний звук. Те хрипіння, яке не давало спокою Алексу. Собак вже давно видно не було, та й інших тварин теж… Що також було по-своєму химерно. Та звідки ж був той звук? Хто його видавав?
Енні багато спала і мало їла, а ще постійно генерувала ідеї. «А влаштуймо сьогодні марафон «Піратів Карибського моря»?». «Може, виберемось на пікнік біля в парку». «Як щодо рейду в той гіпермаркет на околиці?».
Таких варіантів в неї було безліч, і, мабуть, це допомагало не відчувати себе таким самотнім в цьому порожньому місті. Та навіть попри це ентузіазм з кожним днем гаснув, Алекса накривала туга за всім, що він мав у своєму «колишньому» житті.
- Ходімо сьогодні в торговий центр? – Спиталася одного ранку Енні. – Хочу глянути на одяг, може, добуду щось нове. Може, й тобі щось приглянемо.
Алексу зовсім не хотілося нікуди йти, але й засмучувати дівчину не хотілося також. З півхвилини вона очікувала на відповідь, а потім видала:
- А знаєш… Давай я розігрію піцу, додам ще туди зверху гірку тертого сиру і ми дивитимемось якийсь фільм? А в торговий центр якось іншим разом.
Ті слова пригріли душу. Хлопець подумав, як йому повезло, що разом з ним у цьому забутті опинилася саме Енні.
У наступні дні бажання кудись йти і вивчати щось нове так і не з’явилося. Алекс не міг зрозуміти, що відбувається з його настроєм, адже, у них все ще є всі зручності, великий запас їжі, у нього є Енні, але все це не робило існування його легшим. Думки про те, що тепер саме такий всесвіт є їхнім домом й інакше вже ніколи не буде, викликали відчуття нудоти і якогось жахливого смутку. Дівчина з розумінням цілувала його у скроню і відправлялася в місто сама. Іноді приносила щось з їжі, розповідала, що бачила. Алексу вже було соромно, що всі останні дні, він лежить без діла на ліжку, але сил ні на що зовсім не було.
Одного разу, вкотре залишившись наодинці, Алекс почув знову те хрипіння, цього разу гучніше, зовсім близько, під самими вікнами. Він миттю скочив з ліжка, підбіг до вікна і зазирнув додолу. Нікого. І нічого. Що ж це, тепер він сходить з розуму у реальності, де вже і так зійшов? Чи як? Хлопець влігся назад у ліжко. Думки не клеїлися. Якщо нікого там не було, значить і добре.
Помалу ставало легше. Здавалося, він пережив кризу, і пропозиції Енні йти в рейди чи просто прогулятись вже так не напружували. В кінці-кінців, вона мала рацію – це важлива складова їхнього життя зараз.
Почувши про готовність відправитися в крупний гіпермаркет на околиці міста, Енні невимовно втішилася. Вони знову скористалися автівкою – і Алексу довелося розбиратися з нюансами «як заправити автомобіль» на найближчій автозаправній станції. На диво, це його навіть не роздратувало. Вони жартували і веселилися всю дорогу, наспівуючи пісні.
Цього разу на сигналізацію від розбитої скляної вітрини Алекс навіть оком не моргнув. В його міркуваннях це вже не було мародерством. Це стало звичною справою для існування, таким собі аналогом походу в магазини.
Вони прогулювались поміж гігантських стелажів, оглядаючи крам: одяг, їжу, прикраси, товари для дому… Чого там тільки не було.
Енні радісно посміхалася, поринувши у відділ з жіночим одягом. Вона торкалася сорочок та сукенок, оглядала фасони і казала, що з цього незручно радіти, але так це приємно, мати можливість обирати будь-що в будь-яких кількостях, не стояти у чергах, нікого не чекати… Хлопець слухав через слово, мимоволі замилувавшись нею. Колись їм точно треба буде поїхати до моря чи навіть океану. Тому що чому ні?
Тихе хрипіння вмить висмикнуло його з теплих сонячних фантазій. Розслаблення і спокій як рукою зняло. Алекс оглянувся, але нічого підозрілого не помітив. Може, йому примарилося? Він зиркнув на Енні – дівчина безтурботно зняла вішак з короткою червоною сукнею і приклала до грудей, розглядаючи себе у дзеркалі поруч.
