Анна прокинулась від довгого сну. Розплющивши очі, вона побачила темряву. В кімнаті віяло холодом.
" Де я?" .
" Ти тут. З нами. ".
" З ким?".
" Невже не пригадуєш?".
Анна піднялася з підлоги. Ілюзія і Страх оточили її.
" Шукаєш двері, щоб вийти? Дарма... В цій кімнаті немає дверей, є лише стіни."
Дівчина знову сіла в куток, почала плакати.  Як вона сюди потрапила? Чому? Чому тут так моторошно?  Вона кричала, била стіни руками.
"Цього не може бути! Цього не може бути!"
" Не кричи, заспокойся... Сльозами  нічим не зарадиш. Змирися з тим, що ти серед нас, що тебе оточують ці стіни. Не виходь звідси. Не шукай дверей. Тут ЇХ НІКОЛИ НЕ БУЛО і ЇХ НІКОЛИ НЕ БУДЕ! Залишся з нами, ми ще потоваришуємо з тобою."
Так закричала Ілюзія.
" Якщо ти навіть і втечеш звідси, то побачиш світло. І воно тебе засліпить, воно вб'є тебе!" . Так промовляв Страх.
Анна була в розпачі.
" Певно я була в цій кімнаті весь час, я жила в темряві, в мороку...  І моїми друзями були Ілюзія і Страх. Що найдивніше, я їх не бачу. Я їх лише чую.  Все це дивно, дуже дивно..."
Проте в її голові десь глибоко марилось інше життя, наповнене звершеними мріями, сміхом, радістю і щастям. В її голові щось крутилось, щось незрозуміле, щось розмите, щось забуте. Що ж відбулося?  Треба пригадати. Але як? Вона ж не пам'ятає!
"Ні, це марення, мені здалося лишень... Звісно я завжди тут жила.  Лише стіни. Холодні стіни. Нема.  Нема дверей. Нема дверей, а отже нема виходу. Все добре. Я спокійна..."
Анна пройшлась по кімнаті, потім лягла на підлогу, намагаючись заснути. Тут до неї почав говорити Страх:
"Не боїшся спати? Тут темно, страшно, і ми біля тебе.."
" Я стомилась, дай мені спокій."
"Що ж, я просто сказав, так би мовити попередив."
Запанувала тиша.
Вночі дівчина прокинулась, Страх і Ілюзія почали її душити. Кричати вона не могла, лише пручаючись прагнула звільнитись.
"Що ви робите?" спитала Анна, захлинаючись від сліз.
" Ми знаємо! Ти всеодно втечеш! Але не так швидко, бо є МИ!"
"Отже, ви мене обдурили! Тут є вихід!
Дверей нема, є стіни. Щоб бути вільному, треба ламати стіни!"
Ілюзія і Страх  не очікували такої відповіді, вони замокли, а потім розсміялися.
"Бажаємо успіху!" промовили вони востаннє і...  зникли...
А тим часом впала остання стіна.
"Анно! Анно! Ти чуєш? Прокинься! "
" Мамо... Де я?"
" Ти вдома. "
" А де темрява і... стіни?"
" Тобі наснився кошмар, піди краще на свіже повітря."
Анна вийшла на балкон, подивилась вниз на людей, на дерева, на будинки,  а потім на сонце і небо.  Легке повітря розвіювало її волосся, а проміння гріло обличчя.
" Все це сон... Стіни лише у моїй голові."