Хрипіння повторилися, Енні не реагувала – продовжувала прикладати сукенку і кружляти у ній. Алекс прикипів поглядом до розбитих прозорих дверей, звідки ще стирчали уламки скла. А далі для нього все відбулося як у сповільненій зйомці. Спершу показалася тінь. Вона наростала, поки з безформної купи на зліпилася у силует. А далі з’явилося воно.
Коричнево-сіра туша з трупними плямами стояла на порозі. Тілобудова як у звичайної людини: руки-ноги, тулуб, голова. Майже. Кінцівки були непропорційно худішими за тулуб, а руки ще й набагато довшими, ніж мали б бути і майже досягали колін. Круглі вибаньчені світло-сірі очі безсенсово дивилися вперед, воно навіть не кліпало. Здавалося, повік там і немає. Світле пересушене волосся було схоже радше на солому, огортало голову, як гніздо, і стирчало в усі сторони. Алекс завмер, спостерігаючи, що воно зробить далі. Мозок, як у лихоманці, прокручував варіанти, як можна оборонятися. Але чи спрацюють звичні методи, він не знав.
Хрипіння прокотилося приміщенням. Тварюка не ворухнулася. Величезні очі так і кліпали, але не дивилися ні на Алекса, ні на Енні. Розфокусований погляд нагадував більше імітацію, аніж функціональну здібність. Хлопець подивився на подругу – вона розглядала бірку на сукні, ніяк не реагуючи на звуки. Він відчував гостру необхідність покликати чи підійти до неї, але боявся привернути увагу того, що стояло зараз у дверях. Але в будь-який момент Енні могла почати говорити чи рухатись – і це було не набагато безпечніше.
Не зводячи погляду з тварюки, Алекс повільно посунув в сторону дівчини і як тільки помітив, як вона набирає повітря, аби щось сказати, приклав тремтячий палець до своїх вуст. Він вже підходив, коли істота ступила крок вперед і повільно почала рухатись у їхню сторону. Енні простежила його погляд і закрила рот руками, глушачи зойк, який виривався назовні.
Від дверей до відділу, де вони знаходились, було доволі далеко, що давало мізерне полегшення, і Алекс, взявши дівчину за руку, обережно почав відступати. Їм потрібна була якась оборона. Тут не було нічого підходящого.
Вони сунули назад, а потвора рухалася на них, завжди прямо на них, наче за покликом якогось шостого чуття. Скляні очі не рухались, не реагували зовсім. На звук особливої реакції не було теж. Істота просто чітко розуміла, де вони.
Мозковий ступор завдавав майже фізичного болю. Хлопець активно думав, як їм краще захиститися, як йому вберегти Енні, але з плутанини не міг вичленити абсолютно нічого. Тим часом дівчина безмовно смикнула його за рукав футболки, ледь помітно вказуючи ліворуч. Алекс простежив за її рухом і нарешті помітив відділ з господарськими товарами. Щітки, а особливо з довгими залізними ручками, могли згодитися. Вони акуратно підібралися ближче, беручи кожен по щітці, і почали повільно рухатися в сторону виходу, намагаючись зробити коло і відрізати створіння від себе іншими стелажами. І його видно не було, тільки хрипіння час від часу розпливалося у повітрі, вказуючи приблизне місце розташування істоти.
Пара вже підходила до дверей, коли різкий звук від бляшанки, яка впала на плиту десь праворуч, в секунду прикував дві пари очей. В наступну мить звідти з’явилася тварюка і, видаючи гучне й протяжне хрипіння, швидко посунула на них.
- Біжи! – Крикнув Алекс дівчині, а сам зупинився, готуючись завдати удару. Істота наближалася надто стрімко.
У наступну мить воно стрибнуло на хлопця, і той, вкладаючи всю силу, гепнув щіткою по голові. Траєкторія збилася, створіння впало і завмерло на підлозі.
- Добий це! Добий, раптом воно встане! – гукнула Енні десь за спиною, і нотки істерики було чути в її голосі.
Наче під гіпнозом, Алекс замахнувся і зробив удар по голові монстра. Створіння різко смикнулося і потягнулося тулубом до хлопця, видаючи хрипіння несамовито голосно і надривно, оголюючи гострі напівзогнилі зуби. Алекс зробив ще один удар. І ще один. І ще. По голові, по спині, все сильніше і сильніше. Адреналін хлюпнув у кров і додав сили. Темно-коричнева кров чвиркала навколо, шматки шкіри розліталися під щіткою. Череп тріснув. Гидотно-солодкавий запах нісся приміщенням. Тварюка врешті замовкла і розпласталася по підлозі. Алекс продовжував завдавати удари на автоматі і зупинився, тільки коли відчув легенький дотик на плечі.
Він повернувся до Енні і, ведений адреналіном, поцілував її так пристрасно, як ніколи раніше.
Тихе хрипіння змусило їх відірватися одне від одного і повернутися на звук. Трохи далі від них біля будинку стояли ще дві істоти. Такі ж, як і перша.
- Треба забиратися звідси, - сказав Алекс незвично спокійно. Дівчина кивнула у відповідь.
Перші хвилин п’ять у машині вони мовчали. Вдивлялися у вікна, але більше подібних чудовиськ видно не було.
- Зупини авто, - сказала Енні, - нам це згодиться.
Вона вказувала на магазин зброї крізь бічне вікно. Алекс пригальмував. Хороша ідея. Декілька пістолетів і запас патронів, мачете, а ще пара рушниць. Завершила цей ансамбль Енні, тримаючи в руках дробовик.
- Ти просто золото, - мовив Алекс. У відповідь дівчина посміхнулася своєю найчарівнішою посмішкою на світі.
Тепер рейди не могли виглядати, як раніше. Постійна тривога, оглядання і прислухання до найменших деталей стали постійними їхніми супутниками. І якщо раніше першою думкою про якісь звуки чи шурхіт було те, що це собака або кіт, зараз подібне виникало в останню чергу. І не лише тому, що страх побачити знову ту істоту витісняв все адекватне в голові. Це підтверджувало ще одне неприємне спостереження – тварин останнім часом хлопець не бачив взагалі. Те саме підтвердила й Енні. Куди вони поділися, варіантів було мало.
Того дня Алекс вперше за останній час відправився за продуктами сам. Енні залишилася вдома – погано себе почувала. Попросила по дорозі взяти щось протизапальне, бо у них навіть нічого немає, а мало що буде зі здоров’ям завтра-післязавтра.
То було вже якось навіть незвично, вибиратися отак самому. Алекс бродив супермаркетом і абсолютно не відчував себе у безпеці. Коли чергова упаковка випала в нього з рук, він почав дратуватися.
- Зберися негайно! Скільки можна переживати?! Так і до вечора можна вафлі з макаронами вибирати!..
Він хотів сказати собі щось іще, явно увійшовши у смак, але десь зовсім неподалік зі сторони входу гепнулося об землю щось залізне.
«Хоч би це був собака. Хоч би це був собака.Хочбицебувсобакахочбибув…»
Як мантру, повторював він в думках.
Це не собака.
Він знає. Не тому що їх вже тут немає. Він просто розуміє. Якимось внутрішнім чуттям. Алекс повільно розвернувся обличчям до входу, і ще не встигши розгледіти джерело звуку, почув вже таке достобіса знайоме хрипіння.
Холод прокотився спиною – тварюка дивилася на нього такими знайомими світло-сірими очима. На посірілих грудях, трохи нижче ключиць, з яких зійшла частина шкіри, оголюючи підгниле м’ясо і біляві шматочки кісток, висів срібний кулон у формі граната. Істота важко дихала, не роблячи нічого кілька секунд – і вони здавалися вічністю, а тоді пішла на Алекса. Хлопець позадкував, поки не наштовхнувся спиною на стіну. Паніка накривала. Тварюка зробила крок вперед і стрибнула, впиваючись чорними довжелезними гострими кігтями в його плечі. Наступні події минули для хлопця, як в тумані. Що він пам’ятав найяскравіше – це, як ведений підсвідомістю і диким страхом, схопив створіння за голову і з силою розвернув. В шиї хруснуло, тиск кігтів послабився, тіло тварюки осіло на підлогу, видавши своє останнє хрипіння. Тільки зараз хлопець помітив на своїх пальцях залишки шкіри і волосся, які сповзли з гниючої голови. Його майже знудило, коли він витирав руки об найближчий стелаж.
Серце заходилося несамовито; хлопець відійшов подалі, сперся об протилежну стіну, не маючи жодних сил підтримувати своє тіло самотужки, і спостерігав за коричнево-сірим тілом, яке лежало поруч. А раптом воно не до кінця мертве? А раптом воно ворухнеться? Як тоді. А раптом, а раптом…
Прислухаючись, Алекс обережно переступив поріг, не наважуючись йти далі. Було тихо. Аж занадто.
З лівої сторони з-за будинків почулося чергове хрипіння. Судячи зі звуку, істота була не одна.
- Трясця, - ледь чутно вирвалося з горла, і ноги самі понесли його вулицями. Серце й далі билося шалено, і від чого більше, від бігу чи від страху, сказати було важко. В грудях пекло. Страх скував його розум, і Алекс в якийсь момент усвідомив, що абсолютно не розуміє, де знаходиться.
Він оглянувся у намаганні впізнати місцину, та це нічого не дало. Вулиця була незнайомою.
Онлайн-карти не змогли допомогти – хлопець навіть не помітив, як його телефон розрядився. Це здивувало його – останній раз рівень заряду батареї показував трохи менше половини. Як за пару годин він впав до нуля, залишалося загадкою.
Сонця видно не було. З годину Алекс брів вулицями й дорогами, поки раптом легка посмішка осяяла його втомлене обличчя. Цю вулицю він знав. Вона прилягала до тої, де знаходився клуб в ту рокову ніч. Радісний, менше, ніж за хвилину хлопець опинився вже серед знайомих споруд. Тоді ж його голову осяяла думка – а що спробувати знову залізти в той клуб і пошукати свій смартфон. Навіть якщо в цьому мало сенсу. Це ж був його телефон. З усім-усім. З фотографіями, з відео, з усіма контактами, які йому вже не пригодяться… Стало боляче на хвилину. А в наступну він прийняв рішення і попрямував знайомою дорогою. В якийсь момент він звернув увагу, що світло навколо сяяло специфічно теплим, жовтогарячим чимось, як кольорова корекція у фільмах, разом з тим ні сонця, ні будь-якого іншого джерела освітлення видно не було. Тільки зараз Алекс помітив, що хмар на небі теж не було, лише чиста помаранчева далечінь.
Через те саме відкрите вікно хлопець забрався в клуб. Тихо, темно, трохи пилюки в повітрі. Крісло, в якому він прокинувся, непримітно стояло у кутку. Хлопець увімкнув світильник на стіні й оглянув куток, але не знайшов нічого цікавого для себе, а потім опустився на коліна і зазирнув під крісло.
- То ось він де, - сказав Алекс, тягнучи руку за телефоном. Гаджет не вмикався, будучи повністю розрядженим, але це вже не грало великої ролі.
Робити всередині більше було нічого, і хлопець підійшов до вікна. Переліз і втупився поглядом у величезний рекламний банер. Навколо літала пилюка і було ще тихіше, ніж зазвичай – бо навіть птахів більше не було чутно.
Жовтогаряче диявольське світло розливалося вулицями, і неможливо було зрозуміти його природу. Алекс витріщався на вивіску біля клубу, з якого йому такою знайомою посмішкою всміхалася молода довгокоса дівчина у бежевій майці і джинсових шортах. На грудях висів кулон. І від цієї посмішки його било крупним тремтінням, як у лихоманці. Світло сліпило очі звідусіль, повітря наче згущувалося, і вдихати-видихати стало куди складніше. Хлопець, насилу відриваючи погляд від реклами, побіг додому. Жахлива думка нещадно пульсувала болем у його голові, стискала до неможливості.
Вдих-видих. Алекс вбігає в дім, зазирає в кожну кімнату. Енні там нема.
Вдих-видих. Алекс гукає її, його голос зривається, але у відповідь тільки моторошна тиша. Страшніша, ніж в той день, коли він прокинувся у цьому світі.
Вдих-видих. Алекс перекидає речі, шукає її сліди. Є якийсь жіночий одяг – її одяг – та тепер це видається не більшим, ніж купою нового ганчір’я з магазину.
Вдих… І видихнути він не може. Дівчини ніде нема. Хлопець чує кроки надворі і, не тямлячи нічого, вибігає з дому на звук.
- Енні…
Він закрутив головою у всі сторони, прислухаючись, шукаючи її. В один момент різко застиг на місці. Німий крик, німе запитання, німий розпач – все застрягло у горлянці. Алекс дивився на свого двійника, який розслаблено палив, злегка опершись на лавку стегном. Розуміння, де завершується реальність і починається якийсь аномальний паралельний всесвіт, втратилося з кінцями.
Незнайомець з Алексовою зовнішністю видихнув густий клубок диму.
- Тік-так, тік-так, - сказав він Алексовим голосом і зробив нову затяжку.
Здається, швидше серце битися вже не могло, інакше воно б розірвалося просто в грудині. Хлопець рефлекторно ковтнув фантомну слину в пересохлому горлі і сказав:
- Хто ти?
Двійник посміхнувся, струшуючи попіл з цигарки.
- Ти.
Вичекав хвилину, ніби насолоджувався Алексовим ступором, і продовжив:
- Якщо точніше, одна з твоїх галюцинацій. Як Енні, наприклад, - ім’я вдарило по голові, стиснуло серце, - Або як монстри. Власне, як усе це навколо, - думкоформа вишкірилася недобре, наче навіть визнання самої себе галюцинацією не відбирає можливості заподіяти лиха.
- Чому? – Витиснув із себе хлопець. – Що відбувається?
- Твій мозок повільно помирає, - безпосередньо відповів співрозмовник, кинув недопалок під ноги, навіть не потушивши. Алекс глянув на дим, який підіймався від окурка і мимоволі згадав, що, коли курив, ніколи так не залишав. Знайомий голос повернув його з роздумів, - Все це повільна агонія.
- Як це?
- Так. Ти зараз у лікарні, а якщо точніше, у комі. Лікарі особливих надій не дають, ну але якщо тобі повезе-е, - двійник закцентував увагу на останньому слові, знову посміхаючись, - може, виберешся. Хто зна. Але часу в тебе не те, щоб багато.
- То все це несправжнє? – Співрозмовник заперечно похитав головою. – І монстри? Вони мені нічого не зможуть заподіяти? Вони – просто галюцинація?
Двійник широко посміхнувся, демонструючи білі зуби.
- Ну як це нічого? Який ти цікавий. Ти ж трахався з нею. І що, нічого не відчував?
Від важкого повітря в горлі почало дерти. Алексу стало гидко.
- От так само ти відчуватимеш усе, коли вони доберуться до тебе.
У голові гуділо. Здається, йому потрібно було трохи часу, щоб вникнути в усі ці слова.
- Так, любий друже, продовжуй витрачати час. Він же гумовий у тебе. Хочеш, я тобі нагадаю? Ти помираєш. По-ми-ра-єш.
- Хто така Енні? Що це було? Навіщо?..
- О-о-о, то ти поговорити хочеш, - закотив очі псевдоАлекс, - чого ж ти іноді такий тупий. Чому Енні? А ти подумай.
- А можна без всіх цих ігор?
- Без ігор… А чим ти займався спочатку, не пригадаєш? Жер, спав, нив? А що робила вона?
- Все…
- Саме так.
Вона була його протилежністю – активна, жвава, з купою ідей. Якби не Енні, де би він зараз був?.. Власне, якби не він сам…
- Саме так, - повторив співрозмовник, ніби читаючи його думки. – То що? Що далі?
Алекс витріщився на нього, не розуміючи, що від нього вимагається.
- Чому я помираю?
- Тебе п’яного занесло, і ти зі всієї сили бахнувся головою об настінний світильник в коридорі. Твої п’яні дружки посадили твою не менш п’яну тушу в крісло, навіть не подумавши, що все може бути серйозно. Ти відключився, і до тями так і не прийшов. Підказати, о котрій годині? - єхидно промовив.
- Не треба, - буркнув Алекс, згадуючи своє сидіння в Інтернеті в перший день, - Я можу якось викарабкатися?
- Ти можеш спробувати, - відказав фантом. Десь в далині почулося тихе хрипіння, від якого шкіра вмить покрилася сиротами, - Ти ж маєш рушницю. Вперед.
- Мені відстрілювати потвор? – Спитав хлопець, на що отримав ствердний кивок. – А що як не вийде? Якщо вони мене знищать? Я помру в реальності?
Хрипіння наростало; линуло воно наче звідусіль. Зосереджуватися на розмові ставало дедалі важче.
- Ну-у, прямо зараз ти навряд чи помреш. Тебе викине на початок. Клуб, пустота, твій дім. Все з початку. Але, нагадаю, для особливо обдарованих. Ти помираєш. Відповідно, друга варіація світу вже не буде такою цілісною. Та й ця вже під кінець почала помалу втрачати логіку й зміст. Хіба не помітив? Чи буде там твоя примарна любов – хто зна. А от монстри будуть, але, можливо, в якихось інших подобах. А може й ні.
Алекс ще хотів дізнатися, скільки таких спроб у нього буде і що під час цих спроб відбувається з ним у реальності, але тільки-но відкрив рота, як його двійник постукав вказівним пальцем по зап’ястку:
- Алло. На тому світі наговоришся. Вони вже майже тут. Вперед і з піснею. Ну або просто здавайся, якщо тобі лінь чи страшно. На цьому в мене все, - він повернувся і побрів вулицею, повільно, не поспішаючи, на мить озирнувшись, щоб промовити: - Скільки таких спроб буде, не знаю. Може у наступній клигнеш. А може, п’ять-сім. Не забувай, я – це ти, а не всевидячий оракул. Я можу тільки припускати те, що ти випускаєш з уваги. Удачі.
Чудовиська появляся з-за будинків. Почали скреготіти каналізаційні люки. Вигляд, який відкрився, остаточно походив на фільм жахів. Почорнілі лапті шкіри, звисали з тіл, очі – усі світло-сірі – безжиттєво дивилася вперед, не вихоплюючи жодної цілі. В когось око звисало на рівні щоки, тримаючись чи то на нерві, чи на чому, наче на ниточці. В когось було пробите, і чорна гидка рідина повільно стікала обличчям, скрапуючи з підборіддя під босі ноги із зігнилими пальцями. І волосся, таке довге, тьмяно-пшеничне, тільки пересохле і розтріпане, стирчало в усі боки. В одних воно було наполовину відсутнє і відкривало лисини на сірому черепі, в інших же залишалось густим, але в просто впродовж шляху випадало, сповзало, пасмами залишалося на обдертих залишках одягу. Того самого. Джинсові шорти і бежева майка. На деяких світлі короткі сукні у дрібну вишеньку. І все розірване, пом’яте, брудне. Темно-сірі шматки шкіри, заплямовані майже коричневою кров’ю, яка згорталася на ходу, виглядали з-під драного шмаття, яке колись було одягом. Гнила шкіра сповзала на ходу. Як і їхні обличчя. Як і усе.
Ті, які сунули основною вулицею, ніяким чином не звертали жодної уваги на ще одного Алекса, який спокійнісінько йшов поміж них кудись в далину.
Вдома лежав дробовик, завбачливо прибережений його альтер-его. Метал приємною важкістю сів у руки. Хлопець замкнув усі двері на першому поверсі, піднявся на другий, широко розкрив вікно і зайняв позицію, опершись на підвіконня.
Химери неспішно наближалися, гублячи дорогою очні яблука, шматки шкіри та волосся і видаючи те моторошне потойбічне хрипіння.
Алекс перезарядив дробовик і прицілився.
Настала пора відвойовувати своє життя.